Березовський, Моцарт, Мендельсон – містичне дзеркало доль…

438

7 серпня Національний ансамбль солістів «Київська камерата» відкриває новий сезон концертом «нетлінної класики» у Національній філармонії України

Замість преамбули…

Сезон буде першим, який стартує без незмінного протягом 46 років керівника й засновника колективу – Валерія Матюхіна. Він зі своїм оркестром у 1977 році очолив той рух, який став мейнстримом в умовах нинішніх реалій. Йдеться про популяризацію української музики. Своїм життям музикант довів, що українське музичне мистецтво може бути ексклюзивним, модним і брендовим.

Нині ж «мода на українське» набула тотального поширення. Усі колективи грають музику українських композиторів, і тезою «креатив – у просуванні в світовому культурному просторі української музики» уже мало кого здивуєш. Час не стоїть на місці, життя незмінно рухається вперед. Тому, здавалося б, ось тільки досягається певна мета, як одразу з’являється запит на інше.

І що зараз стає першорядним? Якою є фішка нового часу? Виконавство… Причому під цим не слід розуміти ремісничий вишкіл і художню майстерність у подачі музичного матеріалу. Якість викладення композиторських текстів – це істина, позачасова та позаісторична вимога до музикантів-виконавців, що не підлягає обговоренню. Грати першокласно – непорушний закон мистецтва.

Оригінальність програм, їхні смислове наповнення і продумана структура – ось ракурс, що нині привабить пересиченого слухача. Не просто щось зіграти, хай і українське, чимось і якось заповнити концерт, – ні, такий номер не пройде. Або першокласні солісти, яскраві закордонні гастролери чи креативний, нестандартний, з елементами новизни підхід у манері виконавства, нестандартний антураж подачі творів, – або насправді стильна програма.

Концерт «Березовський. Моцарт. Мендельсон», яким «Камерата» відкриває новий сезон, якраз і є оригінальним за змістом. До слова, прорахована драматургія завжди була сильною стороною «камератівських» виступів. Заслуга належала її художньому керівникові Валерію Матюхіну. За довгу мистецьку кар’єру цей диригент запропонував чимало цікавих програм як української музики, так і «вічної» класики.

Початок сезону класичною програмою зовсім не означає, що «Камерата» зрадила собі. Вона завжди, з перших кроків ішла своїм шляхом, не надто звертаючи увагу на зовні «модні» й «немодні» тенденції. Тому й закріпила за собою право називатися головним промоутером української музики. Обраному курсу вона не змінюватиме і в майбутньому: колектив був, є і буде активним популяризатором творів українських композиторів. Проте, виконуючи українське, «Камерата» на чолі з колишнім куратором ніколи не забувала про «класичне», оскільки дбала про репрезентацію національного мистецтва в європейському контексті.

Чому подобається класика? Вона покликана насолоджувати слух, розслаблювати психіку і дарувати гормон радості й задоволення – дофамін, особливо, коли на афіші такі імена, як Моцарт або Мендельсон. Тому класика не старішає і ніколи не втрачає любов меломанів. Однак такий підхід до музики надто банальний, хоча ніде дітися від правди.

Але в класики є й інші важелі впливу на слухача. У чому оригінальність програми, зокрема камератівської імпрези, з хрестоматійною і вічною класикою? Чим вона повинна зачепити, зацікавити досвідченого слухача, який знає музику минулого не з чуток? Ось у цьому і належить розібратися.

«Під знаком Моцарта»…

У цій тезі – ключ до інтриги, прихованої у програмі концерту. Звичайно – Вольфганг Амадей Моцарт. Але тут є ще два так званих моцарта. Максима Березовського за традицією, що негласно склалася, називають українським Моцартом, а Фелікса Мендельсона «Моцартом ХІХ століття» охрестив його колега по перу, такий же представник мрійливо-екзальтованої епохи Романтизму – Роберт Шуман.

Коли зіставляєш музичну мову й художній стиль, то справді помічаєш чимало спільного у мистецтві цих трьох авторів. Тут можна навести як приклади кілька подібних рис в естетиці емоційної виразності та інших стильових прийомах їхнього самовираження. Але то було б нудно та й поверхово. Між ними існують доленосні невидимі зв’язки, котрі важко навіть уявити, але все ж вони є.

