Він народився 110 років тому в Києві, а своєрідною «колискою» для нього стала консерваторія. І це – глибоко символічно. Адже через пів століття по тому будівлю готелю «Континенталь», де з’явився на світ Ігор Борисович Маркевич, було передано саме Київській консерваторії.
З примхи долі він опинився згодом у Франції, де зажив світової слави як французький композитор і диригент. Після себе maestro залишив чималий творчий спадок і мемуари (див.: Маrkievitch Igor. «Être et avoir été». – Paris, 1980), які присвятив пам’яті предків – прадіда Миколи Маркевича, автора «Історії Малоросії», та його сина Андрія Маркевича, видатного віолончеліста, засновника Петербурзького музичного товариства.
Ще й досі згадують Ігоря Маркевича у багатьох куточках нашої планети, де плідно працюють його численні учні. Слухачем майстер-класів митця був, наприклад, відомий український диригент Володимир Кожухар
Киянин у Парижі
Навколо його життя завжди вирувало чимало таємниць і чуток: про екстравагантний шлюб із княгинею-італійкою з роду Каетане й розкішний замок у Швейцарії. Між тим, життя цього загадкового maestro минало серед концертних партитур, нотних папок і звуків музики. Саме вона була господинею його душі…
Та надамо слово фахівцям. «Він належить до того типу сучасного диригента, для якого твір і його виконавці, …важливіші, ніж він сам», – ось так писав Генріх Нейгауз, видатний радянський піаніст і педагог у рецензії на концерт в СРСР Ігоря Маркевича.
Народився він у Києві 27 липня 1912 року. Згодом родині Маркевичів довелося полишити Батьківщину через тяжку хворобу батька, Бориса Миколайовича. Вони перебралися до Швейцарії, а потім – до Франції.
Ще змалку виявилася унікальна музична обдарованість хлопчика. Шлях до слави пролягав через Париж, Ecole Normale de Musique, метра Корто, який звернув увагу на «Весілля», перший твір юного генія. У музичному закладі Корто Ігор Маркевич здобував освіту безкоштовно. В класі фортепіано monsier Корто працював з Ігорем особисто, а гармонію, контрапункт і музичний аналіз викладала Надя Буланже, якій Маркевич дякував до останнього дня її життя.
Знаменитий Дягілев, угледівши в успіхах Ігоря Маркевича «промінь майбутнього сонця», запросив його виступати в останньому «Російському сезоні» 1929-го, який проходив у «Covent Garden» і був високо відзначений лондонською «Таймс». Там Ігор дебютував як піанист, композитор і виконавець свого Фортепіанного концерту.
Здавалося, творча фантазія юного генія фонтанувала, виплескучи у світ міріади шедеврів: Фортепіанний концерт (1929), Кантата на слова Жана Кокто (1930), балети «Ребус» (1931), «Політ Ікара» (1933) (для Сергія Лифаря), ораторія «Втрачений рай», симфонічні поеми, камерні твори. «Втрачений рай» фахівці вважали найкращим музичним втіленням геніальної поеми Джона Мільтона.
Із часом дискографія його творів сягнула рекордної позначки у 300 найменувань. У творчості Маркевича помітно відчутний вплив Пауля Хіндемита й особливо – Ігоря Стравінського (саме тоді охрестили його «Ігор другий»).
Зазвичай він сам диригував своїми прем’єрами. Зустріч із диригентом такого класу, як Герман Шерхен, стала вирішальною у творчій долі Ігоря Маркевича. З 1930-го він цілковито поринув у диригування; воно становило зміст його життя.
Новаторство Маркевича у сфері диригентського мистецтва виявилося з часом у розробці власної системи диригентської «аплікатури», що поширює можливості відображення відтінків виконуваного твору. «Диригування оркестром є водночас мистецтво, наука та керування», – стверждував маестро. Але, на думку видатних фахівців, зокрема Геннадія Рождественського, у диригуванні Маркевича є дещо від священнодійства та навіть чаклунства. Жест – зовні скупий, навіть холодний, однак… Ефект надзвичайний, – публіка майже зачарована його чарівною диригентською паличкою.
Творчі принципи й проблеми сучасного диригування Ігор Маркевич виклав у бесідах із французьким музикознавцем Клодом Ростаном. Вони видані 2003 року в Москві окремою книгою під назвою «Бесіди з Ігорем Маркевичем».
Партизан Північної Італії
З Італією Ігоря Маркевича споріднювало чимало чого. Він прибув до Флоренції 1940 року із творчою метою – заради праці над ораторією «Лоренцо il Magnifico» (тобто «дивовижний»), присвяченою визначному володареві Флоренції із династії Медічі.
