5 січня виповнилося 105 років від дня народження відомого українського композитора, піаніста й педагога Миколи Йосиповича Сільванського
Його багатогранна постать залишила значний слід в історії української музики, особливо, у сфері фортепіанних творів для дітей. Але найголовніше – у пам`яті багатьох музикантів і спогадах слухачів, котрі мали нагоду насолоджуватись перлинами світової фортепіанної класики у його виконанні.
Музика Миколи Сільванського охоплює багато жанрів, як у малих формах (дитяча фортепіанна мініатюра, пісні), так і в масштабних композиціях (симфонія, інструментальні концерти, балети). Та, на жаль, сьогодні постать цього яскравого музиканта незаслужено призабута. Проте його діяльність – яскрава сторінка історії Київської консерваторії, а творчий шлях є цікавим і показовим.
Народився Микола Сільванський 5 січня 1916 року (23 грудня 1915-го за старим стилем) у містечку Люботині на Харківщині в сім`ї військовослужбовця. Так склалося, що коли хлопчику було 3 роки його батьки розлучились і йому довелось переїхати до тітки в Харків. Саме вона займалася його вихованням.
Із цим містом пов`язана одна з найдорожчих сторінок життя митця. Не випадково вже у зрілому віці він присвятив Харкову фортепіанну сюїту «У рідному місті», де відтворив у звуках пам`ять про найдорожчі його серцю місця.
Вже у 7 років Микола почав навчатися гри на фортепіано в Р. Чеснокової, а через рік пішов до загальноосвітньої школи. Хлопець виявляв неабиякі здібності до фортепіанного виконавства. Успіхи у навчанні були такими значними, що у 1933-му, після закінчення загальноосвітньої школи, він вступив одразу на третій курс робфаку при Харківському музично-драматичному інституті.
Функціонування подібних факультетів при інститутах у ті часи було особливо актуальним – вони давали можливість широким верствам населення отримати освіту, потрібну для вступу до вищих навчальних закладів.
Ще з дитинства життєві обставини загартували у характері Миколи Сільванського цілеспрямованість і наполегливість у просуванні до поставленої мети. Переконаний у власних силах та окрилений бажанням удосконалювати піаністичні навички, він вирушив до Ленінграда (нині Санкт-Петербург), попри те, що грошей у нього вистачало лише на квиток в один кінець. Там у 1934 році юнак вступив на третій курс робфаку при Ленінградській консерваторії, після закінчення якого у 1936-му поповнив ряди студентів фортепіанного факультету.
У Ленінграді сталася подія, котра значно вплинула на подальший життєвий і творчий шлях музиканта. Ще у 1935 році у місті проходив Другий всесоюзний конкурс піаністів, одним із найяскравіших учасників якого був учень Констянтина Ігумнова Яків Флієр. Уся музична громадськість бурхливо обговорювала його блискучий виступ, неабиякий талант і темперамент. Ці жваві обговорення не оминули й Миколу Сільванського.
Однак безпосередньо почути гру Якова Флієра йому вдалося лише в 1937 році. Цей концерт, програма якого складалася з Рапсодії сі мінор Йоганнеса Брамса, 12-ї Рапсодії Ференца Ліста, Капричіо Ерньо Донаньї та інших творів, запам`ятався Миколі Сільванському на все життя. А особливо виконання Сонати сі мінор Ліста.
У ніч після концерту молодий піаніст, вражений майстерністю Якова Флієра, навіть не заснув. Саме після цього, як пізніше згадував Сільванський, він поставив собі за мету навчатись у класі Флієра. Утім Микола ще не знав, що його молодий кумир не викладає у консерваторії. Та все ж доля йому усміхнулася.
Восени 1938-го до Ленінградської консерваторії на державні іспити приїхав професор Костянтин Ігумнов. Студент Сільванський наважився на відчайдушний крок. Набравшися сміливості, пізно ввечері після екзамену він підстеріг Ігумнова й звернувся до нього з проханням прослухати, адже йому так хотілося навчатись у Московській консерваторії. Наступного дня прослухавши Миколу Сільванського й високо оцінивши його гру, Костянтин Ігумнов виніс вердикт: «Обіцяю посприяти вашому переведенню до Московської консерваторії. Зараз у нас починає викладати Яків Флієр, і я формую йому клас».
Уже за кілька днів Сільванський отримав лист від Московської консерваторії із пропозицією приїхати на навчання, – юнака зарахували на другий курс фортепіанного факультету. Показово, що його одногрупниками були Святослав Ріхтер, Арнольд Каплан, Леонід Зюзін та інші яскраві піаністи. Саме середовище надихало Миколу Сільванського на натхненне опанування секретами фортепіанної гри, адже в той час викладачами Московської консерваторії були такі видатні постаті, як Генріх Нейгауз, Самуїл Фейнберг та Олександр Гольденвейзер.
Так розпочалася нова сторінка життя Миколи Сільванського – його навчання у класі молодого й перспективного піаніста Якова Флієра, котрий був старший за свого студента лише на 3 роки!
Флієр відіграв ключову роль у формуванні Сільванського-піаніста, а дружні стосунки вони зберігали протягом усього життя. Остання їхня зустріч відбулася 1977 року – незадовго до смерті Якова Флієра.
