017-bazhenova

Її шлях у професії позначений тими ж віхами, що й у багатьох вітчизняних виконавців-інструменталістів: київські десятирічка і консерваторія, асистентура-стажування, концертмейстерство, а згодом – викладання в alma mater, участь у міжнародних конкурсах і фестивалях, концертна діяльність, відзначена в певний момент присудженням звання заслуженої артистки України. Хтось скаже, що інакше не могло й бути для дівчини, яка є музикантом у третьому поколінні, виросла в прямому сенсі «під роялем», спостерігаючи за таїнством служіння музиці, яке щоденно здійснювали її батьки. А між тим для героїні цієї оповіді музика могла й не стати життєвим покликанням. Однак…

Сьогодні у професійному кейсі Катерини Баженової – доньки і творчої спадкоємиці видатних українських музикантів Наїди Магомедбекової та Анатолія Баженова, солістки Національного будинку музики – щонайменше двадцять п’ять років концертної і педагогічної діяльності в Україні й за кордоном, музикування у різних складах, тембрах, життєвих і мистецьких ситуаціях. Відшліфоване багаторічною практикою природнє чуття колективного музичення, неймовірна «включеність» у процес творення на сцені, його щире емоційне проживання, володіння такими різними інструментами, як клавесин і рояль, малюють перед слухачем портрет універсальної виконавиці-ансамблістки. Його черговим звуковим підтвердженням став ювілейний вечір Катерини Баженової, що відбувся 24 січня у Національній філармонії України. Різнобарв’я тембрів й ансамблевих складів тут поєдналося зі стильовою всеосяжністю програми, на полюсах якої опинилися вершинний у галузі академічного ансамблевого музикування Концерт для фортепіано, скрипки і віолончелі До мажор Людвіга ван Бетховена та яскраво феєрична у перекладенні для брас-квінтету й фортепіано «Rhapsody in Blue» Джорджа Гершвіна.

Про ювілейну імпрезу, шлях у професії, роботу концертмейстера в Україні й за кордоном – у розмові з виконавицею.

-Ви ведете виконавську статистику?

-Намагалася. Коли починала працювати, це було легше робити. У Національному будинку музики було 2-3 концерти на місяць, тож виходило десь 25-30 концертів на рік. Але як концертмейстер я багато граю в консерваторії. Років 4-5 тому впродовж місяця мала десять імпрез майже через день: грала під час конкурсу, аспірантських іспитів. Отож, на якомусь етапі зрозуміла – нічого я не порахую.

-Чи пам’ятаєте свій перший вихід на сцену?

-Той, що найперший – це дитинство! Пам’ятаю його дуже добре. Мені було років п’ять. У Малій залі консерваторії проходив захід із нагоди дружби народів (це ж був радянський час) і батьки вивели мене на сцену. Я грала якусь болгарську пісеньку на три нотки і страшенно хвилювалася. Згодом, під час навчання у десятирічці такі хвилювання пройшли, адже нас тренували до виступів.

Якщо говорити про професійну діяльність, то перший вихід на сцену відбувся набагато пізніше. На п’ятому курсі навчання у консерваторії я почала працювати концертмейстером у татовому класі. До цього у нього багато років акомпанувала мама, але у неї сталися проблеми із зором і тато запропонував мені спробувати. Отож за два-три місяці моєї концертмейстерської праці я вийшла на сцену акомпанувати татовим студентам під час іспиту. До слова, тоді я теж дуже нервувалася, бо розуміла, що вже граю у статусі професійного музиканта. Хоча ще не усвідомлювала, що це буде справа усього мого життя.

-Ви бачили себе поза музикою?

-Скоріше поза виконавством. У мене були різні захоплення. Наприкінці навчання у школі з’явилася ідея бути дизайнером одягу: я пройшла курси крою й шиття, придбала швейну машинку. З першого курсу консерваторії серйозно займалася звукозаписом, маю в активі сорок дисків як звукорежисер і монтажер. Також вабила журналістика. Я непогано писала студентські реферати, статті й мені хотілося продовжити цим займатися. Батьки вважали, що я і мій старший брат маємо самі обрати майбутню професію, тому ніколи не були проти моїх зацікавлень. Отож я думала, що закінчу консерваторію і буду займатися чимось іншим.

Із квартетом ім. М. Лисенка. 23 січня 2022 р.

-Але стали професійним музикантом.

