«Український прорив» Василя Вовкуна та Львівської опери останнім часом суттєво впливає на музично-театральне життя країни. Згадаймо хоча б «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера чи «Цвіт папороті» Євгена Станковича. Обидва проєкти – унікальні, адже в жодному театрі України не ставиться Вагнер, жоден театр України не ризикнув втілити феєрію Станковича…
Можна згадати і «Лиса Микиту» Івана Небесного – виставу для всієї сім’ї. І ось подвійна прем’єра: «Сокіл» та «Алкід» Дмитра Бортнянського.
Прорив? Однозначно!
По-перше тому, що прем’єра, вже традиційно для Львівської опери, є не відокремленою подією, а частиною великого мистецького проєкту.
По-друге тому, що львівська імпреза стала чи не єдиним масштабним вшануванням 270-річчя видатного композитора українського походження – Дмитра Бортнянського.
По-третє тому, що ці постановки кардинально розширюють стильові рамки українського театрального репертуару. У жодному театрі України не виконується сьогодні жодна барокова опера – перевага віддана добі романтизму. «Алкід» ламає цю контрпродуктивну традицію.
Проєкт
Той, хто слідкує за подіями у Львівській опері, знає: кожна прем’єра тут являє собою масштабний зразок міжнародної співпраці, що яскраво презентується в інформаційному просторі, супроводжується низкою супутніх мистецьких акцій та перетворюється на захопливу атракцію, яка підвищує туристичну привабливість міста. Так і цього разу: в інтернаціональній постановочній групі – режисер Андреас Вайріх, сценографка й дизайнерка костюмів Анна Шеттль із Німеччини, балетмейстер Марчелло Алджері з Італії, хормейстер Вадим Яценко, диригент Юрій Бервецький, художник світла Олександр Мезенцев з України. Прем’єри пройшли під батутою зіркової Оксани Линів (Україна–Німеччина).
На окрему згадку заслуговують розкішні інформаційні матеріали – буклет, афіші, низка дописів у соціальних мережах (керівниця літературної частини – Стефанія Олійник, фото – Сергій Горобець, дизайн поліграфічної продукції – Анастасія Лисенко). Ці матеріали створили потужне інформаційне поле, головна функція якого не тільки прорекламувати унікальний мистецький продукт, а й дати аудиторії ключі для осягнення маловідомих і практично не виконуваних творів.
У результаті львівська прем’єра на якийсь час стала знаковою мистецькою подією України та Європи (так і хочеться написати: України як частини культурної Європи). Очевидно, не випадково в антракті публіка розмовляла не тільки українською, а й польською, німецькою, англійською…
Нарешті, букет супутніх акцій: концерт нещодавно організованого камерного хору театру під орудою Вадима Яценка у Дзеркальній залі – з хоровими концертами Бортнянського; лекція професорок Люби Кияновської та Лідії Корній про українське коріння, непросту творчу долю та унікальне місце Бортнянського у світовій культурі; клавесинний концерт Ольги Шадриної-Личак із виразними паралелями «Бортнянський – європейське бароко»…
Ювілей
Цей фрагмент статті годилося б розпочати офіційно-помпезно: «Цього року Україна широко відзначила 270-річчя видатного вітчизняного композитора Дмитра Бортнянського». Однак написати таке – означає піти проти істини. Україна практично проігнорувала річницю свого генія. Поодинокі акції (видання хорових композицій ювіляра у редакції Євгена Савчука, підготовка фільму із записами концертів митця у різних церквах України, здійснюваного хором «Воскресіння» з Івано-Франківська під орудою Володимира Рудницького) аж ніяк не тягнуть на «широке відзначення».
Тим вагомішим є львівський проєкт. Тут фігура Бортнянського постала в усій об’ємності – як жанровій (духовна та світська музика, хорова, інструментальна та оперна творчість), так і стильовій (пізнє бароко «Алкіда» – ранній класицизм «Сокола»).
Львівський ювілей Бортнянського змусив укотре замислитись над трагічною долею українського митця – незалежно від того, чи жив і творив він у добу бездержавності, в умовах імперського тоталітарного тиску, або ж у вільній Україні, яка «щедрою рукою» віддає власні надбання та спадок світові. Тож і фігурують Бортнянський, Дехтярев, Березовський у свідомості світової культурної спільноти, всіляких енциклопедіях і довідниках як «російські композитори».
Ця проблема, що має суттєве політичне забарвлення, потребує і комплексного суто музичного розв’язання. Робота музикознавців тут – не шукати оманливі «українські інтонації» у композиціях переважно національно індиферентної доромантичної доби, а показати, що композитор українського походження, отримавши європейський вишкіл, успішно творив у жанрово-стильових рамках європейської музичної системи. Так, писав італійські та французькі опери, тим самим створюючи фундамент для появи суто національного варіанту жанру. Однак в умовах бездержавності на цьому, фактично вкраденому, фундаменті виросла інша композиторська школа – підтримувана імперією ідеологічно, фінансово, організаційно.
Але ж робота істориків музики залишиться суто кабінетними екзерсисами, якщо ця музика не звучатиме! Саме тому цінність львівських ювілейних прем’єр набуває додаткової ваги. Музична спільнота переконалась: у нас є чим пишатись, нам є на що спиратись – і нам є що берегти та леліяти.
Прем’єра
Слухаючи прем’єрну виставу, дуже тішився від звучання хору та оркестру. Чудово й стильно провів партію контратенор Станіслав Цема (Алкід). Прекрасні акомпанементи речитативам забезпечив Юрій Бервецький (клавесин). Інші солісти (йдеться про першу прем’єру, 11 вересня), успішно впоравшися з партіями, продемонстрували, швидше, романтичний, а не бароковий вокал, – тому з високими нотами все було окей, а ось тонка мелізматика, карколомні фіоритури були явно з іншої епохи.
Це закономірно. В Україні барокова опера звучить украй рідко, в автентичному виконанні – оказіонально, тож наші консерваторії орієнтуються на романтичну традицію. Співаки молодшого покоління, виїжджаючи на майстер-класи до Європи та беручи участь у нечисленних акціях такого типу в Україні, набувають необхідних умінь, але на систему це, на жаль, ще не перетворилось.
Львівські постановки очевидно увиразнили цю проблему і готують ще один вимір українського прориву – до стильного виконання різностильового репертуару.
Сама постановка «Алкіда» й «Сокола» Бортнянського була спробою, з одного боку, об’єднати дві опери однією ідеєю, а з іншого – осучаснити опери минулого за рахунок перенесення дії у наш час. Шлях – добре відомий і широко використовуваний зараз у світі.
Чи переконливим стало львівське рішення? Однозначно відповісти важко. Як на мене, введений персонаж – Сокіл – з українською піснею виглядав дещо прямолінійно та вступав у певний стильовий дисонанс з одноафектністю «Алкіда», а також в емоційну суперечність із ситуативним комізмом «Сокола». З іншого боку, цікавою була режисерська метафора протиставлення боксу та східних єдиноборств у «Алкіді». За боксом стоїть європейська традиція спорту, прагнення результату, змагальності. За східними єдиноборствами – східна традиція мистецтва, концентрації на процесі, життя.Алкід обирає друге – і перемагає, прориваючись зі світу сцени/картини в таємничий світ реального життя (саме так можна відчитати сенс останнього руху героя).
Отже, прорив відбувся? Ні, він триває!
Юрій ЧЕКАН, доктор мистецтвознавства (Львів – Київ)
Фото Руслана ЛИТВИНА