Марія Пухлянко – лауреатка численних піаністичних конкурсів (зокрема, Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, Міжнародного конкурсу імені Миколи Лисенка, а також конкурсів у Німеччині, Франції, Канаді) й засновниця фестивалю «Династія» та конкурсу «UKE-PIANO», кандидатка мистецтвознавства. 9 серпня вона разом з учнями, студентами й випускниками Національної музичної академії України, гратиме фортепіанні твори Миколи Лисенка на концерті у Львівському органному залі. Перед виступом поговорили з піаністкою про її унікальну музичну династію, справжню роль і трансформацію конкурсів у сучасному світі, масштабний мультимедійний двотомник із досі невідомими творами Миколи Лисенка, а також про те, як мистецтво допомагає триматися і виховувати молодь в умовах війни
Звичне середовище
– Пані Маріє, ви з музичної родини, маєте відомих батьків: батько – композитор і піаніст Євген Пухлянко, мати – теж піаністка, професорка Тетяна Рощина. Ви зростали в музиці. Але чи ця творча атмосфера вдома передбачала, що ви займатиметеся виключно музикою, чи все-таки були нюанси?
– Так, у мене абсолютно музична родина, і не тільки батьки, а й бабусі та дідусі – всі піаністи. Моя бабуся Аза Рощина була професоркою Київської консерваторії, де працювала багато років. Олександр Александров – мій дідусь був завідувачем кафедри, дириґентом, науковцем, дуже відомим піаністом і залишив по собі велику плеяду учнів, які й до сьогодні продовжують традиції його школи.
Звісно, з дитинства в домі завжди звучала музика, бувало багато цікавих талановитих людей, видатних особистостей. Ця атмосфера завжди сприймалася як щось рідне, звичне. І для дитини, – а зараз я вже сама маю дітей і можу про це говорити, – таким чином створюються дві перспективи. З одного боку, ти постійно перебуваєш у цьому середовищі й це твій природний стан. З іншого, – дитині, яка приходить у музику ззовні, буває цікавіше, адже вона сприймає це, як щось нове, незвичне, і вчитель володіє багатьма важелями, щоб захопити її музичним світом, з яким вона ще не стикалася.
Оскільки я зростала в усьому цьому, для мене то було просто життя. Тому мої батьки намагалися з дитинства пропонувати мені багато інших занять. Наприклад, я займалася танцями, театром, мовами – всім, чим завгодно, – певно, для того, аби в мене був вибір. Адже тато й мама чудово розуміли, що таке наш професійний музичний хліб: праця, самодисципліна, багато рамок, у які ти сам себе заводиш задля досягнення мети, коли маєш бути повністю в роботі, котра є не просто професією, а способом існування.
Отже, в юнацькому віці переді мною постало питання: чи йти все ж музичною стежкою, чи обрати щось інше. Але не можу сказати, що вагалася надто довго: коли мені було років 13-14, я вирішила, що мій шлях – музичне училище, ніякого іншого життя я собі не уявляла. Навчалася завжди в Києві. Звичайно, були й стажування, і поїздки багатьма країнами, але офіційно я залишалася в Києві, – це була моя принципова позиція від самого початку. Я не хотіла їхати кудись, залишати рідних, країну. Вважала, що моє місце тут.
Конкурси – не самоціль
– У вашому професійному «багажі» великий досвід перемог на піаністичних змаганнях: Міжнародному конкурсі молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, турнірах у Парижі, Німеччині… Чому вони вас навчили і як це допомагає сьогодні готувати власних учнів?
– Конкурси – це проблема, яка у XXI столітті цілковито огорнула музикантів. Я потрапила вже до того покоління, яке мусило брати участь у конкурсах, хочемо ми цього чи ні, – адже це один із форматів функціонування виконавця сьогодні. Оскільки мені довелося стикатися з тим упродовж навчання з дуже раннього віку, то, подорослішавши, почала замислюватися: чи то є обов’язковим? чи існує якийсь варіант обійти систему конкурсів? Саме тому моє дисертаційне дослідження присвячувалося питанням конкурсів і фестивалів: як вони впливають на піаніста? чим зумовлена необхідність таких тренінгів для молодого музиканта? чи потрібні вони взагалі?
Зараз для мене абсолютно очевидно, що конкурси дуже багато чого дають. Але стовідсотковий результат процесу освіти й виховання виконавця залежить від мети, яка перед ним стоїть у кожному конкурсі, і ставлення до конкурсу як чергової стадії професійного зростання, а не самоцілі. Нині підхід до цього вже трохи змінюється – переформатовується розуміння: якщо ти не виграв якийсь конкурс, на тому життя, зокрема й професійне, не закінчується.
