matuykhin-zubytskyi-pivnenko

Розмова з композитором Володимиром Зубицьким, знайомство з якою починає читач, за смисловою концепцією є продовженням статті «“Київська камерата” – Федір Глущенко: в фокусі діалогу з Володимиром Зубицьким…», яка вийшла наприкінці минулого року

В есе-преамбулі йшлося про те, що приводом до появи обох публікацій стала піврічна дата відходу в засвіти диригента, піаніста, засновника й багаторічного (з 1977 року до смерті минулоріч) керівника Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Валерія Матюхіна. Також пояснювався структурний задум матеріалів у вигляді диптиха, що складається з двох абсолютно самостійних, але водночас пов’язаних між собою тематично текстів.

Два їхні константні персонажі – композитор і виконавець Володимир Зубицький (оповідач) і Національний ансамбль солістів «Київська камерата» (об’єкт бесіди). А Федір Глущенко й Валерій Матюхін – ще два герої, тільки в першому випадку «прожектор споглядання» був спрямований на Глущенка, а в другому, який читач переживає зараз, висвічуватиметься Матюхін.

Така послідовність є логічною, оскільки розкриває історичну процесуальність диригентського очолювання «Камерати» від Глущенка до Матюхіна. До речі, мені вже давно хотілося зробити матеріал про видатного маестро Федора Глущенка, але не могла віднайти ракурс і підхід. Підказку дала сама доля в особі композитора Зубицького, який минулого року відсвяткував 70-й ювілей.

Митець дуже добре знав і Глущенка, і Матюхіна. Його творче життя багато літ було тісно переплетене з «Камератою». Тому він – свого роду медіатор у цій конфігурації. Його розповідь із зосередженням уваги спочатку на Глущенкові, а потім на Матюхіні окреслює практично піввіковий шлях славнозвісного колективу.

Валерій Матюхін і «Київська камерата» протягом десятиріч становили певний епіцентр розвитку українського музичного мистецтва. Без перебільшення можна стверджувати: «Камерата» на чолі з її керівником були рушіями сучасної композиторської школи.

Проте будь-яке явище, чого б воно не стосувалося, ніколи не вершить одна людина. Завжди є лідер події, і для «Камерати» це був, звичайно, Валерій Матюхін, але за ним стояла ціла когорта особистостей, які йому сприяли. Слід пам’ятати тих, котрі відіграли неоціненну роль у творчому тандемі «Камерата» – Матюхін. Федір Глущенко був одним із них на старті розвитку колективу.

А ще – це безліч авторів, яким Матюхін разом із «Камератою» допомагали ставати на ноги, чию музику виконували, популяризували. Однак то був процес взаємовіддачі. Композитори своєю музикою закладали фундамент в існування ансамблю солістів, вдихали у нього життя, віддавали власну енергію. Мирослав Скорик, Євген Станкович, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Олег Ківа, Іван Карабиць, Леся Дичко, Володимир Зубицький, Ярослав Верещагін, Олександр Костін, Юрій Іщенко, Валентин Бібік, Віталій Губаренко, Кармела Цепколенко, Ганна Гаврилець, Юлія Гомельська, Ірина Кириліна, Ігор Щербаков, Вікторія Польова, Юрій Шевченко, Володимир Рунчак, Золтан Алмаші та багато-багато інших… Без їхніх імен не існувало б і «Камерати»…

Те саме можна сказати й про виконавців, адже чимало доль яскраво спалахнуло в «колі фортуни» життєдіяльності оркестру. Наразі всіх музикантів, які залишили слід в історії колективу, не перелічити. Це – тема для окремого обговорення. Зупинюся лише на деяких усім відомих постатях – на тих, які точно не потребують тривалої характеристики.

Ніна Матвієнко… Величезна сторінка в анналах «Камерати». Офіційно співачка лише 17 років – з 1993 до 2010-го – працювала солісткою колективу. Але її співпраця з музикантами та Матюхіним розпочалася набагато раніше, коли ансамбль ще не був навіть державним, а не те що, як нині, «національним». Він існував на правах антрепризи і Ніна Матвієнко була в ній постійною запрошеною артисткою.

Відстежити, в якому саме році стартувало партнерство мисткині з «Камератою» та Матюхіним, немає можливості. Але відомо, що Олег Ківа свою шедевральну Третю камерну кантату «Осінь така мила…» на вірші Павла Тичини для народного голосу й камерного оркестру склав спеціально з розрахунку на вокальні дані та специфіку народної манери співу Ніни Матвієнко. А то було ще 1982-го!

Олег Кудряшов… Чи потрібно рекламувати цього відомого флейтиста? Ні. Але для тих, хто не знає, у його біографії є офіційні дані про роботу: 1993–1996 – в «Київській камераті». Три роки – не так довго, порівняно з Ніною Матвієнко, але все ж таки цей артист «прописаний» у долі колективу. І, до речі, як і з Матвієнко, цим терміном не обмежується його творчий контакт з оркестром, адже й він був тривалий час запрошеним солістом.

Ну, а співак Валерій Буймістер! Формально він ніколи не працював у «Камераті», але скільки літ співдружності з нею та Матюхіним! Десь від початку існування колективу, тобто майже впродовж власного творчого життя.

А ще, крім Федора Глущенка, Валерій Матюхін запрошував на початковій стадії розвитку Ансамблю солістів Спілки композиторів України, як спершу звалася «Камерата», й інших диригентів, – приміром, Володимира Кожухаря, Володимира Сіренка. У цілому ж за всі роки існування, тобто вже при Матюхіні як диригенті, концерти з оркестром проводили Ігор Блажков, Рашид Нігматуллін, Павло Длябога, Шавлег Шилакадзе, Олександр Островський, Вірко Балей, Сакає Сакакібара, Роман Ревакович, Симон Камартін, Кирило Карабиць, Наталя Пономарчук тощо…

Однак зараз не час для таких подробиць – про кожну знакову для «Камерати» особистість докладно в преамбулі до матеріалу на конкретну тематику не розповісти. Але з огляду хоча б на те, що я зараз побіжно окреслила, складно не погодитися з відповідями двох наших знаних метрів Євгена Станковича й Валентина Сильвестрова на моє запитання про «Камерату». «Завдяки цьому колективу та його керівникові Валерію Матюхіну українське сучасне мистецтво зробило величезний крок уперед», – так сказав Станкович. «“Київська камерата” – це жива історія музики останніх років. Це – сотні прем’єр творів українських композиторів», – висловився Сильвестров.

