2015 рік для піаніста Романа Лопатинського видався більш ніж успішним: з інтервалом рівно в три місяці він став лауреатом одразу двох надзвичайно престижних міжнародних конкурсів піаністів – конкурсу імені Ферруччо Бузоні в Італії (ІІІ премія і приз глядачів) та конкурсу у японському місті Хамамацу (ІІ премія). Повернувшись на початку грудня з Японії, він почав готувати незвичайний сольний рецитал – концерт, на якому прозвучать транскрипції відомих творів авторства не менш іменитих композиторів та піаністів:
Прелюдія сі мінор Й.С.Баха – О.Зілоті
Прелюдія, Гавот і Жига із Партити №3 для скрипки Й.С.Баха – С.Рахманінова «Пробудження» Г.Форе – П.Якобса
Гавот з опери «Іфігенія в Тавриді» К.В.Глюка – Й.Брамса
Хоральна прелюдія соль-мінор № 3 Й.С.Баха – Ф.Бузоні
Фантазія на дві теми з опери «Весілля Фігаро» В.А.Моцарта Ф.Ліста – Ф.Бузоні
Jesu, Joy of Man’s Desiring з Кантати №147 Й.С.Баха – Г.Баєра
«Вокаліз» С.Рахманінова – А.Річардсона
Скерцо із Симфонії №6 «Патетичної» П.Чайковського – С.Фейнберга
Про майбутній концерт, що відбудеться 22 грудня у Колонному залі Національної філармонії, про конкурс у Хамамацу, про життя молодого піаніста – в інтерв’ю українського віртуоза журналу «Музика»
«Музика»: Романе, щиро вітаю із перемогою! Зважаючи на те, що на перший тур до Хамамацу було подано 449 заявок (!) із 42 країн світу, ваше «срібло» є надзвичайно вагомим досягненням. Приємно почути вас у Києві з такою складною і цікавою програмою, що ви її готуєте на 22 грудня. Це вже раніше виконувані п’єси (адже транскрипції нерідко входять до конкурсних програм у змаганнях піаністів), чи є й щось нове?
Роман Лопатинський: Хоральну прелюдію соль-мінор № 3 Баха – Бузоні я грав на конкурсі Бузоні), Баха – Зілоті я теж грав, Скерцо із «Патетичної» симфонії Чайковського я грав ось щойно, на третьому турі конкурсу в Хамамацу. «Вокаліз» Рахманінова у перекладенні американського піаніста Алана Річардсона теж вже був у моєму репертуарі. Перекладень цього твору Рахманінова є з чотири-п’ять. Транскрипцію Річардсона я почув колись у виконані Еміля Гілельса. А решта номерів програми – нові для мене композиції. Центральне місце у першому відділенні посідає цикл із мі-мажорної скрипкової партити Баха №3 – Прелюдія, Гавот і Жига.
«М.»: У транскрипції сполучаються два імені – автор оригіналу та автор самого перекладення. У випадку, коли останній є піаністом, зрозуміло, що постать автора є первинною, переважаючою. Але у програмі вашого концерту є три твори, де авторами перекладень є видатні композитори, які були не менш видатними піаністами. Я маю на увазі Рахманінова, Ліста, Брамса. У випадку з Фантазією на теми з «Весілля Фігаро» Ліста–Бузоні є ще і третя постать – Моцарт, автор знаменитої опери. Як, на ваш погляд, співвідносяться ці постаті в одному творі – це співпраця чи протиборство? В яких пропорціях ці постаті співіснують?
Р.Л.: Ліст назвав свій твір не транскрипцією, а фантазією на теми Моцарта, цим самим підкресливши певну свободу у поводженні з оригінальним матеріалом. До речі, у нього є також Фантазія на теми моцартівського «Дон Жуана», і на неї теж є версія Ферруччо Бузоні, іще більш складна за лістівську! Але у даному випадку головним, як на мене, є все-таки моцартівське зерно.
