khmelyov

Музиканти знають ту роль, яку в оркестрах (не важливо, симфонічних, джазових чи pop’s orchestra) відіграють ударні інструменти. Роль ця – насамперед акомпануюча. Головне в ній – не соло (яке, слід визнати, подеколи буває досить ефектним), а органічна присутність перкусії в музичній тканині твору. Пересічний слухач, якщо не звучить соло, ударних не помічає, але коли їх немає – зникає музика, її цілісність. І це одразу помітно…

Сергія Віталійовича Хмельова не стало 26 квітня цього року, але українські музиканти, незалежно від їхньої жанрової приналежності, помітили, що музика у звичному розумінні… щезла. Загалом вона є, все нібито так, як і було (окрім війни), але несучої конструкції, яка скріплювала в музичному житті на перший погляд несумісне – оперно-симфонічну, джазову, експериментальну (авангардну), рок і фʼюжн-стилістику – немає.

«Як не стало Хмельова? Це ж константа музичного життя, незмінна й непорушна!» Усі, хто обрав музику професією, взаємодіяли з Сергієм прямо чи опосередковано, підсвідомо вважаючи, що так буде завжди. І раптом у вітчизняній ритм-секції різножанрової музичної спільноти утворилася чорна прогалина, пустота.

Константи не стало. Відчули це всі без винятку. Тому 18 жовтня концерт «Далека зірка Сергія Хмельова» в залі Національної філармонії України неможливо було зупинити. Він тривав до самої комендантської години, адже потік осіб, які бажали публічно виступити, не вичерпувався. Кожен прагнув на сцені віддати належне Сергію – словесно та/або музично, поділитися враженнями від спілкування й співпраці з Особистістю, Музикантом, Другом, Партнером, Педагогом, Людиною…

За життя Хмельов якимось містичним чином опинявся в епіцентрі майже кожної музичної події, причому вплив його на дану подію був беззаперечним, а часом і вирішальним, – для якості кінцевого продукту, реалізації покладеної в основу музичної ідеї, набуття форми, яка найкращим чином її ілюструє, розкриває.

Прожив Сергій Віталійович усього 66 років, але інтенсивність його життя, креативність, творчий доробок вражають. Для нього не існувало жанрово-стильових барʼєрів, застиглих форм виконавської манери, меж у музичному мисленні.

Він академічний музикант? Так, безумовно. У професійному плані – найкращий, випускник Київської консерваторії (нині Національна музична академія України), учень Володимира Колокольникова, понад 35 років концертмейстер групи ударних Національної опери України, а до того два роки – музикант Державного симфонічного оркестру УРСР. Заслужений артист України.

Він педагог? Ще й який! З 1989 року – викладач рідної консерваторії, має безліч вдячних учнів.

Він рок-зірка? Так, грав у кращих українських біт-гуртах – «Крок», «Крила», «Червоні маки», «Галактика» та інших, котрі за радянщини офіційно називалися вокально-інструментальними ансамблями – ВІА. Важко порахувати фестивалі, конкурси та інші масові заходи, в яких брав участь Сергій Хмельов. Рок-фани навіть уявити собі не могли, що той drummer, що феєрить в улюбленому гурті, водночас, в інші дн –, музикант симфонічного оркестру чи «сидить у ямі» оперного театру. В суспільній свідомості таке не поєднувалося, а в реальному житті цей феномен мав прізвище та імʼя – неперевершений Сергій Хмельов, кращий виконавець на ударних інструментах не тільки України, а і Європи.

Окремо хочеться відмітити четверту професійну іпостась Хмельова – джазову. Недарма більшість учасників вечора його памʼяті у філармонії була повʼязана з джазовим мистецтвом – прямо чи опосередковано. Поза сумнівом, Сергій був чудовим виконавцем на ударній установці (англійською – drums kits), однак в історію українського джазу він увійшов насамперед як віртуозний вібрафоніст, один з лідерів легендарного квартету джаз-імпресіоністів. Більше того, він та його партнери були визнані творцями цілого напряму – імпресіоністського модерн-джазу.