Пишу статтю і розумію, що переживаю сумні емоції від усвідомлення, що епоха Матюхіна семимильними кроками згортається. Багатьох сучасників Валерія Матюхіна вже немає. Пішли від нас Федір Глущенко, Ніна Матвієнко, Олег Кудряшов, Валерій Буймістер, Мирослав Скорик, Олег Ківа, Іван Карабиць, Ярослав Верещагін, Олександр Костін, Юрій Іщенко, Валентин Бібік, Віталій Губаренко, Ганна Гаврилець, Ірина Кириліна, Юрій Шевченко. Хтось раніше, хтось – не так давно. Одні вичерпали термін і ресурс за біологічним стандартом життя, а деякі віддалися смерті, так скажемо, «на випередження», як це сталося, приміром, 25 років тому з Ярославом Верещагіним (пішов із життя у 51-річному віці), Юлією Гомельською (у 2016-му, їй було 52), Ганною Гаврилець (2022-го, у 64)…

Епоха Матюхіна! Епоха Матвієнко! Епоха Скорика! З такими мемами все частіше зустрічаєшся у пресі та підписах до історичних фото з цими людьми в соцмережах.
Коли перебуваєш у потоці історичного процесу, не можеш оцінити його загалом, дати явищам чітке визначення. Велике бачиться на відстані – це правда! І якщо звучать репліки про «епоху» у поєднанні з прізвищами знаних митців, котрі вже залишили земний світ, це означає, що справді склався і навіть деякою мірою закапсулювався певний кристал-етап в історії української музики, пов’язаний із ними, тобто історично-хронологічний термін став епохою.

І ми зараз спостерігаємо, як «епоха» Матюхіна, Скорика, Матвієнко уподібнюється «історичному кораблю», який пройшов часову дистанцію у понад пів століття, – адже розпочав він «заплив» у 1960–1970-ті роки та ще й зараз дрейфує на хвилях сучасності. Але, подібно до «летючого голландця», той корабель поступово і невблаганно віддаляється від нас разом зі своїми героями. Йдуть із життя митці – разом з ними й «епоха»!

Тож бесіда з Володимиром Зубицьким про Глущенка у нашій першій розмові та про Матюхіна у цій – то відчайдушна спроба, як кажуть, застрибнути в останній вагон потяга, що відходить, встигнути з перших вуст почути розповідь про них і той час, коли вони жили й творили. Тим паче, що й сам Зубицький – яскравий представник зазначеної епохи, живий свідок багатьох її процесів, якого з «Камератою», Глущенком і Матюхіним пов’язували міцні творчі, та й узагалі людські теплі стосунки. Зараз, коли вже немає Матюхіна, колектив продовжує налагоджений роками контакт із митцем.

Володимира Зубицького всі знають не тільки як композитора, а ще і як блискучого баяніста, котрий у далекому 1975-му виборов «Кубок світу» в Гельсінкі, а також диригента. Його музика, нещодавно лунала на двох ювілейних для «Камерати» концертах. Адже у 2023-му виповнилося 30 років, як колективу було присвоєно статус державного.

Імпрези проходили під гаслом «Камераті – 30! Присвята Валерію Матюхіну!» Одна з них, що відбулася 20 серпня на концертному майданчику Софії Київської, стала фінальним акордом Міжнародного фестивалю Bouquet Kyiv Stage, друга пройшла 12 жовтня у Залі камерної та органної музики міста Рівного під час фестивалю «Рівненські класичні резиденції». Обидві програми прикрашав запальний Концерт для скрипки з оркестром, а у Рівному ще й драйвова концертна фантазія Зубицького «Чао, мучачо!» на тему відомої пісні «Бесаме мучо».

Його музика прикрашала також інші виступи «Камерати», до слова, за участю самого Володимира Зубицького як соліста-баяніста: 18 вересня у Національній філармонії України шлягером «Посвята Астору П’яццоллі» для скрипки, баяна, фортепіано та камерного оркестру, а 19 січня на святково-різдвяному концерті – «Россініаною» для баяна і камерного оркестру.

Отже, про твори, концертні виступи, а також знайомство, спілкування, творчі контакти Володимира Зубицького з Валерієм Матюхіним і «Камератою» – усі ці та інші життєві аспекти йтиметься в нашій із композитором другій розмові…

***

– Як і домовлялися, говоритимемо про Валерія Матюхіна й «Київську камерату», з якими багато років доволі щільно було пов’язане ваше творче життя. Поділіться спогадами про Матюхіна. Яким він був і запам’ятався вам?

– Валерій Матюхін – дійсно надзвичайна персона, і думаю, що не тільки в моєму житті, а взагалі в українській музиці. Я не можу згадати нашу першу зустріч з ним, але дуже добре пам’ятаю, як поверталися ми – ціла делегація українських музикантів – потягом із Москви після якогось фестивалю чи, скоріше, це була декада мистецтв республік радянського союзу, що періодично проводилися за тих часів. Рік був, ймовірно, 1977 або 1978-й… Точність цього факту для приватних спогадів зараз не має значення.

– І які ж це спогади?

– Закарбувалося в пам’яті, як на платформу київського вокзалу з вагона потяга безшабашно вийшов трошечки напідпитку Валера з валізами, кофрами з фраками і дуже голосно промовив: «Розступись, народ! Матюхін з декади повернувся!» Поряд із ним була весела обстановка, всі реготали – дуже дружня зібралася компанія й цікава розігралася сценка. Я з ним і його товаришами не спілкувався, бо їхав в іншому вагоні. Так я вперше побачив Матюхіна і подумав: що за кумедний хлопець?

– Й справді нестандартна ситуація… Він був компанійською людиною. До речі, ми з ним у цьому – антиподи. Він зізнавався, що особливо в молоді роки любив посиденьки з друзями – композиторами й музикантами, які найчастіше збиралися в Спілці композиторів України…

– Валера був надзвичайно товариським, дійсно любив спілкування, анекдоти, жарти, міг випити у дружньому гурті… Ми з ним, як і з багатьма іншими колегами, зустрічалися здебільшого в «Камераті», тобто в приміщенні Спілки композиторів України, де завжди мешкав колектив. Він був дуже контактним, причому легко сходився і знайомився з людьми, різними за психотипом, міг із кожним знайти спільну мову.

Думаю, що завдяки дружелюбному характеру його цінували. Він умів вислухати, щось влучно відповісти чи дати пораду, причому так, щоб не образити, а також зацікавити, що вельми важливо в тій справі, яку робив, – я про творчий процес. Він мав здатність повести за собою, був лідером. Ми всі – композитори, музиканти, котрі знали його, називали Матюхіна «українським Дягілевим».

