Леся Дичко: шлях у мистецтві

Величезне значення в творчості Лесі Дичко належить імпровізації, яка, зрештою, визначає композиторський талант, веде до відкриттів і маніфестації нових колористично-фактурних, гармонічних засобів при збереженні чіткої форми й тональних планів. Маневрування між атональним і нормативним гармонічним звучанням є типовим для стилю композиторки. У цій драматургії – секрет свіжості й оригінальності її музики.

Леся Дичко зі своїм життєвим «літнім» багатством сповнена енергії, творчих ідей, які хоч інколи й затьмарює головний біль, проте її мистецький дух сильніший за обставини. Вона не уявляє собі життя без музики, творчості, спілкування з людьми. Вечори музикування, які зав­жди любила влаштовувати у себе вдома, запрошуючи музикантів, художників, цікавих людей, – свято для її душі, для гостей, нагода познайомити зі своїми новими творами, послухати композиції учнів, імпровізувати на пасіонуючі теми. Про цей її талант, мабуть, мало хто знає. А скільки в ній життєлюбності й темпераменту, коли сідає за фортепіано і грає, імпровізує, виконує попурі з опери «Поргі і Бесс» Дж. Гершвіна у джазовому стилі! Коли б американський маестро почув, як українська композиторка віртуозно і блискуче виконує його музику, складну за ритмами, гармонією, фактурою, з якою легкістю модулює з тональності в тональність, то, напевно, низько схилив перед нею голову і був би безмірно радий, що не помилявся у своїх прогнозах щодо «живучості» модерної музики. Ідеальний слух, тонка інтуїція, відчуття стилю допомагають Лесі Дичко миттєво переключатися в іншу чуттєву сферу, оперувати відповідними виразовими засобами. Ці необхідні композиторові здібності дозволяють їй вільно почуватися у неосяжному океані музики.

Визнання новатора в хоровому мистецтві, яке принесли їй кантати «Червона калина» (1968 р.), «Пори року» (1973 р.), остаточно закріпилося за нею у таких творах: півторагодинній ораторії на тексти літописів «І нарекоша ім’я Київ» (1982 р.), «Французьких фресках» для читця та мішаного хору (1995 р.), «Іспанських» для мішаного хору та перкусії, без слів (1996 р.), «Швейцарських» на вірші швейцарських поетів для мішаного й дитячого хору, мецо-сопрано, читців і перкусії (2001–2002 рр.). Уже лише ці опуси з великого доробку композиторки свідчать про широкий діапазон її ідей, їхнього втілення у різних жанрах. Творчість Лесі Дичко асоціюється насамперед з хоровою музикою, якій вона надає перевагу. Можливо, це зумовлено особливостями її натури, повагою до особистості, відчуттям психологічної наснаженості голосу – найчуттєвішого інструмента, здатного відтворити найтонші порухи людської душі. З певністю можна сказати, що в галузі хорової музики Дичко відкрила нові горизонти в хоровому оркеструванні, у розробці поліфонічної і гармонічної фактури, сонористики. Створивши свій самобутній стиль, вона має багато послідовників. Про це вже не говорять, бо так тепер пишуть усі. Але ж вона була серед тих, хто відчув зміни в інтелекті й культурі людей, потребу побороти інерцію минулого, писати по-новому, відповідно до вимог часу.

Після польки Гражини Бацевіч Леся Дичко була другою жінкою-композитором, яка взялася за написання великих кантатно-ораторіальних, симфонічних полотен, чиї твори з успіхом зазвучали у світових програмах. Сфера нео­класики, неофольклоризму, що до­мі­нувала у творах її учителя Бориса Лятошинського, стала панівною і в її творчості, визначивши ясність задумів, ідей, форми композицій.

