Концерт українсько-французької класики: відлуння

145

Для відвідувачів Львівського органного залу вечір середи 22 червня закінчився апофеозом ‒ уперше за всю історію концертних сезонів повністю прозвучала Органна симфонія Каміля Сен-Санса. Під керівництвом Івана Остаповича виступив академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика

Це єдина симфонія в історії музики, де орган є учасником оркестру, а не солюючим інструментом. Подія додала ще один щасливий момент у скриньку втіхи для адміністрації органного залу, адже був повний SOLD OUT.

На афішах та у соціальних мережах йшлося лише про виконання Органної симфонії Сен-Санса. Проте, ознайомившись із програмою концерту (яку всі відвідувачі могли вільно брати при вході до залу), можна було зауважити ще твір Миколи Колесси – «Українську сюїту» для симфонічного оркестру. Це стало великою несподіванкою, адже публіка, вочевидь, налаштувалася на французьку атмосферу.

Тож, Микола Колесса і Каміль Сен-Санс. Україна і Франція. Два титани своїх культур. Така собі рідкість, бо їхні твори не почуєш щодня на концертних майданчиках України. Саме тому однією зі стратегій Львівського органного залу є відкриття шедеврів світової музичної спадщини, які не часто виконуються.

«Українська сюїта» Миколи Колесси прозвучала першою не просто так. Автор майже все життя мешкав у Львів, був основоположником львівської школи диригування, композитором і педагогом. Досить довгий час працював головним диригентом оркестру Львівської філармонії.

Юрій Луців, Стефан Турчак і Микола Колесса

Доля подарувала Миколі Філаретовичу понад 100 років життя, і найбільшим задоволенням для митця була творчість. Він говорив: «Я обіцяв віддати музиці все». Обіцяв – зробив: його творчий доробок налічує 2 симфонії, «Симфонічні варіації», оркестрові сюїти та значну кількість творів для фортепіано. Крім того, Микола Колесса захоплювався обробками народних пісень. Саме лемківські й гуцульські співанки лягли в основу його двох симфоній і трьох оркестрових сюїт: «В горах», «Лемківської» та «Української».

Слухачі мали можливість насолодитися І, ІІІ та ІV частинами «Української сюїти». З перших акордів в уяві постали картини природи: пейзажі мальовничих Карпат, безкраїх полонин, таємничих лісів, луків. Спочатку це дещо стримані образи, адже, злившись із природою, митець знаходить душевний спокій, гармонію і нове натхнення. Концертний простір неначе наповнився ароматом свіжого гірського повітря.

Оскільки Микола Колесса навчався композиції у Празькій музичній академії, прослуховувалися інтонації не тільки української народної, а й слов’янської західноєвропейської музики. Остання частина – контрастна: змальовує надзвичайно енергійне народне свято.

Бурдонні квінти на початку та й загалом в основі всього твору – це своєрідний генетичний код музики українського Заходу. Тому в публіки виникла інстинктивна реакція – кивання головами в такт: запальна тема коломийки, побудована на початкових бурдонних квінтах, немов запрошувала до танку. Також, Микола Колесса ввів доволі рідкісний прийом для групи струнних інструментів – con legno (удар тростиною смичка по струні). Зустріти його в академічній музиці – неймовірна рідкість. Так, теми у духових інструментів символізували мужній чоловічий танець, а у струнних – тендітний жіночий.

Окремо хочеться відмітити, що, попри складну акустику органного залу для оркестрового музикування, Іван Остапович виконав титанічну роботу, зокрема збалансував динаміку кожної групи інструментів. Після закінчення «Української сюїти» Миколи Колесси публіка вибухнула оваціями. Проте далі було більше.

Каміль Сен-Санс – французький композитор, який написав понад 300 творів у всіх жанрах. Окрім того, він був наділений талантом органіста й піаніста. Вже у віці 22 років Сен-Сансу пощастило грати на найпрестижнішому органному майданчику Франції ‒ у паризькій церкві Ла Мадлен. Саме тут він розвинув імпровізаторські здібності.

Ліст називав Сен-Санса найкрупнішим органістом світу. Між митцями був особливий зв’язок. Вони часто проводили час разом на світських вечорах з іншими зірками композиторського бомонду. Зі спогадів Ліста: «Якось ми розмовляли з Вагнером. Разом із нами у кімнаті знаходився Каміль. Не знаючи німецької мови і не розуміючи нашої з Ріхардом розмови, Сен-Санс незабаром почав нудьгувати і, щоб чимось зайнятися, взяв іще незакінчений рукопис партитури “Зігфріда”, поставив його на фортепіано і почав грати. Вагнер і я замовкли. Ніколи ми не чули такого читання партитури з листа. Ми були вражені. Вагнер не міг промовити жодного слова. Ніхто інший серед музикантів не міг би зробити це так, як Сен-Санс. Він є найбільшим музичним розумом нашого часу».

