24 січня був День народження Станіслава Людкевича – одного з найвизначніших українських композиторів ХХ століття. З цієї нагоди пропонуємо 10 цікавих фактів із життя, які відкривають Людкевича не лише як митця, а і як людину – його долю, характер, захоплення та коло спілкування
Родинний документ із несподіваним продовженням
У сімейному архіві Станіслава Людкевича зберігається цікавий документ: у ньому зазначено, що 4 травня 1843 року в церкві Святого Миколая села Квашенина поблизу Добромиля було охрещено й миропомазано доньку о. Олексія Гіжовського та Пелагії з Коростенських. Обряд здійснив о. Михайло Людкевич – парох сусіднього села Тростянець. Дівчинку назвали Гоноратою Катериною. Згодом з’ясувалося, що того дня о. Михайло Людкевич охрестив… свою майбутню невістку – дружину сина Рандольфа Михайла Пилипа, маму майбутнього композитора.
Перший виступ у Львові
Станіслав Людкевич понад 40 років співпрацював із хоровим товариством «Львівський Боян» – як композитор, диригент, співак-хорист, піаніст, член правління, музикознавець. Перший виступ Людкевича у Львові відбувся 5 березня 1898-го у великій залі Народного Дому на «Слов’янському концерті», який влаштував «Львівський Боян». Тоді Людкевич, 19-літній студент Львівського університету, виступив як піаніст-соліст. Виконав Другу рапсодію Миколи Лисенка, а на біс – власну композицію «Балагульський танець» (на жаль, ноти твору не збереглись). Виконавська майстерність, музичне обдаровання юного піаніста отримали схвальні відгуки оглядачів львівських часописів (українських і польських), які пророкували йому успішне майбутнє.
Людкевич – поет
Станіслав Людкевич володів даром поетичного слова і не раз писав музику на власні тексти (назвімо кантату «Останній бій», віршовані лібрето опер «Бар Кохба» і «Довбуш»). На початку 1900 року в «Літературно-науковому віснику» була надрукована його поезія «Фантазія» за підписом Остап Людкевич. На схилі літ композитор згадував, що останні 4 гумористичні рядки дописав Іван Франко. Через два роки на сторінках журналу «Молода Україна» з’явився ще один вірш Людкевича – «Гряде пора», який був відгуком на сецесію (тобто вихід) українських студентів із Львівського університету на знак протесту проти суцільної полонізації навчального закладу. Автор не був названий. Оскільки перед ним вмістили вірш Лесі Українки, твір «Гряде пора» згодом помилково теж приписали поетесі.
Людкевич і Альфред Айнштайн
У роки навчання у Відні (1906–1908) Станіслав Людкевич познайомився з Альфредом Айнштайном (1880–1952) – відомим німецьким музикознавцем, критиком, видавцем. Згодом вони листувались і зустрічалися на початку 1930-х у Мюнхені. Айнштайн якраз тоді працював над редагуванням і доповненням Нового музичного лексикону німецькою мовою (A. Eaglefield-Hull. Dictionary of modern music and musician). Станіслав Людкевич надсилав йому матеріали з питань української музики. Лексикон вийшов друком 1926 року у Берліні. На його сторінках знаходимо статті про Миколу Лисенка, Михайла Вербицького, Віктора Матюка, Василя Безкоровайного і Станіслава Людкевича. У передмові Айнштайн дякував усім найактивнішим помічникам у підготовці видання і насамперед – Людкевичу зі Львова.
101 рік тому. Перший ювілей
Визначною подією у музичному житті Галичини 1925-го стало вшанування 25-ліття композиторської діяльності Станіслава Людкевича. Тоді 8 і 15 березня в залі Народного Дому вперше повністю прозвучала кантата-симфонія «Кавказ» під орудою автора. З ювілеєм Людкевича вітали численні українські товариства, установи як Галичини, так і діаспори. Серед дарунків – амфора зі сріблястого металу від співацького товариства «Перемиський Боян». На ній викарбовано: «Дорогому і Високоповажаному Сясьови Людкевичеві в 25-літню річницю Його музичної діяльности». Привітав композитора і Митрополит Андрей Шептицький «з прегарними дотеперішними вислідами Його хосенної праці», бажав «сповнення Його намірень». «Умоляючи у Всевишнього якнайбільших ласк і помочи», уділяв свого Архієрейського Благословення.
Улюблений поет
У вокальній творчості Людкевич звертався до поетичних текстів різних авторів. Проте найулюбленішим був Олександр Олесь, на слова якого у 1920–1930-х роках композитор написав шість солоспівів: «Піду, втечу», «Тайна», «Подайте вістоньку», «Ти моя найкраща пісня», «Як любо жити», «Живіть». У бібліотеці Людкевича зберігаються дві збірки поезій Олександра Олеся, видані 1939 року в Празі й 1958-го в Києві (на останній є дарчий напис Василя Барвінського). Проте особливо зворушує невеличка брошура – казка Олеся у віршах «Солом’яний Бичок» (написана і видана у Празі). На титульній сторінці читаємо: «Великому Чарівнику Станіславу Людкевичу, що пояснив і оздобив те, чого я не міг перекласти словами. Вдячний Олександр Олесь. 13.І.1930, Львів».
