У пропонованому матеріалі з архіву журналу «Музика» відомої музикознавиці Любові Кияновської можна змінити лише цифри ювілеїв. На сьогодні це 80-річчя від дня народження й 60 літ творчої діяльності видатного українського скрипаля й педагога Олега Криси, які світова музична громадськість відзначила цьогоріч 1 червня
Цьогоріч один із найвидатніших українських скрипалів другої половини ХХ – початку ХХІ століття Олег Криса святкував свій 70-річний ювілей і 50-річчя творчої діяльності. Звісно, що така дата викликала значний міжнародний резонанс, а в рідному місті митця Львові відбулися два ювілейних концерти: камерний, з незмінною партнеркою на сцені й у житті, піаністкою Тетяною Чекіною, і оркестрово-симфонічний.
Не випадково вживаю тут таку незвичну дефініцію, оскільки митцеві довелося виступити в один вечір з трьома різними оркестрами і трьома диригентами: камерним оркестром «Академія» (диригував Ігор Пилатюк), камерним оркестром «Віртуози Львова» (під орудою Мирона Юсиповича) та академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії (під батутою Володимира Сивохіпа). Надзвичайно широкий спектр програм: від Бетховена до Шнітке і від Брамса до Станковича – спонукав мене спрямувати розмову з Маестро в певне «універсальне русло», до вияснення багатьох «обертонів становлення» видатного музиканта, його життєтворчих пріоритетів.
Хотілося б спеціально додати, що як співрозмовник Олег Васильович надзвичайно цікавий. Його «вербальний талант», здатність висловлюватись лаконічно, дуже точно і водночас образно нагадує манеру його музичного виразу, якою так захоплюються впродовж півстоліття меломани всього світу
– Я б хотіла трохи незвично почати інтерв’ю. Готуючись до нього, переглянула численні інші ваші розмови з журналістами і… ніде не знайшла згадки про родинне середовище. Навіть не знаю, хто за фахом був ваш батько. А відомо ж, що кожен талант формується з дитинства під впливом сім’ї і близьких…
– Мій батько, Василь Теофілович, був, як тепер говорять, бізнесменом, – усе життя пропрацював у торгівлі. А мама, як це часто бувало в галицьких родинах, присвятила себе вихованню дітей і турботі про дім. Але без перебільшення можу сказати, що я відчув красу музики і закохався в неї на все життя саме завдяки мамі. Вона походила з простої родини, з мальовничого села на Волині, де все довкола співало. І вона сама чудово співала. У неї був прекрасний голос, сильне і дзвінке сопрано, пам’ять до музики мала унікальну, знала сотні пісень різних жанрів – і жартівливі, і ліричні, і стрілецькі, й обрядові, співала також у хорі. У нашому домі часто бували гості, і з якого би приводу ми не збирались, завжди звучала пісня. Тато теж любив співати, дуже душевно виводив мелодії, проте таланту до музики мабуть-таки не мав.
Змалечку я пробував мамі підспівувати. Знайомі помітили, що це в мене добре виходить, і порадили батькам відвести дитину до музичної школи. Це була згодом знаменита спеціальна музична школа імені Соломії Крушельницької. Щоправда, оскільки я був дуже сором’язливою дитиною, то коли мене перший раз попросили щось заспівати, я не те щоб співу – слова з себе не міг видобути. Мене вдома навіть покарали – поставили в куток. Але екзаменатори зрозуміли справжню причину мого мовчання і повторили іспит. На другий день мені навіть сподобалося співати «перед публікою», відстукувати якісь ритми і визначати ноти. Так мене прийняли до школи, почалося моє професійне життя.
– А ще які спогади з дитинства є для вас важливими?
– Я виріс у красі! Львів – унікально прекрасне місто. Його архітектура, краєвиди, історичні пам’ятки, що оточують тебе на кожному кроці, – все у рідному місті було естетично довершеним, і я довго думав, що всі міста такі ж чудові. Потім переконався, що це зовсім не так. Але для мене малого сам Львів був дуже сильним враженням.
