Пропонуємо увазі читачів літературну роботу зовсім юної авторки, учениці однієї з київських гімназій Євгенії Антонюк
«До», «ре», «мі», «фа», «соль», «ля», «сі»…
«У кінці тунелю завжди є світло», – вона часто чула одні й ті самі слова від рідних облич. Та сама його не бачила. Зараз вона була тут, у тунелі, що тягнувся нескінченну вічність. Спогади минулого охоплювали уяву; обличчя казали, що треба це відпустити, але як відпустити те, що було частиною тебе все життя? Тоді її ступні легко чеберяли вздовж піщаного берега, а тіло розгорталося у танці: все було так добре. Та ні – не те слово: все було неймовірно, а небо – засвічене сонцем. Але то було лише в її споминах, а нині вона – тут, у цьому тунелі. Світло ніяк не з’явиться, а сонце не визирне. Піщаний берег став дорогою без кінця й краю, вздовж якої простягається темний тунель, і йому немає кінця. Знайомі слова облич перестають відлунюватися в думках. Світла немає. Піщаний берег став сірою заасфальтованою стежкою.
Каховське море висохло, її рідні пропали, лишилися тільки обличчя, що вічно дають поради, а сонце зайняло місце десь удалині. Їй казали, що треба лише дочекатися моменту, коли все погане розкришиться на невеликі проблеми, з якими примиритися можна так само легко, як доїсти крихти від круасана. Але чекання було надто довгим, а життя було не таким. Аня досі подумки поверталася до того, минулого свого життя.
«Може, варто зупинитися? Так, я зараз… Зараз зупинюся». Вона різко загальмувала свою червону автівку, яку придбала ще в Каховці, коли все було добре й сонце освітлювало небо. І стала посеред тунелю.
«Це – мій внутрішній конфлікт, а не мого життя. Але, якщо я зупинила це авто, то так само зможу зупинити свої переживання»? І вона знову всілася за кермо, зопалу грюкнувши дверцятами, – аж відлуння покотилося тунелем. Аня їхала далі, слухаючи це відлуння, яке поступово переростало в музику з її улюбленої добірки. Уперед, уперед, уперед! Вона спромоглася зупинити власні переживання, коли відлуння різко зачинених дверей переросло в музику, що ширилася тунелем.
Вона її захопила… Музика. За довгий шлях, поки Аня їхала темним тунелем, вона відчула, що її життя – це ноти. Вона вирушала, починаючи від ноти «до», яка лунала зі стін темряви, що охоплювала її, допоки спогади про минуле й старий дім не почали відпускати.
Забуття настало з нотою «ре», коли тунель став світлішати й нагадувати коридор. Згадалося: «Ти сьогодні гратимеш на концерті?» – спитала її знайома. Коридор поглинав освітленням; на його стінах висіли, хоч і темні, але водночас – яскраві картини. Аня вичавила з себе соромʼязливе й разом із тим упевнене «так».
Коли вона сіла за фортепіано, її руки немов танули, вона відчула ту свободу, з якою, напевно, живуть вільні птахи в небі. Від своєї незобовʼязаності дотримуватися монотонності й туги за минулим. Адже птахи можуть усе відпустити і навесні вирушити на інший материк. Аня ж не могла зробити й цього, хоча Київ був далеко не іншим материком. Єдине, що її стримувало, – це туга за минулим, яке було не в Києві. Та, врешті-решт, вона – не пташка.
Аннуся грала далі. Музика охоплювала її всю, і вона навіть на секунду подумала, що, може, й сама стане птахом. Так, треба чекати! Слід робити щось! Нарешті змогла вирушити далі з шаленою швидкістю. І тут – ця нірвана.
Музична нірвана переміщувала її тіло все далі й далі до виходу, і, здається, вона досягла наступної сходинки. З кожним рухом пальців, із натиском на клавіші коридор зникав. Відлуння зачинюваних дверцят автівки ставало реальною музикою: Аня віддавалася творчості.
Її улюблена добірка перетворювалася на музику, яку вона виконувала на прохання подруги в тому світло-темному коридорі, коли в якийсь момент відчула інший, – дивний і новий для себе звук. Він пропищав, немов маленька миша, яку ти намагаєшся загнати віником у куток дачі. І це була нова нота. Як… як же вона зветься, стривайте?.. «Мі», «мі»! Задзвеніли клавіші, коли вона опинилася в квартирі нових друзів. «Друзів? Я завела друзів, граю для них. Друзі, які не вдома?.. Схоже, що так».