Лауреат Шевченківської премії
У 1963 році Львівська спілка композиторів висунула кандидатуру Станіслава Людкевича на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка за кантату-симфонію «Кавказ» і кантату «Заповіт». Однак Голова комітету з премій Олександр Корнійчук зазначив, що, попри високу оцінку цих творів, вони мало відомі широкій громадськості. Тому розгляд їх перенесли на наступний рік. До речі – згадані кантати звучали майже на всіх Шевченківських концертах дорадянського періоду… Після такого рішення до комітету зі словами обурення звернувся тяжко хворий Василь Барвінський. Він наголосив, що першою почесною премією повинен бути відзначений Микола Лисенко, а другою – Станіслав Людкевич. Станіслав Людкевич став лауреатом Шевченківської премії 1964 року.
Людкевич – слухач
Станіслав Людкевич відвідував майже всі концерти, які відбувались у Львові. У тодішньому Великому залі консерваторії (тепер Концертний зал імені Станіслава Людкевича Львівської філармонії) він мав постійне місце. Спочатку в центральній ложі балкону, а згодом сідав в одному з перших рядів партеру. Присутнім було цікаво спостерігати за його реакцією на твори сучасних композиторів-модерністів. Людкевич скрушно похитував головою, досить голосно стогнав, врешті міг просто вийти із залу. Проте було б помилкою вважати, що професор цілковито заперечував новітню музику. Він не сприймав новаторства задля самого новаторства.
Людкевич і коти
Історії відомі імена численних митців, які мали домашніх улюбленців. Людкевича майже все життя супроводжували котики. Спочатку це були «пухнастики» в батьківському домі. Цікаво, що навіть перебуваючи в роки Першої світової війни в російському полоні у Перовську (тепер – Кзил-орда), композитор опікувався котиком. Це можна побачити на архівній світлині. У Львові Людкевич здебільшого винаймав помешкання, а в таких умовах заводити чотирилапого друга не було змоги. Лише в останні роки, у власному будинку композитор тримав двох котиків. У теплий сонячний день перехожі вулицею Військовою могли бачити старшого пана, який сидів на лавці перед будинком, а поряд із ним – кіт.
Про архівні речі
В особистому архіві Людкевича зберігається чимало пам’ятних речей, які композитор отримав у різний час від друзів, колег, творчої молоді. Переважну більшість становлять ті, які старійшині української музики вручили з нагоди його 100-ліття. Серед них – акварельна робота художника Ярослав Лукавецького, барельєфи з бронзи скульпторів Євгена Дзиндри і Богдана Романця. А також срібний лавровий вінок, який мав нагадувати про вшанування достойних у часи античності. Автором роботи став молодий художник-ювелір Станіслав Вольський, тоді недавній випускник… Тепер Вольський – заслужений художник України, доцент кафедри художнього металу Львівської національної академії мистецтв. Згодом на кожному листочку вінка викарбували назви етапних творів композитора. Згадані пам’ятні речі можна побачити в експозиції Музею Людкевича.
Будинок
У жовтні 1954 року рішенням Львівського міськвиконкому Станіславу Людкевичу виділили земельну ділянку по вулиці Військовій, 7 для приватної забудови. Проте з невідомих причин роботи розпочались лише у жовтні 1956-го і тривали до лютого 1962 року. Для спорудження будинку композитор узяв позику в банку. Сума невідома, проте з документів дізнаємось, що станом на 1 січня (1961) борг становив 609 руб. 18 коп. (після проведення грошової реформи!). Комісія в Акті прийому зазначила, що забудовник виконав усі зобов’язання (за винятком терміну завершення будівництва) і всі роботи виконані «добре». А ось що читаємо в листі Людкевича до Зеновії Штундер (яка на той час працювала у Львівській консерваторії і була асистенткою професора) у липні 1962 року: «В моїй хаті в кімнаті на партері потолок завалюється і треба його на ново штукатурити цементом».
Кілька років тому Музей Соломії Крушельницької отримав від дирекції Державного архіву Львівської області унікальні документи. А саме – копії креслень проєкту двоповерхової вілли по тодішній вулиці Бічній Снопківській, 7 (тепер – вулиця Станіслава Людкевича, 7). Замовниця пані Софія Радошевська; документ датований 1933 роком. Отже, будинок Людкевича споруджений на тому самому місці. Попереду – дослідження…
Мар’яна ЗУБЕЛЯК