У нього, до слова, була дуже хороша пам’ять, він знав величезну кількість телефонів. Коли треба було щось швидко зорганізувати, Валера все вирішував моментально. Менеджером він був блискучим.

– Ви вважаєте, що в нього все виходило тільки завдяки його контактній натурі й характеру?

– Так, значною мірою. Саме через характер він стільки зробив для української музики і культури. Я навіть думаю, що якби він був іншим за психотипом, то йому б не вдавалося багато чого.

– Що ви маєте на увазі?

– Я про диригування. У нього на перших порах далеко не все виходило, були проблеми і певні труднощі в техніці, виконавській манері. Але музиканти йому все пробачали, довіряли, йшли за ним. І це дякуючи тому, що він мав надзвичайно високий авторитет.

– Знаєте, ви абсолютно праві! Утім, на мій погляд, у цьому – лише частина відповіді. Такі вагомі явища, як створення оркестру, перепрофілювання з піаніста у диригенти, запрограмовані заздалегідь, – вони були прописані в програмі його земного шляху. Тут одного тільки бажання замало. Сама доля, так би мовити, «підігрує» людині в її великих справах: складаються потрібним чином обставини, певні особи – близькі чи чужі – беруть участь у конфігураціях на шахівниці життя…

Але ж продовжимо розмову. Коли, хоча б приблизно, у вас зав’язалися дружні стосунки з Матюхіним?

– Заочно я його знав давно, адже з ним була знайома моя дружина Наталя. Вони зустрічалися на дитячих фортепіанних конкурсах.

– Який тісний наш світ! Матюхін учився в київській дитячій музичній школі № 3 імені Віктора Косенка. А ваша майбутня дружина теж там здобувала початкову музичну освіту?

– Ні. Вона навчалася в дитячій музичній школі № 5.

– До речі, коли я систематизувала вже після смерті Матюхіна всі пов’язані з ним офіційні документи, то натрапила на його автобіографію, яка зберігалася в архівах відділу кадрів «Київської камерати». Із неї дізналася про одну цікаву подробицю: виявляється, він не одразу вчився у музичній школі № 3, а лише з п’ятого класу. Перед тим же навчався якраз у п’ятій музичній школі! Він розповідав мені про третю школу, а про п’яту чомусь не згадував, тож я не знала цього раніше…

– Дивно! Тепер і мені про це відомо. Але, повторюся, їхні шляхи перетиналися ще в дитинстві. Потім, у дорослому віці Матюхін постійно виступав як соліст-піаніст Київської філармонії і також, вже будучи керівником «Камерати», грав у концертах колективу в Спілці композиторів – соло або в ансамблевих чи камерно-оркестрових творах. Тож його добре знали у музичних колах.

Наталя казала мені, що Валера – гарний музикант. Таким чином я був трохи заочно з ним знайомий через її розповіді. Збереглася навіть невелика стаття «Гра юних радує» за 2 квітня 1964 року про міський конкурс учнів фортепіанних відділів дитячих музичних шкіл, присвячений 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка. У ній зазначено, що друге місце було розподілене між трьома переможцями: двоє з них – Наталя Фалєєва (у майбутньому Зубицька) та Валерій Матюхін.

– Тут теж додам: нещодавно мені до рук потрапили ноти – Полонези Фридерика Шопена (під редакцією Падеревського) 1962 року видання. Вони зберігалися довгий час у бібліотеці «Київської камерати». На них є дарчий підпис від начальника міського управління культури В. В. Білоуса: «Переможцю конкурсу учнів фортепіанних відділів ДМШ м. Києва, присвяченого 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, Матюхіну Валерію, учню VII класу ДМШ № 3, який зайняв Друге місце».

Але ж як безпосередньо ви з ним познайомилися? Заочно я зрозуміла: на платформі вокзалу після повернення з декади – кумедна сценка на пероні й через розповіді вашої дружини. А от реальне знайомство – як воно відбулося? Як налагодився творчий і дружній контакт?

– Я постійно відвідував концерти у Спілці композиторів, які організовував Валера Матюхін, а Федір Іванович Глущенко диригував. Тоді процес музичного життя був для композиторів дуже цікавим. Десь приблизно наприкінці 1970-х я і познайомився я з Валерою на концертах. Усі музиканти тоді гуртувалися навколо «Камерати» – спілкувалися, реготали, жартували, попивали. Так і зав’язувалися стосунки – непримусово, якось самі собою. Матюхін побачив, що я щось пишу, створюю музику, і став потихеньку включати мої опуси до програм.

– Добре. У першій розмові ви розповідали про історичний період існування «Камерати», коли твори виконувалися під батутою Федора Глущенка. Після його від’їзду з України важелі диригентства перейняв Валерій Матюхін. Як ви сприйняли той факт, що він став диригентом?

– Не пам’ятаю якого року він почав диригувати. Мабуть, уже тоді, коли я перебував в Італії, а я жив там із 1995-го. Тож перші диригентські кроки Валера робив без мене, я не спостерігав.

dav

– Матюхін диригував з 1992 року і в 1990-ті тільки «набирав оберти». Це наприкінці 1990-х і у 2000-х він став відомим диригентом. А ви, ще будучи в Україні, ймовірно, саме тому і не помітили його початкових спроб у новому амплуа. Адже на той час існував стереотип сприйняття Матюхіна тільки як керівника «Камерати» й піаніста…

– Вірогідно. Спершу, як він і сам відмічав, у нього не все складалося з диригентством, що цілком природно в його випадку. Але з роками Матюхін набрав досвіду і став хорошим керманичем. Добре, що він нікого не запрошував після Федора Івановича, а сам став за пульт. Так вийшло краще для колективу.

– Ви не здивувалися, коли вперше побачили його в цій ролі?

– Було таке, не приховуватиму. Коли вже у 2000-х я став наїжджати в Україну частіше, то дивлюсь – Матюхін диригує і в нього виходить. Навіть грають із «Камератою» мою Третю камерну симфонію «Пам’яті Бориса Лятошинського», – а це надто непростий твір. Я вже думав, що після Федора Глущенка ту композицію ніхто ніколи не зіграє, бо вона важка для виконання.

За прикладом далеко ходити не треба. Пригадую, як важко просувалося сприйняття цієї симфонії Камерним оркестром «Віртуози Львова». Музиканти там хороші, але як туго «йшли» репетиції! Вони мучилися, кривилися, казали, «що це авангард і такий незрозумілий».

