Випадково, але дуже символічно розмова зі швейцарським диригентом Павлом Длябогою відбулася саме 1 грудня. Надто насичена ця драма поворотними для нашої історії подіями
Так, Всеукраїнський референдум і фактичний початок Революції Гідності, окрім суспільно-політичних наслідків, вказали вектор руху і в національній музичній культурі. Після першої події ми отримали можливість мати мистецтво офіційно «українське», після другої – долучити «українське» до «європейського». Симптоматично, що на 1 грудня 2017 року припало закриття Третього міжнародного конкурсу диригентів імені Стефана Турчака – однієї з культурних кульмінацій останніх років в Україні, яка засвідчила «західний» вектор розвитку української музики та вагу академічного мистецтва у формуванні іміджу України у світі.
Встановити причинно-наслідковий зв’язок між цими подіями покликаний швейцарський диригент Павло Длябога – активний свідок і співучасник згаданих подій, член журі цьогорічного Конкурсу диригентів імені Стефана Турчака.
– Пане Длябога, коли відбувся ваш перший візит до України?
– У 1989 році. Вже у 1990-му я мав концерт у Театрі імені Івана Франка, а в 1991-му став співорганізатором швейцарсько-українського музичного фестивалю. Так я намагався зав’язати нові контакти…
– Ви мали складнощі з отриманням дозволу на в’їзд чи якісь неприємності з КДБ?
– На той час уже було легше – не потрібно було звертатися в Москву по дозвіл. Візу я отримав у Берні. Уперше ми приїхали з дружиною та її вуйком. Я був уражений, усіди ходив, роздивлявся, нічого лихого не помічав. Потім дружина мені сказала, що за нами стежать. То були гарно вдягнуті молоді хлопці в «адідасах». Вони мінялися, щоби їх не впізнали, постійно нас переслідували, але жодних неприємностей не було. У 1990 році я зупинився у готелі «Русь» і до мене прийшов журналіст із магнітофоном брати інтерв’ю. Раптово техніка почала сильно шуміти, свистіти. Журналіст сказав, що нас прослуховують. Зараз це звучить як анекдот, але тоді було не смішно. Того року я на власні очі побачив багато студентів на Майдані (Революція на граніті. – С. Н.), вони розгортали намети.
– На ваших очах народжувалася нова Україна…
– Це була справжня сенсація! Ми багато спілкувалися зі студентами. В одному з наметів тоді навіть продавали українські паспорти. Там писалося «Громадянин України». Я досі зберігаю такий на згадку.
Розумієте, я виріс в українській сім’ї у Польщі. Ми виїхали в Америку, потім я переїхав у Швейцарію. Душею – завжди був українцем, так почуваюся. Приїхавши, сказав собі: «Боже мій, це є щось фантастичне!» Після проголошення Незалежності я зателефонував батькові в Америку – спитати, що він на це скаже. Батько, трошки фаталіст, зазначив: «Знаєш, мені буде легше вмирати». Але до справжньої політичної, суспільної, культурної ідентичності, як виявилося, ще був довгий шлях. На референдумі я очікував, найоптимістичніше, шістдесят відсотків підтримки Незалежності. Стало понад дев’яносто, а в Криму – понад вісімдесят. І це дуже цікаво.
– Ви народились в українській родині у Польщі. Це вже досить конфліктна ситуація. Наскільки важко було дитині з українським вихованням зносити дискримінацію і ненависть до свого походження?
– Мої батьки родом з Лемківщини. Татові вдалося втекти на Захід, мама за ним поїхала. Я народився у західній Польщі, в колишніх німецьких землях. Батьки лише вечорами і пошепки українською розмовляли. Пам’ятаю, у третьому класі початкової школи нам вчителі розповідали, як їх бандерівці з дерев стріляли. Я знав, що ми інакші й треба бути дуже обережним. У мене було хороше дитинство, але батьки жили у постійному страху.
Тато був в УПА і його викрили у 1956 році. Одного дня він просто не прийшов з роботи, повернувся через місяць повністю знищеним. Він не міг самостійно вулицю перейти, бо мав проблеми з рівновагою. Ось так побував на «інтерв’ю» з КДБ. Там не було такої тортури фізичної, але була ментальна тортура. Батько не хотів про це говорити, але якось мені розповів, що йому там говорили: «Ми і так тебе замордуємо, але якщо ти не скажеш, то ми замордуємо і твою сім’ю». Якщо хтось стукав у двері по восьмій вечора, він білий ставав. Страх, страх… У 1961 році ми виїхали в Америку, а батька відпустили аж у 1963-му. Лише з того часу він уже не боявся.
Я, власне, навчився писати і читати українською у католицькій українсько-американській школі. Переїхавши до Швейцарії, мусив це все зберегти. Щомісяця батько надсилав мені часопис «Сучасність». Це була інтелектуальна українська постанова, як треба дивитися на світ. Я читав його від початку до кінця, бо вирішив зберегти свою мову та ідентичність.