– Але ви народились не у Львові?
– Так, я народився в селі Ухані неподалік Любліна (в Америці просто пишуть – у Любліні), але воно не було моїм справжнім «родинним гніздом». Батько до війни мешкав у Львові й провадив дуже широкий бізнес, навіть до Берліна заїжджав у справах. А під час війни моїй родині доводилося від усіх тікати: від німців, поляків, більшовиків. Ось і закинула доля нашу сім’ю на короткий час у те село, де я народився. Як ми поверталися звідти – не пам’ятаю, я був зовсім малий. Знаю лише, що тоді ми мали можливість їхати або далі на Захід, або повернутися до Львова. І тато сказав: «Ні, ми повертаємось, я без України не зможу жити». Тож насправді моєю батьківщиною та рідним містом завжди був і залишається Львів.
Тато був натурою бурхливою, незалежною. Мій дід, священник, конче хотів, щоб і його син, тобто мій батько, прийняв духовний сан, але той обрав інший шлях. Усі дідові брати були священниками. Пам’ятаю, як проводив канікули в домі одного з дядьків, прислужував йому під час літургії, він мене катехизував. Тож релігійна сфера була мені зовсім не чужа.
– Це, між іншим, можна відчути і в манері вашої гри, – навіть не знаючи цього факту вашої біографії, я його визначила. А як ви згадуєте шкільні літа?
– О, у нас були прекрасні вчителі! Передусім не можу забути мого першого викладача скрипки Костянтина Михайлова. Він був дуже строгий, вимогливий, часом навіть аж занадто суворий до дитини. Але все це можна було пробачити заради того високого рівня, котрий він, як музикант, не тільки мав сам, а й прагнув і вмів передати учням. Із ним у мене теж пов’язане одне з перших сильних музичних і життєвих вражень.
Одного разу Костянтин Михайлович, який працював концертмейстером в оркестрі оперного театру, взяв мене з собою до оркестрової ями (причому провів туди «нелегально», що додавало події невимовної таємничості й від того захоплювало ще більше) і посадив коло себе, прямо перед диригентом. Цей незабутній спогад залишився зі мною назавжди!
– А чи знали ви, що Костянтин Михайлов був учнем Сергія Коргуєва, котрий у свою чергу вчився й асистував славетному Леопольду Ауеру? Тобто, що у вас ауерівська школа?
– Так! Знав і дуже цим пишався! Дотепер даю учням вправи Коргуєва на подвійні ноти.
– І Михайлов у ті радянські часи вам спокійно про це говорив? Адже Коргуєв утік від большевиків до США, тобто явно був «нереспектабельною особою»? Це Михайлову не заважало?
– Зовсім ні! Рахманінов теж утік до США, але його комуністична влада визнавала і твори широко виконувались. Усе-таки то були вже трохи інші, повоєнні часи. І вправи Коргуєва, до речі, вільно друкувалися в СРСР.
– У вас в музичній школі був якийсь неймовірно «зоряний» клас. Адже Олександр Слободяник теж із вами вчився, правда?
– Було два класи – «А» і «Б», то він учився в паралельному. Моїми ж однокласниками були Віктор Єресько, Харитя Колесса, Юрій Мазуркевич, Богодар Которович, Богдан Янівський, Матіас Вайцнер. Це все був наш клас, насправді особливий. Ми дуже колегували, поки вчились – узагалі були нерозлучними. Вже потім кожен пішов своїм шляхом. Але гарні стосунки збереглися.
– Цікаво, як сталося, що раптом в один рік, в одному класі зібралися майбутні музиканти світової слави?
– Ну (замислюється), може й доля так покерувала, нам не дано знати. А можливо так вийшло і тому, що в перші повоєнні роки було дуже мало дітей, які хотіли навчатись музиці. І вже ті, які вступали в спеціалізовану школу, були дійсно повністю сфокусовані на своєму інструменті й не лише могли, а по-справжньому хотіли грати!