-Все відбулося якось непомітно, само собою. Я працювала у консерваторії, потім вступила до аспірантури на концертмейстерство у клас Єлизавети Аркадіївни Зарицької. Уже наприкінці навчання в аспірантурі мене взяли на роботу до Національного будинку органної та камерної музики. З невеликою перервою я працюю в ньому й досі. Уважаю, що мені неймовірно пощастило, адже я одразу почала грати з чудовими музикантами: Віктором Тимцем, Володимиром Кошубою, Іваном Кучером, разом зі струнним Квартетом імені Миколи Лисенка, який останні п’ятдесят років очолював тато. І в якийсь момент усвідомила – це моє, я маю займатися саме цим.

-Ви музикант у третьому поколінні. Династічність у музиці – що це, за відчуттям?

-Коли була маленькою – нічого. Тобто це життя, в якому постійно звучала музика, батьки страшенно багато займалися (тато й зараз навіть на три дні не їде з Києва без скрипки!), робили величезні складні програми. Чого лише варті перші записи творів Лятошинського, Станковича, Карабиця!

Але з віком прийшло відчуття відповідальності. Адже статус доньки батьків-музикантів не є запорукою успішної реалізації. Якщо ти сам нічого не робиш, не працюєш над собою, у виконавстві не протримаєшся. Я це добре усвідомлюю.

Час від часу у мене виникає запитання: «Чи гідно я продовжую музичний шлях родини?» Адже кажуть, що на дітях талановитих батьків природа відпочиває. Але тато, мама, колеги, а головне – публіка, підтверджують, що ні, не відпочиває. Тож якісь надії своїх рідних я і мій старший брат Олександр, професійний скрипаль, виправдали.

-Ми як особистості є індивідуальним віддзеркаленням наших учителів. Яким є ваш генетичний код?

-Найперші та постійні мої вчителі – батьки. Як музикант я сформувалася безпосередньо під впливом їхнього ставлення до життя, виконавства. Від тата я взяла відповідальність і повагу до професії. А ось психотип у мене мамин. Я навіть сиджу за роялем так, як вона, особливо, коли нервуюся. Мені передалася її емоційність, активне проживання кожного моменту твору. Цікаво, що дитиною я намагалася уникати занять із мамою: коли вона заходила до кімнати, я навіть закривала кришку інструмента.

Якщо говорити про освіту, то це Наталія Кирилівна Толпиго. Я навчалася у неї в київській десятирічці з першого до восьмого класу. Вона – чудовий дитячий педагог. У моєму випадку навчання у Наталії Кирилівни стало особливо цінним: виявилося, що у нас обох невелика рука. А для постановки, розвитку техніки багато важить, коли вчитель розуміє проблеми фізіології учня. Саме ця особливість мого виконавського апарату стала причиною переходу у дев’ятому класі до іншого викладача. І порадила так вчинити сама Наталія Кирилівна – вона хотіла, аби мене краще підготували до вступу в консерваторію.

Так я опинилися у класі Валерія Олеговича Козлова. Це був крок у дорослий професійний світ. Валерій Олегович займався з учнями за традицією ХІХ століття (до слова, так зараз працює мій тато). Тобто на занятті були присутні усі його учні й урок тривав кілька годин поспіль, від початку робочого дня вчителя до його завершення. Усі слухали гру один одного, кожного питали його думку про почуте. Було незвично і страшно. Поруч сиділи студенти, яким було по 24-25 років, а Валерій Олегович запитував у мене, дитини-підлітка, що я думаю з того чи іншого приводу. До слова, упродовж дня не обов’язково грав кожен учень, але кожен слухав. І якщо йшлося про одну сонату Бетховена, було зрозуміло, що це ж стосується інших його сонат. І так щодо кожного композитора. Це була дійсно серйозна доросла школа.

Єлизавета Аркадіївна Зарицька – мій викладач із концкласу під час навчання у консерваторії й асистентурі. Саме вона відкрила і розвинула в мені концертмейстера, навчила дослухатися, акомпанувати, грати в ансамблі. Із нею у нас були дуже теплі, майже родинні взаємини, вона відвідувала мої концерти.

З камерного ансамблю мені пощастило займатися в Ії Сергіївни Царевич. Це теж школа: глибока, неймовірна.

Не можу не згадати Валерія Михайловича Сагайдачного, чудового піаніста, викладача, друга моїх батьків. Він викладав мені по заміні кілька занять, коли Валерій Олегович їздив на курси підвищення кваліфікації. Але ці кілька зустрічей зробили можливим моє подальше перебування у професії. Як виявилося, я була дуже «затисненою», напруженою, мала проблеми зі спиною – через півтори-дві години музикування вже не могла грати. Валерій Михайлович розкріпостив мене, навчив правильно дихати.