Париж, 1778 рік… 23 березня, провівши в дорозі 14 днів, Моцарт – австрійський композитор, піаніст, органіст і диригент – із матір’ю приїздить до славної європейської культурної столиці. Його дорога, перш ніж повернути до Парижа, пролягала через Мюнхен і Мангейм. Моцарт прямував до Франції, аби влаштувати професійну кар’єру. В очікуванні найрайдужніших перспектив на майбутнє за наполяганням батька він залишив провінційний Зальцбург, де йому нічого не світило, крім посади першої скрипки в придворній капелі архиєпископа зальцбурзького Ієроніма – людини вкрай грубої, черствої.

Архиєпископ відчував особливу неприязнь, навіть ненависть до Вольфганга за його незалежний характер. Моцарт мріяв отримати посаду композитора при дворі високопоставленого вельможі. Але вже в Мюнхені зазнав фіаско. Курфюрст не мав жодних відомостей про малолітнього віртуоза-вундеркінда, яким був Моцарт 15 років тому, коли все сімейство Моцартів тріумфально «прокотилося» Європою і Вольфганг повсюди викликав невимовне захоплення серед знаті та найясніших осіб – імператора Йосипа, Людовика XV, Георга ІІІ та інших. Тож у вакансії Вольфгангу Амадею відмовили.

У Мангеймі прийом курфюрста Карла-Теодора був доброзичливіший, але підступні дії місцевих заздрісних музикантів, що злякалися сильнішого суперника, зробили свою справу. Від Моцарта і тут вислизнула можливість працевлаштуватися. Тож залишався Париж.

І що ж? Із Парижем вийшло ще гірше. Ця подорож для все ще юного Моцарта, але вже не того «маленького чаклуна», як його шестирічного назвав імператор Йосип, була сповнена неприємних несподіванок. Про його колишні перемоги в усіх великих містах Європи забули. Паризька публіка була цілковито захоплена війною «глюкістів» і «піччиністів». Давні покровителі також встигли охолонути до геніального молодика. Завойовувати столицю Франції треба було з нуля.

Не маючи засобів для існування, Моцарт із матір’ю оселився в тісній і темній квартирі, де навіть не поміщався інструмент, а літня жінка почувалася арештанткою. Знайти заможного мецената з довгого списку вельмож, яким забезпечив сина Леопольд, так і не вдалося. Перебуваючи у вкрай складних умовах через брак коштів, Моцарт ще й втратив матір, яка померла 3 липня того ж року. З комерційної і кар’єрно-професійної точки зору поїздка виявилася повністю безплідною.

То був найнесприятливіший період життя композитора. До того ж, у Моцарта про музичну культуру й виховання французів склалося найогидніше враження, котре він не втомлювався фіксувати в листуванні з батьком. Ось один із його висловів у листі від 1 травня 1778 року: «Будь тут хоч якесь містечко, де люди мали б вуха, серце, щоб відчувати лише трохи розуміння в музиці, мали б gusto, я від щирого серця сміявся б над усіма цими справами, але я перебуваю серед справжніх скотів і потвор (у тому, що стосується музики). Та й як може бути інакше, адже вони такі ж у всіх своїх вчинках, пристрастях та уподобаннях…»

Не вдаючись у подробиці всіх негативних колізій, що випали на долю Моцарта в Парижі, все ж таки слід констатувати: на тлі чорної смуги все ж таки було кілька світлих плям. Вольфганг завжди горів творчістю, його геній не згасав навіть у найгірших життєвих умовах, тому й цього року він написав кілька камерних творів – скрипкові та клавірні сонати. Були й великі опуси, серед них – «Паризька» симфонія і Концерт для флейти, арфи та струнних, заявлений в афіші «Камерати».

Здавалося б, подвійний концерт – ніби прохідний твір. Що особливого, з огляду на гігантський список творів Моцарта? Але не все так просто! Це – єдиний твір композитора, написаний ним для арфи соло, можливості якої він вважав обмеженими. А флейту митець узагалі спочатку недолюблював. І було за що, бо насправді вона тоді не мала нічого спільного із сучасним інструментом.

