10 січня виповнилося 110 років від дня народження видатного диригента ХХ століття Натана Рахліна. З цієї нагоди пропоную згадати одну з публікацій журналу «Музика» кількарічної давнини
Ім’я Натана Рахліна чула мало не з народження, – батько грав на скрипці у його оркестрі – Державному симфонічному оркестрі України, яким він керував з 1937 до 1962 року. Дивно, але зараз про цього унікального диригента, неперевершеного інтерпретатора, зокрема, музики Петра Чайковського, видатного педагога, першого виконавця творів української симфонічної класики ХХ століття, музиканта від Бога у нас дуже мало говорять і пишуть. На запитання щодо особи митця сучасна молодь здебільшого не знає що відповісти, навіть …студенти консерваторій. 105-та річниця від дня його народження пройшла майже непоміченою музичною громадськістю (тут ідеться про 2011 рік, але, як бачимо, й зараз мало що змінилося).
Заглянувши в інтернет, зі здивуванням констатувала, що в переважній кількості публікацій Натана Рахліна (1906–1979) називають російським диригентом. А між тим народився і виріс він на Чернігівщині, в місті Сновську (тепер Щорс), більшу частину життя прожив в Україні (тільки 1967-го переїхав до Казані, але писав звідти київському музикантові Ованесу Булудьяну: «…на склоне лет хотелось бы вертатися до дому» і «в меру своих сил быть полезным») й похований на Байковому кладовищі в Києві.
Вірю, що великі розгорнуті монографії й розвідки про славетного маестро іще побачать світ. Ми ж спробуймо, не претендуючи на повноту портрета, трохи розповісти про нього устами його учнів – диригентів Олега Андреєва (Україна) і Вадима Венедиктова (Росія).
Цікаво, що обидва познайомилися з майбутнім Учителем у ранньому дитинстві. Вадим Венедиктов у 1943-му в місті Кіровграді Свердловської області, а Олег Андреєв – у повоєнному Києві.
Ось як пише про це Венедиктов: «У нашій квартирі з’явилися два чоловіка. Один із них був наш сусід, а інший – його друг Натан Григорович Рахлін. (У місто приїхав на гастролі Державний симфонічний оркестр СРСР.) Звичайно, я, п’ятирічний, крутився між ними… Заспівав щось (у нас був патефон, багато платівок і я любив їх слухати). Моя улюблена пісня, як я вважав, про шпигунів: “И кто его знает, чего он моргает”… Арія Ленського: “Я убю вас, Ойга!” На мій виступ Натан Григорович сказав: “Буде моїм учнем!” Це був вступ до моєї симфонії життя».
А от фрагмент зі спогадів Олега Андреєва: «Моя мама грала на валторні в Державному оркестрі. У нас був величезний моторний човен і батьки з друзями часто зустрічалися на Дніпрі. Я був маленьким, але пам’ятаю, як Натан Григорович сидів на пляжі під час трапези. Мама сказала: “Це мій син і він мріє бути диригентом”. А я й насправді дуже хотів бути військовим диригентом, щоб диригувати на військових парадах. “Нехай вчиться, він буде музикантом”, – відповів Натан Григорович».
Воістину дивовижно! Обидва через багато років потрапили в клас до Рахліна у Казанській консерваторії.
Епізод з учнівської практики Вадима Венедиктова: «Йде урок. Я диригую симфонію Моцарта. У якийсь момент мені захотілося показати, що знаю твір напам’ять. Я демонстративно відкладаю партитуру і… “Отакої! Моцарта вбік? – закричав Натан. – Ну, раз так, що грають другі скрипки в 6-й цифрі? Не знаєш?! І це називається напам’ять!!!” Охолов трохи – і всьому класові: “Напам’ять – це коли можеш написати по пам’яті весь матеріал!” Усі принишкли. Згодом я часто собі таке дозволяв, але завжди пам’ятав цей урок і запитував себе: “А що грають другі скрипки в 6-й цифрі? І чи потрібно ризикувати?” Це як на дорозі. А раптом щось не складеться і трапиться ДТП?»
До слова, сам Натан Рахлін, як правило, диригував без нот. Висновки робіть самі.
На моє прохання розповісти про те, що з років навчання залишилося в свідомості назавжди, Олег Андреєв зазначив: «Ми з ним музикували, переграли на фортепіано в чотири руки всі симфонії Бетховена, “Лондонські симфонії” Гайдна, Чайковського… Слухачем була Віра Львівна, його дружина. Якось він каже: “Дорогий Олег, мені треба лягти в лікарню, але це не означає, що у нас не буде занять. Принесіть гітару”. (А в нього були такі товсті пальці, як сардельки. Та коли він брав скрипку в “Прощальній симфонії” Гайдна, – це було щось!) Я приношу йому гітару, він грає Шосту симфонію Чайковського. Ми розбираємо її на гітарі! Причому він акорд бере повністю – як той розкладений в оркестровій партитурі. Мало того, запитує у мене: “Ось це чий голос?” А поруч лежать хворі. Уявіть собі цю обстановку. Коли гітару занесли до палати, весь поверх збігся! А я тримаю не просто урок, – справжній іспит. Таке відбувалося не раз. І не тільки з Чайковським. У нього все звучало в голові».
Продовжую бесіду:
– Що таке диригування Рахліна? Це виразний жест? Уміння пояснити словами на репетиції? Ваша формула.