Тоді я їм розповів, що Борис Лятошинський був затаврований радянською владою як «ворог народу» і вельми переживав із цього приводу. Всі ці його страждання я хотів показати в музиці.

Лише коли вони почули цю концепцію – про Лятошинського, катування сталінського режиму, почали уважніше ставитися до симфонії, робили спроби віднайти у музиці біль, емоційну напругу і всю ту сюжетність, про яку я їм повідомив. У результаті більш-менш нормально зіграли.

– А коли це було – давно?

– Та ні, два чи три роки тому на одному з концертів фестивалю «Контрасти».

– Матюхін із «Камератою» доволі часто виконували вашу Третю камерну симфонію. Він шанував цей твір і при нагоді включав його до програм. Я вважаю, що ця симфонія відноситься до скарбниці української камерно-інструментальної музики ХХ століття.

– Знаю, що Валера з «Камератою» її не раз грав і музика звучала гарно, хоча рівень музикантів у «Камераті» вже був не той, що при Глущенкові. Практично весь первісний склад оркестру змінився – найкращі поїхали за кордон у 1990-ті. Тяжкі були часи…

– Перш ніж узятися за диригентство, Валерій Матюхін багато років був піаністом. Спочатку працював солістом Київського камерного оркестру (1975–1980), потім – солістом-піаністом Київської філармонії (1980–1990) і паралельно виступав як піаніст із «Київською камератою». Тож він переграв багато фортепіанної музики українських композиторів. Розкажіть про нього як піаніста!

– Піаністом він був класним. Приміром, грав фортепіанну партію у моїй Другій камерній симфонії «О, цей світ» за поемою Артюра Рембо. «Камерата» провела її прем’єру під орудою Федора Глущенка. То було єдине виконання, більше симфонія не звучала. Зробили запис, але, на жаль, він не зберігся.

– Другу камерну симфонію ви написали 1984 року…

– Так. У ній досить розлога партія фортепіано. Валера в антракті підійшов до Глущенка і з багатозначним виразом обличчя розклав перед ним ноти. Їх було виписано на восьми сторінках без пауз і цезур! У цій партії використано цитати з творів Баха, Шопена, Вівальді тощо й вони йдуть одна за одною без зупинок. Тож піаніст не мав змоги передихнути! Федір Іванович «відпустив» із цього приводу жарт – ми всі сміялися…

– Але Матюхін упорався зі своєю партією?

– Авжеж! Дуже добре зіграв. Після прем’єри Глущенко сказав, що мій твір – не зовсім камерна, а просто симфонія. Адже в камерної симфонії має бути інша драматургія, не такий драматичний натиск. Я врахував його влучні зауваження й у Третій камерній симфонії «Пам’яті Бориса Лятошинського» підійшов до втілення певних ідейно-образних моментів більш делікатно.

– А що Матюхін іще виконував із ваших фортепіанних опусів?

– Не пригадаю зараз. Як піаніст Валера грав, мабуть, тільки в моїй Другій камерній симфонії. Але я знаю, що в нього гарно звучала Друга соната для фортепіано Олега Ківи. Він дуже любив цей твір, тому й часто з ним виступав.

– Загалом він багато концертував як піаніст?

– Так. Переграв чимало фортепіанної музики наших композиторів – Володимира Загорцева, Ярослава Верещагіна, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова й багатьох інших. У всіх ансамблевих чи оркестрових творах сучасників, де передбачалася фортепіанна партія, обов’язково за інструментом був Матюхін. Пригадую його виконання Сонати для гобоя і фортепіано Володимира Загорцева – вельми цікавої композиції.

Українські автори любили Валерія, для нього спеціально писали ансамблеві й фортепіанні твори як для піаніста-соліста, тому що знали: він завжди зіграє. Тож у концертному залі Спілки композиторів України звучало дуже багато різної музики.

– Ваші дружні й творчі контакти з Валерієм Матюхіним залишилися доволі міцними, попри ваш від’їзд до Італії…

– Це так! І дуже добре, що зв’язок не порушився. Ще спливає в пам’яті, як ми з ним перебували на Днях культури України в Німеччині. Це було у 2000-х.

– Листопад 2000 року. Як не дивно, але зберігся буклет цього мистецького проєкту. Тоді до Німеччини приїхали різні музичні колективи. Крім «Камерати», це були Державний камерний ансамбль «Київські солісти», Ансамбль «Колекція Розумовських», Київський квартет саксофоністів, Камерний хор «Київ».

«Камерата» з концертом виступала 4 листопада в Берліні (Ліхтгоф, Міністерство закордонних справ). У програмі були твори Якова Степового, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Вірка Балея, Івана Карабиця, Олександра Козаренка та ваша «Посвята Астору П’яццоллі» для баяна і камерного оркестру. Тоді був представлений зірковий склад солістів: ви в своєму творі грали на баяні, Ніна Матвієнко співала в славнозвісній Третій камерній кантаті Олега Ківи, а Матюхін, до речі, не тільки виступав як диригент, а ще й грав соло на роялі у класному «Концерті-рутено» для фортепіано та камерного оркестру Олександра Козаренка…

– Дуже цікавою була імпреза. Валера мені несподівано зателефонував до Італії і запропонував приїхати до Берліна, щоб зіграти разом, – хотів, щоби я, взяв участь у виступі як соліст. Я йому відповів: «Це що, ти мені пропонуєш заради однієї п’єси пертися до Берліна?» А він так весело каже: «Еге ж, приїжджай». І я відправився у Німеччину. Ми жили в шикарному готелі, дали концерт, потім розмовляли, випивали. Тож від цієї подорожі залишилися приємні враження й спогади.

– А ще пригадуєте сумісні гастролі?

– Було гарне турне «Камерати» містами Західної України. Скрипалька Богдана Півненко знайшла спонсора. Ми тоді виступали в Івано-Франківську, Тернополі, Чернівцях, Коломиї та Косові. Але, на жаль, Богдана довірилася безвідповідальній людині – не хочу називати прізвище. Він, як менеджер, мусив організувати публіку, наповнити зали. Але той для виступу, приміром, у Чернівцях, нічого не зробив. Лише зателефонував до керівництва міської ради і сповістив, що приїде з концертом «Київська камерата». А міським керівникам зі справ культури то було байдуже. Він мав сповістити студентів музичного училища, розвісити по місту і по музичних школах афіші, здійняти розголос серед скрипалів, баяністів тощо.

