«Станція Кловська», – прозвучало в гучномовці, і я вийшов із підземки. Це була остання неділя вересня. Того вечора відбувалася непересічна подія: у рамках фестивалю «Київ Музик Фест» до Києва приїздив всесвітньо відомий польський режисер Кшиштоф Зануссі. На годиннику всього лише 17:00 (захід починався о 18:00), тому беру каву з собою – і неспішною ходою прямую до Будинку звукозапису Українського радіо, періодично «футболячи» опалі каштани.
На мій подив, біля БЗЗ уже було чимало людей, тож, довго не думаючи, я швидко вибіг сходами до головного входу, відчинив двері й одразу обрав вектор руху у напрямку концертної зали, та раптом наштовхнувся на чиюсь руку-шлагбаум: «Візьміть квиточок на столі»… За традицією, вхід на всі заходи фестивалю вільний, і дана подія не становила винятку, рішення ж організаторів надати кожному відвідувачу безкоштовне місце було виправдане величезним інтересом до зустрічі з паном Зануссі.
– Мені один, будь ласка!
– Ось, 14-й ряд, 9-те місце.
У залі вже були поодинокі глядачі. Я сів на своє крісло спостерігача у перший із чотирьох рядів імпровізованого амфітеатру. І почалося дійство! Так, ще до початку основної частини вечора було на що подивитись. Йтиметься про те, що часто обговорюють, але все ж у досить вузьких колах, – глядацьку етику.
Ні для кого не секрет (а якщо секрет – то нарешті це варто визнати), що найбільшу частину цільової аудиторії безкоштовних заходів у Києві складають пенсіонери й студенти. І якщо останні, намагаючись не пропустити жодної із пропонованих подій, часто вбігають до зали ледь не з третім дзвінком, то люди старшого покоління, слідуючи найкращим аристократичним традиціям, приходять завчасно. З одного боку – це спосіб зустрітися та поспілкуватися, з іншого – можливість обрати найкращі місця. І саме за ці місця почала розгортатися справжня боротьба.
Крісло праворуч від мене вільне, до того ж, на ньому не вказано номер.
– Біля вас зайнято? – запитує жінка.
– Ні, ще нікого не було, але тут місця за безкоштовними квитками, які дають на вході.
– А тут же номера немає… – відповідає, сідаючи.
Не минуло й п’яти хвилин, як на місце без номера 8 прийшли щасливі володарі контрамарки.
– Пробачте, Ви – на нашому місці, – кажуть.
– Добре. Стоячи послухаю, – дещо ображено відповідає жінка, займаючи інше крісло в іще напівпорожньому залі.
Ситуація ставала все напруженішою, адже ближче до початку програми було очевидно, що місць на всіх не вистачить. Ті, які прийшли пізніше, умощувалися на додаткових лавах по обидва боки зали. Хто був настирливішим – самовільно захоплював місця, призначені для глядачів, котрі встигли взяти квитки. У моєму 14-му ряді гучне з’ясування стосунків завершилося гордою перемогою тих, хто раніше знайшов заповітний стілець.
За метушнею, вибором місця під сонцем, примиренням із сидінням на сходах майже ніхто не помітив, як до зали увійшов головний винуватець вечора Кшиштоф Зануссі у супроводі композитора Івана Тараненка.
Тараненко був ініціатором приїзду Зануссі до Києва, тому його поява тут у ролі ведучого, або, скорше, модератора вечора була виправданою. Розпочав він перший відділ із жарту: «Вельмишановні пані та панове! Привіт…» Здавалося б, атмосфера «пафосного поклоніння пам’ятнику» мала б зникнути, але режисер цьогоріч відзначає 80-літній ювілей, тож без публічних привітань не обійшлося. Утім варто віддати належне кінознавцю Сергію Тримбачу та поету Станіславу Чернілевському, котрі піднесено й лаконічно виголосили промови та подарували пану Зануссі букет соняхів, які, за словами Тримбача, є «символом українського кіно від часів “Землі” Довженка».