На той час побутувала флейта раннього покоління – «траверсо». Це дерев’яна розбірна дудочка з шістьма отворами й одним клапаном з обмеженими віртуозними можливостями і невеликим діапазоном. Вона була не темперованою, мала інші принципи налаштування й через примхливість у звуковидобуванні не зовсім вдало вписувалася в ансамблеве звучання.

Уперше Моцарт написав кілька творів для флейти 1777-го якраз у Мангеймі, роком раніше приїзду в Париж, на замовлення флейтиста-аматора, хірурга за фахом, Фердинанда Дежана. Це вже пізніше композитор створив два концерти й Andante для флейти з оркестром, три квартети для флейти, скрипки, альта і віолончелі, а також став використовувати флейту у складах симфоній. Тож флейтовий досвід не обмежився Мангеймом. У Парижі Моцарта чекав сюрприз: замовлення на подвійний концерт для не дуже близьких йому інструментів – флейти і арфи. І в непростих умовах паризького життя йому довелося це замовлення виконати.

А надійшло воно від герцога Адрієна Луї де Гіна, – за визнанням Моцарта в листі до батька, чудового флейтиста. Дочка вельможі Марі-Луїза-Філіппіна, яку Вольфганг навчав теорії музики й азам композиції, на жаль, безуспішно, була незрівнянною арфісткою. І це не дивно, бо серед знаті того часу було чимало солістів-аматорів високого класу, чий виконавський рівень був аж ніяк не нижчим за музикантів-професіоналів.

І подвійний концерт –живий тому доказ. Сольні партії – віртуозні, в них Моцарт ані на краплю не вдався до технічного спрощення. Сама ж музика неймовірно легка та витончена, виписана у традиціях салонного музикування. Одразу виникає інтер’єрний образ вітальні-салону з безлічі костюмованих фільмів, що стилізують антураж галантної доби. Ну, взяти хоч би той самий «Амадей» Мілоша Формана.

Це – «райська музика». Здається, у ній відбито «небесну сферу» буття, відтворити яку в історії світової музики могли лише одиниці. Моцарту ж – усе підвладно! Так постав один із його чергових шедеврів. І навіть не віриться, що цю променисту, умиротворену музику він написав у геть несприятливих життєвих обставинах. На той момент йому було 22!

1826… Мендельсону, «Моцарту XIX століття», – 17 років! І він складає свій коронний шлягер – увертюру до п’єси Шекспіра «Сон літньої ночі»! Ми його знаємо як німецького композитора, піаніста, органіста й диригента – схожість у порівняльній характеристиці з Моцартом буквальна. У ході п’єси, як кажуть, відзначатимемо ці паралелі й надалі.

У 1829-му Феліксові – 20, а він уже замахнувся й продиригував найскладнішу партитуру «Страстей за Матвієм» Баха в Берлінській співацькій академії, від чого й почалося відродження музики всіма забутого великого поліфоніста. 24-літнім Мендельсон став музичним директором у Дюссельдорфі, вдихнувши життя на посаді диригента також і в твори Генделя. З 26-ти років і до кінця життя він – диригент і керівник Гевандхауз-оркестру в Лейпцигу. У 34 (1843 рік) Мендельсон, будучи одним із найбільш затребуваних композиторів, шанованим та авторитетним у Європі музикантом, виступив фундатором Лейпцизької консерваторії. А ще впродовж кипучого життя він брав участь в організації низки музичних фестивалів. Ну, хіба не геній? Відповідь однозначна.

Така масштабна багатопрофільна діяльність не заважала Мендельсону бути ще й надзвичайно плідним композитором – він написав близько 770 творів! Ще одна подібність зі славним попередником, адже дослідники налічують у Моцарта понад 600 опусів. Окрім того, Фелікс – такий самий ранній вундеркінд, як і Моцарт. Перші твори з’явилися на світ, коли йому було 11, у 13 років він опублікував свій фортепіанний квартет, а приблизно в 15-16 був автором чималої кількості опусів – 13 симфоній для струнного оркестру, концертів, сонат, квартетів і першого зінгшпілю «Весілля Камачо» тощо.