Дух Флоренції (genius lochi, як казали древні), напевно, спонукав молодого композитора до творчості (як і за пів сторіччя до того досвідченого Петра Чайковського, який творив там «Пікову даму»). Присмак Ренесансу відчувався усюди, де ходив Ігор: вулиці й площі музейного міста ще зберігали, мабуть, тіні минулого – Джотто й Данте, Макіавеллі та Мікеланджело. Він милувався витонченими спорудами Брунеллескі, тривалий час проводив у капелі Медічі біля надгробка Лоренцо il Magnifico, захоплюючись генієм Мікеланджело Буонарроті. Там було затишно, легко думалося про вічне й тлінне, про швидкоплинний час…
У Флоренції Ігор зустрів і володарку свого серця – Топазію (вона й справді походила з роду князів Каетане).
Проте в Італії довелося затриматись: йшла Друга світова війна. Там митець відчув усю «мерзоту нацизму». Раніше аполітичний Ігор Маркевич став антифашистом і приєднався до італійського Руху опору. Він влаштовував підпільні радіопередачі, писав антифашистські статті, а головне – музику. «Я складав гімни для бійців Опору», – згадував маестро в мемуарах «Made in Italy».
Гестапо полювало за мужнім чоловіком, обіцяючи велику винагороду за його голову. Але гідним визнанням значення його діянь виявилася золота медаль «Партизан Північної Італії».
Диригентська паличка стала Маркевичу в нагоді особливо у повоєнні роки. Він – бажаний гість в елітарних оркестрах світу. Упродовж 1952–1955 років диригував Стокгольмським, 1955–1960 – Монреальським філармонійними оркестрами, в 1956–1961 керував Паризьким оркестром «Concerts Lamoureux», у 1968–1973 був художнім керівником, диригентом театру й Симфонічного оркестру Монте-Карло. Протягом 1970-х Ігор Маркевич очолював хор і оркестр Національної академії Santa Cecilia у Римі, працював із багатьмя іншими відомими колективами.
Не забував і педагогічного аспекту діяльності. У 1949–1956 роках викладав на диригентських курсах у Зальцбурзі та від 1963-го – у Московській консерваторії. Водночас експонував у Третьяковській галереї виставку праць художника Івана Похітонова, свого прадіда з боку матері, творчістю якого захоплювалися письменник Іван Тургенєв і художник Ілля Репін.
В особистості цього митця було неповторне поєднання слов’янських рис, артистичної натури із відчутним впливом французької музичної культури. Палкий шанувальник творчості Модеста Мусоргського, Ігор Маркевич мріяв про власну оркестрову редакцію «Бориса Годунова».
Диригував він завжди напам’ять і цього ж вимагав від учнів. До каталогу виконуваних ним творів увійшло понад 300 назв – зразків різних епох. Як творчий спадок звучать його слова: «Справжній художник… хоче, щоб йому вірили, …в нашому мистецтві диригувати – це те ж саме, що й відновити життя великому серцю на ім’я Перселл, Равель чи Бетховен. Усе міститься у маленьких чорних знаках; вони чекають на нас!»
Igor Markievitch, Paris, 1980…
Батьківщина предків і сувора муза історії Кліо наполегливо кликали його у минуле та зрештою змусили відкласти чарівну диригентську паличку й стати прискіпливим істориком і мемуаристом. Він присвятив останні – (дорогоцінні!) – роки життя пам’яті предків, цілковито поринув у сімейні архіви, осягаючи їхню творчу спадщину. Зокрема, видатний внесок в українську культуру прадіда Миколи Маркевича, автора «Історії Малоросії», якому Тарас Шевченко написав зворушливі рядки як посвяту на іменини: «Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає…»
На сторінках мемуарів Ігоря Маркевича («Être et avoir été». Paris, 1980) – слова шани і подяки тим, кому він зобов’язаний талантом і духовними прагненнями, роздуми про гримаси долі, що закинула нащадків автора «Історії Малороссії» із неосяжних далей Чернігівщини до берегів Сени. Він мріяв про чарівні українські вечори й зоряні ночі – усе те, чим не встигла насититися душа дитини, яка так рано полишила Батьківщину.
Перед тим, як раптово обірвалося його життя, французький композитор і диригент українського походження Ігор Борисович Маркевич у лютому 1983-го встиг побувати у рідному місті, виступити у Колонному залі імені Миколи Лисенка Київської філармонії із Сьомою симфонією Бетховена та відвідати Київську консерваторію…
Володимир СКРИНЧЕНКО