«М.»: А у випадку із Глюком та Брамсом?
Р.Л.: Брамс – один з моїх найулюбленіших композиторів, мені хотілося обов’язково включити його у «Вечір транскрипцій».Спочатку планував зіграти знамениту бахівську скрипкову Чакону у перекладенні Брамса для однієї лівої руки. Ця транскрипція мені дуже подобається, оскільки в ній збережена скрипковість. Відома також двохручна транскрипція Бузоні, але це вже зовсім інший твір – він фортепіанний par excellence. А у Брамса всі розташування, штрихи, ліги, усі акорди беруться однією лівою рукою, тож скрипковість зберігається навіть певною мірою на рівні фізично-м’язових відчуттів. Але цей грандіозний твір не зовсім вписувався (за тривалістю і характером) у мою програму – передноворічну, святкову. Тому я знайшов в інтернеті транскрипцію Гавота з «Іфігенії» Глюка. Брамс тут так само скрупульозний, як і щодо Баха, тому оркестрова фактура глюківського оригіналу дуже добре прочитується.
«М.»: Давним-давно, коли не було звукозапису, а тим паче інтернета, кожен рецитал піаніста-віртуоза був вагомою подією музичного життя. Ці виконавці, котрі нерідко були одночасно і композиторами, грали свої каденції у концертах інших авторів, робили транскрипції. Публіка йшла на яскраві імена, на потужних, харизматичних особистостей. Чим нині піаніст, котрий, безумовно, має талант, добру школу, володіє усім багажем фортепіанної виконавської техніки, може зачепити сучасного розбалуваного слухача? Що може відірвати його від інтернета, де він преспокійно споглядає виступи багатьох артистів і порівнює їх, примусити купити квиток і прийти на концерт?
Р.Л.: Сьогодні це стало набагато важче через декілька причин. Перша – це справді розбалуваність публіки, наявність інтернету як потужного джерела отримання інформації. А друга – величезна кількість самих виконавців. Якщо ми говоримо про піаністів, то лише китайських піаністів – близько мільйона. Через це розрослися і самі конкурси, значення їх, вагомість поступово втрачаються. Колись Еміль Гілельс виграв конкурс королеви Єлизавети у Бельгії і став усесвітньо визнаним піаністом. Мене запитують, чи налагодилося моє концертне життя після стількох конкурсів, а особливо – після конкурсів Бузоні та Хамамацу? Ні, звісно. Вони пройшли, і про мене завтра ж можуть забути, оскільки прийдуть інші. Через те що і піаністів, і конкурсів дуже багато, втрачається концентрація у людей, виділитися стає дедалі важче.
«М.» : Тож, усе-таки, чим ви захоплюватимете слухача? Ви свідомо формулюєте це для себе чи йдете суто інтуїтивним шляхом?
Р.Л.: Гадаю, що найбільш прийнятний для мене шлях – продовжувати розкривати і надалі індивідуальні якості, шукати осібне творче начало у кожному виконуваному творі. Тоді це буде переконливо, матиме на людей великий вплив – давати щось своє, не копіювати, не наслідувати. Важливим зовнішнім фактором є сприятливий випадок – потрапити у хвилю, сподобатися комусь, хто тобі допомагатиме, підтримуватиме. Можна перемогти на конкурсі, відіграти свої концерти за ангажементом і – все скінчиться. А можна взяти, приміром, шосту премію, але при цьому сподобатися комусь, хто почне тебе розкручувати. В нашому світі, де конкуренція надзвичайно сильна, важливо потрапити у потрібне русло.
«М.»: Що, на вашу думку, є найбільшою проблемою у житті сучасного академічного музиканта, піаніста зокрема?
