23 лютого у Дзеркальній залі Львівської національної опери відбудеться сольний концерт українського піаніста Маркіяна Попіля
У програмі вечора твори Кароля Шимановського, Миколи Лисенка та Роберта Шумана. Про становлення як музиканта, рівень освіти в Україні та Європі й про майбутній концерт виконавець розповів у інтерв’ю.
– Як розпочалося твоє становлення як музиканта?
– Я народився у сім’ї піаністів – музика оточувала мене з дитинства. Чотирирічним я відтворив фрагмент твору «Клоуни» Дмитра Кабалевського, котрий виконував учень матері, та ще й в оригінальній тональності! Моя мама одразу зрозуміла, що я буду музикантом! Бажання стати професійним піаністом зародилося у віці 11 років, коли я почув Скерцо № 1 Фридерика Шопена у виконанні ровесника. Він так добре його грав, що, прийшовши додому, я сам відкрив ноти й зробив перші кроки до своєї мрії. Однозначно, любов до музики прищепили батьки та Лідія Крих. А моєму становленню як музиканта, вихованню музичного смаку завдячую викладачам Оксані Рапіті й Сергію Едельману.
– Чим відрізняється освіта в Україні та Європі?
– На мою думку, її рівень в Україні є вищим, аніж у Бельгії. У нас серйозніше ставляться до навчання та робочого процесу, – можливо, це наслідки радянської системи. В українській музичній школі учні займаються з педагогом два рази на тиждень по 45 хвилин, а у Бельгії – пів години раз на тиждень. Отже дитина, яка хоче стати музикантом, повинна шукати додаткові уроки музики при інших закладах освіти.
У європейських академіях навчальні навантаження є значно меншими, ніж в Україні.
Але це добре! Музикант може фокусувати увагу лише на своїй спеціальності та її вдосконаленні. Під час написання магістерської роботи в Україні потрібно дотримуватися шаблону «не менше 30 сторінок», а у Бельгії важлива не кількість сторінок, а контекст.
Щодо умов для навчання, бельгійські переваги: у навчальному закладі більше класів та інструментів, якими можна користуватися у будь-який час. На жаль, студенти в Україні втрачають багато дорогоцінного часу, очікуючи вільний клас або інструмент. Мають прокидатися рано, аби зайняти клас, чи грають до ночі.
– А як щодо конкурсів? Для одних музикантів – це справжнісіньке пекло, та для багатьох вони стають добрим трампліном у кар’єрі. Яке твоє ставлення?
– Змагання – це лотерея. Члени журі не можуть бути до кінця об’єктивними, бо у кожного різне трактування твору. Конкурси – антимузичне явище. Та, на жаль, без них складно себе проявити, бо не у всіх є зв’язки чи дар комунікації. Як би ми не любили музику – все ж залежимо від системи. Конкуренція не має нічого спільного з мистецтвом – це психологічний тиск. Є музиканти, які від природи мають психічне загартування і вміють абстрагуватися. Конкурс не завжди показує рівень. Можна бути готовим на всі 100%, але переживати і думати про страх, який майже всі відчувають. На моєму шляху були перемоги й поразки, але я навчився сприймати це спокійно.
– Ти часто виконуєш твори композиторів-романтиків. Чи справді це твої улюблені композитори?
– Так, у моїх програмах переважають їхні опуси, тому що вони – про нас, наші почуття й емоції. Романтика – золоте дно для піаністів. У дитинстві я захоплювався музикою Шопена. Також мені близька творчість композиторів епох бароко, класицизму та авторів XX–XXI століть.
– Розкажи про сольний концерт у Дзеркальній залі Львівської опери.
– Я радий, що цей речиталь відбудеться у камерному залі Львівської національної опери, бо саме у малих залах легко обмінюватися енергетикою та комунікувати зі слухачем. 23 лютого я виконаю твори видатних європейських романтиків: німецького композитора Роберта Шумана, поляка Кароля Шимановського та корифея українського романтизму Миколи Лисенка. «Симфонічні етюди» Шумана й «Маски» Шимановського вже давно у моєму репертуарі. Водночас я лише нещодавно уповні переосмислив сутність і заглибився у музику Лисенка.
Розмовляла Людмила БУРДА
