
Ім’я артистки Охтирчанки вже відоме постійним читачам Українського інтернет-журналу «Музика» (див. публікації: Знайомимося: співачка, військовослужбовиця Охтирчанка // http://mus.art.co.ua/znayomymosia-spivachka-viyskovosluzhbovytsia-okhtyrchanka/ від 13 липня 2024 року; Віталій Шуляр. Охтирчанка: «Зараз найкращі чоловіки захищають Україну» // http://mus.art.co.ua/okhtyrchanka-zaraz-naykrashchi-choloviky-zakhyshchaiut-ukrainu/ від 24 грудня 2024 року). Пропонуємо ще одну зустріч, адже виконавиця й авторка нещодавно презентувала нове музичне відео «Хто вам сказав» (вірш Лесі Українки, музика Охтирчанки)
– Твоє кар’єрне зростання – це про удачу чи певні закономірні фактори? І що б ти хотіла сказати жінкам, які часто не вірять, що можуть досягти успіху в різних сферах життя?
– Моє професійне вдосконалення як співачки – результат щоденної праці. Це мотивація і регулярність, особистісні переконання та віра у справу, яку я роблю, – тож, скоріше, закономірності. Якщо автор створює унікальний продукт, то рано чи пізно він буде оцінений слухачем і громадськістю. Моя творчість існує попри виклики, зневіру та заздрість оточення.
Мені намагаються диктувати правила гри, критикуючи мої виконавську манеру та музику до пісень. Але я не прагну і не намагаюсь утиснутися в якісь рамки й стандарти, кимось вигадані формати. Як творець, мисткиня, я роблю те, у що вірю. Жодних вагань і сумнівів – це формула успіху.
У військовій академії професорка філософії часто говорила: «Сумнів – то не є знання». Вона часто любила експериментувати зі студентами й запитувала: «А ви впевнені, що відповідь саме така, – можливо інший варіант правильний»? Але ж зрозуміло, що йдеться про філософію – суб’єктивне сприйняття дійсності. Багато хто вагався під час обговорень і дискусій. Курсанти змінювали точку зору при дебатах, після чого не могли претендувати на оцінку «відмінно». Бо сумнів і справді не є знанням. Я ж маю знання і відчуття що таке музика. Тому я не зраджую себе.
Багато кому з музичних редакторів, як вони себе називають, узагалі невідомо що таке симфонічній рок. Вони не розуміють як естрадний вокал може поєднуватися із рок-музикою, не знають, що існують рок-симфонії, рок-опери. І це засвідчує, що вони не хочуть виходити за рамки якихось своїх стандартів і розвиватися, слухати щось нове, а оцінюють мою музику лише крізь призму власного бачення. Але хто вигадав ці стандарти?
Нещодавно один музичний критик сказав мені: «Якщо ти замахнулася на рок, то маєш хрипіти». Мене це примітивне бачення просто насмішило. Водночас підписник-іноземець написав під моєю піснею «Вишиванка» коментар, що вона схожа на музику культового гурту «Battle Beast». Це найкращий комплімент. Тому жінкам я бажаю мати сильну внутрішню опору та віру в себе.
– Що для тебе бути жінкою у воюючій країні?

– Жити на перетині сили й вразливості. Прокидатися з новинами про тривоги й водночас готувати сніданок дитині. Писати звіти, вести заняття, творити культуру і одночасно тримати в голові де є найближче укриття. Чекати, діяти і сподіватися знову.
В Україні жінка часто стає точкою стійкості. Вона може бути військовою, волонтеркою, психологинею, керівницею, матір’ю, партнеркою, а іноді – усім цим заразом. Тут жінка тримає емоційний тил родини, ухвалює складні рішення без гарантій, дозволяє собі страх, але не дозволяє йому керувати, втрачати здатність любити, мріяти, творити.
Це ще й про внутрішню роботу: не закам’яніти, не згоріти, не загубити себе. Жінка у країні, що воює, часто обирає ширше – життя. І водночас то несправедливо складно, не романтично, не героїчно щодня. Це втома, роздратування, провина за радість, тривога за близьких. Але попри це – здатність залишатися живою.
– У 2025 році в Україні ти отримала Національну премію «Найкраща жінка у професії 2025» та увійшла в ТОП-10 найкращих жінок у професії як військова співачка. Чи важливі для тебе титули, регалії взагалі?
– Це було дуже зворушливо. Бо це визнання в Україні – державі, яка тримається щодня. Титули не є сутністю. Вони – віддзеркалення. Визнання може бути важливим як знак, що твоя праця потрібна. Та справжня цінність не регалії, а те чи заспокоїлася хоч одна людина під твою пісню, чи з’явилися в когось сили дожити до ранку, чи відчув хтось, що він не сам. У воюючій країні титули звучать інакше. Вони про відповідальність, а не славу. Бо якщо тебе назвали найкращою, ти маєш залишатися чесною перед тими, для кого співаєш.
– Ти є діючою військовослужбовицею. Як це – бути жінкою серед чоловіків? Які відносини з побратимами? Залицялися?
– Жінка у переважно чоловічому колективі – то щодо професіоналізму. У війську дуже швидко зникають зайві ярлики. Там має значення не стать, а те, чи можеш ти виконати завдання, тримати слово, чи не підведеш у критичний момент. Серед побратимів стосунки будуються на взаємоповазі й партнерстві. Коли разом долучаєшся до складних виїздів, чергувань, небезпечних ситуацій, – формується довіра, котра важливіша за будь-які стереотипи.