Мусять бути чітко поставлені завданння, заради яких ти крокуєш на конкурси, майстеркласи чи фестивалі. Тобто все це є не кінцевим пунктом шляху, а лише його етапом, завдяки якому ти набираєш репертуар, тренуєш пам’ять, увагу та нервову систему. Адже витримувати великий конкурс – питання не одного дня.
Ви згадали Конкурс Горовиця. Нещодавно, у квітні, я проводила свій фестиваль «Династія», котрий цього року був уже десятим, ювілейним. І відкриття його ми присвятили саме Горовицю та вже дорослим музикантам, виконавцям і викладачам, які свого часу пройшли крізь цей конкурс. Серед учасників концерту-відкриття фестивалю «Династія» у Національній філармонії України були знані імена сучасних піаністів: Дмитро Таванець, Артем Ляхович, Інна Солдатенко, інші.
У рік, коли я брала участь у конкурсі, його фінал був одним із найжорстокіших. Ми мали грати два концерти поспіль – класичний і некласичний. Були роки, коли між виступами дозволялася перерва на день чи два, а в моєму випадку можна було лише вийти зі сцени на хвилину, попити водички і повернутися для виконання наступного концерту. Це був дійсно жорсткий і дуже професійний конкурс.
На жаль, за останній період – спочатку через ковід, а тепер воєнний стан – ми залишилися без таких професійних випробувань. І моїм учням, які зараз навчаються в Національній музичній академії, важко уявити, що таке три- чи чотириетапний конкурс. Саме тому одразу після ковіду, до початку повномасштабної війни ми встигли організувати в рамках згаданого фестивалю «Династія» конкурс у Києві – «UKE-PIANO» («Юке-Піано»).
Цьогоріч навесні відбувся вже п’ятий, ювілейний конкурс, у якому останні два рази ми намагаємося робити оркестровий тур. Концерт для фортепіано з оркестром – це прекрасний жанр, і моє глибоке переконання, що молоді виконавці повинні навчатися грати саме з оркестровим колективом. Тож ми прагнемо тримати цю планку.
Викладання – мистецтво традиції
– Коли ви зрозуміли, що хочете викладати і передавати мистецтво гри далі, тобто бути не лише виконавицею, а й педагогом, наставником? Як це у вас відбулося – органічно чи через якесь конкретне рішення?
– Оскільки я зростала в родині не лише піаністів, а й викладачів, ця діяльність займала велику частину життя всієї родини. Наприклад, моя бабуся Аза Рощина сприймала дуже близько до серця виступи своїх студентів. Я ще зовсім маленькою пам’ятаю, як ми сиділи в залі на іспитах чи концертах, переживаючи всі ці нервові ситуації. Ця викладацька складова супроводжувала мене з раннього дитинства, коли я ще й не думала, що сама стану музиканткою. А під час навчання в консерваторії якось само собою склалося, що ми, студенти, грали одне одному, я навіть трохи займалася зі своїми однокурсницями як молода колега. Це мене завжди цікавило, і не можу сказати, що рішення прийшло в якийсь один момент.
Мені здається, що будь-який музикант рано чи пізно звертається до педагогіки. Діяльність, із якою ми маємо справу, – це насамперед мистецтво традиції. Тому музиканти у світі – це дуже часто професія на все життя. Поняття піти на пенсію чи якийсь відпочинок у нас здебільшого відсутнє, бо людина не сприймає це як роботу, куди можна прийти зранку, піти ввечері й забути. Музика – те, що живе в нас постійно, 24/7, і ми не можемо її якось відокремити. Виконавська і викладацька діяльність для мене – це просто складові стовідсоткової реальноcті.
– Ви викладаєте в Національній музичній академії України і маєте величезний досвід роботи з молоддю. Що для вас є найголовнішим у вихованні піаніста чи піаністки?
– Наша музична освіта триває так багато років! І я завжди запитувала себе: чому стільки часу ми маємо навчатися? Насправді ж це абсолютно виправдано, бо опанування музичної професії поетапне. Педагоги, які працюють із дітьми й далі у навчальних закладах середньої ланки (коледжах), – це одна лінія і певний психотип учня. А викладачі вишів – зовсім інша історія, бо до нас потрапляють уже дорослі, майже сформовані виконавці. Тому великий відсоток часу ми мусимо витрачати не лише на професійні, а саме людські навички.
Я завжди кажу своїм студентам: грати на роялі – це ваша справа. Професійні навички ми можемо коригувати й розвивати, але є безліч інших деталей, що визначатимуть, якими фахівцями ви станете. Головна мета нашого навчального закладу – випустити передусім освічену й інтелігентну людину. Це перший прапор, який ви повинні нести в житті: бути повноцінною особистістю. Музика розвиває саме ці риси.