Наполегливість і працездатність Миколи Сільванського позначилися на результатах його навчання. Він став одним із найкращих студентів курсу, а в 1940 році навіть був удостоєний Державної стипендії як відмінник.
Разом із тим реалії життя змушували молодого митця, як і багатьох тодішніх студентів консерваторії, шукати додаткового підробітку. Здобуття освіти Сільванський поєднував із концертмейстерською роботою у Палаці культури Авіазаводу імені С. Горбунова, та раптово у його грандіозні плани втрутилася Друга світова війна.
Спочатку Микола Сільванський разом з іншими студентами й викладачами консерваторії перебував у лавах народного ополчення. У листопаді 1941 року як дипломника його відізвали з фронту та евакуювали до Саратова. Там піаніст продовжив напружене навчання, поєднавши його з роботою диктора українського радіомовлення на Радіостанції імені Тараса Шевченка.
Після реевакуації Сільванський повернувся до Москви і в 1944-му закінчив консерваторію. Для державного іспиту він підготував Третій концерт Сергія Рахманінова – твір, що є однією з вершин виконавської майстерності для піаністів. Партію оркестру за другим роялем виконув сам Яків Флієр. Випускник отримав направлення до Харківської філармонії як піаніст-соліст.
Цей «другий харківський період життя» був позначений напруженою концертною діяльністю, коли найяскравіше розкрився виконавський потенціал Миколи Сільванського. Він багато виступав. Програми, як правило, складалися з доволі віртуозної романтичної фортепіанної музики. Так, на одній з афіш того періоду збереглася згадка про сольний концерт: Балади №№ 3, 4 та 6 етюдів Фридерика Шопена, «Спогад про мазурку» Михайла Глинки, «Жайворонок» Глинки – Балакірєва, Полька та Вальс- каприз Антона Рубінштейна, «Полішинель» і «Музичний момент» Сергія Рахманінова, Ноктюрн та Етюд № 12 Олександра Скрябіна.
У повоєнний час в Україні знову активізувалися проведення виконавських конкурсів. Свій слід у них залишив і Микола Сільванський. Іще в 1945-му він брав участь у Першому всеукраїнському конкурсі музик-виконавців і читців художнього читання, де був нагороджений почесним дипломом. До складу журі входили видатні музиканти – професори Абрам Луфер і Костянтин Михайлов, а головою журі був Іван Паторжинський.
Згодом Миколу Йосиповича не раз запрошували вже як члена журі різноманітних конкурсів, зокрема у 1965 році на Республіканський конкурс піаністів, скрипалів і віолончелістів.
Водночас у життя Миколи Сільванського поряд із виконавською діяльністю усе більше входить композиторська творчість і педагогічна праця.
Композиторські здібності проявились у Сільванського ще в студентські роки. Грунтовну композиторську освіту він отримав у Харкові у В’ячеслава Барабашова. Перші твори, як зазначає в автобіографії Микола Йосипович, з`явилися в 1950-ті. Серед них – дві рапсодії, «Піонерська сюїта» для фортепіано в семи частинах (1950), «Українське скерцо», Сонатина (1951), три етюди-картини, «Фантазія на українські теми» (1952), сюїта «В рідному місті», Соната (1953), Сонатина, Шість варіацій, Капричіо, Прелюд (1954).
Від 1955 року жанрові рамки композиторської творчості Миколи Сільванського розширюються. Він створює балет «Іван – добрий молодець», «Піонерський концерт» для фортепіано з оркестром (1956), «Українську сюїту» для симфонічного оркестру, музику до телеспектаклю «Ялинка» (1957), цикл романсів на слова Сергія Єсеніна «Портрети російської природи», музику до радіопостановки «Ялинка» (1959), 24 п`єси та Другу сонату для фортепіано (1960). Його твори отримують схвальну оцінку і визнання колег: у 1952-му він стає членом Спілки композиторів УРСР.
Композиторська спадщина Миколи Сільванського, окрім згаданих вище творів, охоплює також і жанри симфонічної музики (Симфонія ля мажор, Симфонічні поеми), балети («Незвичайний день», «Мальчиш-кибальчиш»), інструментальні концерти (п`ять концертів і Концертино для фортепіано, Концертино для альта, Концерт-поема для віолончелі, Концерт для баяна, бандури, труби), фортепіанну музику (прелюдії, сонати, сюїти, капричіо, скерцо, твори в чотири та руки та на два фортепіано), музику до радіопостановок, пісні й романси.
Більшість творів Миколи Сільванського програмні. Стилістично панораму його композиторської творчості зосереджено в сфері неоромантичної музики, але також виявляються модерні риси. Різноманітна образна сфера містила дитячий світ, образи природи, життя великого міста і навіть розвиток тодішньої науки й техніки («Запуск авіамоделі» з циклу «24 п`єси для дітей старшого віку»).
Педагогічну діяльність як викладач фортепіано Микола Йосипович розпочав 1947 року в Харківському музичному училищі, а з 1952-го паралельно викладав у Харківській музичній десятирічці.