Пам’ятаю, як уперше приїхав до Києва – української столиці. А навколо – російською розмовляють! Це дуже заболіло мені. Я знав, що русифікація своє зробила. Тільки після Майдану (Революції Гідності. – С. Н.) я вперше зауважив, що більше чую української мови у спілкуванні серед молоді. Це є величезна зміна, на мій погляд. Величезна зміна! Дуже приємно.
– Що вас спонукало їхати зі Швейцарії на Майдан? Чому сприйняли ці події так особисто?
– Бо я почуваюся українцем! Це знак солідарності з народом. Не можна отам пасивно сидіти і читати, що в газетах пишуть, чи дивитися стрімінг в інтернеті. Мої два сини сказали: «Тату, треба їхати». Ми приїхали на тиждень, день і ніч там стояли. А які спілкування були на Хрещатику! Такий дух позитиву та оптимізму був у людей! Повсюди були розмови, що треба стояти до кінця, інакше нас усіх повісять. Це час, який не забудеш до кінця життя. Мені здається, що відтоді молодь стала більш упевненою, вільною у спілкуванні. Це вже знак появи особистої гідності. Але, може, я надто наївний, не знаю…
– Ви – один із перших музикантів, хто приїхав до України з гастролями після проголошення Незалежності. Чому для вас це було так важливо?
– Обмін культурою став для мене основним завданням і сама свідомість українства – на першому місці. Я приїхав не для себе, хотів показати, що Європа – це світ, який нас усіх чекає. Намагався допомогти молодим студентам дістати стипендії, кошти на закордонні майстер-класи та навчання. Тоді це була екзотика – кудись виїхати. Декого з молоді мені вдалося витягнути.
– Пригадуєте когось яскравого з тієї групи молодих музикантів?
– Був такий Віталій Купрій. Коли ми познайомились, йому було 14 років. Тоді він учився в київській музичній десятирічці й був першим, кого я витяг на майстер-клас. Він був іще дитиною, але вже такий батяр, зі складним характером, його постійно треба було стримувати. Згодом він навчався у Базелі, але мав там неприємності з дисципліною. Все ж таки дістався до Кертісового інституту музики (Curtis Institute of Music. – С. Н.) у Філадельфії – це як ролс-ройс музичних шкіл в Америці. Туди, як вступиш, то одразу маєш рояль, квартиру… Є такий піаніст китайський – Лан Лан. То він, як кажуть, валізки йому носив. Але Віталій не мав менеджера і, на жаль, не зміг зробити велику кар’єру. Натомість перейшов на рок-музику. Грає у такім симфонічно-оркестральному рок-бенді. По всьому світу їздить. Я не маю із ним зв’язку. Окрім нього, було багато віолончелістів, скрипалів, яких я спробував витягнути на майстер-класи і фестивалі.
– Як довго тривала ця програма?
– Це минулося досить швидко, від 1992 до 1995. З кінця 1996-го моя робота перейшла на Львів. Ми там разом із Маркіяном Гудзієм заснували камерний оркестр «Камерата Леоніс». Це прекрасні музиканти, ми з ними так розкрутилися, – концертували в Україні, Польщі, Швейцарії. У газетах мали хорошу критику.
– На початку 1990-х ви диригували у Запоріжжі, Дніпрі й Львові. Як вас тоді сприймала публіка?
– Виступаючи в Європі, перед концертом я завжди звертаюся до слухачів і кажу кілька слів. Ось і тут я вітався, розповідав хто я є українською мовою. Люди то сприймали, наче якийсь екзот із Місяця звалився або марсіянин. То були песимістичні часи, якась сірість домінувала у повітрі.
Пам’ятаю мій перший концерт у Львові, де диригував Другу симфонію Бетховена. Я взяв темп, який Бетховен вказав у партитурі. Публіка і музиканти не розуміли, що діється, бо тут так не грали. Навіть Микола Колеса, патріарх диригентської школи, теж підходив і казав: «Ой, що то за темп!» Але згодом оркестр звик і любив грати в таких темпах. Я часто приїжджав потім, і музиканти вже знали, що треба дивитися на метроном.
Працювати в 1990-х роках було дуже складно. Україна лежала в економічному плані. Люди не хотіли ходити на концерти. Це були страшні часи. Відтоді як ми заснували оркестр, я постійно намагався знайти гроші на його утримання. Ані копійки не заробляв. Одного разу після репетиції у Запоріжжі покликав усю дерев’яну групу до кімнати диригента. Вони злякалися, що буду з ними сваритись, натомість я їм подарував трості, придбані за мій кошт. Вони раділи, як діти, бо тоді того не мали. Я й струни привозив, бо тут вони були дуже дорогі…
– Чи знали ви українську музику до приїзду в Україну?