– Ви любили школу?
– Дуже любив. Це такі були відчуття – вам не передати! Я дотепер із великою теплотою згадую і дитинство, і школу. Крім того, це були надзвичайно плідні роки. Ми любили наших учителів, хоча, може, не всіх однаково. Так, справжньою легендою був Григорій Терлецький. Він викладав сольфеджіо – ніби не такий вже й захоплюючий предмет, але ми його просто обожнювали. Завжди дуже чекали уроків.
Терлецький учив нас не просто основ співу, а творчості. Він вів нас уперед, давав більше, ніж було передбачено програмою. Коли ми почали вчитись у Кос-Анатольського гармонії, то вже на першому уроці Анатолій Йосипович програв нам фрагмент і запитав, як він будується. Я підняв руку і все «розклав по поличках»: це секвенція, це така-то послідовність, це каданс тощо. Він здивувався, поставив п’ятірку. Потім заграв інший фрагмент – вже Богодар Которович так само легко визначив усі теоретичні елементи. Ось таку підготовку ми отримали від Терлецького.
Ну, а ще була велика дама, яка вносила в наше життя аромат Відня – Марія Леонтіївна Білинська, вона читала музичну літературу. І Лідія Улянівна Минко, яка так викладала українську літературу, що я дотепер пам’ятаю, коли народився Григорій Сковорода. Боюсь когось забути чи образити, але загальне враження залишилось: це було чудово! (Останню фразу Олег Васильович повторює кілька разів: відчувається, що ці спогади для нього надзвичайно милі й дорогі.)
– А потім була Москва, і напрошується логічне запитання: як вам, вихованому в такій особливій галицькій атмосфері, було звикати до кардинально іншого укладу життя, звичаїв і поведінки?
– У Москві для мене була одна найважливіша особа: це мій учитель Давид Ойстрах, його ореол затьмарював усе! Я був таким щасливим і гордим, що потрапив до нього в клас, до найвищої еліти скрипкового мистецтва! Він був для нас не просто педагогом. Як людина надзвичайно ерудована, на заняттях він завжди давав важливу додаткову інформацію: з історії, суміжних видів мистецтва, з життя видатних артистів, яких він знав особисто. Крім того, його уроки проходили відкрито, іноді в класі було просто не протовпитись. Приходили і відомі музиканти.
Не забувайте, це був початок 1960-х років, частково відкрилася «залізна завіса» і до Москви ринули знані музиканти із Заходу. Навідувалися до Ойстраха і Караян, і зірки з Ла Скала. Ніколи не забуду: одного разу я граю на уроці, відчиняються двері й поріг переступає Ісаак Стерн. Я просто отетерів, але продовжував грати, хоча із більшим хвилюванням, ніж зазвичай. Він мене питає: «Чого ти такий нещасний, хлопче?» А я відповідаю: «Я не нещасний, я переляканий». Потім у Штатах я йому нагадав цю історію, ми трохи посміялись.
Ойстрах був для мене також другом і наставником. Він мене дуже любив, і я завжди відчував, що маю могутній тил. Пригадую, як я тільки-но приїхав до Москви й не мав де мешкати. Ойстрах лише передзвонив – і за хвилину я вже мав місце в гуртожитку. І з вирішенням багатьох життєвих проблем ставало набагато легше, різні «двері» простіше відчинялися, коли довідувались, що ти учень Ойстраха.
– Тоді в Москві було два найвидатніших скрипалі: Ойстрах і Коган – дуже різні особистості. Між ними не було відвертої конкуренції?
– Це були музиканти і люди такого масштабу, що про жодну конкуренцію не йшлося. Кожен мав дуже сильну власну сутність, ішов своїм шляхом, ставлячись один до одного з великим респектом.
– На мою гадку, Ойстрах репрезентував у мистецтві більше аполонічне начало, за Ніцше, тобто рівновагу і гармонію в усіх вимірах, а Коган – діонісійське, себто експресивне, часом навіть стихійне. Дозволю собі висунути припущення, що ви в особі Давида Федоровича знайшли не просто геніального педагога, а людину, відповідну за типом світосприйняття, – бо у вас теж явно переважає ця аполонічна природа, почуття міри.