«Митець, який не відчуває повного задоволення від витончених ліній, гармонійних фарб і красивої послідовності акордів, не розуміє мистецтва музики», ‒ писав Сен-Санс. І це було його кредо.

Варто зазначити, що композитор був традиціоналістом. Розвиток музичної культури рухався вперед, а Сен-Санс залишався вірним класично-романтичним традиціям.

У творчому доробку композитора – три симфонії. Остання має назву «Органна». Свій шедевр Сен-Санс писав на замовлення Королівської філармонійної спільноти в Англії. Прем’єра відбулася у Лондоні 19 травня 1886 року під керівництвом автора. Через два місяці після першого виконання твору помер Ференц Ліст. Тому композитор присвятив Органну симфонію пам’яті друга.

Симфонія складається з двох частин для потрійного складу симфонічного оркестру. Показово, що до Сен-Санса ніхто не вводив орган як повноцінного учасника оркестру. Окрім цього, у партитурі ще є партія фортепіано.

Про специфіку роботи органіста не як соліста, а учасника великого колективу розповіла виконавиця органної партії у Симфонії № 3 Каміля Сен-Санса Світлана Позднишева: «Тут цікава одна акустична особливість. У всіх інших інструментів виконавці чують прямий звук, адже він народжується прямо з-під їхніх рук. І зазвичай музикантів вчать слухати звучання ніби зі сторони, з іншого кінця залу. Так ось, на органі зовсім інша історія. Якщо ігровий стіл (тобто отой “пульт керування космічного шаттлу”, за яким сидить органіст) стоїть у глибині сцени, то виконавець чує виключно відбиття звука, адже труби знаходяться значно вище від музиканта. Тож, по-перше, якщо tutti оркестру звучить разом з органом, то органіст себе взагалі не чує.

Теоретично є розуміння, що орган “гримить”. Але на практиці виникає відчуття, що граєш на німій клавіатурі. Тут головне – не піддатися ілюзії, що органа справді не чути. По-друге, якщо раптом сталося таке диво, і виконавець усе ж себе почув, то треба чітко тримати темп. Справа в тому, що через те, що органіст чує відлуння, а не прямий звук, воно надходить до нього з запізненням. Отже, якщо намагатися грати “за вухом”, як це ми звикли робити на всіх інших інструментах, темп буде постійно сповільнюватися. На щастя, в оркестровій музиці завжди можна опертися на надійну руку диригента і уникнути цієї проблеми».

Світлана дуже добре взаємодіяла з оркестром. Завдяки збалансованому звучанню кожної групи інструментів, мідні духові не «перекрикували» інших, дерев’яні духові прослуховувалися, а група струнних утворювала якісну звукову «подушку».

Світлана Позднишева з диригентом Іваном Остаповичем (праворуч), концертмейтером перших скрипок Адріаном Боднаром (ліворуч) та студентами органного факультативу Надії Величко

Цікавими є думки Світлани про роль органа в симфонії: «Хоча цей твір і має пафосну назву “Органна” симфонія, але все ж таки це симфонія, а не концерт, тому всі інструменти тут рівноправні. Звісно, тембри органа є унікальними, що додає музиці неповторного колориту. Тут використані дві іпостасі органного звучання: дуже тихе, таємниче, приглушене (саме на такому тлі вибудовують свої теми інші інструменти в Adagio І частини) й потужні акорди, прикрашені мікстурами (це регістри, які ще називають “короною” звучання, – вони додають цілий ряд обертонів до кожної ноти та роблять його надзвичайно яскравим)».

Під враженнями від прослуханого твору на прем’єрі Шарль Гуно висловився про молодшого співвітчизника: «Це – французький Бетховен!»

Насправді твір схожий на строкате полотно, де кожна фраза – це новий візерунок. Органна симфонія Каміля Сен-Санса побудована на масштабному розвитку та постійних змінах образів: тут присутні вольові героїчні прагнення й мотиви болючих сумнівів, духовного занепаду. Проте фінал видався героїчним, переможним і святковим.

Із перших рядів залу можна було спостерігати за емоціями та мімікою Івана Остаповича. Він проживав цю музику разом з оркестрантами. Під його орудою колектив транслював усю палітру музичних образів.

Після концерту учасниця академічного оркестру Львівської філармонії Дарія Павленко радо поділилася враженнями від участі в проєкті.

Софія Думіч: Як проходили репетиції?

