2012 року на замовлення Держкомітету телебачення і радіомовлення за програмою «Українська книга» видавництво «Музична Україна» випустило друком партитуру трьох Лисенкових кантат
Сценічна доля багатьох творів Миколи Лисенка не була простою: за його життя їх часто забороняла царська цензура, в радянський час вони потрапляли під приціл борців із «буржуазним націоналізмом». Епоха незалежності України – час утвердження національної ідеї – відкрила нам Лисенка у повній творчій силі й красі. Усі символи його музики набули свого справжнього значення.
Але якщо виконання камерних творів, хорових партитур або солоспівів не викликає особливих труднощів, пов’язаних із нотним матеріалом, то великі твори Лисенка, написані в розрахунку на використання оркестру, – інша річ. Позбавлений можливості постійно послуговуватись повноцінним оркестром, Микола Віталійович, на жаль, не залишив нащадкам остаточних і довершених варіантів симфонічного аранжування багатьох своїх творів крупної форми. Це цілком зрозуміло: іноді в його розпорядженні була обмежена кількість музикантів, часом твори доводилося виконувати силами маленького оркестру музично-драматичного театру. А найчастіше в ролі оркестру виступав сам митець, звершуючи диво перевтілення звуків рояля у потужні акорди міді або рухливі пасажі струнних. Напевно, тому й побачили ці твори світ лиш у вигляді клавірів. Партитури ж дійшли до наших днів як рукописи.
Не оминула подібна доля й трьох кантат Лисенка на вірші Тараса Шевченка – «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» та «На вічну пам’ять Котляревському». В першому томі повного зібрання творів, виданому 1953 року, вони представлені клавірами. А на пультах диригентів до сьогодні періодично з’являлися рукописні фоліанти різної професійної якості щодо складу оркестру та стилю оркестрування, деякі з додатковими ремарками та слідами редагування. І якщо партитурі кантати «На вічну пам’ять Котляревському» пощастило – її аколади відчули дотик руки геніального Бориса Лятошинського, то про перші два твори такого не скажеш.
Умовно можна розмежувати партитури, відредаговані у Києві та Львові, – двох містах, де вони найчастіше виконувались. Проте усім рукописам «Порогів» і «Ниви» притаманні схожі проблеми: використання застарілих валторн і труб (натуральних), що було досить розповсюдженим у другій половині ХІХ століття. І хоча такі ознаки свідчать про те, що корінням ці оркестрування усе ж таки сягають оригіналів самого Лисенка, вони підтверджують, що нарешті прийшов час адаптувати визначні твори до виконання сучасним симфонічним оркестром і видати нотний матеріал, який би був широко доступний для виконавців і дослідників творчості Миколи Віталійовича.
Щодо партитури кантати «На вічну пам’ять Котляревському», то основою даного видання стало оркестрування Бориса Лятошинського.
При підготовці до друку кантат «Б’ють пороги» та «Радуйся, ниво неполитая» знадобилася істотна допомога колег – директора видавництва «Музична Україна», сучасного композитора Богдана Кривопуста й аранжувальника та диригента Дмитра Коновалова. Спеціальні пошуки в архівах не велися – це справа майбутнього. Наразі метою було видати матеріал для практичного застосування. Тож ми ознайомилися з партитурними варіантами, що зберігаються у бібліотеці Львівської філармонії та у фондах Національного радіо в Києві, які загалом є дуже схожими.
Велику допомогу в технічних моментах оркестрування, коректурах, переписуванні партитур і розписуванні з них оркестрових партій, як відомо, свого часу надавав Лисенкові композитор та викладач Владислав Заремба, виконуючи місію розвантаження вкрай зайнятого Миколи Віталійовича. Це підтверджує його лист до Григорія Маркевича від 31 березня 1882 року: «…Заремба вже був у мене. Партитуру “Б’ють пороги” я віддав до перепису…» (тут і далі цит. за вид.: Микола Лисенко. Листи. – К., 2004. – Ред.).
Хоч існувала ідея радикальнішого оновлення оркестрування «Ниви» і «Порогів» (її, гадаю, ще буде втілено), до видання увійшли тільки ті варіанти, що найповніше і найточніше відповідають клавіру Лисенка.