Новаторкою виступила вона й у метаморфозах мас­штабних жанрів – опері, балеті, адаптувавши їх до хорової музики. Добре відома її хорова опера «Золотослов» (1992 р.) переконала слухачів у можливості такого експерименту, який до того ж виявився талановитою спробою реанімації первісного народного синкретизму – поєднання хорів, солістів, хореографії – засобами цілком модерної авторської мови без прямолінійних цитацій фольклору і натяків на його наслідування. Ця риса притаманна композиторському стилю Дичко загалом.

На завершенні дев’ятих «Прем’єр сезону» частини «Золотослова» прозвучали в оркестровій редакції, яку авторка підготувала для концерту. Хотілося б почути оперне виконання твору. Прозвучали дві частини із «Золотослова» – «Плач» і «Весільні танці». У багатьох ще на слуху «Плач» з хорової опери у проникливому виконанні Ніни Матвієнко. Твір писався для неї. У новій симфонічній інтерпретації тужливу мелодію композиторка доручила скрипці, струнній групі і, врешті, всьому оркестру, новими тембрами, винахідливим варіюванням теми досягнувши не менш сильного ефекту. Талановита, з душею написана музика у будь-якому викладенні не втратить своїх питомих ознак. І слухач одразу відчує, де вона йде від творчого натхнення і таланту, а де «зроблена». Останнім часом такої «зробленої» музики вдосталь. Слухач відреагував на неї порожніми залами, що примусило композиторів насторожитись. І навіть такі маститі, високообдаровані митці, як К. Пендерецький, В. Сильвестров, змінили напрям своєї творчості у плані її демократизації, повернення музиці першорядної естетичної функції, яку заклали класики, відсунувши умоглядні експерименти на другий план.dychko_2

Наснажена творчою фантазією і відчуттям естетичної міри, Леся Василівна не прагне до екстрему. Вже у перших опусах знайшовши свої індивідуальні засоби творення музики, котру характеризують гуманність, темпераментність, гармонічні контрасти, що виникають із несподіваних лінеарних сплетінь голосів, темброве розмаїття, експонування мелодичних ліній у різних комбінаціях – паралельних унісонів, квінт, секунд – у мас­штабах регістрових партій, наприклад, високих сопрано і басів, їхнє сходження в інтригуючих кластерах, розходження в несподівані тональні плани, композиторка не зраджує цим виразовим засобам, працюючи на утвердження свого стилю. Симфонічна транскрипція «Золотослова» є свідченням того, що й у симфонічному жанрі авторка почувається дуже добре. Притаманне їй гостре відчуття внутрішньої верви народно-танцювальної стихії проявилось у «Весільних танцях», виразно контрастних стосовно попередньої частини і, як властиво темпераментним танцям, винахідливих у ритмах з активним залученням мідних, ударних, із розвитком власних тем на фоні модерних гармоній, – вони залишили яскраве враження. Творами українських композиторів на завершальному концерті «Прем’єр сезону-2009» диригував відомий диригент В. Плоскіна, який працює в Білорусі.

Останнім часом Л. Дичко все більше уваги приділяє симфонічній музиці, адже її завжди приваблювали масштабні форми. А де як не в оркестрі вони постають на повну міць. Уміння однаково вдало використовувати хорове і оркестрове звучання проявилося у згаданій ораторії «І нарекоша ім’я Київ», присвяченій 1500-річчю Києва, – етапному творі в українській хоровій музиці ХХ століття. Характерне для композиторки «колористичне» сприйняття світу й музики, як в імпресіоністів, не полишає її у пошуках нових звукових барв для презентації своїх творів і, як наслідок, бажання представляти їх у нових редакціях. У 2004 році Леся Дичко створила Сюїту № 2 на теми з раніше написаного балету «Катерина Білокур». Зараз працює над «Іспанськими фресками» для великого симфонічного оркестру. Частини «Алькасар», «Дзвони Арагона», «Замки Луари» із «Французьких фресок» постійно виконуються в концертних програмах у фортепіанній авторській редакції.