До Києва Микола Сільванський переїхав 1954 року. З цим містом він був надалі пов’язаний до кінця життя. Цей період став найвагомішим у композиторському й педагогічному напрямках його творчості. Він викладав фортепіано у Київській музичній школі-десятирічці імені Миколи Лисенка. Серед вихованців – Володимир Бистряков, український піаніст, композитор, заслужений артист України, лауреат Конкурсу піаністів імені Бедржиха Сметани (1971).
Учням тих років запам`яталася гра молодого викладача Миколи Сільванського на щорічному звітному концерті школи, де він виконував соло цілий відділ: «Тарантелу» та «Спогад про мазурку» М. Глинки, «Пісню без слів» і «Російське скерцо» Петра Чайковського, «Втіху» й «Данте-сонату» Ференца Ліста.
У 1955-му Миколу Сільванського запросили на посаду викладача кафедри загального та спеціалізованого фортепіано Київської державної консерваторії (нині НМАУ) імені Петра Чайковського. За тридцять років роботи на кафедрі у його класі навчалося чимало студентів – композиторів і музикознавців. Серед них: диригент і відомий цимбаліст Олександр Незовибатько, диригенти Сергій Мацоян, Сергій Кирилов, композитори Віталій Пацера, Ігор Щербаков, Юрій Шевченко, Л. Чепелянський, музикознавиця Олена Таранченко.
Яскрава особистість Миколи Сільванського, високий рівень професійної педагогічної майстерності, композиторська праця, позначилися на його високому авторитеті й подальшій викладацькій праці. У 1964 році він став доцентом, 1968-го – професором Київської консерваторії, пізніше деканом фортепіанного, історико-теоретичного і композиторського факультетів і секретарем Ученої ради.
У 1965 році його обрали депутатом ради Ленінського району міста Києва.
Микола Сільванський провадив активну музично-громадську роботу по лінії Спілки композиторів України. З 1968-го він – член правління СКУ (нині Національної спілки композиторів України).
Митець також займався музично-критичною діяльністю: багато друкувався у періодичній пресі, виступав із рецензіями на творчість молодих виконавців. Серед них цікавими є статті, в яких він одним із перших розпізнав і високо оцінив талант тоді ще зовсім молодих, але перспективних піаністів.
Багатовекторна діяльність Миколи Сільванського не завадила йому вдосконалювати виконавську майстерність. Архівні матеріали, афіші та спогади сучасників репрезентують широту його фортепіанного виконавського репертуару. Він із великим успіхом виконував твори Людвіга ван Бетховена (Соната № 18, Концерт № 5), Фридерика Шопена (Етюди, Балади №№ 3, 4), Олександра Скрябіна (Ноктюрн, Соната № 3, Етюд № 12), Сергія Рахманінова («Полішинель», музичні моменти, Концерт № 3, Рапсодія на тему Паганіні), Михайла Глинки – Милія Балакірєва («Жайворонок»), Антона Рубінштейна (Полька, Вальс-каприз), Петра Чайковського («Пісня жайворонка» та «Російське скерцо»), Роберта Шумана («Карнавал»), Дмитра Шостаковича (Концертино), Клода Дебюссі («Бергамаська сюїта»). Але особливою родзинкою усіх виступів залишались його улюблені опуси Ференца Ліста (12-та рапсодія, трансцендентні етюди № 4 «Мазепа», № 5 «Блукаючі вогні», № 10 фа мінор, Соната сі мінор і Концерт № 1). Традиції Ліста простежуються й у багатьох власних фортепіанних композиціях митця («Заметіль», «Стрімливий потік», «У фонтана»).
Микола Сільванський запам`ятався багатьом самовідданістю та інтелегентністю. Так, професор кафедри загального й спеціалізованого фортепіано, доктор мистецтвознавства Кіра Шамаєва, яка пліч-о-пліч плідно працювала з ним на кафедрі з 1960 до 1985 року (коли композитора не стало), згадувала: «М. Сільванський був контактною, творчою та веселою людиною. Окрім музики займався ще різьбленням по дереву. У нього вдома була вишукана люстра, яку він сам змайстрував. Мені довелося бувати гостею М. Сільванського, і я бачила всі його дерев`яні витвори. Ще я пам`ятаю, що для нас із моєю колегою Наталією Григорівною Холодною Микола Йосипович зробив переклад гімну із “Мідного вершника” Р. Глієра. Технічно це було дуже складно, проте цікаво. Також запам`яталось як ми виконували в ансамблі з ним Концертино Д. Шостаковича. М. Сільванський грав удвічі швидше основного темпу – це свідчило про його яскраві віртуозні дані».
Такі позитивні риси особистості та яскрава індивідуальність митця запам`ятались багатьом його колегам та особам, котрі з ним творчо співпрацювали.
Внесок Миколи Сільванського в українську музику безумовно дуже вагомий – він був одним із фундаторів жанру українського дитячого фортепіанного концерту, автором багатьох творів, що стали класикою дитячого педагогічного репертуару. Водночас його творчість усе ще залишається мало дослідженою, а місце і значення його спадщини недостатньо оціненими.
Юрій ЗУБАЙ