Минуло чимало років після джазового фестивалю «Голосієве-88», а виступ квартету й шалені імпровізації вібрафоніста Хмельова залишилися в памʼяті тих, хто чув і бачив це диво, назавжди. Незабутнє. На жаль, не зафіксоване на відеоносіях…

Перераховувати інші джазові формації, партнером/учасником яких був маестро Хмельов, не будемо, – їх чимало. Згадаємо хіба що Jazz City Band, Jazz Breeze і, особливо, Київський квартет саксофоністів під орудою Юрія Василевича. Незабутніми були концерти й клубні виступи Сергія у складі квартетів Петра Пашкова, Володимира Соляника, зі співачкою Інесою Іваницькою…

На додаток – про композиторську творчість Хмельова. Як композитор (не акомпаніатор, а саме творець музики) він реалізовував себе в унікальному ансамблі ударних інструментів «Ars Nova» під орудою Георгія Черненка, ансамблі «Київські дзвонарі», а також в авангардних джаз-колективах, зокрема, відомій формації Олександра Нестерова. Там його фантазія й творчий потенціал отримували широкі можливості для креативу. Окрім того, Сергій Віталійович – автор численних творів, аранжувань, упорядник репертуарних збірок для ударних інструментів.

Не було такої перкусії, якою би не володів Сергій Хмельов. Не існувало патерну чи ритм-стилістики, які б маестро не використовував у поточній діяльності. Жоден творчий проєкт не обходився без його участі, й це було умовою успіху. Та головне інше. Йдеться про те, якою він був Людиною! Про це розкажуть його друзі, соратники, партнери, колеги – учасники концерту памʼяті.

Юрій Василевич: «Далека зірка» – Сергій Хмельов… Написавши цю п’єсу, він навіть не думав, що вона – саме про нього. Скромний, завжди привітно усміхнений, генератор імпровізаційної фантазії і веселого настрою на сцені… Таким, Сергію, ти залишишся назавжди в наших серцях!

Більше трьох десятків років він провів на сцені разом із КиівSAXквартетом! Його дотепні, неординарні прийоми гри на ударних інструментах (із використанням кахона, вібрафона, пральної дошки, клаксона, поліцейського свистка) доводили публіку до екстазу…

Одного разу Сергій був заявлений в афіші, але не зміг прийти на концерт. Прихильники його таланту висловили мені обурення: «Ми любимо SAX квартет, але прийшли слухати Хмельова»… Сергій мав власну публіку, численних прихильників і любителів його таланту!

На гастролях у Японії нас поселили разом. Якогось вечора Сергій попередив мене, щоб я не хвилювався, – він ночувати не буде, бо їде зі своїми японськими друзями за місто. Наступного дня розповів цікаву історію: «Їхали від Токіо більше години; малесенька хатинка, невелика територія, на котрій поховані батьки; підійшли і почали розмовляти, ніби з живими… “Добрий день, родичі! Сьогодні ми приїхали з другом, чудовим музикантом і прекрасною людиною Сергієм з України; не гнівайтесь на нас, ми побудемо трошки тут біля вас разом”».

Вразила мене ця історія тим, що японці розмовляли ніби з живими і тут присутніми родичами…

Сергію, я і тепер (як твої японські друзі) часто шукаю поради в тебе, питаю як і що зробити краще… Дякую Тобі, друже-побратиме, за те, що був у моєму житті, за прекрасні й незабутні моменти нашого спілкування.

“Далека зірка”… Але така близька…»

Інеса Іваницька: «Сергій Хмельов. Всесвіт. Дивовижний і витончений. Світло. Мудрість. Учитель, який допоміг мені зрозуміти хто я є і дав мені сміливість бути самою собою, який бачив космос у мені. І навчив слухати себе».