Р.Л.: На жаль, нині професія піаніста перетворюється на шоу. Все надто сильно пов’язується із фінансовим чинником, хто тратить гроші, той і замовляє музику. Але найчастіше, особливо у нашій країні, інтереси тих, хто замовляє музику, лежать далеко від серйозного мистецтва. Тому іде відторгнення, класикою цікавляться дедалі менше. Наших політиків академічна музика взагалі не цікавить. Тому і зали не наповнюються. А по-друге – це відсутність реклами, модернової, яка би йшла в ногу з часом (так, як це є на Заході). Суджу за нашою філармонією, де усе ще трохи по-радянськи робиться. Мені постійно нагадують: у вас сольний концерт, за вами – зал, тож ви повинні повідомити про це усіх своїх знайомих і друзів, запросити. Я ніколи не займаюся цим у Мілані чи Парижі. А тут підхід – «зроби сам». І я це роблю, оскільки розумію, що і вони нещасні, і ми усі нещасні, тому мусимо якось триматися. Але усе це сильно гальмує розвиток концертного життя і просування академічної музики до широкого слухача. Я можу це говорити, оскільки мені є з чим порівнювати. Звісно, і рівень життя у країні в цілому теж дається взнаки. За кордоном для людей середнього достатку не є проблемою купити квиток і прийти на концерт, який найчастіше є приємним продовженням вечері у ресторані (тому вечірні імпрези там розпочинаються о 8-й, 9-й годині). Загалом там життя більш розмірене, спокійне.
«М.»: Конкурс в Хамамацу – порівняно молодий: існує з 1991 року, проходить раз на три роки. Але, з огляду на склад журі і програмні вимоги, цей конкурс – один із топових, найпрестижніших.
Р.Л.: Так, цього року в журі були Марта Аргеріх, Сергій Бабаян (переможець першого конкурсу в Хамамацу), Ебі Акіко, Павло Нерсесян, Анджей Ясинський, Джей Готліб – зірковий склад. І коли після трьох турів я у числі шести інших учасників пройшов у фінал, це вже саме по собі було досягненням, уже не так важливо було, яку премію виграєш, адже тебе оцінили піаністи такого рівня. Коли змагання закінчилися, декілька членів журі зізналися, що Марта Аргеріх давала мені першу премію, готова була боротися за те, аби перша премія була поділена (про це мені сказав Сергій Бабаян), ми йшли по балах нарівні із Олександром Гаджиєвим, піаністом з Італії, який виборов першу премію. Але при фінальному голосуванні не вистачило одного чи двох голосів на мою користь.
«М.»: У володаря першої премії не італійське прізвище…
Р.Л.: Так, його батько, якщо не помиляюся, з Узбекистану, Олександр добре говорить російською, але за місцем народження він – італієць. Чудовий музикант, вихованець зальцбурзького Моцартеума. Взагалі, цей конкурс пройшов спокійно, усі залишилися задоволеними результатами, кожен, як то кажуть, опинився на своєму місці. Чому? Великою мірою – завдяки Марті Аргеріх, котра як суддя на конкурсах відома своєю принциповістю. Вона ніколи не братиме участь у якихось «договірних» справах, і якщо хтось ігнорує її позицію, може розвернутися і піти з журі. Я був щасливий поспілкуватися після конкурсу з нею – видатною піаністкою минулої епохи, однією з тих, кого залишилося вже не так багато.
«М.»: А як приймала конкурсантів публіка? Як реагувала на виступи? Наскільки численною вона була? Адже організатори влаштували й онлайн-трансляцію…
Р.Л.: Ми виступали в залі на півтори тисячі місць, і щоразу, на всіх турах зал був заповнений – це просто неймовірно. Японці люблять класику, охоче ходять на концерти, слухають дуже уважно. А реагують доволі стримано: поаплодували помірно, ніяких там «браво!», «біс!». Це для мене не було новиною, оскільки так само японська публіка реагувала під час моїх концертів в Токіо, Осаці, які я мав після перемоги на конкурсі Горовиця. Лише на фіналі, на виступах з оркестром їх вдалося розкачати. Інша річ – на конкурсі Бузоні: італійці, як і українська публіка, дуже емоційні! З першого ж туру я відчув теплу хвилю, симпатію слухачів. Ця енергетика мене заряджала, допомагала і, зрештою, узявши третю премію, я отримав ще й приз аудиторії – значить, щось у нас із публікою було.