На який період життя припало створення ре-мінорного Концерту для скрипки та струнних і Десятої струнної симфонії, що представлені в афіші «Камерати»? Концерт – у 13 років, а симфонія, як і решта 12 струнних симфоній, – із 12 до 14-ти! Така плодовитість і майстерність – у вельми ранньому віці! Паралелізм із Моцартом очевидний.

До речі, юнацький скрипковий концерт Мендельсон присвятив своєму вчителю з гри на скрипці Едуарду Ріцу, котрий, як і Фелікс, тільки раніше, був учнем із теорії музики та композиції Карла Цельтера – відомого в той час композитора й педагога. Саме Цельтер розвернув Фелікса у бік Бахової музики, пропонуючи хлопчику на заняттях із композиції вивчати хорові партитури генія, чия творчість тоді вже майже 100 років(!), як була зниклою з пам’яті мистецького світу.

Цельтер також познайомив свого дванадцятирічного вихованця з Йоганном Вольфгангом Ґете, якому сподобався юний талант і його музика. Із Ґете Фелікс Мендельсон спілкувався протягом усього життя.

Ось і намітилася ще одна паралель між Моцартом і Мендельсоном – рівень їхньої високої культури та освіченості. Моцарт змалку обертався серед найосвіченіших представників епохи, поміж яких були не лише монархи та придворна знать, а й поети, літератори, відомі музиканти і композитори. Його батько Леопольд Моцарт приділяв величезну увагу різнобічному вихованню сина. Мендельсон теж зростав і формувався у колах освіченої еліти. Будинок його батьків відвідували видатні вчені, письменники, зокрема Вільгельм Гумбольдт, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Карл Клінгеман та інші. Та й дід Мендельсона – Мозес Мендельсон – був відомим філософом, ідеологом іудаїзму.

Що ще можна позначити як збіг у долях двох геніїв? Обидва об’їздили вздовж і впоперек усю Європу: в результаті основним місцем осілості Моцарт обрав Відень, а Мендельсон – Лейпциг. Щоправда, різниця все ж таки була у фінансовому питанні.

Моцарт у молоді роки своїм генієм годував сімейство, його «музичні кунштюки» в європейській тріумфальній подорожі були джерелом доходу, та й у пору юнацтва поїздки Європою, уже далеко не тріумфальні, іноді досить збиткові, так само мали на меті комерційний заробіток. Хоча в цілому Моцарт був далеко не бідним музикантом: у віденський період життя мав пристойні статки, але ні він, ні його дружина Констанца не вміли розпоряджатися грошима, тому й постійно опинялися в боргах.

Мендельсон же взагалі ніколи не відчував браку коштів, оскільки виріс у сім’ї банкіра. Батько за свій рахунок у 1825-му вивіз сина в Париж для знайомства з провідними представниками просунутого європейського музичного центру. Він і надалі фінансував поїздки сина та його гастрольні тури, хоча у зрілості Фелікс і сам уже вмів «крутитися». Цікаво, що в Мендельсона від знайомства з Парижем і тамтешніми музикантами, як і в Моцарта майже 50 років тому, склалося не найприємніше враження, чим він ділився у листуванні з сестрою Фанні.

В обох геніїв була феноменальна пам’ять. Тут одразу ж згадується добре знаний дослідникам випадок із малолітнім Моцартом, коли він дванадцятирічним хлопчиком, подорожуючи з батьком Італією, відвідав у Римі Сікстинську капелу під час страсного тижня. Почувши хорове «Miserere» Грегоріо Аллегрі (на 50-й псалм Давида), ноти якого були під суворою церковною забороною для широкого загалу, Моцарт, повернувшись до готелю, записав партитуру по пам’яті. Про це дізнався Папа римський Климент XIV, проте був так вражений цією обставиною, що запросив вундеркінда до Ватикану й нагородив Орденом «Золотої шпори».

Із Мендельсоном трапилася не менш цікава пригода. У 1944 році його запросили до участі у виконанні Четвертого фортепіанного концерту Бетховена як соліста. Вже на місці виявилося, що немає нот фортепіанної партії. І хоча Мендельсон перед тим не грав цей концерт років із два, а то й більше, він по пам’яті блискуче провів свою партію.

Можна ще нанизувати приклади схожості доль двох геніїв, але й названих достатньо для висновків про метафізику «моцартіанської спільності». А що ж третій геній – Максим Березовський?