Дарія Павленко: Для нашого оркестру це був однозначно цікавий досвід. Ми звикли грати у залі філармонії, і тому для багатьох учасників проєкт в органному залі став своєрідним пошуком звучання й відчуттям акустично-технічних аспектів. Не менш важливою була поява нового тембру – органа. Це ніби ще один духовий інструмент у групі, який теж потребує уваги. Не так часто вдається виконувати симфонічні твори, де задіяний орган. Я думаю усім то було в новинку! Зі свого боку адміністрація органного залу зробила все можливе, щоб на репетиціях і безпосередньо в підготовці до концерту ми почувалися максимально комфортно й вільно музикували. Усе було на високому рівні.

С. Д.: Поділися враженнями щодо програми. Чи важко тобі як оркестранту швидко перелаштовуватися на різні стилі музики?

Д. П.: Особисто мені програма концерту дуже сподобалась. У ній було поєднання як української музики (Колесса), яку ми зараз усі стараємося пропагувати, так і зарубіжної (Сен-Санс), про котру теж не можна забувати. Ці шедеври справді пробирають до мурашок. Перелаштовуватися на інший стиль не важко. Мабуть, на це впливає той факт, що ми завжди сприймаємо концерт як одне ціле, велику розповідь для слухача, котра складається з різних захопливих історій. І вже з перших нот ти ніби занурюєшся у відповідний характер і переживаєш разом із героями.

С. Д.: Як тобі працювалося під керівництвом Івана Остаповича?

Д. П.: Під його орудою я граю вже не вперше. До війни було багато проєктів органного залу, де я брала участь як оркестрант у складі Ukrainian Festival Orchestra. Вже тоді звучали рідко виконувані та доволі популярні твори українських композиторів, сучасна музика. З Іваном дуже комфортно працювати, він завжди вельми точно і конструктивно висловлює побажання оркестру, без зайвого витрачання часу. Музикантам подобається, коли все чітко, швидко і ясно. Тоді робота йде дисципліновано і якісно. Поряд із тим, Іван уміє налагодити контакт із колективом уже на першій репетиції. Складається враження, ніби ви весь час разом працювали, і це дуже важливо. І навіть при постійній концентрації уваги репетиції завжди проходять невимушено.

Після тріумфального закінчення твору зал «вибухнув» оплесками. Слухачі довго дякували аплодисментами Івану Остаповичу та оркестру Львівської філармонії. Публіка покидала зал із посмішками та гарними враженнями. Опісля приємно було зустрітись і поспілкуватися із Інною Шаповаловою, артисткою симфонічного оркестру Луганської філармонії.

Софія Думіч: На твою думку, чи важливо проводити концерти у цей непростий для держави період?

Інна Шаповалова: Я вважаю, що саме зараз потрібно грати якомога більше концертів для підтримки ментального здоров’я людей. У всіх зараз дуже напружена нервова система і саме музика допомагає переключити увагу і відчути спокій хоч на деякий час.

С. Д.: Симфонічний оркестр Луганської філармонії наразі базується у Львівському органному залі. Які емоції переповнюють під час музикування у такому історичному місці? Та як пройшов процес адаптації до нових умов?

І. Ш.: Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії не раз приїздив до Львова з концертами. Ми виступали на сцені органного залу, а також у філармонії. Звісно, завжди приємно доторкнутися до чогось величного. Також маємо новий досвід грати тут камерними ансамблями. Для багатьох такий вид концертів є незвичним, але це допомагає розвиватися кожному музиканту. Емоції завжди приємні, але особисто в мене виступи нині викликають сльози, бо дуже хочеться грати на рідній сцені, а цієї можливості наразі немає. Процес адаптації пройшов досить легко, бо нас оточують позитивні люди, які допомагають і підтримують. Однак щодня думки все одно лише про дім.

С. Д.: Що можеш сказати в загальному плані про імпрезу?

І. Ш.: Концерт справив на мене дуже гарне враження. По-перше, я вже давно не була на таких заходах наживо, а по-друге, це прекрасна музика. Симфонія Сен-Санса різноманітна й велична, орган лаконічно звучить з оркестром. Особливо хочу відмітити роботу колективу та їхній контакт з диригентом. Це надзвичайно важливо та є запорукою успіху. Концерт видався цікавим завдяки професіоналізму та копіткій праці багатьох людей!

На завершення емоціями також поділилася чотирнадцятирічна школярка Анастасія Петришин: «Мені дуже сподобався цей неперевершений концерт. Я займаюся грою на скрипці майже два місяці, але ніколи не була на подібних заходах. Отримавши пропозицію піти на таку подію, я з радістю погодилася. У творах програми ясно було чути емоції композиторів, їх чудово передали оркестранти. Музика рятує мене у багатьох сенсах. Вона живить мою душу й надихає. Я поверталася додому з радістю на серці».

Софія ДУМІЧ

Автори фото: Софія Думіч, Марк-Єфрем Новакович, Данило Передрій, Костянтин Скоморох