***
Двадцять років у біографії митця – багато це чи мало? Життя композитора завжди вимірюється, насамперед, його творами. Тож шевченківські кантати Лисенка можуть справедливо претендувати на роль творчих «маркерів» відтинку часу між 1878 і 1898 роками.
Віха перша. 1878-й
За два роки до народження «Порогів», у 1876-му, свідому громадськість приголомшує сумнозвісний Емський указ «ліберала» Олександра ІІ про заборону друкувати українські твори. Але якщо хтось впав у розпач і опустив руки, то Лисенко – навпаки – активізував творчий процес, що стало найкращою і найефективнішою формою протесту. З творів, написаних до 1878 року, варто уважніше придивитися до солоспіву «Гетьмани, гетьмани» (1872 р.), де втілено тугу за козацькою минувшиною, і хорового гімну боротьбі «На прю» (1876 р.). Тематика й інтонаційний стрій обох опусів так чи інакше знайшли розвиток у тоді ще ненародженій кантаті.
А ще Микола Віталійович продовжує формувати свій національний світогляд. У 1878 році він подорожує до міста Катеринослава (нині – Дніпропетровськ). Тоді це був найкоротший шлях до знаменитих Дніпрових порогів – колишнього серця Української ідеї, яке в доленосні для нашого народу часи билося на Запорозькій Січі. Для Лисенка ця поїздка не була випадковою: він свідомо повертався до власного коріння – до історії старовинного козацько-старшинського роду, належність якому починав відчувати все ясніше.
Так сталося, що того самого року розпочалися подружні стосунки з Ольгою Липською – жінкою, яка подарувала Миколі Віталійовичу родинний затишок і щастя батьківства. Мабуть, завдяки цьому саме з нею вирішить композитор поділитися незабутніми враженнями про відвідини колишньої козацької столиці у листі, датованому 25 червня 1878 року: «Що за розкішна природа тих порогів! Така грандіозна околиця: береги скелями височенними вкриті. А Дніпро реве й шумує, спертий камінням упоперек од краю до краю… На острові Хортиці …бачив я старожитнє селище, де була колись Січ, уся обкопана валом, …де жило колись славне товариство лицарське… Тепер тирса шумить, молочаєм та неплідною травою, чаполоччю поросло усе те. Думи глибокі, безкраї будить у мене уся та обстанова глуха, степова. Серце й розум поривається поринати у ту далеку-далеку старовину, рідну, кревну старовину… Під впливом усього того …зайдеш собі куди-небудь у безлюдний яр. Дніпро оддалеки видно… Ляжеш на посохлій траві степовій, задумаєшся; здається, от-от з-за гори з’явиться козак на коні у червонім жупані, добре озброєний, і ждеш його, і піснею викликаєш, і жалем доймаєш – нема, не їде… Написав під впливом дещо, і теж – “Б’ють пороги”» .
Дивовижно, якою мірою вірш Тараса Шевченка «До Основ’яненка» виявився співзвучним цим враженням композитора! Образи з «Кобзаря» влучили точно в ціль, і вже невдовзі рядками нотних аколад постали бурхливі музичні хвилі Дніпрових порогів у виконанні оркестру, а у відлунні широкої епічної теми чоловічого хору ми чуємо запитання: «…Де ж то наші діти ділись, де вони гуляють?»
Далі соло тенора бере за душу тужливою ліричною розповіддю про козацькі могили посеред степу, а оркестровий супровід, наче вслухаючись у цю сповідь, стає максимально прозорий. У ньому ми начебто чуємо, як «чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче…»
Знов повертається енергійна тема у виконанні чоловічого хору: «Вернітеся!» І, наче вирок, відповідає бас соло, – розпочинається наступний розділ кантати «Не вернуться…», а тенор підхоплює:
«Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани…»
Але жодна крапля крові, жоден подвиг не промайнули марно. Тому, хоч і все гине, – «слава не поляже». І, ніби відштовхнувшись від цієї рятівної думки, тепер уже мішаний хор, відкриваючи останній, третій розділ кантати, переконливо та урочисто співає, що наша історична героїка
«…Не поляже, та розкаже
Що діялось в світі;
Чия правда, чия кривда,
І чиї ми діти…»
А далі текст, який у Шевченка міститься у середині його поезії, не випадково обирається Лисенком як головна думка усього твору, його урочисте фінальне завершення. Адже саме в цих крилатих словах – уся його надія на майбутнє і водночас поклоніння перед величчю людського духу:
«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине,
От де, люде, наша слава,
Слава України!»