Майже триєдине «святе сімейство»…

Час навести об’єктив на третього героя. Максим Березовський – узагалі людина-загадка, про яку більше не відомо, ніж відомо. Його біографія – це суцільні білі плями, гіпотези й припущення, де високим є відсоток імовірності у бік неправдоподібності, ніж навпаки, оскільки багато інформації узято з переказів, домислів, белетристичних фантазій. Усі періоди життя вкриті таємницею.

Невідомо коли він народився і навіть під питанням його народження в Глухові. Ми не знаємо якого він соціального походження, – одні джерела свідчать, що дворянського, інші – шляхетного, треті – козацького. Ймовірно навчався у Глухівській співацькій школі, потім у Київській духовній (нині – Києво-Могилянська) академії. А хто його там помітив і виступив у ролі мецената, щоб направити до Санкт-Петербурга, Оранієнбаума, в коло музикантів при дворі спадкоємця престолу Петра Федоровича (Петра III) – теж таємниця.

Із задокументованих фактів відомо, що Максим Березовський був співаком придворної капели в Оранієнбаумі (зарахований до штату 29 жовтня 1758 року), навчався теорії музики та композиції у капельмейстера Ф. Цоппіса, мав чудовий голос, завдяки чому й був доєднаний до артистів оперної трупи і брав участь в оперних постановках. Був одружений із танцівницею Франце Ібершерше (повінчані 19 жовтня 1763 року).

У другій половині 1760-х почав складати духовні концерти (з написаного тоді зберігся лише концерт «Господь, воцарися»). Його помітили при дворі як талановитого композитора і в 1769 році відправили для навчання в Італію. Погано висвітлено музикознавцями зарубіжний період життя Березовського, власне, як і постзакордонний, петербурзький.

Час зупинився на пункті його присутності в Італії, Болонській філармонійній академії. Італія, будучи на ті часи найбільшим музичним центром Європи, вважалася головним мірилом таланту музикантів. Саме у стінах Болонської академії виносили остаточний вердикт щодо придатності композитора до професії. Так ось Березовський, який навчався з 1769 до 1771 (чи 1773-го, за деякими джерелами) року, став її академіком! Навіть зберігся автограф його екзаменаційного антифону. І ось тут укотре стикаємося з перетином доль двох геніїв, бо за рік до Березовського іспит на звання академіка у стінах Болонської академії пройшов Моцарт. Два генії – обидва академіки.

Підемо далі. Березовський – автор єдиної опери «Демофонт», яку він написав на лібрето найвідомішого на той час поета П’єтро Метастазіо. І, як свідчать джерела, вона мала успіх, що підтверджує її справді високі музичні достоїнства. До моменту появи опери Березовського на цей поетичний текст було створено й ставилося на сценах італійських театрів понад 50 опер різних авторів.

І тут знову виникає точка перетину з Моцартом, який також не оминув п’єси Метастазіо. Досить згадати його опери «Милосердя Тита», «Луцій Сулла», «Цар-пастух».

А от у Мендельсона, на відміну від його старших колег за фахом, оперний жанр був прохідним і не примітним, – зингшпілі з яскраво вираженим моцартівським впливом.

Зате натури Мендельсона і Березовського у певному сенсі дотичні – обидва мали гарні голоси. Березовський, нагадаємо, був співаком Придворної капели та ще й брав участь в оперних постановках у доіталійський період життя. Фелікс же в ранньому віці запам’ятався багатьом гарним альтовим тембром, і вже десятирічним у Берліні дав перший публічний сольний концерт.

Продовжувати шукати й знаходити паралелі в житті митців можна й далі. Але настав час зосередитися на фінальній прямій. І тут важливо зупинитися на тому, що зближує усіх трьох: Березовського, Моцарта, між якими вікова різниця становить 11 літ (якщо Березовський народився 1745-го, а не 1741-го, що теж імовірно), і Мендельсона, котрий з’явився на світ, коли його попередники вже спочили в Бозі.