І звісно – лекційні заняття. Уроки у Тетяни Сергіївни Некрасової, Мар’яни Давидівни Копиці, Віктора Григоровича Москаленка, інших викладачів-теоретиків, – це ті цеглинки, що стали фундаментом моєї професійної виконавської і педагогічної діяльності.

-У вас багатий педагогічний досвід. Що більше приносить задоволення: викладання чи гра?

-Гра. Стовідсотково. Мені простіше грати, попри те, що це фізична робота. Викладаючи, я віддаю багато енергії, емоцій, душевних сил. Я навіть не можу прослухати твір від початку до кінця, у першому ж такті зупиняю студента, починаю виправляти. Об’єктивно я знаю, що вмію викладати і, кажуть, роблю це непогано, але… Прийшло усвідомлення того, що консерваторія – рідний дім. Окрім того, я розумію, що колись мені фізично легше буде передавати досвід на викладацькій роботі, аніж проживати від початку до кінця по п’ять концертів щомісяця. Але це буде згодом. Наразі я не женуся за педагогічним навантаженням.

-Ким ви себе відчуваєте: солістом чи ансамблістом?

-Формально, за документами, я – солістка. Але так сталося, що в залі, котрий ми втратили 2019 року, сольним інструментом уважався тільки орган. Сольна фортепіанна музика не виконувалася, на відміну від камерної. Відтак я постійно грала в ансамблі. Спочатку це були винятково інструментальні склади: я грала з татом, струнним Квартетом імені Миколи Лисенка, разом із Іваном Кучером і татом – цей склад ми навіть умовно називали «Київське камерне тріо», хоча, звісно, офіційно такого колективу не було.

З Іванною Пліш, Тетяною Гавриленко та Іриною Харечко

Останні років п’ять я багато акомпаную вокалістам. У колективі Національного будинку музики зараз багато чудових молодих співаків: Тетяна Гавриленко, Іванна Пліш, Сергій Андрощук. Працюючи з ними, я зрозуміла, що мені подобається «дихати» в унісон з вокалістами. Тож моє амплуа – концертмейстерство. Це виявила ще Єлизавета Аркадіївна. Вона постійно казала мені: «Катю, це твоє, грати в ансамблі». Але тоді мені здавалося, що вона просто нахвалює мене, аби я більше займалася. А ось зараз розумію, моя вчителька як у воду дивилася. Звісно я граю й соло, але така можливість випадає не часто.

-Ваш ювілейний концерт, здається, став тим майданчиком, де ви мали нагоду проявити себе у різних іпостасях.

-Так. Програму формувала я. Намагалася зробити її різностильовою, різнотембровою, заграти і як концертмейстер вокалістам, і в інструментальному ансамблі, і з оркестром, і …втілити в життя свої давні виконавські мрії. Ще в десятому класі я хотіла заграти на випускному іспиті Рапсодію Гершвіна. За тих часів це було занадто зухвало, традиційно грали концерти Моцарта, Бетховена. Але формально твір Гершвіна відповідає параметрам концерту. І Валерій Олегович дозволив. Щоправда, переймався, як я буду своїми невеликими руками грати гершвінівські каденції. Але коли дуже хочеш – перешкод не існує.

І тут я знову захотіла зіграти Рапсодію, бо мріяла виконати її з оркестром. На жаль, оригінальний інструментальний склад наразі не у можливостях Liatohynskyi Capella: Оrchestra. Мені було шкода. Я навіть знайшла оркестрову версію, де задіяні лише струнні інструменти. Але звучання – не те, цю музику необхідно виконувати з духовими. Тому я зупинилася на аранжуванні Білоусова: у ньому збережено сольну фортепіанну частину, каденції, а оркестр перекладено для брас-квінтету. В цілому – звучить цікаво.

Із Валентином Сильвестровим

Інша моя мрія була пов’язана із потрійним концертом Бетховена. Це цікавий і надзвичайно складний твір, водночас і симфонія, і концерт для чотирьох ансамблістів (скрипка, віолончель, фортепіано й оркестр). Я рада, що ми усі – тато, я, Іван Кучер, оркестр Національного будинку музики під орудою Богдана Пліша представили цей твір. Хоча, для широкого загалу більше, як то кажуть, «зайшов» Гершвін. Це не означає, що публіка любить Рапсодію Гершвіна і не любить Концерт Бетховена, ні. Це говорить про те, що широкий слухач просто не знає іншого і, відповідно, не може оцінити те, чого не знає. Тож нам потрібно не ображатися чи дивуватися, а виховувати публіку.

