Віталій Дворовий міг стати скрипалем або гітаристом, лікарем або фельдшером, але обрав у супутники життя клавіші. З дитинства він грає на роялі, а в 23 роки опанував орган. Як соліст Львівського органного залу щомісяця дає по кілька сольних концертів і виступає в камерних ансамблевих складах. На програму «Саундтреки до фільмів на органі», для якої він сам писав аранжування, збирається повний зал. Разом із дружиною-піаністкою він виступає в дуеті й викладає гру на фортепіано. Але при цьому продовжує шліфувати майстерність і мріє про наступні етапи навчання. Завжди стриманий, виважений, але відкритий до експериментів і нових викликів, книголюб і театрал Віталій Дворовий розповів про секрети органістів, «конкурсну мафію» та музику, заради якої варто почати грати на органі
«Музика, а потім я»: про вчителів і наставників
– Знаю, що ти закінчив музичний коледж у Кропивницькому. Як музика з’явилася у твоєму житті? Як почав займатися?
– Мої батьки не музиканти – це перше, про що зазвичай запитують. Мама – вчителька, тато – військовий, тому ніхто не очікував, що дитина буде творчою. Із ранніх літ я дуже любив співати. Багато років виступав у складі дитячого ансамблю естрадної пісні «Вікторія» у місцевому центрі дитячо-юнацької творчості. Саме там я вперше відчув емоції, які переживає артист при виході на сцену. Кожен виступ був дуже очікуваною подією.
За рекомендацією вчительки з вокалу я вступив до музичної школи по класу фортепіано. Моя перша викладачка Ірина Петруніна дуже тонко сприйняла мій внутрішній світ. Спершу вона почала розвивати моє образне мислення. Навчити передавати різні настрої у конкретному звуці – це була головна мета. Технічні ж завдання мене відверто дратували. Регулярна гра гам, арпеджіо, етюдів – не про мене. Особливо складними були твори Йоганна Себастьяна Баха.
Але з 7 класу то вже були не зусилля, а радше велике задоволення, захоплення, радість – бахівська поліфонія стала для мене рідною. Тоді ж уперше зʼявилася думка про вихід на більш серйозну сцену та участь у конкурсах. Наступного року я дебютував на Всеукраїнському конкурсі молодих піаністів у рамках фестивалю «Нейгаузівські музичні зустрічі». Тоді я ще не знав, що член журі конкурсу Йожеф Ермінь через 5 років буде моїм наставником.
– Коли ти зрозумів, що музика – вибір твого життя?
– Після закінчення 9-ти класів загальноосвітньої школи, постало питання «куди рухатись далі?» Розглядалися два можливі напрями – музика і медицина. У школі я дуже любив біологію та хімію. Мріяв стати хірургом. За збігом обставин музичний і медичний коледжі знаходилися на паралельних вулицях. Зрештою, після довгих роздумів, я обрав музичний фах. Навчання у музичному коледжі послугувало своєрідним трампліном у піаністичне життя. Моя викладачка Тетяна Гараніна поступово розкривала в мені покликання до концертного виконання. Ми заздалегідь планували участь у конкурсах, обирали програму, яка би виявилася найбільш показовою для мене.
Тому було цілком логічно продовжити навчання вже у музичній академії. Знову довелося вибирати – у якому місті? Спочатку розглядали Київ та Одесу, бо остання географічно є відносно близькою до Кропивницького, а Київ – «то є Київ». Однак жодне з цих міст мені не резонувало.
– Ти вже знав, що хочеш учитися саме у Львівській музичній академії?
– Я відчував це внутрішньо. До того ж, натоді я вже був знайомий зі своїм майбутнім педагогом Йожефом Франтишковичем Ермінем, який викладав саме у Львові.
– Тобто ти йшов конкретно до Ерміня?
– Так!
– Важко було вступити?
– Конкурс був великим, і мій курс – дуже сильним. Але на той час іще була достатня кількість бюджетних місць, тому майже всі, хто мав вступити у виш, зробили це без проблем.