– Ні! Я не мав жодного поняття про сучасну українську музику. Знав хорову музику, бо мій брат хормейстер, і в Америці хорові твори співали. Я лише читав про українську музику, бо не було можливості дістати записи. Чув лише ім’я Станкович, адже про нього писали в «Сучасності». Одного разу в Торонто після концерту до мене підійшла українка. Вона дякувала за концерт, а потім говорить: «Вам слід українську музику грати, є такий прекрасний твір – Камерна симфонія № 3 з флейтою Євгена Станковича». Я це почув і забув. А вже працюючи у Львові пригадав це, коли познайомився зі Станковичем. Попросив у нього партитури. Ми записали Камерну симфонію № 3 на диску (“Camerata Leonis”: Luсerne Сoncert (1999). – С. Н.).
– У 1989 році ви вперше за межами України диригували концертним виконанням опери «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди у Вашингтоні. Як це стало можливим?
– То була цікава, майже шпигунська історія. Мій брат познайомився в Америці з українською співачкою, яка втекла з СРСР, Регіною Бабак. Вона й розповіла про цю оперу, сказавши, що було б дуже потужно виконати її на 1000-ліття хрещення Русі. Мій брат якимось чином встановив контакт з українською делегацією ООН у Нью-Йорку і попросив їх дістати партитуру. Через три місяці один із делегатів зателефонував і призначив зустріч на сходах Філадельфійського художнього музею. Десь о шостій годині. Коли мій брат з’явився у зазначеному місці, до нього підійшов чоловік, без жодних слів віддав папку й пішов. Пізніше братові зателефонувало ФБР – розпитували про зустріч із делегатом ООН. Потім вони прийшли в будинок з обшуком, брат відкрив їм папку, а там – партитура «Ярослава Мудрого» Георгія Майбороди. Ноти були в жахливому стані, всі пошматовані, тож нам довелося їх відновлювати. Брат приїхав до мене в Швейцарію, і ми ночами сиділи, клеїли, дописували. Зрештою, поставили оперу у Вашингтоні у найбільшому залі. Прийшло три тисячі людей – уся діаспора. Потім ми повторили виконання у Філадельфії і Торонто. Цікаво було б зустріти зараз цю людину, яка дала нам партитуру, адже тоді то був певний ризик…
– Чи вплине Конкурс імені Стефана Турчака на репутацію української культури за кордоном?
– Усі його зарубіжні учасники стали послами України у себе вдома. Я постійно чув від них тільки позитивні враження. Мені розповідали як чудово їх приймали, як оркестр допомагав їм. Це взагалі неможливо уявити, щоб конкурс у Європі обслуговував оркестр такого рівня (Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. – С. Н.)! Я помічав, як оркестранти гідно і чесно грали для кожного кандидата. Величезний комплімент за людськість цього конкурсу!
Я думаю, що можна побудувати цілу культурну індустрію на тому, щоб в Україні проводити європейські конкурси диригентів. Бо тут вони будуть понад наполовину дешевші, ніж в інших країнах. Наприклад, замість конкурсу в Парижі провести його в Києві, Дніпрі чи Львові. Тут вам і експертне журі, інфраструктура і супероркестр. Це можна використати для розвитку української культури.
– Як член журі конкурсу, за якими критеріями визначаєте хорошого диригента?
– Обов’язкова техніка: вільна ліва, точна права рука. Але є щось магічне, що не можеш охопити. Часто у диригента, який не володіє перфектною технікою, музика звучить краще. Це феномен, і дякувати Богу, що він існує! Бо це є життя в музиці.
– Усе ж, від чого залежить диригентський wow–effect? Чому у диригентів, які виконують однакові твори, оркестр звучить по-різному?
– Я не можу вам сказати, чому так є. Це і харизма, коли якісь проміння йдуть від людини. Дуже важливе ставлення диригента до оркестрантів. Їх треба по-людськи сприймати й шанувати. Вони мусять відчувати вашу повагу.
До речі, після першого і другого турів до мене підходило багато іноземних учасників, аби почути мій відгук. Навіть Ґаддієль (Ґаддієл Домбраунер, переможець конкурсу. – Авт.) після фінального туру й оголошення результатів просив мене поділитися враженнями. Жоден українець до мене не підійшов. Я б дуже радо висловив їм дещо по-товариськи. В цьому сенсі слід відкрити наших музикантів. Вони, може, трошки нецілісні, або ж невпевнені й бояться. Можливо у вас тут так не прийнято, я не знаю.
– Як на конкурсі виявлялися відмінності між українською та іноземною школами диригування?
– Це дуже важко визначити. Я думаю, всі українські учасники не поступалися в техніці. Помітно, що люди мають фантастичну школу. Свого часу і я б хотів таку мати.