Галина Макаренко-Дергунова: «Я згадую Сергія, як теплий сонячний промінчик після тривалої зими. Такою він був теплою та сонячною людиною для всіх, завжди усміхнений і привітний.

Я знайома з Сергієм як музикантом завдяки дружбі з заслуженим артистом України Юрієм Василевичем і його квартетом саксофоністів. Цей колектив товаришував із моїм чоловіком Євгеном Дергуновим, відомим композитором, аранжувальником, піаністом і викладачем, який написав багато авторських творів, джазових стандартів та аранжувань для цього ансамблю.

На концертах Сергій завжди майстерно грав із квартетом, вносячи щоразу нові фарби та нюанси, оскільки був багатогранним музикантом із блискучою фантазією.

То була дивовижна співдружність метрів українського джазу. На жаль, ні Євгена Дергунова, а тепер уже й Сергія Хмельова, немає з нами, але пам’ять про них – жива, а їхні твори виконуються на концертах і фестивалях».

В’ячеслав і Тимур Полянські: «Сергій Хмельов! Музикант – вулкан. Фантастичний артист, якому підкорялися найрізноманітніші музичні напрями й стилі. Забути його неможливо. Працюючи в оркестрі Національної опери України, Сергій був, можливо, найпопулярнішим і, можна сказати, часто просто незамінним виконавцем на ударних інструментах у найрізноманітніших за складом ансамблях.

Завжди, коли з’являлося його соло, звучання перетворювалося на яскраву театральну виставу, центром якої був не просто музикант на ударних інструментах, а саме він, Сергій Хмелев, котрий буквально фонтанував каскадами найнеймовірніших прийомів.

Саме це спостерігалося в нашій програмі, коли ми виконували “Еллінгтонію”, велику сюїту для 2-х роялів і симфонічного оркестру. Тут у поєднанні джазу та симфонічного розвитку потрібний саме такий майстер, який має академічну освіту й водночас володіє джазовою ідіоматикою.

На репетиції усе зробили і, як кажуть, “ніщо не віщувало”… Але підчас концерту в своєму сольному епізоді Сергій буквально “зірвав” зал і всіх нас на сцені. То було щось фантастичне! Потужна енергія, імпровізація великого музиканта!! Майстер!!!

Хто каже, що незамінних немає? Є, це точно! Сергій Хмельов, ми завжди пам’ятатимемо тебе!!!»

Кирило Стеценко: «Мені пощастило познайомитися з Сергієм Хмельовим наприкінці 1970-х, коли він, прибувши до Києва із Запоріжжя, став студентом Київської консерваторії (тепер – Національної музичної академії України). Оскільки мій рок-гурт “Еней” був розігнаний втручанням КДБ, то я тоді мріяв про створення нової супергрупи і дуже уважно приглядався до молодих українських музикантів, особливо ударників.

Розговорившись із Сергієм, я зрозумів, що він є абсолютно авангардовою людиною у світовій поп- і рок-музиці, – досконало знає та любить “Led Zeppelin”, “Chicago”, “Earth, Wind&Fire”, “Everage White Band”, “The Mahavishnu Orchestra”, “Weather Report”, а також чудово розуміє музичну стилістику, наприклад, співака Джеймса Брауна або ударника Біллі Кобема. Послухавши пізніше гру Сергія, я просто закохався в цього музиканта.

Він суміщав неймовірні чесноти: з одного боку – темперамент, ударну силу та справжній убивчий драйв культових ударників афроамериканського світу, а з іншого – солідну академічну ерудованість, універсальну музичну освіченість, відсутність страху перед найскладнішими партитурами, рідкісну готовність розшифровувати інтелектуальні ритмічні заморочки та відкритість до будь-якого стилю.

На мій превеликий жаль, Сергій вибрав постійну роботу в Оперному театрі, а інші проєкти були для нього лише додатковими захопленнями. Але це можна було зрозуміти, бо молодий музикант мав планувати професійне і сімейне майбутнє у чужій для нього столиці. Тут і власна квартира, і стабільна висока платня тощо. Усе це давала робота в Київській опері.

