Творчий пошук – це в результаті не тільки нова концертна програма, вистава чи окрема композиція, а й оригінальна форма її представлення. У цьому зв’язку музичний стендап Рівненської обласної філармонії, що відбувся 27 січня, – тому переконливий приклад
«Це не концерт у звичному сенсі й не вистава, де все “по ролях”, коли оркестр грає наживо, а Сальєрі говорить щиро, гостро, дотепно, з тією елегантністю, що притаманна лише тим, хто був у тіні геніїв і нарешті виходить на світло», – зазначено у пресрелізі дійства.
Розгортаючи ідею заходу, наголошу, що художній проєкт переосмислює відому легенду про Моцарта і Сальєрі, у якій один поставав генієм, а інший – заздрісним антагоністом. Тому автори оригінальної музичної композиції з елементами театралізації пропонують подивитися на цю історію глибше, чи інакше – без виправдань і звинувачень, даючи голос людині, яку десятиліттями залишали в тіні чужого міфу.
У такій формі добре знайома класика перестає бути лише тлом, що відтіняє генія. Адже Моцарт, Сальєрі, Глюк, Бетховен звучать із концертної естради як рівноправні учасники дискусії про талант, свободу власного вияву, «місце під Сонцем», урешті-решт. Це – «Історія про право бути не міфом, а мати власний голос і гідність, яка не потребує чужого суду».
Тож для всіх, хто відвідав цю оригінальну експериментальну програму у Залі камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії, повністю справдилися обіцянки організаторів стосовно того, що на присутніх чекатиме «інтелектуальний гумор і вічна музика, стендап у поєднанні з камерним оркестром, сторітелінг, драматургія та хореографія… Класична музика у цьому проєкті постане в новому жанрі – як жива розмова про творчість, талант і ціну визнання».
Підсумовуючи своєрідний колаж цього заходу, висловлю кілька думок, може й не зовсім критичних, виходячи з його спрямування чи загального захоплення публіки та й автора цього матеріалу зокрема, однак таких, на які варто було б звернути увагу в подальшій підготовці рекламних аспектів для подібних імпрез. Тим більше, що нині технічних можливостей стосовно розширення інформації про будь-що – наддостатньо.
Останнім часом у соціумі все активніше пульсує новий термін – «культурне повсякдення». Йдеться про відповідну систему духовних координат культури широкого загалу населення, яка, обмежуючи розгляд цього терміну згаданим концертом, й не ставить собі за мету сформуватися у художніх критиків чи знавців мистецтва загалом. Її повною мірою задовольняє «художній сегмент» проведення вільного часу, лише базований на мистецькій складовій.
Оминаючи будь-які характеристики, що уточнюють можливе значення даного виразу, акцентую увагу на двох його складових – «культура» і «повсякдення». У словосполученні головною залишається все-таки перша частина – «культура», тобто низка параметрів професіонального (високого, принаймні, шанобливого) ставлення до різних форм людської життєдіяльності, – у даному випадку мистецтва (розуміння його знакової системи і відповідного ставлення до творчості).
Стаючи на точку зору організаторів, значна частина населення має власну систему «культурних» координат, у межах яких вона знаходить собі духовну розраду. І саме на неї орієнтується установа, маючи від цього фінансовий зиск. Тоді як запропонована для залучення публіки назва художньої програми, мабуть, є не зовсім коректною, виходячи з тактико-технологічних параметрів установи культури. Тож «Моцарт в шоколаді», як на авторський варіант назви, – не зовсім вдале визначення, окреслення сутності культурної імпрези. Адже мова йде все таки про Моцарта – видатного віденського класика!
Однак, з іншого боку, зважаючи на «постмодерне» мислення переважної більшості нинішнього населення та й організаторів події, і такий варіант виявляється цілком доречним. Позаяк ліричний вербальний супровід музичної програми місцевим фахівцем з оригінального розмовного жанру Андрієм Пермяковим, який і виконував роль, власне, Антоніо Сальєрі, був на достатньо високому рівні. І ця роль, тобто поведінка на сцені, як і надзвичайно якісний, а головне – доречний рівень його власних поетичних «вставок», забезпечили успіх цій програмі.
А музичний сегмент заходу – взагалі, як завжди стосовно того, що організовує управлінський склад філармонії, не викликає заперечень. Адже багаторічна практика запрошення іноземних майстрів мистецтв на регіональну сцену сформувала й у рівненських виконавців-інструменталістів достатньо високий рівень професіонального відчуття художньої композиції. Та й обраний для демонстрації репертуар – це переважно не раз апробована популярна класика, сприйняття якої вже сформувало у публіки певне ставлення як до виконавців, так і, власне, до цієї класики.
…Життя розгортається таким чином, що хочемо ми того, чи ні, але з часом виникають підстави для перегляду його основоположних констант. Прикладів цьому є безліч: добро і зло, правда і брехня, любов і ненависть – усе, що обертається в окресленому просторі. Тобто настає момент, коли накопичені буттєві обставини, інформатизація та наявний ціннісний критичний ряд пропонують переглянути низку тих меседжів, які видавалися непорушними упродовж десятиліть чи навіть століть. У мистецтві таких моментів також безліч. Тому, торкаючись інтелектуально-емоційного сегменту становлення особистості, заземленого у культурний досвід минулих епох, ця інформація, у межах трансформаційних суспільних зрушень, іманентно пропонує якщо не докорінну зміну, то, принаймні, інший ракурс бачення усталених стереотипів.
У цьому зв’язку в рівненській транскрипції чи не найвідоміший літературний персонаж, що традиційно уособлював зло, заздрість чи інші тотожні чинники суспільного простору, Сальєрі – не ворог і не жертва, а митець, що говорить про знайомі кожному творцеві, тобто автору конкретного артефакту, речі: втому від порівнянь, радість від процесу, прозріння, сумніви та постійний виклик самому собі. Інакше кажучи, запропонована експериментальна художня композиція акцентує увагу на «людському сегменті» творчості й взаємовідносин у достатньо психологічно складному, рафінованому європейському соціумі постпросвітницької доби.
Утім, вічні питання залишилися, і музика, як складова групи перформативних мистецтв, використаних у цій виставі, в особі групи організаторів їх не розв’язала, хоча вона (режисерка Таніна Позняк, авторка сценарію Анастасія Маслакова), здається, й не ставила собі за мету це зробити. Її надзавданням було лише стимулювати відвідувачів замислитися над складними питаннями сьогодення, що перейшли до нас із далекого минулого, і не робити тотожних помилок, будучи збагаченими новим культурним кодом, який дали нам митці!
Сергій ВИТКАЛОВ
Фото надані Анастасією ГНАТЮК