У Європі, якщо граєш барокову музику, то на барокових інструментах, і там майже ніхто не піде на концерт, де таку музику виконують класичні інструменти з металевими струнами, бо в такому разі вона звучить як Дворжак. Треба цю свідомість перенести в Україну: інтерпретація має максимально наближатися до стилю певного часу. Я пам’ятаю, що колись приходив у Києві на концерт, слухав бароко, а чув Чайковського. Що ж ви робите! Повертаючись до Бетховена та Моцарта. Слід шанувати їхні метрономні позначки. Не можна, скажімо, щоб замість валторн грали гобої, так само і з темпами. Я гадаю, у вас замало класики практикують.
Передивіться другий тур конкурсу – тих учасників, хто мав нещастя витягнути Бетховена (П’ята симфонія. – С. Н.). Вони могли б запросто перейти у третій тур, але Бетховен їх знищив. Шкода. Фантастично талановиті люди, але на партитуру треба дивитись голими очима, неначе вперше її бачиш.
Фундаментальна справа – ауфтакт. Деякі робили це головою і паличкою одночасно. То вже є два знаки! Ти перериваєш динаміку точності, тон тоді не впаде куди потрібно, перебиваєш контакт з нотою. Потрібно зважати на це. Або коли йдуть «в коліна» грати піано. Ти диригуй руками, а не колінами!
– Якщо ми можемо експортувати формат конкурсу в Європу, якою мірою наші диригенти є форматними для європейських оркестрів?
– Безперечно, покоління, яке ми бачили на конкурсі, може вільно зачепитись у Європі. Але справа в тім, хто ж залишиться диригувати в Україні? Я розумію, що за браком перспектив усі, хто можуть, виїздять, і це дуже сумно. Така ситуація була в Польщі у 1980-х роках. У Базелі навіть був анекдот: «Що таке струнний квартет? Це є базельський симфонічний оркестр, як усіх поляків забрати».
– Наскільки важливо для диригента бути суспільно та політично свідомим, поєднувати художній обов’язок і морально-етичний? Як ви оцінюєте вчинок відомого диригента Ґергієва (один із підписантів заяви діячів культури РФ на підтримку анексії Криму та політики Путіна. – С. Н.)?
– Я вважаю, що Ґергієв себе сильно скомпрометував. Це наче Гітлера підтримати. Це продаж характеру й сумління. Ганьба. Тому політична свідомість усіх українських митців мусить стояти на першому місці. Адже Путін використовує російську культуру як інструмент пропаганди, як зброю. Відверто та відкрито. Я з вами не погоджусь, що Ґергієв чудовий музикант. Бачив його ще до окупації Криму, і мені не подобалося те, що він робить. Він старої школи, добре диригує російську класику, але не має аж такої хорошої критики в Європі.
– Якби вам запропонували диригувати у Москві українським твором, скажімо, Третьою симфонією Лятошинського?
– Ні! Я не виступатиму там, поки буду жити. Це як євреї, що пережили Голокост і заборонили собі ступати на німецьку землю. Це емоційне рішення, але я принципово на ньому стою, хоча й не є громадянином України.
Як ви ставитесь до тих українських музикантів, що гастролюють в Москві?
Це катастрофа. Вони себе продають. Якщо б не Крим, війна – то окей. Але після такого робити це гріх. Саме тому я таких музикантів не поважаю.
Розмовляв Стас НЕВМЕРЖИЦЬКИЙ
Фото Сергія НІКОЛАЄВА
Довідка:
Павло Длябога (11.03.1951, м. Леґніца, Польща) – диригент, педагог, музично-громадський діяч. У 1961 році переїхав до США, а з 1967 року проживає у Швейцарії.
З кінця 1970-х років виступає із симфонічними колективами та камерними оркестрами Лондона, Парижа, Штуттґарта, Вашинґтона, Нью-Йорка. У 1987 році очолив камерний оркестр «Гафнер», з яким концертував у Великій Британії, здійснив записи на швейцарському радіо. З 1989 року як диригент часто гастролює в Україні (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Одеса).
За рішенням журі переможцями конкурсу стали: Михайло Вандаловський (Україна) – диплом, Назар Якобенчук (Україна) – ІІІ премія, Іван Чередніченко (Україна) і Артун Хойнік (Румунія) – ІІ премія, Гаддієл Домбраунер (Франція–Ізраїль) – І премія.
На головному фото – члени журі конкурсу (зліва направо): Мікіца Євтіч (Сербія), Володимир Сіренко (Україна), Павло Длябога (Швейцарія), Євген Станкович (Україна, голова журі), Володимир Рожок (Україна, заступник голови журі), Нормумін Султанов (Узбекистан), Катерина Дулова (Білорусь), Анатолій Корисько (відповідальний секретар журі)