– Знаєте, він не пояснював на репетиції особливо. Говорив, що професія диригента – не «розмовник». Ось якимось дивом руками (а вони маленькі були, але такі виразні!) йому варто було показати ауфтакт, – і хотілося разом із ним дихати. І музиканти його відчували. Більше того, це почуття поширювалося й на слухача.
Доповнюю думкою Вадима Венедиктова: «Нас виховувала Музика, яку робив Натан! Він, як великий маг, хапав через нас слухачів – і люди щиро переживали живу матерію, яка йшла зі сцени. А там сиділи ми й були єдиним цілим грандіозним Інструментом. Ми поважали себе, намагалися бути кращими!»
Ця теза кореспондується з висловлюванням Олега Андреєва: «Натан Григорович кайфував разом із музикантами. Якщо музикант на репетиції і в концерті не отримав задоволення, – це все одно що його десь на вулиці образили. Він приходить додому порожнім. Адже кожен – індивідуум. Зібрати всіх у єдине ціле міг тільки Рахлін».
«Найбільшим серед багатьох його чудес був тембр оркестру, яким він диригував, – підхоплює естафету Вадим Венедиктов. – Звичайно, досвід, уміння – це одне, але то була його Природа! І це поєднання високого професіоналізму і таланту творило з нас музикантів! Ми разом із ним читали велику книгу симфонії, зупиняючись десятки разів на тактах партитури, обігруючи і відкриваючи їх щоразу в новому світлі.
Які там перерви! Він забував про них і завжди страждав від потреби перериватися в роботі. При тому Натан не був добреньким дядечком. Він виривав із нас те, що йому було потрібно для звучання. На нього не можна було ображатися. Коли він бував у гніві – ображалися на себе».
Триває розмова з Олегом Андреєвим:
– Як Натан Рахлін працював над репертуаром?
– Він сам вибудовував програми і дуже ретельно готувався до будь-якого концерту. Враховував можливості оркестру, навіть тональний план творів. Завжди порівнював музику з творами живопису, літератури, архітектури того періоду, вивчав історичний контекст. Бібліотека в нього була колосальна. Ми разом підбирали матеріали. Це поєднання партитури, часу, епохи, культури тієї пори було таким чудовим!
– Він звертався здебільшого до класики?
– Ні, ви знаєте, за радянських часів, окрім класики, обов’язково потрібно було мати в програмі 20% національної музики.
– Але ж це правильно!
– Звичайно! Тож Натан Рахлін виконував усе, що писали українські композитори.
– Ревуцький, Лятошинський…
– І Цегляр, Мейтус, Шамо…
– А от коли працював у Казані, він звертався до української музики? Чи це було вже нецікаво?
– Ні, він виконував українських авторів! Але й також татарських, зокрема був першим виконавцем творів Назіба Жиганова, тоді ректора Казанської консерваторії.
– Чи багато Натан Григорович гастролював?
– За кордон його майже не випускали. Боялися, що не повернеться. А от Союз об’їздив уздовж і впоперек. Причому там, де були маленькі оркестри, йому повідомляли: «Натане Григоровичу, в нас оркестр не укомплектований». – «Нічого, а є поблизу військова частина?» – «Є». – «З оркестром?» – «Так». – «Ви запросіть звідти кларнетиста, двох валторністів, тромбоніста – і буде оркестр». – «Але вони слабенькі». – «Я їх навчу». І насправді учив!
– Тож у чому сенс професії диригента за Рахліним?
– Що таке диригент? Це посередник між слухачем і оркестром. Він мусить допомагати не тільки музикантові, але й слухачеві, котрий повинен дихати разом з оркестром. Він – митець, який усе це ліпить. Є диригенти і тактувальники. Так от Натан Рахлін – Диригент. Я зараз дивлюся класику, що звучить на телеканалі «Mezzo». Ось тієї паузи, цезури, повітря не вистачає. Усе йде мимо музики, бо не відповідає їй.
– А є школа Рахліна? Це ж не кількість учнів, а якась особливість, що об’єднує диригентів. Чи є митці, які несуть «рахлінский» заряд?
– Звичайно. Це, насамперед, ті музиканти, котрі «вдихнули» і засвоїли його творчу методу, ставлення до мистецтва, стилю кожного твору.
Далі – слово Вадимові Венедиктову: «Який він був у повсякденному житті? Пам’ятаю, група музикантів зібралася в кафе відзначити якесь свято. Запросили Натана Григоровича. Він прийшов і був із нами цілий вечір! Розповідав історії з життя музикантів, артистично видавав анекдоти. І невідомо нам, молодим, було, яке складне життя прожив наш Маестро, і як нелегко йому доводилося в житті. Став він знаменитим на зламі епох і вистояв у політичних і життєвих бурях! Очі його світилися радістю, коли ми просили його пограти на гітарі, яку принесли про всяк випадок із собою. Взагалі-то він грав на всіх оркестрових інструментах!»
…Такі постаті не можуть не цікавити. І штрихи до цього портрета ми, звичайно, в подальшому додаватимемо. Наразі ж скористаймося цитатою зі спогадів учня Рахліна: «Для мене Натан Григорович – Символ Досконалості. Вічна йому слава!» Не конкретизуймо автора, бо до цих слів приєднаються усі.
Ольга ГОЛИНСЬКА
Фото з архіву Олега АНДРЕЄВА
Друковану версію див.: Ольга Голинська. Браво, Маестро! // Музика. – 2012. – № 2. – С. 26–27.