– Хотіла розпитати саме про Йожефа Ерміня. Чому ти обрав його? Що в ньому притягує і що дала тобі його школа?
– Аби зрозуміти мою мотивацію, варто трохи заглибитись в історію. На зламі ХІХ–ХX століть Кропивницький, тодішній Єлисаветград, став колискою для таких визначних світових постатей, як Кароль Шимановський, Юлій Мейтус, Генріх Нейгауз, Фелікс Блюменфельд та інших. Саме на цих іменах і базувався мій музичний світогляд.
Так, ще у студентські роки я вважав професора Нейгауза взірцем фортепіанної педагогіки ХХ століття. Як знаємо, його учнями були українські піаністи Еміль Гілельс, Святослав Ріхтер, Яків Зак, Роман Лисенко, а також наша славетна львівська піаністка Марія Тарасівна Крушельницька. Саме її вихованцем і був Йожеф Франтишкович.
Моє перше знайомство з ним відбулося через музику. До сьогодні памʼятаю концертні програми, які мій педагог привозив до Кропивницького – фортепіанний концерт Роберта Шумана, «Рапсодію у стилі блюз» Джорджа Гершвіна, твори Ференца Ліста, Ріхарда Ваґнера, Йоганнеса Брамса, Миколи Лисенка, Левка Ревуцького, Тадеуша Маєрського, Юзефа Кофлера, Стефанії Туркевич, Валентина Сильвестрова, Богдани Фроляк та інщих. Професор Ермінь справив на мене враження людини, яка повністю віддана мистецтву: «спершу музика, а потім Я».
– Ти відчуваєш, що ця «династичність» виконавських шкіл дійсно працює?
– Безумовно! На кожному уроці йдеться про культуру музичного піаністичного «тону». Звук розглядається як першозначний виражальний виконавський засіб. Саме про це й пише Нейгауз у своєму безсмертному бестселері «Про мистецтво фортепіанної гри».
«Коли я виконую Баха, то відчуваю цілковите злиття з інструментом»: органна історія
– Хочу перейти до органа. Твоє знайомство з цим інструментом почалося з органного факультативу при музичній академії, який вела Надія Величко, солістка Львівського органного залу.
– То була доленосна для мене ініціатива Львівського органного залу та його директорів Івана Остаповича й Тараса Демка. Органний зал і музична академія підписали меморандум про співпрацю: найкращі студенти фортепіанної кафедри почали опановувати орган під керівництвом провідної солістки Органного Надії Величко.
– Скільки часу тривали ваші заняття?
– Із пані Надією ми займалися раз на тиждень і ще кілька годин нам надавалося для самостійної практики.
– Маючи таку сильну фортепіанну базу – адже на той час ти вже був лауреатом багатьох конкурсів – чи легко було опановувати орган? Не виникали складнощі?
– Існує стереотип, що органістами стають посередні піаністи. Насправді ж органіст – передусім дуже хороший піаніст. У багатьох моментах грати на органі навіть важче. На відміну від фортепіано, орган має іншу, духову природу. Головним елементом його музичного мовлення є техніка дихання, а не туше, як у фортепіано. Тому орган потребує більш тонкого і навіть точного відчуття часу, зокрема пауз.
Окремо варто сказати про обʼємність звучання у пучках пальців. Під час гри слід почуватися в якійсь мірі дириґентом, котрий керує симфонічним оркестром, приділяючи увагу кожному інструменту.
Якщо ж говорити про педальну гру, то найтяжче тут не скоординувати рухи рук і ніг, а зробити педальну партію окремою мелодичною лінією. Власне, це і є головним викликом для органіста-початківця.
– Зараз ти – соліст Львівського органного залу. Коли відчув, що орган – саме те, чим хочеш займатися надалі?