Надалі я постійно відстежував його рокові та джазові проєкти. Працюючи в середині 1990-х років редактором музичних і молодіжних програм на УТ-2, я отримав пропозицію з Бельгії від мого товариша, музиканта і дипломата Зенона Коваля. Він хотів влаштувати у Києві концерти для давнього приятеля, саксофоніста і флейтиста Стіва Убена (Steve Houben), який є помітною постаттю у європейському джазі, а також партнером світового трубача Чета Бейкера. Зенон просив, щоб я знайшов висококласного ударника. І таким універсальним музикантом виявився саме Сергій Хмельов.

Програма називалася “Панта Рей” (“усе тече”) та присвячувалася дуже різноманітному європейському фольклору (Ірландія, Румунія, Франція, Іспанія тощо), який проявлявся крізь призму музикування джазових виконавців. Сергій блискуче впорався з роллю світової зірки, бо, власне, зіркою він і був.

Попри те, що ідею створення джаз-рокового тріо НХС (Нестеров, Хмельов і Стеценко) не вдалося втілити через хворобу та передчасну смерть геніального київського басиста Олександра Нестерова, я все ж вірив у можливості поєднання моєї електроскрипки з енергійними та вибуховими барабанами Сергія Хмельова. І це вдалося зробити тільки 2018 року в програмі “DRUM&BACH”, яку ми показали разом із Сергієм, а також басистом Назаром Стецем та електробандуристом Георгієм Матвієвим на сцені Колонного залу Національної філармонії України.

Сергій грав надзвичайно віртуозну та дуже складну ансамблеву партію ударних у композиції “Втеча з пекла”, яка була моєю обробкою соль-мінорного Presto з Сонати № 1 Йоганна Себастьяна Баха для скрипки соло. Потім – Covid-19 і війна припинили нашу співпрацю. Я намагався організувати спільні студійні записи з Сергієм, але він уже перебував у Варшаві й не знав коли повернеться до Києва. Виявилося, що він повернувся у Вічність…

Про людські риси Хмельова я ще не писав, але вважав його близьким другом. Потім виявилося, що всі знайомі та колеги музиканта мали таке саме враження від спілкування з ним. Завжди привітний, ввічливий, делікатний, із почуттям гумору, але без жодних “понтів”. Він повсякчас був справжнім, скромним і позитивним, але коли сідав за ударні, всі одразу ж відчували тверду руку Майстра, ясний розум Великого Музиканта і чутливе серце справжнього Партнера, Товариша, Людини».

Костянтин Стрельченко: «Незвичайна людина, і я знаю про нього тільки позитивні речі. Мені пощастило працювати з ним близько двох років у ресторані “Хуторок”, а також на різних джазових концертах і фестивалях.

Сергій чудово володів великою кількістю джазових і естрадних стилів. Здавалося, він знав усі ритмічні схеми у світі. Був професійним класичним ударником, але вміло грав і на естрадному наборі ударних інструментів, й узагалі багатьох альтернативних видах перкусії.

Сергій раціонально ставився до музичного смаку, тобто грав із великим задоволенням відому і гарну музику. Наприклад, виконуючи “Лібертанго” Астора П’яццолли, був просто у захваті.

Що стосується мого музичного інструмента (баян “Юпітер”), він виявляв до нього особливу теплоту. І коли я приносив його на концерт, Сергій жартома запитував: “О! Костик сьогодні зі своїм мерседесом? Так він називав цю модель баяна через великий розмір, благородну форму та потужний звук.

Здається, творчі люди з такими критеріями завжди задоволені спільною роботою протягом тривалого часу. І я щасливий, що це сталося зі мною. Це було чудово…
Вічна тобі памʼять, константо музичного життя!»

Анатолій ГОЛОВКО, Андрій ШЕЛОМЕНЦЕВ

Фото Олексія ЛЯПИДЕВСЬКОГО та з архіву Юрія ВАСИЛЕВИЧА