І в Чернівцях був майже порожній зал. А грала «Камерата» в приміщенні місцевого Музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, всі музиканти були в дуже хорошій формі – такі заряджені… Було прикро! Натомість у Тенополі був повний зал – аншлаг!

Шкода, що більше таких яскравих спільних гастрольних мандрів ми не мали…

– Ще б хотіли поїздити кудись із «Камератою»?

– Авжеж! Мрію про наш тур Україною. Такі події мусять тиражуватися, повторюватися. Вони єднають людей. Пригадую, як камератівці у потягах ходили одне до одного в купе: хто сало носив, хто горілку, хто ковбасу чи ще якусь закуску. Весело проводили час. Я дізнався від Богдани, яка зараз очолила колектив, що «Камерата» нещодавно гастролювала у Німеччині…

– Так. Із 5 до 10 вересня 2023 року колектив виступав у містах Епінгені, Вальгайм-Шонгау, Альгоу, Равенсбургу, Коттбусі. Концерти організувала по своїх каналах зв’язків Богдана Півненко. Прямуючи до Німеччини, «Камерата» 2 вересня дала ще й концерт у Палаці культури в Луцьку, а завершилася подорож 12 вересня у Львівській філармонії. Прокатилася «Камерата» з програмою «Пори року», складеною з однойменних творів трьох композиторів різних національних культур і часових епох – Антоніо Вівальді, Астора П’яццолли та Золтана Алмаші…

– Поза сумнівом, зв’язки і менеджерська чіпкість – конче необхідні в наш час задля просування колективу в Європі. Гастролі допомагають не лише популяризувати оркестр, а ще й заробляти гроші. Класно, якщо така тенденція продовжиться. «Камерата» – хороший колектив, з історією, репертуаром, тому слід якнайчастіше робити тури по Україні та за кордоном. Матюхін, до речі, часто вивозив колектив до Західної України, – крутився теж, як міг, у свій час.

– Але повернімося трохи в минуле. Розкажіть, як складалися відносини Валерія Матюхіна і Федора Глущенка. Ми вже торкалися цього питання у нашій першій розмові, та зараз хотілося б іще раз наголосити на цьому періоді життя «Камерати», адже йдеться про історично-хронологічну поступовість у диригентстві від Глущенка до Матюхіна…

– Матюхін дуже шанував Федора Івановича. У «Камераті» він завжди знаходився поруч із ним, намагався все якнайкраще для нього зробити в робочому процесі. Турбувався про нього, знаючи, що Глущенко був дуже чутливою, нервовою і вразливою людиною, тобто створював йому приємні умови для праці.

Валерій знав практично всіх столичних музикантів різних оркестрів. Якщо, приміром, був потрібен флейтист чи контрабасист під якийсь твір, то він одразу ж знав до кого треба звернутися. Причому запрошував найкращих із кращих.

Та й Федір Іванович зі свого боку ставився до Матюхіна доброзичливо. Думаю, що він і наставив Валеру на шлях диригування. Можливо – просто морально підтримав.

А Матюхіна, повторюся, всі любили. Повірте, я ніколи не чув, щоб у нього з кимось був конфлікт або він сварився. Тому, якщо у нього щось спочатку й не виходило у диригентській справі, музиканти на це не зважали. Взаємні контактність, розуміння і повага Матюхіна й колективу допомогли йому стати справжнім диригентом. Іноді щирість людських стосунків важливіша і дієвіша за професійність.

– Кістяк камератівських виконавців того часу, як ви вже наголошували, становили музиканти оркестру оперного театру…

– Так. Тоді там працювали високофахові виконавці. Їм набридало грати одні й ті самі опери чи балети, хотілося різноманітності й вони з великим задоволенням приставали на пропозиції Матюхіна відтворити щось нове й сучасне, причому не тільки опуси сучасних українських авторів, а й композиторів колишніх республік радянського союзу.

– А чому, як думаєте, крім Третьої камерної симфонії, «Камерата» більше не грала інші ваші твори цього жанру – Першу «Lugubre», Другу «О, цей світ!» за поемою Артюра Рембо, прем’єри яких провів свого часу Федір Глущенко? Адже Матюхін міг їх реанімувати! Можливо, у вас була розмова з цього приводу?

– Навіть не знаю, що відповісти. Сам не розумію. На жаль, мої перші дві камерні симфонії дійсно прозвучали лише по одному разу. Друга – авангардна і складна. Може ніхто її більше не виконував із цієї причини. Проте гадаю, що є ще й інше пояснення. «Камерата» у 1970–1980-ті та й 1990-ті роки грала дуже багато – сотні (!) творів. І потрібно було «пропустити» весь той неймовірний масив, що писали й приносили композитори для вивчення Матюхіну. Він навіть декому відмовляв, бо фізично не мав змоги перелопатити такий обсяг. Тож мені повезло, що три мої камерні симфонії були виконані, та ще й під батутою Федора Глущенка.

– «Камерата» – колектив, який довгий час існував на засадах антрепризи і відрізнявся мобільністю з точки зору виконавських можливостей, тобто музиканти могли виступати як малими ансамблевими складами, так і оркестровим. Із цього випливає, що «Камерата» певною мірою була колективом експериментальним.

– Це правда. Валера був людиною прогресивною, завжди шукав нові форми виконавської діяльності. Пам’ятаю, як я написав струнний квартет і запропонував йому для виконання…

– У вас два струнних квартети: перший написано 1978 року, а другий – у 1990-му. Про який зараз ідеться?

– Я маю на увазі Другий струнний квартет. Але він відмовився, сказавши: «Ні, ми за квартети не беремося». «Чому?» – питаю. Його відповідь: «Ми граємо секстети, септети, а квартети хай тобі філармонія виконає».

– Слухаю вас, – так смішно й дивно. Він і квартети, і малі форми просував у концертних програмах. Навіть склав, – знаю достеменно, – список репертуарних творів малої форми, в якому були квартети теж. Отже, ви мене потішили. Мабуть тоді, коли ви йому запропонували свій струнний опус, він іще «не дозрів» до квартетів…

– Напевно. Цей струнний квартет у мене насправді хороший. Він би йому сподобався. Прем’єра відбулася в Ленінграді силами Струнного квартету імені Римського-Корсакова.

– Матюхін так і не деталізував відмову?

– Ні. Його аргументація: «Ми виконуємо експериментальні твори, з цікавими ансамблевими складами, а щоби просто чотири струнних – то ні». По простому – послав мене з моїм квартетом подалі. Шкода!

– Ви з «Камератою», коли Валерій Матюхін уже стояв за диригентським пультом, доволі часто виступали як соліст-баяніст. Ця практика розпочалася у 2000-х?