Прийнявши поздоровлення, Зануссі розпочав анонсовану першу частину вечора – перегляд його документальних стрічок про Вітольда Лютославського, Кшиштофа Пендерецького та Войцеха Кіляра і режисерські коментарі до них. Щоправда, із трьох фільмів було продемонстровано лише один, присвячений Лютославському. Пан Зануссі розповів про своє захоплення авангардовою музикою, регулярні відвідування фестивалю «Варшавська осінь» та, власне, про саму документалку. Оскільки стрічку було знято на замовлення ВВС, діалоги Зануссі з Лютославським велись англійською.
Режисер до сьогодні шкодує про цей факт, адже відтоді не знімали фільмів про Лютославського, навіть його рідною польською мовою. Демонстровані фрагменти показували композитора за роботою з оркестром та у спілкуванні з дитячим хором.
Наявні «бекстейджі» інтерв’ю дозволяли розгледіти в Лютославському не лише класика авангардової музики, а й доволі веселу людину.
Після вимкнення проектора було оголошено антракт на 20 хвилин, на що публіка відреагувала відвертим розчаруванням. Окрім того, до фойє ніхто не поспішав, очевидно, хвилюючись за місця. За кілька хвилин у «районі» 14-го ряду було відчутно запах їжі: глядачі в 13-му дістали пластиковий контейнер зі смаженою картоплею і котлетами. Трапеза логічно завершилася чаєм із термоса. Аж тут і оркестранти вийшли на сцену.
Друга частина вечора присвячувалася композитору Войцеху Кіляру, котрий писав музику до всіх фільмів Кшиштофа Зануссі. Перед тим як зазвучав оркестр, режисер розповів про свого друга й співавтора стрічок, котрого не стало 7 років тому. Зануссі згадував свою першу стрічку «Структура кристалу», і те, як він самовпевнено запропонувати композитору написати музику до сценарію, а лише згодом знімати фільм. Після провального експерименту, Кіляр отримав від режисера повну свободу дій як у цій картині, так і в подальшій співпраці.
Зануссі яскраво описував Кіляра як позитивну особистість, що любив анекдоти й котів, цікавився фольклором, погоджувався і відмовлявся від пропозицій голлівудських режисерів. При цьому пан Кшиштоф у своєму представленні зводив постать Кіляра на п’єдестал, зовсім не коментуючи власної участі у підборі та використанні музики у фільмах.
Заслужений академічний симфонічний оркестр Українського радіо під орудою Володимира Шейка виконав дві сюїти Войцеха Кіляра з музики до кінофільмів Кшиштофа Зануссі. Кожна з сюїт складалась із чотирьох частин/фільмів. У першій звучали теми з «Ілюмінації», «Гіпотези», «Квартального звіту» та «Контракту», в другій – із «Чужорідного тіла», «Чорного сонця», «Галопу» та стрічки «Де б ти не була». Під час звучання на екрані за оркестром демонструвалися фрагменти відповідних фільмів, що створювало ефект кінотрейлера, а музика ностальгійного характеру справді спонукала переглядати пропоновані стрічки довгими осінніми вечорами.
На завершення вечора Іван Тараненко анонсував творчу зустріч із Кшиштофом Зануссі наступного дня, а глядачі, за бажанням, мали можливість ближче поспілкуватися з режисером.
Що ж, приїзд Кшиштофа Зануссі став справді знаковою подією для Києва. З одного боку, це була можливість фанатам кіно та музики зустрітися з визнаним майстром або ж уперше познайомитись із його творчістю, з іншого – цей захід вивів на поверхню проблеми глядацької етики й укотре продемонстрував необхідність активної та якісної комунікації митців, критиків, організаторів подій із публікою. Лише так ми зможемо стати кращими.
Олександр ОСТРОВСЬКИЙ
Фото Ельзи ЖЕРЕБЧУК