«М.»: У Хамамацу ви повинні були грати твір японського автора.
Р.Л.: Це якраз не найкраще враження від конкурсу. Нам запропонували на вибір два твори. Я і ще чимало учасників вибрали «Rainbow Machine» Масахіру Міва, і як потім виявилося, помилилися. У червні нам прислали ноти: твір токатного характеру, 12 сторінок тексту, в яких мені не вдалося розгадати авторську логіку – це навіть не атональна і не серійна музика, а щось незбагненне. А вже у жовтні у бесіді на Facebook, яку створили конкурсанти, читаю: ніхто не може вивчити напам’ять цей твір! Чомусь саме цього року оргкомітет поставив обов’язковою умовою виконання твору японського автора напам’ять. Зрештою, я чесно вивчив і зіграв три сторінки тексту, решту доімпровізував навмання, скоротивши твір десь наполовину. Приблизно так само вчинили й інші учасники – кожен доніс усе, що зміг. На щастя, автор не гнівався, оргкомітет і судді не взяли це до уваги.
«М.»: У третьому турі ви грали також камерний твір
Р.Л.: Так, це був обов’язковий номер програми – один з квартетів Моцарта.
«М.»: Це, як видно, зовсім не було для вас проблемою, оскільки ви маєте величезний досвід камерного виконавства.
Р.Л.: Так, я дуже люблю камерну музику, охоче виступаю з різними інструменталістами. Я вважаю, що це – безцінний музикантський досвід партнерства, який допомагає мені, як солісту. Не гребую концертмейстерством, яке для багатьох солістів-віртуозів є чимось неприйнятним. Звісно, це є й фінансовим «підживленням», але я граю із величезним задоволенням. Скажімо, приїхавши з конкурсу Бузоні, я допомагав струнникам, які грали переатестацію в оркестрі Романа Кофмана, завжди акомпаную музикантам під час прослухавувань до Національного симфонічного оркестру. Мені подобається ансамблеве, оркестрове музикування як таке. З другого класу десятирічки я займався в класі камерного ансамблю у Лариси Райко. Та й більшість конкурсів, на яких мені довелося побувати за роки навчання в десятирічці, то були конкурси камерних колективів. У старших класах десятирічки я навіть грав на ударних інструментах в оркестрі школи – було дуже захоплююче, опинитися всередині такого організму як симфонічний оркестр, зрозуміти його роботу.
«М.»: Знаю, що вам цікава також практика симфонічного диригента.
Р.Л.: Так, це – одна з моїх мрій. На жаль, через прийнятий нещодавно закон по вищій освіті, я не маю права поєднувати навчання на двох денний відділеннях, адже я навчаюся на кафедрі фортепіано у Сергія Рябова. Ця сфера вабить мене ще із часів навчання у школі. А, вже будучи студентом консерваторії, я познайомився з Вадимом Борисовичем Гнєдашем (ілюстрував симфонічні твори на заняттях та іспитах з диригування у його студентів), займався з ним факультативно, і загорівся іще більше. Дуже хочу, аби у далекому майбутньому це було іще однією моєю професією. Свєтланов, Ашкеназі, Бернстайн – ці диригенти теж починали колись як піаністи.
«М.»: У вас доволі широке коло інтересів.
Р.Л.: Усім, що відбувалося в моєму житті, я завдячую людям, які мене оточували й оточують, особистостям, від яких я отримував нові напрямки у розвитку як музикант – це мої батьки, педагоги.
«М.»: Розкажіть трохи про своє навчання у Міжнародній фортепіанній академії «Incontri col Maestro».