– Далеко не одразу. Довгий час я осягав диференціацію методики гри на фортепіано й органі, адже, як відомо, засоби музичної виразності та способи їхнього втілення на цих інструментах дуже різняться. На початках я приділяв багато часу грі на органі, й процес довелось опановувати з нуля, тому фортепіано відійшло на другий план. І, лише покращивши навички володіння органом, я почав шукати спільні точки дотику цих двох інструментів.
Тут ми знову повертаємось до постаті Йоганна Себастьяна Баха. Одна зі сторін його універсалізму демонструє взірцеве володіння основними клавішними інструментами доби бароко – органом, клавесином і клавікордом. Його музика глибоко передає індивідуальну природу кожного з цих інструментів. Саме твори Баха дали розуміння спільних і відмінних рис органа й фортепіано. Відтоді кожен із них є для мене рідним.
– Інструмент Львівського органного залу фірми «Rieger-Kloss» для тебе вже «свій», – ти відіграв на ньому стільки концертів! Які він має особливості чи секрети? До чого доводиться звикати?
– Гра на електро-пневматичному органі для будь-якого музиканта – виклик. Найбільша проблема – затримка звука, адже натискання на клавіші не збігається зі звучанням труби. У Європі таких інструментів багато, однак в Україні подібних органів мало: вони є в Ужгороді, Луцьку, Івано-Франківську та Одесі (інструмент Оперного театру). Натомість концертних органів з електро-механічною та повністю механічною трактурою в Україні значно більше: у Києві, Дніпрі, Одесі, Харкові, Вінниці, Білій Церкві, Хмельницькому, Сумах, Рівному, Чернівцях та інших містах.
Я був свідком того, як професійні органісти скаржилися на затримку звука, і через цей дискомфорт їхні виступи були не надто вдалими. Однак у Львівському органному залі вона не критична, хоча на багатьох іінших інструментах – значно більша. Усе залежить від акустики залу. Мені ж наша акустика дуже комфортна.
Львівський «Rieger-Kloss» надає безліч можливостей завдяки трьом мануалам та великій кількості регістрів і труб. Загалом орган має 68 регістрів і 5236 труб (нещодавно було відреставровано фернверк, що додало нашому органові ще 8 регістрів). На цьому інструменті можна виконувати музику різних стилів, зокрема бароко, романтизму, сучасний репертуар. Це дозволяє презентувати себе в різних іпостасях і шукати те, що мені найближче.
– А що ближче тобі особисто?
– Окрім бароко, напевно, пізній романтизм. Макс Регер для мене – наступна за значенням постать після Баха. Монументалізм, велич, масштабність, віртуозність – ось що характеризує музику Регера. Інколи здається, що навіть можливостей органа йому замало, аби передати всю палітру емоцій. До слова, Регер теж прекрасно володів і фортепіано, і органом, однак публічних концертів не давав.
Також мені дуже імпонує французька органна школа ХХ століття: Луї В’єрн, Марсель Дюпре, Моріс Дюрюфле та Олів’є Мессіан. Саме ці прізвища скоро зʼявляться у моїх концертних програмах.
Що ж до романтичного мистецтва, то, звичайно, є композитори, музика яких захоплює мене. Проте останнім часом усе частіше ловлю себе на думці, що в репертуарі ХІХ століття вже немає чого сказати нового, радше вкотре переказувати одне й те саме. З цієї причини, гадаю, надалі у моїх виступах переважатимуть твори ХVII–ХVIII та XX–XXI століть.
– У тебе є програма-бестселер «Саундтреки до фільмів на органі». Знаю, що в ній усі аранжування – твої. Як виникла ця ідея?
– У професійному середовищі існує думка, що саундтреки – це не зовсім серйозна музика. Я категорично з тим не погоджуюся. Це надзвичайно насичена, продумана й образна музика.