«Аню, продовжуй! Чому зупинилася? Ми замовляємо піцу, будемо після нашого домашнього мініконцерту куштувати цю “гидоту”, як її Лєруня називає»!.. Музика, яку вона виконувала на піаніно з натиснутою правою педаллю, відлунювала від стін разом зі сміхом компанії. Компанії…
«А в “Монополію” зіграємо?» – питає та сама Лєруня. «Глянь: надворі – весна; є настрій співати в супроводі біленького піаніно»! «Я б сказала: волати, а не співати, знаєш», – пролунав якийсь третій голос, якийсь третій сміх. Аня засміялась і продовжила віддавати всю себе грі, а інші волали. Здається, вперше за довгий час її життя розгорталось у щось нове.
Нарешті! Четвертий сміх: Аннусин сміх. Сміх Ані, Гані, Аннусі, – як би її не називали київські, та музика змусила сміятися, а люди веселили ще більше. Усмішка. Величезна, – на все лице. Нарешті! Аннуся зіграла ноту «фа»: це був щирий сміх від усього серця, що дзеленчав кімнатою. Нові люди, біленьке піаніно та життя. Вона знаходила своє життя в цій музиці, а відволікання знаходило її в клавішах і нотах. Із кожним рухом пальців захоплення грою ставало сильнішим. Вона грала для себе; прокидалася від спогадів і грала, грала друзям. Друууузям, – так!
Паралельно з музикуванням виникло бажання віддати всю себе єдиному, що стало місцем її порятунку й переростало в гонитву за спробами чогось нового, – написанню текстів!.. Якось Аня занотувала: «Я граю, але не творю». І почала писати. Саме тоді тунель став немов розчинятися, як сіль у воді.
Її мати завжди казала на сіль «соль», і от ця «соль» нарешті пробриніла. Не харчова, а нотна: звучання сміху, щастя й першого успіху. Маленькі концерти, а тепер – уже й тексти пісень, свої номери, й оспівування ноти «ля». Був повен зал, була музика, був текст і був сміх.
Був виступ і була Аня, – Аннусин виступ, її виїзд із темного тунелю та звучання нот. І сцена, і життя. Все, нарешті, немовби стало на свої місця.
***
Із Аннусиного записника: «Чи сумую я за своїм старим будинком? Ні. Я не любила те місце, я любила людей, – ось що я зрозуміла. Я їх втратила, й тепер не можу відчувати щасливої любові до потопленого тероризмом територіальних сусідів-росіян рідного дому. Він тримає спогади, які мене калічать.
Я їду тунелем і хочу зупинитися, та чую лише відлуння зачинених дверей. Я не чую музики своїх віршів і не маю бажання йти вперед, коли мене тримає моє минуле. Із хорошого в ньому були лише люди, яких уже немає серед живих: вони є лише в моїй памʼяті. Та вони не зупинятимуть мою поїздку, як це роблять спогади про сам дім, про саме минуле. Вони, навпаки, будуть моїм стимулом для руху цим тунелем, бо, знаючи, що колись я зустріла й пізнала чарівних особистостей там, у минулому, я зустріну їх ще більше тут – у своєму теперішньому житті.
І я їхатиму цією темною дорогою далі, інакше стану жертвою ностальгії. Я тиснутиму на газ, виконуватиму джаз, який лунатиме в найтемнішому тунелі, коли мені буде найгірше. І спонукально звучатиме нота “сі”. І я побачу те світло в кінці тунелю, про яке мені казали незабутні обличчя».
***
Ступні більше не волочаться спроквола вздовж піщаного пляжу, – вони заледве встигають за новим життям. На нотному стані зображено ноту «сі», що звучатиме разом з іншими безперестанку. В кінці тунелю завжди є світло, треба лише до нього дійти. Чи доїхати, дограти, доспівати, як зробила це вона, – і тоді на весь зал задзвенів Аннусин сміх, розписаний по нотах.
«До», «ре», «мі», «фа», «соль», «ля», «сі»…
Євгенія АНТОНЮК
На головному фото – художня фоторобота Євгенії Антонюк «Збережи, збережи» (зараз демонструється на виставці у київському Музеї Ханенків)