– Так. Від 2000-х років Валера включав мої твори до концертних програм або організовував авторські імпрези щоразу, як я з родиною приїжджав до України. Ми з ним часом грали мої концерти «Посвята Астору П’яццоллі» для баяна, фортепіано і струнного оркестру, а також «Россініану» для баяна і струнних.

– Концерт «Россініана» ви рідко озвучували з «Камератою». А от «Посвяту Астору П’яццоллі» – частенько. Матюхін любив цей ваш твір, так само як інший камерний концерт – «Чао, мучачо!» для скрипки і струнного оркестру на тему пісні «Бесаме мучо» Консуели Веласкес. Він просто ловив якийсь кайф у процесі виконання. А ще ви з ним грали «Експрес-танго» – ваш четверний камерний концерт для баяна, скрипки, віолончелі, фортепіано й оркестру…

– Матюхін здійснив прем’єру «Експрес-танго» в Україні. До того твір презентувався у новгороді місцевим оркестром, якого зараз уже не існує. Солістами, до речі, були музиканти з Італії. Але то було таке собі виконання, адже колектив мав середній провінційний рівень. А вже з Матюхіним відбулася справжня прем’єра твору.

Солістом став Олесь Ясько (скрипка), який після того почав «накладати лапу» на твір. Мені він казав щось на кшталт: «Ні з ким іншим, окрім мене, ти грати не можеш, нікому не віддавай виконання». Така ж історія трапилась із «Чао, мучачо!», – і в цьому разі він уперше відтворив сольну партію на фендер-скрипці.

– Цей музикант так поводився завжди, і не тільки у вашому випадку, а й, наприклад, із творами Юрія Шевченка. Вважав: коли першим зіграв якусь українську прем’єру, то вже ніхто інший не має права вести партію соліста. Він і Матюхіну таке казав.

– Пам’ятаю. Приміром, Богдана Півненко хотіла грати і в «Експрес-танго», і в «Чао, мучачо!», а він кричав: «У жодному разі! Лише я на фендер-скрипці». Тож це була дуже погана історія.

– М’яко кажучи…

– Але ми з Матюхіним кілька разів виконали «Експрес-танго». Валера весь час зі мною сперечався, коли в третій частині я частково повторював репризу з першої. Він не розумів – навіщо? А мені так хотілося зцементувати форму, зробити її більш укрупненою!

– Пригадую, що прем’єра «Експрес-танго» в Україні відбулась у київському Будинку вчених, а вже потім «Камерата» не раз представляла твір у філармонії.

До слова, Матюхін любив ці ваші, назвемо їх, попсові твори. Але він не міг зрозуміти, чому ви перестали писати серйозну музику в 2000-ні роки…

– Він і мені про це казав: «Що ти продукуєш усілякі “Россініани”, “П’яццоліан”? Пиши серйозну музику!» Тому й довго відмовлявся виконувати «Россініану».

– Не пам’ятаю, грав він ваш «Дивертисмент» для баяна і струнного оркестру? Мені здається, що ні.

– Точно не грав.

– Хоча ноти в нього були, копію рукопису я бачила…

– Так, але щось перешкоджало, мабуть, – і для виконання «Дивертисменту», і моїх чотирьох камерних симфоній.

– До речі, якщо розмова пішла про ваші полегшені за жанром і стилем твори, слід наголосити, що саме Валерій Матюхін замовив вам «Чао, мучачо!» на тему пісні Консуели Веласкес «Бесаме мучо»…

– Підтверджую! В один із моїх приїздів в Україну, – це вже коли я мешкав в Італії, – він підказав мені ідею написати будь-який за жанром твір, але з обов’язковим соло баяна. Я практично відразу написав невеличку п’єсу, прем’єру якої «Камерата» провела в Малому залі Київської консерваторії. Олесь Ясько тоді виступив як соліст на своїй фендер-скрипці, а я грав на баяні. У творі було задіяно досить велику ударну установку. І ми як врубили! Зал стояв на вухах, усім дуже сподобалося, кричали «браво» – все вийшло кльово! Але то була маленька п’єска, певний ембріон.

І я зараз не пам’ятаю подробиць, – чи то Матюхін мені запропонував, чи я сам так вирішив, але згодом розвинув п’єсу до повноцінного камерного концерту, в якому вже не було партії баяна. В результаті вийшов повноформатний Концерт для скрипки та камерного оркестру. Але в цьому варіанті Матюхін твір грати не хотів, він у такій версії йому «не зайшов».

– Проте одного разу він його все ж у повному обсязі зіграв, не пригадаю в якому році, – хоча зізнавався, що таким твір йому не подобається. Валера казав нібито концерт утратив родзинку…

– Так він і грав – у первісній формі. Те ж саме було з іншим моїм опусом – камерним концертом «Посвята Астору П’яццоллі» для баяна, фортепіано і струнного оркестру. Цей твір також виріс із ембріона у вигляді невеличкої п’єски, написаної для квартету флейт (італійського квартету «Flute joyese»), фортепіано та баяна. Прем’єра відбулася в Італії на фестивалі «Castelfidardo» десь на початку 2000-х.

Спочатку твір звався «П’яццолліана». Трохи пізніше я переробив та оркестрував його під склад «Камерати», яка разом із Матюхіним і провела прем’єру нової композиції. Потім я дописав ще дві частини, передбачив усім солістам каденції. У результаті вийшов повноцінний тричастинний концерт, якому дав назву «Посвята Астору П’яццоллі».

Але Матюхін завжди грав тільки першу частину – вона йому страшенно подобалася. Він заводився! Ми так усі драйвово грали – «Камерата», Валера на чолі оркестру, я на баяні й Богдана Півненко на скрипці. У цій версії і записали «Посвяту Астору П’яццоллі» («П’яццолліану») у фонд Укррадіо, а також зробили запис «Чао, мучачо!»

– Виходить, що «Камерата», за моїми підрахунками, виконала вісім ваших творів. Це перші три камерні симфонії – № 1 «Lugubre», № 2 «О, цей світ!» за поемою Артюра Рембо, № 3 «Пам’яті Лятошинського» і чотири камерні концерти – «Россініана», «Посвята Астору П’яццоллі», «Чао, мучачо!» і «Експресс-танго». До того ж «Камерата» дуже часто грала ваш Концерт для скрипки з оркестром, який позначений вами як перший.