На мою думку, Джон Вільямс – один із найкращих композиторів сьогодення. У моєму Spotify є його цілі альбоми. Творчість Вільямса не обмежується саундтреками – у доробку митця є також прекрасна академічна музика. Наприклад, скрипкові та фортепіанні концерти, які були написані для всесвітньо відомих виконавців: скрипальки Анни-Софі Мутер і піаніста Емануеля Акса. Джон Вільямс – композитор-універсал, однак варто наголосити, що його академічні опуси суттєво відрізняється від кіноробіт.
Через любов до жанру кіномузики, у мене й з’явилася ідея зробити програму «Саундтреки на органі». Ноти подібних аранжувань знайти вкрай складно, тому вирішив усе робити сам. Найголовнішим завданням було правильно підібрати репертуар, бо не все, що грає симфонічний оркестр, добре звучатиме на органі, адже у кіномузиці велику роль відіграють ударні, яких ми на органі не маємо.
– Будеш із часом додавати в цю програму нові твори?
– Так, у мене вже лежать готові аранжування музики до фільмів «Гаррі Поттер» і «Джеймс Бонд».
– Хочу поговорити про роботу асистента. Це не просто людина біля органіста. Під час виконання деяких творів необхідно блискавично перемикати регістри і соліст зробити це сам не може. Знаю, що ви, артисти Органного залу, часто асистуєте одне одному.
– Асистування – надзвичайно відповідальна роль. Часом це нервовіше за саму гру. У сучасних і реставрованих органах Європи встановлюють зетцер-систему – комп’ютерне програмування перемикань регістрів. В Україні така система є лише у Києві в Національній філармонії та Харкові, де стоїть новий орган «Alexander Schuke». Сподіваюся, з часом вона з’явиться і у Львові, адже світ диктує нові правила.
– Асистентом обов’язково має бути органіст? Чи достатньо піаніста або просто музиканта, який читає ноти?
– Головне, щоби це був музикант. Тоді принаймні сторінки нот гортатимуться вчасно – це вже значна частина роботи. Для професійного перемикання регістрів, звісно, потрібні досвід і практика. Моя дружина – піаністка, вона асистує мені майже на всіх концертах, і не лише у Львові. Вона вже детально вивчила щонайменші нюанси цього процесу, тому з нею мені грати дуже спокійно.
«Жодна репетиція не минала без суперечки»: про дует із дружиною
– Ми якраз підійшли до вашого тандему з Христиною Бенюк. Ви часто концертуєте разом. Як познайомилися, з чого почалася ваша історія і як вам працюється удвох?
– Із Христею я познайомився на спільному концерті – вона була ученицею десятирічки (Львівської музичної школи імені Соломії Крушельницької), я – студентом першого курсу академії. Уже за пів року моя майбутня дружина вступила до консерваторії. Ми почали більше часу проводити разом. Якось мені терміново знадобився партнер для виступу і Христя зголосилася допомогти. Так ми почали грати в дуеті.
Звісно, на перших репетиціях постало питання: як двоє кардинально різних музикантів можуть знайти спільне дихання в одному творі? Жодна репетиція не минала без суперечки. І це нормально. З часом ми домовилися про те, що у бароковому та класичному репертуарі вирішальне слово за Христею, а в романтичному й сучасному – за мною.
Як подарунок долі, ми отримали змогу вчитись у провідних європейських викладачів із фортепіанного ансамблю: Ольги Чіпак, Олексія Кушніра, Ганса-Петера та Фолькера Штенцлів. Після двох років гри в ансамблі ми вирішили спробувати сили на європейських конкурсах, оскільки в Україні подібних серйозних змагань немає. Спочатку був конкурс у Римі. Далі – конкурс на три тури у Кракові. Обидва виступи виявилися дуже вдалими.
Тут варто зазначити, що всі ці поїздки потребували значних фінансових витрат. Це питання нам допоміг вирішити благодійний фонд «VereMusicFund», який підтримує молодих українських виконавців.
Зараз ми граємо у дуеті вже п’ятий рік. Процес роботи став значно динамічнішим, нам легше знаходити точки дотику. Вивчення творів пришвидшилося, бо ми з єдиного погляду відчуваємо одне одного.