У вас є досвід роботи за кордоном – педагогічної і виконавської.

-Так, чотири з половиною роки я жила і працювала в Канаді. Звісно, система освіти дуже відрізняється від нашої. За кордоном в освітніх закладах немає поняття «штатний концертмейстер» у вокаліста, інструменталіста. Є викладач і студент. І якщо студенту потрібен концертмейстер, він шукає його, вибирає з ким грати, оплачує послуги. Але для цього потрібно, щоби студент або виконавець знав про існування конкретного концертмейстера. Оскільки про мене ніхто не знав, я почала викладати у приватному закладі. У піковий момент мала 27 учнів, працювала 24/7.

Із Матвієм Ліберманом

Але водночас намагалася працювати як концертмейстер. У цій роботі за кордоном – теж своя специфіка. Оскільки усі послуги платні, підготовка до виступу зазвичай обмежується однією репетицією. Уявіть, за одну репетицію треба зробити, наприклад, сонату Брамса! Ще один цікавий варіант – робота у Міському театрі Торонто, де через брак коштів спектаклі проходять під рояль. Так упродовж сезону я відіграла по шість вистав «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті й «Дон Жуана» Моцарта. Це були неймовірні випробування на витримку, реактивність. Я бралася за такі пропозиції, бо сприймала їх як виклик, іспит на професійність, можливість отримати новий досвід.

Водночас у Канаді не вистачало того професійного виконавського рівня, на якому я була вихована. Тому, як тільки видавалася нагода, я прилітала додому. За чотири з половиною роки закордонного життя я побувала в Україні п’ять разів. І щоразу давала концерти. Я просила тата на час мого «гостювання» планувати будь-які свої виступи, аби мати шанс акомпанувати йому. В один із таких приїздів я грала Третій концерт Мирослава Скорика у Чернігові та Славутичі з оркестром «Філармонія» під керуванням Миколи Сукача. До слова, канадійську прем’єру цього твору я виконувала в Торонто з Українським камерним оркестром

І чим довше я жила й працювала в Торонто, тим гостріше відчувала професійну нереалізованість. Навіть попри серйозні музичні проєкти, які почали з’являтися у моїй роботі, як, приміром, Всеканадський музичний конкурс, у якому я акомпанувала до останнього туру, концерти в університеті Торонто. Мені дуже не вистачало рідної землі, сім’ї, друзів, професії, усього того, що було тут. Тому я повернулася. І жодного разу не пошкодувала про це рішення, навіть зараз, коли точиться війна.

-Як почувається музикант під час війни?

Німеччина, після початку війни

-На початку відчуття були страшні: я фізично не могла грати, не розуміла навіщо займатися. І підійшла до інструмента лише тоді, коли усвідомила, що за тиждень є шанс вийти на сцену. Я, батьки, Іванна Пліш, Тамара Рой, Іван Кучер та Сергій Андрощук – ми усі поїхали на гастролі до Німеччини, мали там шістнадцять концертів.

Згодом прийшло усвідомлення того, що люди потребують музики. Ось на мій ювілейний вечір завітали друзі, знайомі, котрі від початку війни не відвідали жодного концерту. Цього разу прийшли лише тому, що я запросила. І потім майже усі сказали, що ця імпреза стала для них острівцем світла і спокою у буремному сьогоденні, явила зв’язок із втраченим мирним життям. Тому я граю. Незалежно від того, скільки у залі людей. Вони прийшли, бо розраховують щось отримати. І я, як виконавець, маю їм це дати.

-Про що мріє Катерина Баженова?

-Як усі громадяни нашої держави, я хочу перемоги, миру. Хочу можливості реалізувати заплановані проєкти. Необхідно оновлювати фонд записів. У нас багато неозвучених творів українських композиторів.

Інша моя мрія не стосується репертуару. Будемо чесними й об’єктивними: у Києві немає жодної, побудованої саме як концертна, зали. Будівлі філармонії, палацу «Україна» споруджувалися не для того, аби там звучала музика. Тому, якщо говорити про професійну мірю, то я хочу грати у Києві у спеціально спроектованій і побудованій для звучання музики новій Класичній Концертній Залі.

Розмову вела Валентина КУЛИК