Майже під самий кінець року у Львівській національній опері відбулася прем’єра фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, яка стала однією з найбільших і знакових подій у сучасній культурі України
Кілька поколінь українців чекали на виставу, яка майже 40 років тому мала б стати світовим явищем і знаменувати появу новаторського напряму – фолк-опери. Твір написано на замовлення французької фірми «Алітепа» народному хору імені Григорія Верьовки після тріумфальних гастролей у Франції. Молодий тоді композитор Євген Станкович наважився на неймовірно сміливий творчий експеримент – поєднати традиції унікальної народної співочої культури із звучанням авангардної симфонічної партитури. Музика Станковича виявилася настільки пророщеною з національного інтонаційного грунту, що авторські мелодії, – а їх більшість у творі, – майже ідентичні з мелосом автентичного фольклору (пісенних зразків центральних регіонів України). Тим самим композитор прагнув відтворити художню ментальність свого народу, його героїчну історію й мистецтво «тритисячолітньої печі» (як визначив Григорій Сковорода український фольклор), – те, що вирізняє українську націю серед інших.
Народження фолк-опери відбувалось у синтезі музики та сценічних складових, які здійснили маестро Федір Глущенко, видатний хормейстер Анатолій Авдієвський, польський режисер Збігнєв Хшановський, неповторний художник Євген Лисик, майстер хореографії Анатолій Шекера. 25 вистав «Цвіту папороті» пропонували провести в паризькій Гранд-опера та укласти п’ятирічний контракт по співпраці! Як згадує Євген Станкович, «було сподівання, що нарешті прийшов час, коли світовий глядач зможе побачити і почути взірець найбагатшого українського фольклору і образів, викладених сучасною музичною мовою, переосмислених композитором і постановником».
Між тим, усе відбулося за протилежним сценарієм: замість міжнародного визнання – вирок «заборонити!», що його виніс головний московський ідеолог Суслов і який ретельно виконав офіційний Київ, – за дві години до початку вистави кількатисячному зібранню людей оголосили про її відміну. Надто потужну енергетику ніс «Цвіт папороті», надто яскраво випромінював національну ідею, що й викликало паніку: «Україна почала в самостійність грати» (з приватної розмови Євгена Лисика після його перебування в Москві).
Згодом у фолк-опери ще з’являлися шанси прорватись у європейський простір. Зокрема, в 1995 році у Франції проводилися Дні культури України. Мені (тодішньому музичному консультанту Французького культурного центру в Україні) та Наталці Кочубей директор Центру Бернар Вантом доручив підготувати пропозиції до музичної частини Днів. Відтак з’явилась реальна можливість здійснити те, що не вдалося 20 років тому, – презентувати сучасну культуру України фолк-оперою Станковича! Французька сторона сприйняла цю пропозицію так схвально, що ми повірили в успіх. Але, на превеликий жаль, українські партнери оргкомітету відхилили наш проект, і музичне мистецтво України представляли тріо бандуристок, кілька солістів і незрівнянна Ніна Матвієнко. Готувалась постановка «Цвіту папороті» й 1998-го на Міжнародній виставці у Швейцарії. Пізніше були плани здійснити її в Донецькому оперному театрі. Йдеться про повнометражну версію постановки, оскільки фрагментарно та в різних перекладеннях твір Станковича час від часу презентувався.
У 2017-му, майже 40-річне небуття фольк-опери «Коли цвіте папороть» подолано «Українським проривом». Таку назву має масштабна програма, започаткована Василем Вовкуном із його приходом на посаду генерального директора – художнього керівника у Львівську національну оперу. Відомий режисер спрямував зусилля на здійснення давньої мрії – відновити історичну справедливість і дати твору Станковича сценічне життя. «Я щасливий, що тепер у Львові мій твір по-новому, у сучасній оригінальній постановці відроджується», – зазначив Євген Федорович перед прем’єрою.
Перед постановниками стояли нелегкі завдання. Насамперед, потреба замінити народний хор (а в цьому й полягала унікальність «Цвіту папороті») на хор академічний, який є у будь-якому оперному театрі. Тому композитору довелося здійснити відповідну редакцію твору. Хормейстер-постановник Василь Коваль прагнув максимально наблизити оперний хор до народного співу, і вже прем’єрні вистави показали перспективу можливостей щодо цього. Певні зміни відбулись і в композиційній будові твору. Автор додав також традиційну для оперного жанру увертюру: зіткана з провідних оркестрових тем, вона стала не так преамбулою, як надзвичайно яскравим музичним персонажем. Приголомшили перші ж, набатні звуки мідних та ударних – грандіозне симфонічне полотно Запорізької січі, що передає удари молота в кузні, де гостряться козацькі шаблі, звуки бойової муштри, гамір веселощів та ігрищ, гомеричний сміх, який викликає асоціації зі знаменитою картиною Івана Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
А далі розгортається сцена прадавнього народного обряду «Купало». Магічну силу «Людських купал» змінює заворожливий світ потойбічних водяних істот («Русалчині купала»), в який уривається оргія нечистих сил («Відьомські купала»). Обрядовий триптих завершує легенда про цвіт папороті, який нікому не дано зустріти, лише відчути як мить кохання. Уперше на українській театральній сцені можна було побачити таке рухливе, багатобарвне, вражаюче уяву дійство у форматі «3 D», в якому задіяні найсучасніші технологічні засоби – від світло-інсталяцій до відеопроекторів. Зображене в «Людських купалах» на заднику сцени велетенське дерево-символ, що нагадує 1100-літній «Дуб Максима Залізняка», перегукується також із Лисиковими деревами-символами, перетворюється відеопроектором у «Русалчиних купалах» на химерні страхітливі стовбури, серед яких виникають потворні відьомські маски-обличчя. Але з першими проміннями сонця їх руйнує фантастичне видіння цвіту папороті.