То що ж являє собою «моцартианський бренд», чому всі троє – «моцарти»?
Щонайперше – вони ранні вундеркінди. Ця особливість уже відзначалася у паралелізмі Моцарт–Мендельсон. Ну, а в тому, що Березовський був таким самим, навряд чи доводиться сумніватися з огляду на зигзаги його долі. Та й Болонським академіком навряд чи стають «на рівному місці».

Усі троє інтегрувалися в європейську культуру, об’єднавши кожен по-своєму в творчості «рідне», національне з європейським. У цьому їм допомагали подорожі Європою. Моцарт і Мендельсон об’їздили її практично всю. Березовський був обмежений рамками статусу придворного музиканта, відправленого державним коштом для здобуття європейської освіти. Однак і на умовах проживання за рахунок державної пенсії він «виборознив» Італію, що простежується за географією появи деяких його творів: наприклад, опера «Демофонт» писалася в Ліворно, Соната для скрипки та чембало – у Пізі (так свідчить автограф). Бував Березовський і у Венеції (там мешкав повірений у справах, через якого переправлялися кошти на утримання студента-композитора в Італії) та, мабуть, іще в багатьох інших італійських містах, про що мовчить історія.

Наші герої – генії, без перебільшення, причому ще й украй плідні. Про Березовського, знов-таки, важко судити точно, оскільки більшість його творів утрачено, деякі відомі лише за назвами, а багато ще чекає на відкриття, перебуваючи в архівах іноземних власників. Але про те, що вони генії, свідчить насамперед якість і досконалість їхньої музики. Кожен у певній жанровій сфері залишив незабутній авторський відбиток.

Моцарт виступив реформатором оперного жанру, причому спеціально не ставлячи перед собою таку мету, як, приміром, Глюк. Просто у геніїв так і виходить: усе, чого вони торкаються, перетворюється на зливки золота. Його «Весілля Фігаро» – не просто весела буфонада. Це комедія характерів і положень. «Дон Жуана» він узагалі закарбував у жанровому шифрі «драма giocoso», щоб сучасники й послідовники довго ламали голову над запитанням: що ж композитор мав на увазі? Змішавши трагедію з комедією, він перетворив оперне мистецтво на трагікомедію, хоча від цього опера тільки виграла, ставши тонкою психологічною музичною драмою. Ну, а його «Чарівна флейта» – це національна опера німецькою мовою, про яку Моцарт і мріяв усе життя.

Мендельсон успішно просувався шляхом програмно-зображального типу симфонізму у зрілих симфоніях – «Італійській», «Шотландській» та увертюрах – «Морська тиша й щасливе плавання», «Гібриди», «Прекрасна Мелузіна», «Рюї Блаз». Ім’я Березовського золотими літерами вписане в історію світової музичної культури як творця класичного хорового духовного концерту.

Чим вирізняється геній? Складне та багатошарове запитання, над яким можна довго розмірковувати. Але є фішка, за якою стовідсотково визначається геніальний автор: у нього буде хоча б один твір, написаний на віки.

Усі три герої подарували світові такі опуси. У Березовського – духовний концерт «Не отвержи мене во время старості» на текст 70-го псалма, неперевершений зразок хорової майстерності. У Моцарта шедеврів стільки, що не вистачить пальців рук, щоби перелічити. «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта», Реквієм, «Маленька нічна серенада», Концерт для фортепіано з оркестром № 23, симфонії № 40 і 41 «Юпітер»… Із Мендельсоном ще простіше: від «Весільного маршу» з музики до п’єси Шекспіра «Сон літньої ночі» взагалі весь світ збожеволів. Він такий популярний, що перетворився на заїжджений попсовий шлягер.

Зауважу, що на мій особистий смак судити про геніальність автора за подібною музикою – суперечливо: надто пласка емоційна образність опусу. Чого не скажеш про справді класний Скрипковий концерт мі мінор, де є все – і віртуозна забористість, і душевна трепетність почуттів в аріозному співі скрипки.

«Ваш син – найвеличніший із композиторів, яких я знаю; він має смак і, більше того, досконале знання композиторського ремесла». Так написав Леопольду Моцарту Йозеф Гайдн, із яким Вольфганг дружив, називав його татом, вкладаючи почуття захоплення у це визначення. Цю репліку Гайдна можна спокійно адресувати кожному з нашої трійці, якщо потрібно дати тезову та ємну характеристику їхньому талантові.