Для Лисенка ці слова – не просто високий пафос. Це – наче програма його майбутнього творчого подвигу, на здійснення якого він, зрештою, покладе усе життя…
Велику емоційну силу тексту в кантаті втілено яскравими музичними засобами, серед яких особливе місце посідає форма – вільна, наскрізного драматургічного розвитку, з трьома розділами. Відійшовши від традиційної для цього жанру багаточастинної побудови, Лисенко обирає іншу – монолітну і фактично започатковує новий різновид – кантату-поему (за визначенням Лідії Архімович і Миколи Гордійчука).
Особливого значення набуває в кантаті «Б’ють пороги» симфонічний оркестр, який не обмежується супроводом солістів або хору. Композитор відтворює настрій та атмосферу кожного розділу відповідними оркестровими прийомами, часто випереджаючи або доповнюючи репліки співаків, посилюючи їх рельєфним звучанням.
До особливостей кантати належить також і те, що її події розгортаються на досить компактному відтинку часу – 12-13 хвилин. Усе це потребує від виконавців максимальної виразності, а від диригента – експресії у поєднанні з тонким відчуттям штриха – особливо у струнних.
Виконання кантати у супроводі фортепіано відоме з 1882 року – під орудою автора у Києві. 22 березня 1882 року її було з успіхом презентовано і у Львові в залі Народного дому на музично-поетичному вечорі з нагоди роковин смерті Шевченка. Того ж року на прохання автора кантату оркестрував Владислав Заремба.
Твір набув такої популярності, що навіть прозвучав у концерті до 50-річчя Київського інституту шляхетних дівиць, що відбувся у Міському театрі 16 серпня 1884 року. Лисенкова племінниця Валерія О’Коннор-Вілінська згадувала: «До Києва приїхав цар Олександр IIІ. Це була велика подія для міста <…> Микола Віталійович Лисенко… викладав музику в інституті. Йому доручено влаштувати концерт для царського вшанування. Велика морока, бо треба було вимудрувати програму, відповідну умовам, достойну з музичного боку, і не обминути, при нагоді, своєї української. <…> Царю, видно, сподобалася кантата “Б’ють пороги”, що виконував її великий хор у національному вбранні і кращі солісти опери. <…> Миколу Віталійовича покликали в царську ложу і висловили йому подяку. Коли другого дня свої розпитували його про враження, він тільки махнув рукою, як увільняючися від нудоти. “А цариця, – додав він веселіше, – гарненька жінка і дуже привітна в поведінці”» (цит. за вид.: Микола Лисенко у спогадах сучасників. – К., 2003. – С. 283–284).
Віха друга. 1883-й
Відлига. Саме на початку 1880-х трохи послаблюється репресивна політика щодо української мови і культури – виходить особливий циркуляр, який роз’яснює правила застосування сумнозвісного Емського указу, і через п’ять років після початку придушення усього українського з’являється унікальна можливість «драматичні п’єси та куплети на малоросійському наріччі, дозволені цензурою», виконувати на сцені. До того ж було знято заборону друкувати «на малоросійському наріччі» тексти до «музичних нот»!
Звісно ж, не відреагувати на це творчим вибухом Микола Лисенко не міг. Колись Шевченко, опинившись на волі після страшного заслання і скуштувавши повітря свободи, написав своє знамените «Подражаніє…» главі 35-й з «Ісайї», головною темою якого є звільнення народу від поневолення – фізичного та духовного. Так само й Лисенко, напевно, не випадково саме в час тієї відлиги відчув потребу покласти на музику слова поета-пророка. Поза сумнівом, обидва митці мріяли про кращу долю для власного змученого народу. Тому 1883 року з-під пера композитора народжується перша в історії української музики класична багаточастинна кантата «Радуйся, ниво неполитая» для солістів, жіночого й мішаного хорів і симфонічного оркестру на текст Великого Кобзаря.