На сцені одразу чутно – хоч би як швидко, чисто чи показово грав молодий виконавець, – якщо він справжній як індивідуальність, це відчувається. Працюючи членкинею журі на різних конкурсах, я постійно переймаюся головним: чи підеш ти на концерт цього музиканта знову? Конкурсний забіг – то одне, а глибина твого єства – зовсім інше. Прекрасно, коли це збігається, але так виходить не завжди. Тому межа між творчими змаганнями і вихованням себе як мистецької постаті має бути завжди під контролем.
– Як ви з учнями обираєте репертуар? Чи є у студентів свобода самостійно вибирати твори?
– Звичайно є! Коли людина потрапляє на дорослий етап навчання, дуже важливо віднайти свою індивідуальну особливість, те, що цікавить найбільше й відповідає темпераменту. Але водночас має бути широкий світогляд.
Часто буває так, що до нас приходять студенти, які раніше не мали змоги ознайомитися з певними зразками класичного репертуару. Їм хочеться грати щось конкретне, програмні вимоги при цьому можуть відходити на другий план, і ми намагаємося латати ці прогалини, паралельно знаходячи відповідні репертуарні вектори.
Крім того, зараз ми відкриваємо величезний пласт досі абсолютно невідомої української музики. І коли я кажу «ми», я маю на увазі не лише себе, свій клас чи кафедру, а всіх українських виконавців, які одностайно підтримують ідею відроджувати український репертуар – як новий, так і старий, із будь-яких епох. Ми з чоловіком – флейтистом Антоном Кушніром щороку користуємося чудовою нагодою відвідувати авторитетний фестиваль у Німеччині, де завжди презентуємо українську програму або музику композиторів, які народилися в Україні чи мали стосунок до неї.
Наприклад, є знані брати-флейтисти й композитори Допплери, які народилися і виросли у Львові. Коли ми озвучуємо цей факт у Європі, він завжди викликає зацікавлення та здивування. Той же Микола Лисенко здобував освіту в Лейпцизі паралельно зі згаданим Допплером, який на той момент уже був відомим музикантом і дав Лисенку квиток у європейське середовище, фактично благословивши на композиторську діяльність. При цьому Лисенко повернувся в Україну й побудував тут професійну освіту. Такі взаємозв’язки з європейською школою дуже тісні, але з ними обізнані ще далеко не всі.
І на цьому ми намагаємося акцентувати, коли буваємо в різних країнах Європи. Наші колеги завжди запитують із подивом і зацікавленням: «Як же так? Чому ми цього не знали?» Пояснюємо, повертаючись до молоді та конкурсів.
Майже всі українські турніри сьогодні мають обов’язковою складовою український твір, і це чудово. Ніколи раніше українська музика не виконувалася так масово. Нині є з чого вибрати – величезна кількість як сучасного репертуару, так і музики для дітей і дорослих.
У нашому конкурсі «UKE-PIANO» ми теж прописуємо в положенні обов’язкову наявність українського твору. Завжди приємно, коли конкурсанти представляють українську програму з різних епох або твори одного композитора. Наприклад, коли святкували пам’ятні дати Віктора Косенка, у якого дуже багато фортепіанної музики, на конкурсі звучали програми, що складалися виключно з його творів. Цей репертуар дуже багатий, і мені надзвичайно імпонує, що молоді піаністи активно реагують на це, шукають те, що їм цікаво, і представляють українську музику на поточних заняттях, конкурсних прослуховуваннях і сольних концертах. Тобто це такий шар, який уже є, із ним працюють, його виносять на сцену.
Відомий невідомий Лисенко
– Концерт 9 серпня у Львівському органному залі матиме в програмі виключно твори Миколи Лисенка. Розкажіть, чому обрали саме цього композитора?
– Ця історія розпочалася близько півтора року тому. До мене звернулися представники видавництва «Музична Україна» з ідеєю видати фортепіанну спадщину Лисенка. Для піаністів то є абсолютний скарб, бо Лисенко, навчаючись як піаніст, розпочинав композиторську діяльність і все життя залишався з цим інструментом.
Вийшло мультимедійне нотне видання у двох томах. Біля кожного твору розміщено QR-код, за яким можна послухати твір. То дуже зручно, тому що серед творів є відомі, але також і абсолютно незнані.
Саме тому був створений проєкт «Микола Лисенко. Перезавантаження», який передбачав видання двотомника, звукозапис і презентацію творів на різних майданчиках. Рік тому ми мали змогу співпрацювати з прекрасним звукорежисером Андрієм Мокрицьким, який записав деякі твори Лисенка, котрих не знайшли у фондах Українського радіо.