Тут можна лише додати, що вони були чудовими мелодистами, дуже винахідливими у володінні всією кухнею прийомів виразності, тонкими поетами в музиці, виразниками найвишуканіших емоцій і нюансів душевних переживань, почуттів. Вони були психологами, які зуміли передати контрасти градацій у драматизмі, мрійливому умиротворенні та ще все це збалансувати Духом Гармонії як надсилою мистецтва.

Усі троє створювали музику, що не старіє – на віки. А чому? Мабуть їм було мало свого часу! Вони, як справжні таланти, зазирали далі за горизонт обмежень їхньої епохи, розуміючи, що мистецтво має бути вічним, а не одноденкою на потребу дня. Цей інтуїтивно філософський підхід до творчості зробив їхню музику позачасовою, перетворивши її на невичерпне джерело емоційної і слухової насолоди.

Хіба Моцарт, як класик XVIII століття, не є романтичним? А Мендельсон – типовий романтик, не є укоріненим у мистецтво попередника і навіть більше – у музичну культуру бахівської епохи? Адже він не просто любив, а захоплювався великим контрапунктистом Йоганном Себастьяном Бахом, подарувавши його музиці друге народження. Сучасники навіть дорікали Мендельсону за його пієтет до техніки поліфонічної майстерності минулого.

Березовський духовною музикою одразу ж перекинув місток у XXI століття. Його духовні твори – «короб думок» у вивченні техніки володіння хоровим мистецтвом для музикантів і слухачів усіх часів

Є теорія, що наш світ – не єдиний. Ми живемо у складній системі паралельних, альтернативних світів Метавсесвіту: минуле, сьогодення та майбутнє існують одночасно, і тільки ми, затиснуті у тривимірності матеріального світу, не в змозі своїм мізерним розумом те осягнути. Якщо це так, то перехресність життя наших трьох геніїв може бути невичерпною темою для обговорення, оскільки ще чимало можна знайти подібностей їхніх доль. Тому зупинімося й підведемо риску в цій багатовимірній темі.

Що стане підсумком статті – цілком зрозуміло. Смерть – логічне завершення земного життя і великий момент переходу, дематеріалізації духу-душі, трансформації свідомості під час подорожі до забуття. Цей ключовий етап трапляється у житті всіх земних істот без винятку, тільки кожен йде з цього світу по-різному.

Як не парадоксально, але є паралелі між нашими героями і в цьому питанні. Березовський помер невідомо коли і за незрозумілих обставин. Белетристичні фантазії приписують йому смерть від алкоголізму: нібито композитор захопився міцними напоями, допився до білої гарячки і перерізав собі горло. Версія про самогубство туманна, гіпотетична й бездоказова, оскільки відомостей про останній період життя – три роки після повернення композитора з Італії – практично немає. Але є факт: він із європейської зірки перетворився на самотнього та малозабезпеченого «забутого кумира», ставши рядовим службовцем співочої капели та придворного театру.

Де його могила? яка причина відходу з життя? – таємниці, вкриті мороком. Відомо тільки, що помер він раптово і був похований казенним коштом. Але є ще одна версія. В авторитетних культурологічних джерелах вказується лихоманка як причина смерті Березовського. І вона видається правдоподібною, бо лихоманка може сприяти швидкому перебігу хвороби та смерті людини. Ось тільки причини її бувають різні. Їх так багато, що визначити, а на ті часи, тим паче, джерело недуги, – практично нереально.

«Справа Харона» у випадку з Моцартом теж обросла такою кількістю міфів і гіпотез, що навіть важко уявити, що його смерть могла бути і, швидше за все, й була цілком природним фізіологічним процесом. Зараз перелічувати всі версії смерті Моцарта немає змоги, але чтиво з цього питання дуже цікаве.

Уже давно розвінчано міф про отруєння Моцарта Сальєрі. Хоча вже в XX столітті висувалися найнеймовірніші версії про те, що Сальєрі не отруїв його особисто, а навколо нещасного Моцарта плелася ціла кримінально-детективна історія, до якої були причетні граф Франц фон Вальзегг-Штуппах, учень Моцарта Франц Ксавер Зюсмаєр, котрий, як відомо, завершував за ескізами вчителя його лебедину пісню Реквієм, і навіть його дружина Констанца, яка перебувала у відносинах із Зюсмаєром. А над усією цією «зграєю змовників» звеличувався Сальєрі, який керував процесом. Граф Вальзегг грав у цих хитросплетіннях ще й роль постачальника ртуті, що нею методично труїли Моцарта, адже він на той час був єдиним власником ртутних копалень у Європі.