dychko_3
У колі друзів

Найбільший успіх випав на хорові «Літургії» Л. Дичко, які є окремою віхою в її творчості зокрема та в українській хоровій музиці в цілому. Композиторка першою ще у 1980-ті роки звернулася до написання духовної музики на канонічні тексти. Чи була це випадковість? Ні. «Літургії» стали логічним продовженням її давніх захоплень церковною музикою, архітектурою храмів, які вона відвідувала, хоч би де була. Ще в роки навчання композиторка прослухала курс лекцій з образотворчого мистецтва та архітектури в Київському художньому інституті. Очевидно, це укріпило в ній уроджене образне і синестезійне відчуття світу, сприйняття одного мистецтва через враження від іншого в різних проявах і барвах, властиве їй колористичне звукописання, аж до зримого відчуття географічних локусів, у яких заземлено дію вже названих творів. (До речі, у 2006 р. вона стала почесним членом Національної спілки художників.) «Літургії» (у трьох авторських редакціях для різного хорового складу) становлять ніби величну храмову споруду, в якій хочеться побути довше, відчути насолоду неземного звучання голосів, дослухатися до слова Божого. За внутрішньої динамічності (концертний варіант для солістів і мішаного хору складається із 27-ми частин, у коротшому, який здійснив М. Гобдич під назвою «Урочиста літургія», на який посилаємося, – 22 частини) твір велично має­статичний. Тихі фази, молитовно-смиренні (наприклад, ч. 1, 2), змінюють урочисті «Слава Отцю і Сину» (у ч. 3) з рухливими прославними юбіляціями. Після урочистого хору «Святий Боже» (ч. 7) і ніжно-ангельських «Херувимської» (ч. 11) та «Благальної ектенії» (ч. 12), як присяга, звучить молитва «Вірую в єдиного Бога». У кульмінації «Милість миру» (ч. 14), «Свят, Свят Господь Саваоф», у вітальних поліфонічних передзвонах голосів лунає «Щедрик». Настроєм високої духовної зосередженості спов­нена молитва «Отче наш» у різноманітних тембрових зіставленнях хору tutti й солістів.

Про небанальні задуми і самобутнє відчуття можливостей музики, хорового співу Лесі Дичко слід писати окремо. Скажімо, «Швейцарські фрески» у шести частинах задумані як колоритне панно з сюжетною основою на тексти швейцарських поетів, що подаються двома читцями в оригіналі німецькою, швейцарською, італійською мовами як «інтерлюдії» між частинами для відчуття автентичного простору. Хор співає тексти у перекладах українською у супроводі органа, дзвонів, ударних з широким використанням теситурних, тембрових, звукозображальних можливостей голосів. За характером він наближений до симфонічного звучання і є одою природі, людині-деміургу, взаєморозумінню між народами. Таке функціональне осмислення хору не видається неприродним, навпаки – сприймається як новаторська експозиція звукових конструкцій, тембрів, несподіваної організації звукового матеріалу.

Величезне значення в творчості Лесі Дичко належить імпровізації, яка, зрештою, визначає композиторський талант, веде до відкриттів і маніфестації нових колористично-фактурних, гармо­ніч­них засобів при збереженні чіткої форми й тональних планів. Маневрування між атональним і нормативним гармонічним звучанням є типовим для стилю композиторки. У цій драматургії – секрет свіжості й оригінальності її музики.

Дивуєшся, як за такої активної творчої праці Лесі Василівні вдається виконувати й безліч громадських обов’язків: вона – голова журі конкурсів молодих композиторів, «Південна Пальміра» в Одесі, хорових колективів «Ялта – Вікторія», член журі Міжнародного хорового фестивалю в місті Хайнувці (Польща), провадить велику роботу як секретар Національної спілки композиторів України з організації хорових концертів «Музик Фесту» і «Прем’єр сезону».

Многая літа мисткині!.. Нехай буде благословенне її ім’я.

Софія ГРИЦА

Друковану версію читайте у журналі «Музика». – 2011. – № 1 – 2. – С. 20 – 23.