10 вересня минає 46 років із дня смерті Станіслава Людкевича (1879–1979) – композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, диригента, організатора музичного життя. Вшановуючи пам’ять, пропонуємо спогад про його останні дні
Цей рукописний документ зберігається у фондах Меморіального музею Станіслава Людкевича, який був створений у 1995 році з ініціативи Зеновії Штундер.
Зеновія Штундер (1927–2016) – музикознавиця, фольклористка, редакторка, кандидатка мистецтвознавства. Вона була ученицею і багатолітнім асистентом професора Станіслава Людкевича. Згодом його дружина, а по смерті композитора – спадкоємиця, ревна хранителька, дослідниця і популяризаторка його спадщини.
Упродовж десятиліть вона збирала спомини про Людкевича від його знайомих, колег, учнів (рукописи й авторизовані машинописи їх знаходяться у фондовій збірці музею). Підсумком праці став опублікований 2010 року збірник «Станіслав Людкевич у спогадах сучасників», а в 2014 році вийшло його друге, доповнене видання. Однак пропонований спогад із невідомих міркувань не був тоді надрукований. Він записаний кульковою ручкою на листках із зошита в клітинку, без вказаного імені автора. Однак із тексту можемо його встановити – Оксана Головід.
«Ми їхали вночі до села Лозини Яворівського району. За кермом, як завжди, був ветлікар Михайло Голіш, біля нього сидів о. Євстахій Смаль, а на задньому сидінні – дві сестри Леся Голіш та Оксана Головід. На вухо сестрі пошепки розповіла, що просила двох священників висповідати професора Станіслава Людкевича. Один із них сказав, що виїжджає, а другий просто відмовив – побоялись… Аж тут до нас повернувся отець і запевнив, що піде до того дому, про який я говорила, бо туди ніхто, крім нього, не рішиться піти. Ми домовились на котрий день, я дала адресу професора. Михась (Лесі чоловік) радо згодився підвезти нас, бути на сторожі, бо цей будинок був і є все під наглядом КГБ. Все інше віддали під опіку Божу.
Отець Смаль увійшов до помешкання панства Людкевичів ріщуче, впевнено, сповідав більше 40 хвилин. Михась Голіш, який знав дружину професора Зеню, обійшовши кілька разів навколо будинку, оглянувши навколишні приміщення, заспокоїв її, запевнив, що буде змога навіть тихенько поспівати. Ми за цей час приготовляли вівчарик.
Професор вийшов усміхнений. “О, тут буде щось духовне, я завжди радий взяти участь!”, – сказав піднесено і сів навпроти вівтаря, святково одягнений, з повною увагою. Із нами була й мати Зені.
В о. Смаля – приємний тенор, Михась довго співав у церковнім хорі й капелі “Трембіта”, допомагали співати ми з Лесею. Служба Божа співана, шваґер диригував, а кожний такт мелодії, прошень проф. вибивав до поперечки фотеля. Такого щасливого професора я ще не бачила, як на цій Св. Літургії. До Святого Причастя Михась хотів допомогти професору піднятися, приступити, та він усе зробив сам. Була коротка, зворушуюча проповідь, Боже благословення, а ми ще відспівали дві пісеньки до Матінки Божої. Професор щиро нас запрошував на другий раз, та ніхто не знав, що вже через місяць він відійде у вічність.
Була ніч 10 вересня 1979 р. як нас отець сповістив про смерть проф. Людкевича. Ми перші були коло небіжчика. Помогли полагодити деякі формальності, відспівали Парастас, Панахиду, спільно помолилися, отець покропив небіжчика і приміщення, а на дворі вже почало світати. Ранком приходили товариші, знайомі, студенти. Із диригентом доц. Євгеном Вахняком хористи співали Панахиду.
У помешканні п. Зені отець відправляв з нами поминальні Служби Божі на 9-ий і 40-й день після смерті професора.
Життя Станіслава Людкевича було прикладом для інших. Професор мав велику ласку у Господа Бога достойно, гідно жити, із благословенням помирати. Залишив велику музичну спадщину, в тому числі багато релігійно-церковних творів. Професор уклав інтерпретацію «Вічная пам’ять». Ми її чули, Зеня нам програла, ноти були розписані. На жаль, до сьогодні їх ніхто ще не проспівав і не чув. А може ми боягузи? А може егоїсти? Не захотіли проспівати цей послідний його твір».
Мар’яна ЗУБЕЛЯК
На головному фото – Станіслав Людкевич в Івано-Франківську, 1958 р.
