У Львівському органному залі відбулася подія значної ваги в масштабах національного мистецтва – світова прем’єра Фортепіанного концерту Михайла Вериківського
Мусимо визнати, постать цього митця залишається дуже недооціненою, а його творчість – мало відомою навіть у середовищі фахівців. Тож спочатку про цю виняткову особистість.
Уродженець Кременця і випускник Київської консерваторії як теоретик (клас Болеслава Яворського), керівник аматорських та академічних хорових колективів, диригент симфонічних оркестрів, педагог-теоретик і хормейстер низки музичних закладів у Києві (Народної консерваторії, Педагогічних курсів імені Бориса Грінченка, Музично-драматичного інституту, Київської консерваторії), дослідник теорії ладового ритму й систем діатонічних ладів, проблем формотворення, хорового виконавства. І, напевне, найголовніше – співзасновник (1921) і голова (1924–1927) Комітету пам’яті Миколи Леонтовича (від 1922 – Музичного товариства імені Миколи Леонтовича).
Вериківський був глибоко залучений у процеси формування національних культурних інституцій як керівник Українського національного хору (1920), голова президії та завідувач науково-творчого відділу Всеукраїнського товариства революційних музикантів (1928–1930), диригент Київського (1926–1928) та Харківського (1928–1935) театрів опери та балету, керівник Державної капели «Думка» (1940), науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (1950–1958), активний діяч у складі Вченої ради консерваторії та ІМФЕ імені Максима Рильського, оргбюро Спілки композиторів УРСР, Українського театрального товариства…
«Михайло Іванович Вериківський – одна з найбільших постатей сьогоднішнього дня української музики. Хорова концертова естрада, сценічна і нарешті естрада симфонічної музики нагадують нам досить часто про це ім’я… Скрізь, де іде рух за українську музику, ми чуємо ім’я Вериківського, бо він найбільш активний із сучасних українських композиторів», – так писав про митця Микола Грінченко.
Та, попри таку суспільно-культурницьку активність, композитор Михайло Вериківський – автор об’ємної і багатожанрової спадщини: музично-сценічних, кантатно-ораторіальних, хорових, симфонічних, камерних, фортепіанних опусів, фольклорних обробок, загалом – понад 400 творів. Його вважають творцем першого українського балету й першої ораторії… Однак із них у концертному виконавстві нині усталилася частина хорових і камерно-вокальних композицій та кілька оперних арій.
Дбаючи про збереження національної мистецької спадщини, він також здійснив оркестрування чи оркестрові редакції опер «Наталка Полтавка» (1936), «Чорноморці» й «Утоплена» Миколи Лисенка (обидві – 1949), «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського (1953), «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Облога Дубна» Петра Сокальського, «Пан сотник» Георгія Козаченка, «Купальська іскра» Бориса Підгорецького (обидві – 1954), «Української симфонії» Ернеста Ванжури (вид. 1957).
Хоча композитор був відзначений почесними званнями радянської доби, його творчість і діяльність пройшли через горнило ідеологічного пресингу. У 1956 році митець згадував: «…мушу розписати свою персону і написати докладно про Музичне Товариство імені Леонтовича. В матеріалах НКВД воно охарактеризоване як націоналістичне та контрреволюційне. Серед його активних членів-контрреволюціонерів фігурую і я».
У власній творчості митець тяжів до програмності, нерідко звертався до різних періодів української історії та образів її видатних діячів, і робив це справді талановито. Звичайно ж це послужило підставою для звинувачень у націоналізмі. У Постанові ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) “Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі”» від 23 травня 1948 року йшлося, що творчість Вериківського «відходила від радянської дійсності у давнину і, під виглядом збереження національного мистецтва, культивувала віджилі реакційні сторони минулого».
Такими, наприклад, «віджилими реакційними» були картини з минулого рідного краю у Фортепіанному циклі «Волинські акварелі»: 1. «Поганське місто Велинь»; 2. «Вечір в Авратинських горах»; 3. «Комедіанти на контрактовій ярмарці у Дубні» (XVIII ст.); 4. «На Свитязькому озері»; 5. «Весняні ігрища біля Дівочого озера на Кременеччині» (XIII ст.).
Наслідком ідеологічного тиску для композитора (як і для інших яскравих його сучасників) стала втеча у сферу чисто інструментальної музики, без програмних установок. Саме в цей період (1950) і був написаний Фортепіанний концерт. В архіві митця, який два десятиліття після смерті батька зберігали дві його доньки, залишилося чимало чернеток, нереалізованих чи незакінчених творчих проєктів.
У 2011 році дослідник творчості Михайла Вериківського Антон Кармазін зміг попрацювати з цілком завершеним клавірним рукописом концерту. Він редагував твір згідно з авторським задумом, набрав текст, дослідив, проаналізував і підготував виконання цієї версії 30 березня 2011 року в кімнаті-музеї митця Київської школи мистецтв № 2 імені Михайла Вериківського (соло – А. Усова, партія оркестру – Л. Гудович). До оркестрування та концертного виконання твору слід було пройти шлях тривалістю ще в 14 років.
Концерт є масштабною одночастинною композицією поемного типу. В широко розбудованій сонатній формі наявні риси завуальованої симфонічної циклічності й наскрізне значення сполучної партії. Це – лірико-драматичний концерт, де віртуозна партія соліста мислиться як «перша серед рівних» у потужному комплексі оркестрової тканини потрійного складу з вібрафоном і розширеним комплектом ударних.
Можна з упевненістю відзначити традиції Ференца Ліста (щодо ефектності, імпровізаційності, тотальної розробковості, принципів формотворення), а також Сергія Рахманінова (в плані співвідношення партій соліста й оркестру, їхньої віртуозності та масивності фактури). При цьому основні теми (в найбільшій мірі побічна партія) мають виразний волинський пісенний колорит, а масштаб викладу та емоційна амплітуда свідчать про риси епічності й картинності авторського мислення.
Оркестрування Антона Кармазіна саме таке – пишне, багате, барвисте, сповнене контрастів і колоритних образних зіставлень, наділене численними інструментальними соло. Якісне прочитання твору становить вимогу не просто оркестру, а колективу високих професіоналів, особливо в групах дерев’яних духових і валторн.
Таким завданням відповідав Академічний симфонічний оркестр Луганської філармонії під орудою Івана Остаповича. Слушною стала й кандидатура виконавця партії фортепіано – соліста Львівського органного залу Андрія Макаревича, який підготував прем’єру концерту і супутню віртуозну програму на відпустку під час служби в Прикордонних військах України(!). Для нього, як концертного виконавця, сфера віртуозності лістівського типу є особливо близькою.
Презентацію твору здійснено в рамках стратегії Ukrainian Live, а також реалізовано концертний аудіозапис Радіо Культура для додатку Ukrainian Live Classic. Дуже цінно й важливо, що українська музична культура збагатилась іще одним неординарним твором концертного жанру.
Очевидно подальшими необхідними кроками є нотне видання твору з музикознавчим коментарем (його вже докладно розробив у дисертаційному дослідженні Антон Кармазін), а також – для формування виконавської традиції – серія прочитань різними диригентами, оскільки оркестрування твору і його фортепіанна партія надають таку перспективу.
Роксолана ГАВАЛЮК
Фото Євгена ЧЕРВОНОГО та Людмили БУРДИ