Звісно, чоловічий колектив має особливості: гумор, прямоту, інколи різкість. Але здорове середовище – це про толерантність, розуміння, що повага обов’язкова для всіх. Якщо є чіткі правила і сильна внутрішня культура підрозділу, питання гендеру відходить на другий план.
Щодо залицянь: у військовому середовищі дуже важливі професійні межі. Служба – не місце для ігор у симпатії, якщо це може вплинути на виконання обов’язків або атмосферу в колективі. Дорослі люди вміють розділяти особисте й службове. А якщо хтось переходить рамки дозволеного – це одразу проговорюється. Чітко, спокійно, без драм.
– Ти також є мамою. Окрім служби у війську, записуєш пісні, маєш інтерв’ю, концерти. Як пояснюєш сину чому мама не завжди поруч?
– Я, як мама, повсякчас поруч. Мій син для мене – головний життєвий пріоритет, моя головна нагорода та найбільший скарб у житті. Я народила сина від великого кохання, це дуже бажана дитина. Я віддаю усю себе задля його виховання і своїми піснями уже формую для нього творчу спадщину. Він дуже часто зі мною буває у студії звукозапису, на концертах, зустрічах.
Я не соромлюся виховувати дитину самостійно, хоча мій колишній чоловік-аб’юзер вкладав мені у голову, що я приречена бути нещасливою матір’ю-одиначкою. У минулому – це був дуже серйозний тригер для мене. Я розповідаю цю відверту історію іншим жінкам, щоб вони не боялися, а знали, що дитина – це гордість. Жіночий організм втрачає дуже багато сил, даруючи нове життя, часто ціною власного здоров’я, що недостатньо цінується у суспільстві.
Зараз Україна на межі демографічної кризи. Жінки бояться народжувати, часто навіть просто не хочуть. Є цілий мейнстрім «чайлдфрі». Це все має страшні наслідки для нашої нації. Тому завжди, де це можливо, мій син зі мною. Більше того, мої концерти – це частина патріотичного виховання та формування його особистості. Він спілкується з ветеранами, військовими, вже зараз говорить, що хоче стати пілотом військового літака.
– Чи допомагають тобі у творчості батьки, син? Якось надихають, діляться гарними ідеями?
– Так! Родина – це мій внутрішній тил. Батьки – коріння. Вони нагадують ким я була до війни, до форми, до відповідальності. У їхніх словах часто більше мудрості, ніж у десятках сторонніх порад. Інколи мама просто скаже: «Співай так, як відчуваєш», – і цього достатньо, щоб не зрадити себе.
Син – зовсім інший вимір натхнення. Діти дивляться на світ чесно. Він може промовити якусь незначну фразу, яка раптом стає рядком пісні, або запитати про те, що змушує переосмислити сенс усього зробленого. Коли знаєш, що твоя творчість – не лише сцена, а ще й приклад для власної дитини, з’являється особлива відповідальність. Хочеться творити світло, навіть коли навколо темно.
– Ти слідкуєш за музичними трендами або якось інакше визначаєш, що потрібно саме зараз заспівати пісню на слова Лесі Українки?
– Музичні тренди я відстежую, бо вони показують чим живе суспільство, але не дозволяю їм керувати мною. Тренд – це хвиля, а пісня на вірш Лесі Українки – глибина. Я вважаю, що співати зараз слід не за алгоритмами, а за відчуттям потреби. Є моменти, коли слухачі жадають драйву, ритму, світла, однак часом їм хочеться слова, яке допоможе вистояти. І поезія Лесі – саме така. Вона про гідність, духовний стрижень, нескореність. Її тексти звучать так, ніби написані сьогодні. Слово Лесі дає зміст. Іноді найпереконливішим є не те, що в топах, а те, що спонукає до стійкості.
– Як думаєш, який головний меседж закладала Леся Українка, коли писала вірш «Хто вам сказав, що я слабка»?
– Утвердження внутрішньої сили всупереч зовнішнім обставинам. Цей текст – не просто заперечення слабкості, а маніфест гідності. Поетеса каже: «Так, я можу страждати, хворіти, переживати, але це не дорівнює безсиллю. Вразливість не скасовує сили». У її час жінку часто бачили «слабкою статтю». Вірш ламає цей стереотип, – жінка може бути ніжною й незламною водночас. Лірична героїня не виправдовується – вона стверджує. Її тон не жалібний, а впевнений. Це голос людини, яка знає свою цінність.
Навіть коли зовнішні обставини обмежують, внутрішня свобода лишається недоторканною. У сучасному контексті, особливо в державі Україна, котра проходить через випробування, цей вірш звучить як колективна формула стійкості: нас можуть випробовувати, але не визначати нашу долю замість нас.
– Що нового ми почуємо від Охтирчанки після прем’єри музичного відео «Хто вам сказав»?
– То будуть нові пісні у стилі симфонічного року, а також улюблені українські народні мелодії в сучасній обробці. Разом із тим, у кожній ноті ви почуєте щиру сповідь мого серця, яке сповнене любові до України.
Спілкувався Віталій ШУЛЯР
Фото з архіву Валерії ОХТИРЧАНКИ
Посилання на відео «Хто вам сказав»: https://youtu.be/mI11mMirYY0?si=Wv4NbPDtugWXjiej