Наша команда з семи виконавців – студентів, випускників і молодих співробітників кафедри спеціального фортепіано №2 Національної музичної академії України – презентувала фортепіанні твори Лисенка. Був запис для видання, аудіо доступні на YouTube, а восени минулого року ми здійснили презентацію цих творів великими концертами.
Цьогоріч навесні фестиваль «Династія» закривали Днем Лисенка, який включав три події на різних локаціях Національної філармонії. Заключною акцією став великий концерт, коли на сцені було три рояля. Окрім музики, звучали історії з життя родини Лисенків, які презентував правнук композитора Микола Віталійович Лисенко – український дириґент, волонтер, музикант, активіст.
Усе це було заплановано дуже красиво, але в Києві почалися одна тривога за іншою. І, на жаль, завершальний концерт нам довелося перенести в укриття. Національна філармонія України зараз має чудове укриття, яке водночас є музичним салоном, тому деякі концерти (коли це не великі оркестри) можна переносити туди.
Наприкінці нашого концерту виникла ідея: ця музика має прозвучати у Львові. Мені дуже приємно, що пан Іван Остапович (директор Львівського органного залу. – Ред.) запропонував нам привезти проєкт до Львова, і сподіваюся, що то буде справжнє задоволення для львівської публіки. Адже це абсолютно європейська, романтична музика, в якій присутні український колорит, традиція, співочість і вельми рідна душа.
– Чим ця музика може захопити слухача і, можливо, навіть трішки розширити його кругозір? Ви кажете, що виконуватимуться твори, які не так часто звучать на великих сценах. Чи стане це відкриттям для пересічного слухача?
– Звичайно! Фортепіанна спадщина Лисенка виявилася дуже великою, і навіть професійні піаністи знають далеко не все. На сценах найчастіше звучать окремі твори, а не те, що ми можемо представити навіть у форматі двогодинного чи тригодинного концерту (запис для мультимедійного видання тривав майже три години).
Для непрофесійного слухача, який прийде в зал послухати фортепіанні твори, я хочу наголосити: це романтична музика. Вона представляє вихор емоцій, почуттів, різних форм кохання, адже майже всі опуси мають тематичні назви. Водночас ця музика абсолютно європейська. По-перше, ми живемо в Європі, тож давно є європейською країною, по-друге, Лисенко здобував академічну освіту в Лейпцизі, де були композитори й піаністи такої ж романтичної спрямованості.
Щодо виконавських труднощів – фортепіанна спадщина Лисенка дуже віртуозна, у нього майже немає простого репертуару. Піаністи, які її виконують, повинні бути майстрами своєї справи. Вона захоплює слухача і веде за собою. Людина, яка відвідує концерти класичної фортепіанної музики, зможе оцінити цю справжню романтичну віртуозність – подекуди салонну, а часом розраховану на дуже великий зал. Адже фактура й образи в цій музиці відповідають творчості Шопена, Ліста, Шуберта, Шумана, Мендельсона – усім добре відомим нам романтичним композиторам.
Освіта не чекає
– Що допомагає триматися вам і вашим учням у нинішніх тяжких умовах війни? Що підтримує ваш моральний дух щодня?
– Ви знаєте, для багатьох людей, які залишаються в Україні, усі ці роки від початку війни поставало питання: їхати чи не їхати? Маючи багато друзів і колег у різних куточках світу, майже після кожного обстрілу ми отримуємо пропозиції приїхати до них. Але ми не втомлюємося повторювати: хтось має бути тут. Тут багато людей, є діти, які мусять зростати й отримувати прекрасну освіту, і ми мусимо тримати цю освіту всіма можливими силами.
У наших сучасних умовах це надважка справа. Але, якщо ми опинилися в такій ситуації (а ніхто не міг передбачити, що подібне станеться на нашому життєвому шляху), то не маємо просто сидіти й чекати. Мусимо щодня запитувати себе: що я можу зробити для своєї батьківщини, дітей, учнів, студентів і слухачів, які приходять до зали хоча б на годину відволіктися від новин і підтримати нервову систему?
Ми маємо щиро триматися одне за одного, без сподівань щось здобути особисто для себе. Треба вистояти і підтримувати одне одного. Це тверда й стійка позиція, якої ми дотримуємося. Саме тому ми намагаємося створювати для студентів такі умови, щоб вони мали мотивацію, вихід для енергії та розуміли: навчання й освіта не чекають, вони відбуваються тут і зараз, попри все.
Розмовляла Діана КОЛОМОЄЦЬ
Фото надані авторкою матеріалу
На головному фото: Марія Пухлянко – членкиня журі Міжнародного конкурсу піаністів «Stretto», Ізраїль, 2025.