Однією з перших стала прем’єра кантати у Львові 12 березня 1896 року під орудою Остапа Нижанківського, який тоді був диригентом львівського товариства «Боян». Варто відзначити, що це виконання було великою мірою символічним. Адже Остап Нижанківський – непересічна постать у змаганнях за українську державність, композитор, відомий широкому загалові своїми чудовими колядками, талановитий диригент, священик-капелан, громадський діяч, який прийняв мученицьку смерть як патріот України у 1919 році.
Енергія заклику до внутрішнього та зовнішнього оновлення, сутнісного перетворення пустелі на квітучу землю втілена Лисенком у бадьорому епіграфі – tutti хору та оркестру («Радуйся, ниво неполитая!»), роль якого виконує перша частина. У другій частині композитор застосовує абсолютно контрастне музичне рішення. Рядки Шевченка звучать у прозорому виконанні квартету солістів із тонким ліричним супроводом:
«І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святиє
Луги зелені, береги!..
…І люде темнії, незрячі,
Дива Господнії побачать».
Привертають увагу тлумачення цього твору сучасними музикознавцями. Справді, Лисенко пропонує «опанувати пустелю» «без ґвалту й крику», без маршових «революційних» закликів. Іноді – це баркарола другої частини, оплетена тематизмом міського романсу, часом – молитовне зітхання повільного та наспівного сопранового соло третьої частини, підкріпленого жіночим хором («І спочинуть невольничі утомлені руки»). А перед енергійним фіналом, ніби готуючи його, у четвертій частині звучить патетичне соло тенора, пафос якого зміцнює силу віри в пророчі слова про прихід Правди і Добра:
«Прорветься Слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться…»
У звичайній редакції вірша іменник «слово» написано з малої літери. На перший погляд – дрібна деталь. Але за змістом саме після того, як СЛОВО падає на дебрь-пустиню, і розпочинається справжнє відродження. Чи не те це Слово, про яке йдеться в Євангелії від Іоанна – «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога і Слово було Бог…» Чи маємо ми право обмежувати розуміння змісту цього тексту – і поетичного, і музичного – тільки зовнішнім звільненням народу від фізичного поневолення? Досвід незалежної Української держави показав, що людина не здатна стати повністю вільною, не здобувши свободу духовну. І ця духовна свобода – аж ніяк не синонім вседозволеності або свавілля. Ми вже багато разів бачили, коли свобода, в основу якої не було покладено духовність, перетворювалась на кривавий концтабір. Отже, коли СЛОВО – цебто розуміння і відчуття ВІРИ, НАДІЇ та ЛЮБОВІ – впаде на неполиту, висохлу дебрь-пустелю наших душ, – ось тоді «Оживуть степи, озера, …і пустиню опанують веселії села».
Напевно, тому й такою контрастною є музична тканина кантати. Розуміючи глибину думки поета, композитор склав досконалу систему музичних образів, здатних посилити змістове розкриття тексту і, зрештою, відкрити слухачеві усю справжню велич задуму і Шевченка, й Ісайї – провісника майбутнього Воскресіння. Але, читаючи уважно текст кантати «Радуйся, ниво неполитая», нам варто розуміти під цією нивою не лише конкретну територію, а й, насамперед, простір власної душі, тільки очистивши яку ми матимемо омріяні позитивні зміни.
Віха третя. 1898-й
Ювілеї. Зараз часто доводиться чути думку про те, що лише тоді з нами рахуватимуться в світі, коли ми самі почнемо належно оцінювати власні здобутки – передусім на ниві мистецькій. Для Лисенка подібний настрій був природним. Тому вшанування видатних діячів національної культури завжди було для нього не просто напрямком діяльності, а насамперед надважливим чинником композиторської мотивації. Звісно, серед сонму імен видатних співвітчизників найяскравіше для Лисенка світили дві зірки: Шевченко та Котляревський. І коли зайшла мова про відзначення однієї з ювілейних дат Івана Котляревського, Микола Віталійович, мабуть, не вагався, – текст треба брати в Тараса Шевченка.
У 1898 році відлунням слів Шевченкової поезії зазвучить кантата, написана Лисенком для хору, солістів і симфонічного оркестру. Офіційним приводом для її створення стало звернення Львівського комітету зі вшанування пам’яті Котляревського, яке Лисенко отримав у липні 1898-го. У грудні того ж року кантату з великим успіхом виконали під час вечора, влаштованого Літературно-артистичним товариством у Києві.