Саме з фортепіанного дуету розпочалась наша з Христею романтична історія.
«Конкурсний смак», навчання за кордоном та орган на вокзалі
– Ти пройшов через багато конкурсів. Що вони дають виконавцю? Це обов’язковий етап, аби заявити про себе чи його можна пропустити, якщо для виконавця він занадто стресовий? На конкурсі тебе оцінюють професіонали, це не просто концерт. Тобі комфортно в такому форматі?
– У наш час конкурси є невідʼємною частиною становлення карʼєри музиканта. Так чи інакше будь-яка концертна організація, перш ніж запросити виконавця, вивчає його творчу біографію. І саме у гонитві за гарним резюме багато музикантів втрачають себе, адже конкурси – це не про творчість, а, радше, про «неписані правила» та вкорінені традиції.
До того ж, існує таке поняття, як «конкурсна мафія». Без попередніх консультацій із членом журі розраховувати на якісь призові місця – марна справа. Я сам стикався з подібним, тому знаю, про що кажу.
За останні 10 років фортепіанні конкурси майже втратили цінність, бо такі змагання є чи не в кожному маленькому європейському містечку. Фактично, на таких конкурсах корисно грати хіба що для набуття досвіду.
У світі є лише з десяток конкурсів, після участі в яких відчиняються двері всіх концертних майданчиків. Це, до прикладу, Міжнародний конкурс імені Фридерика Шопена у Варшаві, Міжнародний конкурс королеви Єлизавети у Брюсселі, Міжнародний конкурс імені Вана Кліберна у Форт-Ворт (США), Міжнародний конкурс піаністів у місті Хамамацу (Японія) та інші.
Якщо ж говорити про органні конкурси, то їх у світі значно менше, але цьому є дуже логічне пояснення. У творчій біографії органіста ключову роль відіграє його місце роботи: при якому залі чи церкві працює органіст і яку посаду займає. Чим престижніша посада – тим більше можливостей.
На сьогодні ще залишилось кілька фортепіанних конкурсів, які викликають у мене інтерес. Натомість органні конкурси мене не цікавлять, адже високо ціную свою діяльність в одному з кращих концертних майданчиків України – Львівському органному залі.
– Чи розглядаєш навчання за кордоном?
– У часи війни це вкрай складне і болюче питання. Загалом я вважаю, що талановиті українські музиканти певний проміжок часу обов’язково мають удосконалити майстерність за кордоном. Якщо поєднати українську музичну освіту з подальшим європейським «шліфуванням», виходить «суперефект». Прикладом є наша з дружиною співпраця з німецькими професорами. Вже маючи певні уявлення про власний виконавський стиль, ми змогли його деталізувати, однак за два роки зрозуміли, що нас вчать виключно тому, як «відповідати стандарту».
В іноземних вишах складно знайти викладача, який звертає увагу на індивідуальність учня. Зазвичай усіх студентів навчають однаково правильно. Не більше того. Тому, відповідаючи на питання, чи варто вчитись за кордоном, моя відповідь – однозначно так. Але при цьому важливо не втратити власний виконавський стиль, а також повернутися в Україну, передаючи досвід молодшому поколінню.
– Яким ти бачиш свій подальший розвиток як органіста?
– Насамперед це вивчення нового репертуару та вдосконалення професійних навичок. Маю надію, що після відкриття кордонів матиму змогу перейняти досвід провідних європейських викладачів, адже Україна потребує нової сучасної генерації органістів.
– Як ти ставишся до незвичних проєктів? Наприклад, коли ви, солісти Львівського органного залу грали на органі з рештків російських ракет Жанни Кадирової, встановленому на львівському вокзалі. Чи відкритий ти до таких божевільних ідей?