Граф Вальзегг дійсно фігурував у житті Моцарта, але тільки в іншій ролі – таємничого замовника Реквієму. Однак він був звичайним шахраєм, лише хотів привласнити авторство твору, яке замовляв із нагоди смерті дружини Анни фон Фламберг. Хоча деякі «дослідники», які особливо прагнули екстриму навколо смерті Моцарта, все ж таки наділяли графа Вальзегга рисами підступного лиходія: він нібито боявся викриття у присвоєнні чужого твору та й убив Моцарта.

Існувала також версія про масонську змову: начебто Моцарт як член ложі «вільних каменярів» в опері «Чарівна флейта» оприлюднив таємні шифри братства. Хоча є і прямо протилежна гіпотеза: опера мала стати одою, гімном масонству, а Моцарт, розчарувавшись у шляхетності масонської спільноти, висміяв і опублікував заборонені таємниці ордену.

Легенд, домислів, фантазій і міфів щодо цього неординарного генія було, є і, напевно, буде дуже багато. Проте, згідно з сучасними професійними медичними висновками, вважається, що композитор помер у результаті гострої інфекційно-ревматичної лихоманки, котру викликає, зокрема, стрептококова інфекція. У ті часи її називали «просовидною», вона вражає як серце, так і нирки.

Щодо могили Моцарта. Так, її, як і у випадку з Березовським, не знайдено, хоча загалом місце поховання віденського генія – цвинтар святого Марка у Відні. Моцарт потрапив у групову могилу, але це було нормою на той час. Таким був декрет про економію, виданий імператором Йосипом ІІ – ховати по 5-6 осіб в одній могилі. Родичам забороняли ставити хрести й пам’ятники. Окремої могили удостоювали лише знатних осіб.

Смерть Березовського – terra incognitа. Але в обох випадках є паралелізм між ним і Моцартом – у міфологемах їхнього відходу з життя. Це видно за симптоматикою хвороб і безвісністю місця упокоєння тіл.

А що Мендельсон? Тут усе начебто ясно і немає жодних питань. Але і з ним, як зі старшими колегами, не обійшлося без містики. Можливо, міфологічність є невід’ємним атрибутом геніальності? Просто піти з життя, як звичайні люди, геніям не цікаво, їм і тут треба виявити свою неординарність.

Отже – про Мендельсона. У нього була рідна старша й улюблена сестра Фанні. Їх пов’язував якийсь невидимий езотеричний зв’язок, попри чотирирічну різницю у віці та наявність ще однієї сестри Ревекки й брата Пауля. Фанні померла внаслідок інсульту 14 травня 1847 року. Дізнавшись про її смерть, Фелікс утратив свідомість, не був присутній на її похороні через тяжкість душевної травми, а 4 листопада, через півроку по втраті сестри, помер – увага! – також від інсульту. І навіть похований був поруч із сестрою на Троїцинському цвинтарі в Берліні.

У житті цієї пари – Фанні та Фелікса – було ще багато всього незвичайного. Ну, хоча б той факт, що Фанні мала таке саме музичне обдаровання, як молодший брат. Але це, як кажуть, уже зовсім інша історія.

Для нас важливо те, що досі, незважаючи на всі технічні й стильові кульбіти новацій, трансформацій, пертурбацій, яких зазнала історія світового музичного мистецтва за багато століть, ці три генії уже в духовній іпостасі височіють, як солдати-охоронці на бойовому посту, – незламні у несенні священної служби збереження непорушних музичних істин. Своєю олімпійською величчю вони, немов стовпи, тримають архітектуру музичного Всесвіту в повіні хаосу. І таке вічне духовне життя – це теж, мабуть, константа геніальності й ще один містичний паралелізм їхніх доль…

Анна ЛУНІНА

На головному фото – Валерій Матюхін