До речі, цей надто складний і надзвичайно віртуозний твір в останні років двадцять виконувала тільки «Камерата». Я правильно підрахувала? Тож вашій творчості колектив надав належні значення і повагу…

– Так. І дякую! Якби не Богдана Півненко, то мій Перший скрипковий концерт узагалі б не звучав. Він відіграв певну історичну місію, адже був представлений в одній із концертних програм на здобуття Валерієм Матюхіним Національної премії України імені Тараса Шевченка.

– І справді! Матюхіна висували на Шевченківську премію у 2006 році за низку концертів – «Музика третього тисячоліття» та «Музика від стародавніх часів до сьогодення». Серія «Музика від стародавніх часів до сьогодення» складалася з десяти концертних програм. Тож ці музичні проєкти містили багато творів українських композиторів, у тому числі й з ваших, – приміром, Перший концерт для скрипки з оркестром…

– «Камерата» тоді дуже добре його вивчила.

– А Федір Глущенко виконував цей ваш опус?

На першому плані Анатолій Баженов і Валерій Матюхін

– Авжеж! Зі скрипалем Анатолієм Баженовим. Мені здається, то було у філармонії. Окрім Баженова і Богдани Півненко за твір ніхто ніколи більше не брався.

– Мабуть, усе ще попереду. Концерт технічно вельми складний і віртуозний. У його п’яти частинах стільки «наворочено»! Комбінована, різноманітна, «хитромудра» ритміка, постійні зміни темпу, рухлива й непередбачувана інтонаційна драматургія…

– Згоден.. Пригадую, якось на одній з імпрез до мене підійшов композитор Віталій Годзяцький і каже: «Ну, ти і накрутив. Свердло таке запустив, що поки цей концерт завершився, я ледве всидів».

До речі, Валера з «Камератою» виконував твір у скороченому варіанті.

– Це дійсно так. Ви його не запитували чому?

– Не знаю. Справа в тому, що весь концерт фольклорний, а одна, власне, третя його частина – повільна й авангардна. Вона тягуча, у ній проспівуються і тягнуться чвертьтони, так би мовити, пролонгуються довготи. Матюхін вважав цю музику нудною, говорив, що вона не вписується у загальну концепцію концерту. І ми не раз сперечалися з того приводу.

– А якими були ваші аргументи, окрім тих, що автор має право наполягати на виконанні концерту в повному обсязі? Адже часом лише такі резони дієві для утвердження думки композитора. Хоча іноді варто шукати й більш делікатний підхід до виконавця…

– Я йому доводив, що авангард може бути присутнім у контексті фольклору, що в цій повільній частині імітуються народні голосіння, плачі, що це – психологічний центр концерту. Він погоджувався, але все одно не хотів грати. І, як мені здається, так жодного разу й не подав концерт цілком, наполягаючи на перших двох і останніх двох частинах, третю ж пропускав.

До слова, Валера колись мене підставив із цим концертом.

– І як саме?

– Це сталося на репетиції. «Камерата» готувалася до виступу з моїм скрипковим концертом і Валера запропонував мені продиригувати ним. А там у фіналі останнє проведення головної теми йде в пришвидшеному ритмі.

– У концерті загалом такий шалений темп! А фінальний перехід від «швидко» до «дуже швидко» – надто непростий і каверзний…

– Так! Музика в концерті й справді складна. В останній частині такі ритми! Зіб’єшся – і все, капець! Отже, я почав диригувати саме цим фрагментом і на тому підступному переході схибив. Тоді Матюхін мені й каже: «Ось бачиш, що ти пишеш! Власну музику зіграти не можеш. А я роблю це без помилок, і музиканти справляються». Ми всі страшенно реготали…

– Смішна ситуація! Але водночас – красномовне свідчення диригентської майстерності Матюхіна.

– І не сперечатимуся!

– А от вашу Четверту камерну симфонію «Sinfonia robusta», яка з’явилася на світ у 1987 році, «Камерата» так і не виконала – ні з Федором Глущенком, ні з Валерієм Матюхіним. Валера дуже хотів її включити в репертуар, але в ній, як у більшості ваших творів, специфічний склад оркестру. Тому весь час щось перешкоджало реалізації цього бажання. Я й сама йому не раз говорила, що прагну почути інші ваші камерні симфонії. Він визнавав, що «Sinfonia robusta» вельми красива і йому шкода через відсутність нагоди її нарешті виконати…

– Щоразу, коли я повертався до України з Італії, ми з Валерою контактували і він мене іноді запитував: «Коли зіграємо “Sinfonia robusta”?» Думаю, що до неї так і не дійшли руки, бо треба було зробити комп’ютерний набір партій і партитури, а я вже не міг. У мене почала розвиватися катаракта, слід було знайти набірника нот, але завжди якісь першочергові побутові справи заважали належно організувати творчий процес.
Між іншим, із цим твором пов’язана цікава історія.

– Розкажіть!

– Симфонія мала звучати в оперному театрі у рамках фестивалю «День баяна і акордеона», що доволі часто проводився у 1980-ті роки, та й, попри всі труднощі, періодично проходить і зараз. На ці форуми тоді з’їжджалося багато баяністів з усього радянського союзу, а також із-за кордону.

Оркестром оперного театру повинен був керувати композитор і диригент Володимир Рунчак. Напередодні концерту він до мене підійшов і сказав: «Володимире Даниловичу! Оркестранти відмовилися грати вашу симфонію, кажуть що дуже висока теситура в партії скрипок, і у восьмій позиції скрипалі грати не бажають. Кажуть, нехай Зубицький сам грає свою симфонію».

Концерт тоді, на жаль, зірвався. Але це свідчить про те, що всі мої чотири камерні симфонії важкі для виконання, їх потрібно вчити, так просто з наскоку не відтвориш.

– То може складність музичного тексту цих симфоній – ще одна причина, з якої вони не звучали, в тому числі й у «Камераті», а не лише названа вами раніше – надмірна завантаженість колективу?

– Так. Обидва фактори слушні – надзвичайна робоча зайнятість «Камерати» і композиційно-технічні комплікації у партитурах. Проте, як мені здається, є й третє пояснення.

Приміром, Перша і Друга камерні симфонії – елітарні, розраховані на специфічну публіку. Для того, щоб вони пристойно прозвучали, їх треба довго вчити. А нині такій підхід не в моді – нерентабельний, як кажуть. Навіть якщо будуть задоволені виконавці й публіка, викладатися зараз ніхто не хоче.

