27 вересня у рамках ХХХ «Київ Музик Фесту» відбувся концерт камерно-вокальних творів Дениса Січинського та Станіслава Людкевича
І величезну подяку за цю подію хочеться висловити натхненниці-ініціаторці Стефанії Павлишин, Олександрові Козаренку та чудовим виконавицям – Наталії Дитюк (мецо-сопрано) та Олені Владиславській (фортепіано).
Композитор Олександр Козаренко у вступному слові дав влучну назву вечірньому дійству – «львівська інвазія». Справді-таки, «Перлини галицького солоспіву» осяйно інкрустували музичний простір Києва.
Не тільки приуроченість до пам’ятних дат обох композиторів (Денис Січинський, 1865–1909; Станіслав Людкевич, 1879–1979) об’єднала програму, а й висока планка професійності авторів, їхня надзвичайна увага до вокально оспіваного слова.. Деякі з цих солоспівів, як-от «Бабине літо» Дениса Січинського або «Спи, дитинко моя» Станіслава Людкевича – справжнісінькі хіти в своєму жанрі, а деякі – «Я тебе люблю» Січинського, «Піду, втечу», «Одна пісня голосненька» Людкевича звучать доволі рідко.
На цьому концерті вражало все: від свіжості компонування номерів до притишених, чарівних моментів між закінченням твору та оплесками. Все – завдяки новому погляду на інтерпретацію солоспівів композиторів. У минулому часто можна було почути скрипучі старенькі записи львівських співачок. З тих платівок долинало близьке та дуже ліричне – аж до домашнього застільного – співання. І ось зараз уперше, завдяки цьому концерту в музиці галицьких митців відкрилася новітня глибина.
Виконавиці виступили у найкращих традиціях тонкої, драматично обґрунтованої інтерпретації творів. «Не співайте мені сеї пісні» на вірші Лесі Українки звучав своєрідним вступом до концерту. Тут переплелись провідні образи-символи творчості обох галицьких композиторів: пісня (котра у Січинського «підстрелена пташка», а в Людкевича «тайна») та «жаль серденька», цебто нагадування про важку долю професійного автора того часу. Заворожувало гнучке, вимовлене слово та театральні паузи для активізації уваги слухачів – у творах «Finale» та «Кілько дум тут переснилося». А кульмінацією першої половини імпрези став солоспів «Бабине літо»: звучала прозора, мереживно-павутинна педаль фортепіано та особливий трепет у всіх непомильно щирих фразах солістки.
Від цих просвітлених інтонацій відбувся перехід до велично-концертного настрою Арії Роксоляни з однойменної опери Дениса Січинського. Складний процес написання цього твору, злидні, що супроводжували автора, ніяк не вплинули на якість музики, – вона, без перебільшення, задає планку подальшим українським творам цього жанру.
Другу половину концерту відкрив солоспів «Ой вербо, вербо», що характерний властивою для Станіслава Людкевича гармонічною майстерністю. Твір позначений уболіванням за долю України, з якою асоціюється верба. Опусам композитора притаманна розгорнута фортепіанна партія. Відзначити окремо потрібно колискову «Спи, дитинко, спи» – просто-таки вражаючою видається акумуляція в одному творі різноманітних тенденцій: а серед них, власне, вчуваються і рідні карпатські колискові, і концепційні засади «Пісень і танців смерті» Модеста Мусоргського, і замах на монологічність оперного рівня.
Належне потрібно віддати публіці, її чуйному співпереживанню та вдячним аплодисментам, що чітко свідчать: українська галицька музика проживає ще одне життя… і «львівська інвазія» – успішна!
Дзвенислава САФ’ЯН