– Ви праві. Я так відчуваю і учням прагну це передати: гармонія – основа всього, гармонійна рівновага – найвище досягнення музиканта. Я, між іншим, ніколи не копіював Ойстраха, хоча він мав на мене величезний вплив. Я намагався зберігати своє.
Давид Федорович, будучи людиною дуже стриманою, толерантною до художніх переконань і уявлень учнів, втрачав самовладання лише якщо помічав неохайність у виконанні, порушення канонів доброго смаку, немотивовані перебільшення чи щось подібне. Кожна деталь мала бути відпрацьована якнайретельніше – це закон, із якого не допускалися винятки. І ще: він категорично заперечував «табель про ранги» серед артистів. Хто кращий, хто гірший – не могло бути для нього предметом обговорення. Він завжди тільки одне повторював: «Я в житті чув одного скрипаля, що втілював естетичний ідеал – це Фріц Крейслер».
– А ваші друзі мали на вас певний вплив?
– Про шкільних друзів я вже згадував. А в Москві у мене теж було багато товаришів, це був піднесений і плідний час. Ми ходили на лекції – до Нейгауза, Ростроповича, дуже активно спілкувалися на різні професійні та непрофесійні теми. Намагалися не пропускати жодної вартісної мистецької події. Наприклад, коли приїхав Стравінський, мені вдалося потрапити на його концерт. Адже в молодості людина вбирає в себе цікаву інформацію, як губка.
У Києві я мав приязні стосунки з композиторами, із якими співпрацював. Їхні твори я грав і виконую дотепер: Скорик, Станкович. У Москві були Губайдуліна, Шнітке, за кордоном – Пендерецький. Окрім того, я приятелював і з філософами, художниками. Наприклад, був у Москві такий філософ грузинського походження Мераб Мамардашвілі – от із ким було дуже цікаво спілкуватися!
– Маючи блискучу кар’єру в Москві, ви переїхали до Києва. Чому?
– Так, мене запросив тодішній ректор Київської консерваторії Іван Ляшенко, і я пробув у Києві шість років. Зовсім про них не шкодую, бо тут почалася моя педагогічна кар’єра. У Києві тоді була дуже цікава атмосфера, яку створювали Ляшенко і його оточення: Скорик, Марія Чайковська, Которович і багато інших.
– Якою мірою ваша ментальна українська природа «включається» у специфіку вашого виконання?
– Я гадаю, що індивідуальна природа в цьому процесі все ж переважає. Але свідомий того, що я українець, і якщо походжу з цієї країни, то повинен пропагувати її культуру й традиції.
– А наш уславлений кордоцентризм, ви його відчуваєте?
– Мені видається, що це більше загальнослов’янська риса, хоча, можливо, українці й справді ліричніші. Не знаю…
– І останнє запитання, почасти дуже банальне, але насправді – чи не найістотніше: хто ваш улюблений композитор?
– Раніше я мав пріоритети, на різних етапах життя віддавав першість різним композиторам. А зараз маю що вам відповісти: мій улюблений композитор той, якого я зараз виконую.
– Це підтверджує мою гіпотезу, що ви «скрипаль без амплуа», тобто добре почуваєтесь у музиці будь-якого стилю.
– Дуже вдячний за це спостереження, бо над цим я все життя працював. Недавно з нагоди виходу моїх компакт-дисків у США з’явилася цікава стаття, у якій відомий критик, розмірковуючи над моїм виконанням, задає питання: «Де ж тут сам Олег Криса?» І відповідає: «Всюди і ніде». До такої єдності з твором і вміння переключатися, на моє переконання, повинен прагнути кожен виконавець.
Любов КИЯНОВСЬКА
Друковану версію див.: Музика. – 2012. – № 6. – С. 32–35.