Як зараз розмірковує більшість менеджерів і керівників оркестрів та й самі музиканти? Немає сенсу докладати багато зусиль заради освоєння особливого музичного твору, щоби потім його виконати один чи два рази. Краще узяти, нехай і високоталановиту, професійну попсу, наприклад, танго П’яццолли, і грати її постійно впродовж п’ятнадцяти років.

– На жаль, це тенденція поточного часу – все спрощується, примітивізується, полегшується. Проте, якщо вже розмова зайшла про танго Астора П’яццолли, то в такій – напівпопсовій – естетиці написано ваші Концерт для баяна, фортепіано і струнного оркестру «Посвята Астору П’яццоллі», «Россініану», «Чао, мучачо!», «Експрес-танго».

Це була, так би мовити, ваша данина «полегшеній» музиці, яку ви переважно створювали наприкінці 1990-х – початку 2000-х років? Останнім часом ви в ній утратили інтерес? Пройшла полоса захоплення подібною лексикою?

– Правда, тепер уже не пишу таких творів. Я зараз сконцентрувався на фолк-музиці. У неї ввожу джазові фрагменти, але все ж таки в контексті фольклорної естетики.

– Якщо не помиляюся, то «Камерата» останнім часом провела дві прем’єри саме таких опусів для хору та оркестру – «Діду мій, дударику» та «Моя Україна». Композицію «Діду мій, дударику» для мішаного, дитячого хорів і камерного оркестру на вірші Тараса Шевченка, Василя Симоненка й тексти українських народних пісень присвячено світлій пам’яті Миколи Леонтовича. Першовиконання відбулося 1 жовтня в рамках Міжнародного «Київ Музик Фесту-2021» силами «Камерати» й Народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського на чолі з диригентом Дмитром Радиком. А презентація ліричної сповіді «Моя Україна» для мішаного хору, фортепіано, баяна та камерного оркестру на вірші Тараса Шевченка, Михайла Ткача і канонічні тексти пройшла двома роками раніше – 5 жовтня 2019-го у такому ж складі виконавців…

– Так. Твір «Моя Україна» прозвучав у Малому залі Київської консерваторії (Національної музичної академії України імені Петра Чайковського), а «Діду мій, дударику» – у Великій концертній студії Будинку звукозапису Українського радіо.

– Йдемо до фіналу нашої бесіди. Тож, підсумовуючи, хочу запитати: Валерій Матюхін задовольняв вас як диригент?

– Я завжди цінував ставлення до мене як композитора, людські відносини. Працюючи впродовж життя із різними оркестрами, постійно спостерігав якесь тертя, не було гладкості в стосунках із музикантами, диригентами. А дякуючи Валері Матюхіну, в мене ніколи не існувало проблем із «Камератою». Ми жартували, репетиції проходили легко, іноді навіть під хохми, анекдоти, без психологічних травм. А з іншими колективами виникали певні суперечності, й доволі часто. Не так давно спостерігав неприємну ситуацію з моїм новим твором на одному з концертів у Каунасі (Литва).

– А який ваш твір там виконувався?

– То була прем’єра Симфонії «Земле моя» із симфонічного мегациклу «Народна симфонія єднання – Україна» з філармонійним оркестром і хоровою капелою міста Каунаса. Диригував головний диригент Литовського театру опери та балету Робертас Севенікас.

– Коли саме?

– У квітні 2023 року.

– І що ж за непорозуміння сталося?

– В оркестрі був трубач, який дуже тихо грав. Я його спитав: «Чому так тихенько?» Він відповів, що береже губи, але за потреби звучатиме як треба. Однак під час концерту так і не заграв голосно. Ось така людина! Нічого не поробиш. І з подібними прикростями за життя довелося стикнутися немало. Але щодо «Камерати», завдяки саме Валері Матюхіну нічого схожого пригадати не можу. І репетиції, і концерти проходили «на ура»!

– А чим він «брав» музикантів – енергетикою, емоційною віддачею, харизмою?

– Матюхін захоплював оркестрантів, солістів, композиторів і зал не так диригуванням, як своєю натурою. Його шанували, любили й підтримували, він мав високий авторитет. І навіть у 1990-ті роки, коли «Камерата» перебувала на межі розпаду, не було фінансування з боку влади, більшість класних музикантів виїхала за кордон, саме завдяки наполегливості Матюхіна, його невпинному ентузіазму, колектив вистояв, залишився «на плаву», не зник із мапи музичного життя країни.

– Тож вас усе влаштовувало в його інтерпретації творів?

– Як диригент він мене цілком задовольняв. Валера був чудовим музикантом. На початковому етапі його диригентства, про що вже йшлося, спостерігалися певні професійні недоліки, але вони трапляються й у тих фахівців, які пройшли відповідну муштру в консерваторії. Матюхін не мав освіти диригента, тому спеціаліст, за бажанням, міг знайти певні огріхи. Я іноді щось казав із приводу його диригування на сумісних репетиціях, адже володію диригентським дипломом. У відповідь Валера на мене «пер»: «А ти на себе подивись, як на баяні граєш!» Тож усе гаразд! Ми весело обмінювалися компліментами…

– Коли ви востаннє бачились і спілкувалися з ним?

– На концерті «Камерати» 27 січня 2022 року, який проводила з приводу свого дня народження Богдана Півненко. Вечір відбувся у київській дитячій школі мистецтв № 2 імені Михайла Вериківського. Я грав на баяні, Богдана – на скрипці.

Програма була складною, містила мої віртуозні твори – Перший скрипковий концерт, «Россініану», «Чао, мучачо», «Посвяту Астору П’яццоллі», «Експрес-танго». Диригувати мала Наталка Пономарчук, вона ж і проводила всі репетиції із «Камератою» та солістами. Але в день концерту несподівано занедужала на ковід. Тому і звернулися до Валери, щоб він підмінив її, продиригував.

Тоді я і бачив Матюхіна останній раз. Він був уже дуже слабенький.

– Не шуткував, як зазвичай…

– Ні. І я тоді був у поганій формі, адже напередодні сам перехворів ковідом. Із баяном своїм ледь ноги тягав. На жаль, вік бере своє – виповзають різні болячки…

– Шкода, що людина так змінюється з роками, що є таке явище – старість. У молоді літа, як розповідали друзі, знайомі, та й сам Матюхін, він був – «ураган»…

– О! Молодиком він був вельми рухливим. Про таких кажуть: «У них шило в одному місці». Робив сто справ за хвилину.

Але людський шлях – короткий. І з цим нічого не вдієш…

Подяка Богу, що Валера прожив хороше життя – цікаве дуже!

Анна ЛУНІНА

Фото з особистого архіву Валерія Матюхіна