– Не завжди. Я людина доволі консервативних поглядів, бо вважаю, що академічний музикант має дотримуватися певних рамок. Коли надійшла пропозиція взяти участь у проєкті Жанни Кадирової «Інструмент», у мене виникло безліч уточнюючих запитань. Перед тим як погодитися, я обміркував чи пасуватиме дана атракція моєму виконавському стилю. У результаті ідея з органом на вокзалі виявилася напрочуд вдалою. В акустиці вокзалу орган звучав дуже переконливо. Спеціально для цієї події київський композитор Олексій Шмурак написав кілька п’єс, які лунали поряд із творами Йоганна Себастьяна Баха та Йоганна Пахельбеля. Відгуки були схвальні.
«Починати грати ніколи не пізно»: про викладання для дорослих
– Ви з дружиною приватно викладаєте фортепіано. Як виникла ця ідея і на якому етапі проєкт зараз?
– Ще десять років тому приватні уроки фортепіано не були такими популярними, а зараз це «must have». Кожен студент музичної академії, незалежно від фаху, викладає приватно. Якщо дивитися прагматично, це спосіб фінансового забезпечення.
Мені викладання завжди було близьким. Аналізуючи власний досвід у педагогіці, розумію, що цікавіше працювати з дорослими. Заняття з дітьми мені завжди давалися нелегко, на відміну від моєї дружини. Вважаю, що бути дитячим педагогом – це покликання.
Враховуючи наш великий виконавський і педагогічний досвід, ми вирішили заснувати власну школу гри на фортепіано «PianoSpace», де кожен, незалежно від віку чи досвіду гри на фортепіано, може вдосконалити свої навички.
– Ваші учні – це музиканти, які хочуть підвищити рівень, чи люди, які в дорослому віці вирішили навчитися грати «з нуля»?
– Здебільшого це дорослі люди, які тільки-но починають опановувати інструмент, проте у нас навчаються і діти, котрі стають на шлях професійного музикування. Гра на фортепіано допомагає розвинути емоційний інтелект. Навчатися ніколи не пізно.
«Театр – це окрема історія»: про хобі
– Як виглядає твій типовий день?
– Кожен ранок починається з горнятка кави, яку варю сам – це обов’язковий ритуал. У першій половині дня я зазвичай займаюся на фортепіано. Ближче до вечора приділяю час для занять на органі. В обід, приділяю час собі: відвідую басейн, вчу іноземну мову, читаю книги або можу просто поспати, бо встаю досить рано.
– Рано – це коли?
– О сьомій, а інколи й раніше.
– А о котрій лягаєш спати?
– Приблизно об одинадцятій вечора.
– Які маєш хобі? Чим займаєш вільний час?
– Я дуже люблю театр. Ще з раннього дитинства, ми з мамою ходили на вистави у Кіровоградський академічний музично-драматичний театр імені Марка Кропивницького. Найулюбленішими виставами були «За двома зайцями» Миколи Старицького, «Хазяїн» і «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, оперета Імре Кальмана «Сільва». Коли переїхав до Львова, то регулярно почав відвідувати Театр опери та балету й драматичний театр імені Марії Заньковецької.
Вечорами я полюбляю складати пазли. Можу годинами сидіти над ними у повній тиші. Також у вільний час намагаюсь повністю абстрагуватися від класичної музики. У моєму плей-листі є багато поп-, рок-музики, джазу. Переважно то зразки ХХ століття.
У сучасній музичній індустрії знайти щось дійсно вартісне значно складніше. Проте, аби бути в курсі останніх тенденцій, кожного року слідкую за пісенним конкурсом «Євробачення». Це шоу не лише про музику, а й про особистість виконавця, режисуру постановки, співвідношення аудіо та візуалу. Глобальна музична індустрія у XXI столітті вже давно розширила кордони, тому мені цікаві усі вектори її розвитку.
Спілкувалася Діана КОЛОМОЄЦЬ
Фото надані авторкою матеріалу
На головному фото: Віталій Дворовий в Одеській національній опері