Р.Л.: Це приватний навчальний заклад (минулого року він відзначав своє 25-річчя), що займається суто спеціалізованою підготовкою – на зразок майстер-класів. Почесним президентом академії є Володимир Ашкеназі. Директор Франко Скала, Борис Петрушанський, Леонід Маргаріус (піаніст родом із Харкова), П’єро Ратталіно – ці музиканти стояли біля витоків академії, яка спочатку була виключно фортепіанною. Зараз там вже займаються скрипалі, віолончелісти, флейтисти, є, здається і камерний клас, планують відкрити клас кларнета. Зі своїм педагогом, концертуючим піаністом Борисом Петрушанським (він, до речі, був останнім учнем Генріха Нейгауза) я працюю за попередньою домовленістю: ми маємо обидва, скажімо, десять вільних днів у вересні чи іншому місяці, і відповідно тоді й зустрічаємося. Така гнучка система дозволяє мені поєднувати навчання в Італії з навчанням в Україні. Навчання є платним, але академія, окрім того, що організовує для своїх слухачів різноманітні концерти, виступи на фестивалях, де є можливість заробити певні кошти, особливо яскравим студентам виділяє разові стипендії.
«М.»: Педагоги, що викладають в академії, так чи інакше пов’язані з вітчизняною, колишньою радянською виконавською школою. Тож чи дають вам ці майстер-класи щось нового?
Р.Л.: Так, безумовно. Оскільки ці люди вже давно живуть і працюють на Заході, вони вже мають певний досвід існування у тому середовищі, знають і відчувають його. І сама можливість виступати там, зав’язувати нові професійні контакти є для мене дуже цінною
«М.»: Влітку наступного року ви закінчуєте магістратуру Національної музичної академії України. Що плануєте далі?
Р.Л.: Я ще не маю цілком визначених планів. Хотілося би продовжувати навчання у Києві – в асистентурі, як піаніст, або ж на кафедрі симфонічного диригування.
Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ
Досьє
Роман Лопатинський народився у 1993 році у родині музикантів-піаністів. З п’яти років навчався грі на фортепіано під керівництвом Ірини Баринової, у вісім почав відвідувати заняття Лариси Райко з камерного ансамблю у Київській середній спеціалізованій музичній школі-десятирічці імені М.В.Лисенка. Під час навчання став лауреатом (як соліст, так і у складі камерних ансамблів) понад двадцяти міжнародних конкурсів, в тому числі – лауреатом І премії, Золотої медалі та шести спеціальних призів VIII Міжнародного конкурсу юних піаністів пам’яті Володимира Горовиця. У 16 років вступив до Міжнародної фортепіанної академії в Імолі (International piano academy «Incontri col Maestro») до класу Бориса Петрушанського. Одночасно навчається у Національній музичній академії України імені П.І.Чайковського під керівництвом Сергія Рябова.
Роман Лопатинський – учасник фестивалів у Нью-Порті (США, 2014), Бад-Рагаці (Швейцарія), фестивалю МІТО (Італія, 2013 та 2014 роки). Був запрошений з сольними виступами до Женеви (450-річчя Женевского університету, 2010), Парижа (зал Корто, 2010), Стенвей-холу (Нью-Йорк, 2013). Виступав у Литві, Німеччині, Польщі, Швейцарії, Ізраїлі, Італії, Франції, Марокко, Японії та США. У квітні 2014 року отримав ангажемент від Університету Сорбонна (Париж, Франція) для виступу у щорічному фестивалі. Має записи на українському та німецькому радіо. Також Роман багато виступає у складі камерних ансамблів та як концертмейстер, є офіційним концертмейстером Міжнародного конкурсу імені М.В.Лисенка.
Концертний репертуар піаніста надзвичайно різноманітний: фортепіанні п’єси, 23 концерти для фортепіано з оркестром, велика кількість камерних творів.