Але тут ми стикаємось із певним запитанням: перші згадки про цю кантату сягають іншої дати – 1895 року. Як же могло статися, що Лисенко випередив замовлення? Напевно, справа в тому, що Микола Віталійович свідомо вирішив заздалегідь підготуватися до 1898 року – ювілейного для Котляревського, адже саме на 100 років раніше – у 1798-му – побачило світ перше видання його славетної «Енеїди». Тому одна з найкращих кантат української дожовтневої музики з’явилася на світ завчасно, – як результат громадської свідомості композитора.
За формою твір «На вічну пам’ять Котляревському» продовжує традицію, закладену в кантаті «Б’ють пороги». Це – народжений Лисенком тип вокально-симфонічної поеми з наскрізним розвитком.
Написання кантати було лише початком великого організаційного процесу – встановлення першого в Україні пам’ятника національному діячеві та влаштування урочистостей із цього приводу, в якому Лисенко брав безпосередню та найактивнішу участь. Він турбувався про все: не лише про музичну частину концерту, а й видання біографії митця українською мовою, дозвіл доповідати українською, запрошення високих гостей, створення широкого суспільного резонансу, вигляд у Полтаві місця урочистого святкування і навіть про те, яким чином розселити та де й чим нагодувати виконавців, заощаджувати на чому навідріз відмовлявся. Про це дізнаємося зі спогадів сучасників Миколи Лисенка та його активного листування із представниками громадськості Полтави, зокрема, Григорієм Маркевичем, відомим збирачем фольклору, громадським діячем, видавцем українських книжок і членом Полтавського самоврядування. Саме на його плечах лежала відповідальність організувати земляків Котляревського на достойне святкування ювілею. Про складність підготовчого процесу свідчить і те, що тривав він кілька років, упродовж яких зусиллями небайдужих українців було зібрано кошти на монумент і впорядковано концертну програму.
До останнього Лисенко боровся за те, щоб зробити цей концерт яскравою мистецькою подією насправді європейського значення, запросивши на урочистості послів і представників багатьох європейських країн, а також делегації братніх слов’ян. Особливе місце в програмі було відведене саме кантаті «На вічну пам’ять Котляревському»: «Без оркестра кантати у вас не буде; не дам. Коли я не гожуся з вами вивести українську національність з хуторянської обстанови на європ[ейський] шлях, в велику минуту представити Україну перед лицем всіх слов’янських братніх народів і європейських мужів в сфері искусства, то нема чого мене просити, щоб я “снизошел” на келейне виконання душ 80 хора під акомпанемент фортеп’янчика. Це є nonsens дітського світогляду і розуміння штуки…» (з листів до Григорія Маркевича, 1903 рік, 10 серпня).
Напевно, усе це – ще один урок сучасним композиторам і виконавцям: попри обставини долати хуторянство та виводити українське мистецтво на світову орбіту, досягаючи в його презентації справжнього європейського рівня. Якщо оперувати категоріями сучасності, Лисенко став одним із перших борців за євроінтеграцію України – навіть іще до її офіційного проголошення.
Уважно споглядаючи за перебігом творчого шляху Миколи Віталійовича, розумієш, що, як не дивно, можна бути європейцем і при цьому писати питомо українську музику. Виявляється, що іноді нотний папір стає сильнішим за зброю або тюремні ґрати, – адже саме музикою Лисенко запалював серця, долав заборони й гуртував народ. І однією з найважливіших складових цієї непересічної спадщини до сьогодні залишаються його кантати на вірші безсмертного Кобзаря. Тож нехай ця музика лунає і надалі, допомагаючи нам уже в ХХІ столітті залишатися тими, ким ми прикликані бути – справжніми людьми та українцями.
Микола ЛИСЕНКО-молодший
Фото Романа РАТУШНОГО
На фото:
Микола Лисенко-молодший
Обкладинка видання
Рада Остапівна Лисенко та Микола Лисенко-молодший
Друковану версію читайте: Микола Лисенко-молодший. Кантати Лисенка: віхи життя // Музика. – 2013. – № 1. – С. 54–57.