Обрядові дійства першої дії, з їхніми образами добра і зла, життя і смерті, реальності та потойбічності змінюють героїчні сторінки історії (дія ІІ, Героїка). «Муральні» зображення стіни Плачу та бетонних плит, полум’я пожежі, відблиски якої сягають глядацької зали, візуально доповнюють драматичні музичні образи народного гніву і героїчного спротиву. А рух стрілок годинників, зображених на заднику, символізує невпинний плин часу: від козацької доби – до подій на Майдані’2014. Бойові танці юнаків і дівчат-воїнів у колі Майдану перегукуються з обрядовими танцями першої дії («Купало»). Для більш конкретної асоціації з ХХІ століттям постановники використали на заднику відому фотовідеокартину сотень тисяч вогників запальничок. Утім поява на сцені таких деталей, як гумові шини, є надто прямолінійною і далекою від художньої алюзії.
Кульмінація ІІ дії – руйнація велетенських кам’яних брил, які змінюються казковим зображенням квітучої земної кулі, над якою пролітає дитина зі свічечкою в руці. Цю неймовірно красиву картину художник-постановник Тадей Риндзак використав як художню цитату свого вчителя Євгена Лисика: постановники присвятили прем’єру фолк-опери пам’яті видатного українського митця.
Пієтет до першопрочитання твору Станковича виявився й у запрошенні до участі у львівській виставі легендарної Ніни Матвієнко. Її пронизливо ніжний спів пісні «Глибокий колодязю» залишається музичним символом України. Свого часу ця пісня була визнана кращою обробкою фольклору на світовому радіоконкурсі ЮНЕСКО. Фолк-опера завершується теж символом – на авансцену виходять батьки та новонароджений син як нащадок героїчної історії народу, майбутня надія України.
Відтак фресковий музичний живопис композитора постановники спрямували на створення узагальненого образу народу, який пройшов тисячолітню історію, – образу, що увібрав питомі риси національного характеру. Саме на такий образ «працюють» усі засоби вистави, яка є синтезом симфонічної музики, хорового й сольного співу, хореографії, декоративного живопису, відеопроекцій, світлових інсталяцій і мистецтва костюму, що дало можливість режисеру-постановнику Василю Вовкуну жанрово визначити виставу як феєрію.
Василь Вовкун підібрав команду абсолютно відданих його режисерському задуму та українському музичному театру людей. Сучасні можливості сценічної візуалізації здійснили Юрій Божко та відомий художник-постановник світла й відеопроекцій Дмитро Ципердюк: його креативні рішення також «працюють» на прорив сучасного українського оперного мистецтва. Те ж саме можна сказати і про художника костюмів, надзвичайно талановиту Ганну Іпатьєву, перед якою стояло непросте завдання – не повторювати варіант першої постановки: тоді за розпорядженням голови Ради Міністрів УРСР, українського патріота Петра Тронька автентичні костюми вишукували по сільських скринях народних майстрів. Згодом, як розповідав Анатолій Авдієвський, за наказом відповідних органів безцінні витвори народного мистецтва посипали порошком для знищення. По-варварськи вчинили й з унікальними декораціями Євгена Лисика: викинуті з приміщення, вони зогнили під дощем і снігом. Ганна Іпатьєва «одягла» персонажі у строї, які милують око естетично довершеним стилем і красою трипільського мистецтва. Семантика Трипілля панує у виставі – в орнаменті костюмів і декорі, магічних знаках купальського кола-вогнища і графічних символах на одязі учасників Майдану.
Усі постановочні ідеї підпорядковані музиці Євгена Станковича. Якщо сценографія, хореографічні малюнки (балетмейстер-постановник Сергій Наєнко), відео та світло-проекції готуються заздалегідь, то кінцевий результат і, врешті, успіх вистави вирішує, насамперед, диригент-постановник. Саме від нього залежать драматургія музичного матеріалу, зведення симфонічної партитури з хоровою і сольними партіями співаків, балету й кордебалету, – тобто вибудовування на сцені «наживо» грандіозної конструкції, яка називається фолк-опера-балет. Цю аксіому вкотре підтвердили оркестр, хор, балет, солісти Львівської національної опери під феноменальною орудою маестро Володимира Сіренка. Викликає захоплення, як під його батутою звучить надскладна оркестрова партитура, в котру вплітаються багатошарові хорові лінії: мов потічки, зливаються різні співочі групи (кожна зі своєю піснею) у загальний хоровий потік, серед якого лунає спів соліста, а при цьому – на рухливому фоні відеозображень і мерехтливого світла танцюють партії артисти балету. Справді феєрія!
Як зазначають постановники, центральною ідеєю львівської вистави є ідея гуртування нації, об’єднання народу. Не випадково, її головним візуальним образом є коло: це майдан, на якому відбуваються всі події – від обрядових дійств до революційних, це зображення на заднику сцени сонця, земної кулі та круглого «космічного» ока, півколом розташований хор-віче тощо.
Отже, відродження геніального твору Євгена Станковича 40 років по тому відбулося надзвичайно вчасно. А сама вистава стала справжнім українським проривом сучасного музично-театрального мистецтва. І вже в наступних амбітних планах Василя Вовкуна – постановка нової опери-балету Євгена Станковича за мотивами «Страшної помсти» Миколи Гоголя.
Р.S. Нечастий випадок: на прем’єрі сучасної української опери були присутні губернатор, мер Львова, міністр культури України, інші високопосадовці. Можливо, і в цьому полягає завдання «Українського прориву»?
Леся ОЛІЙНИК, Львів–Київ
Фото Олени ХРАМОВОЇ
