Іван Остапович – дириґент, художній керівник і програмний директор Львівського органного залу. Разом із Тарасом Демком він сформував унікальну модель інституції, де поруч із Бахом і Моцартом народжується нова українська музика, а прем’єри стають частиною культурної дипломатії
У розмові читайте про баланс між хітами і сучасними творами, історію та логіку музичних замовлень, роль дириґента як куратора епохи й те, чому номінація на Шевченківську премію свідчить про зміну культурного мислення в Україні.
– Як дириґенту і керівнику, який формує репертуар Львівського органного залу, тобі вдається балансувати між хітами, які всі знають, і новою музикою, котрій потрібно дати шанс і промоцію?
– Це робота з довірою. Ми роками якісно виконували Вівальді, Баха й Моцарта, щоб глядач зрозумів: в Органному залі поганого не запропонують. Коли слухач довіряє моєму смаку як програмного директора, він готовий піти на експеримент. Мій підхід – не протиставляти, а інтегрувати. Ми часто будуємо програму так, щоб відомий хіт був «гачком», а нова музика – «відкриттям вечора». І часто трапляється так, що після концерту люди більше обговорюють саме прем’єру сучасного автора, ніж умовного Бетховена, бо це зачепило їхній актуальний нерв.
Баланс – це питання виживання культури. Якщо грати лише хіти – ми перетворимося на архів або музичну шкатулку. Коли ж гратимемо тільки авангард – втратимо зв’язок із широкою аудиторією. Я бачу свою роль як куратора, що вибудовує діалог епох. Нова музика краще розкривається на фоні класики. Коли ми ставимо симфонію Людкевича поруч із європейськими романтиками, ми показуємо: дивіться, це рівновеликі величини. Ми даємо новій (або забутій) музиці контекст, у якому вона звучить переконливо і зрозуміло для слухача.
– Розкажи про історію замовлення творів українським композиторам Львівським органним залом. Як з’явилася ідея?
– У 2019 році ми чітко усвідомили кризу репертуару. Виконували багато музики, але це були переважно зразки минулого або іноземна класика. Ми запитали себе: «А що залишиться після нас? Що гратимуть через 100 років про наш час?» І зрозуміли, що чекати, поки композитори самі щось напишуть і принесуть, – це шлях в нікуди.
Авторам потрібен стимул, дедлайн і гарантія виконання. Ідея народилася із бажання запустити цей двигун. Ми хотіли, щоб Органний зал став не просто сценою для відтворення, а місцем народження музики. Перші замовлення були експериментом, але коли ми почули результат, вирішили, – це має бути нашою постійною практикою.
– Чому було важливо зробити це системним проєктом, а не просто великими премʼєрами?
– Одна прем’єра – це подія. Десять прем’єр – тенденція. А системна робота роками – це створення епохи. Культуру змінює лише критична маса творів. Щоб з’явився один геніальний твір, мають бути написані десятки хороших. Системність дає композиторам право на пошук і помилку, а нам – можливість відібрати найкраще. Тільки граючи в довгу ми можемо сформувати нове покоління композиторів, котрі вміють працювати з оркестром, знають акустику залу і розуміють, що їхню працю цінують
– Як ви з Тарасом Демком обираєте композиторів для замовлення творів? На що звертаєте увагу: стиль, творчий доробок, упізнаваність, актуальність?
– Головний критерій – це наявність власного, яскраво індивідуального обличчя в музиці. Нам не важливі «розкрученість» чи кількість підписників у соцмережах. Ми дивимося в партитуру. Я звертаю увагу на професійну майстерність: як автор чує оркестр, як будує форму. Але найважливіше – чи є в цій музиці думка, нерв, емоція.
Намагаємося охопити різні генерації та стилі: від метрів, як Олександр Щетинський або Золтан Алмаші, до зовсім молодих авторів. Наша мета – показати палітру. Українська музика дуже різна, і ми хочемо, щоб у наших замовленнях ця різноманітність була відображена.
– Органний зал замовляв твори Золтану Алмаші, Олегу Безбородьку, Олександру Щетинському, Богдані Фроляк, Олександру Родіну, Сергію Пілютікову, Сергію Леонтьєву та іншим. Багато цих нових творів присвячено сьогоденню, війні в Україні. Ви даєте якісь настанови й побажання композиторам чи вони мають повну свободу творчості?
– Ми сповідуємо принцип повної свободи. Єдині обмеження, які ставимо, – технічні: склад виконавців (наприклад, для струнних або для органа) та орієнтовний хронометраж. Що стосується змісту – ніколи не диктуємо про що писати. Особливо коли йдеться про тему війни. Це занадто тонка матерія. Композитори живуть у даній реальності, вони відчувають її так само гостро, як і ми. Тому твори Безбородька, Родіна чи Пілютікова звучать так пронизливо, – адже це їхня щира рефлексія. Ми надаємо полотно, а картину малює митець.
Замовлення твору – це акт довіри. Якщо обрали композитора, значить ми довіряємо його смаку та світовідчуттю. Мистецтво не терпить фальші й «темників». Якщо ми почнемо вказувати композитору, де має бути кульмінація або який пафос треба вкласти в образність, це буде вже не мистецтво, а пропаганда.
Наші замовлення присвячені сьогоденню не примусово, а природно. Композитор – це резонатор епохи. Ми просто даємо йому можливість звучати. І, як показує практика, саме така свобода народжує найсильніші твори.
– Після премʼєри у Львівському органному залі опус живе далі – в записах на Радіо Культура, на YouTube, у додатку Ukrainian Live Classic. Чи відстежуєте ви, як твори «подорожують» світом?
– Звісно, і це, мабуть, найприємніша частина. Прем’єра в залі – то лише поява на світ. Справжнє життя музики починається потім. Завдяки додатку Ukrainian Live Classic і бібліотеці Ukrainian Scores ми бачимо реальну географію. Коли мені пише колега-дириґент із Берліна, Нью-Йорка чи Вінниці й просить партитуру твору, який ми презентували місяць тому, – це перемога. Ми бачимо, як твори потрапляють у ротації європейських радіостанцій через партнерство з Радіо Культура. Для нас важливо, щоб партитура не лягла в шухляду. Наша місія виконана тоді, коли опус без нашої участі починають грати інші оркестри.
– Чи є твори, які стали особливо популярними? Наприклад, статистика переглядів/прослуховувань, яка вас здивувала, або повторне виконання в інших містах?
– Насправді нас вразила історія зі Стефанією Туркевич. Коли ми починали працювати з її архівами, думали, що це буде цікаво лише вузькому колу музикознавців. Але статистика в додатку Ukrainian Live Classic і на YouTube показала протилежне. Люди з усього світу – від Японії до Канади – почали слухати її симфонії. Кількість прослуховувань сягнула тисяч, що для класичної, та ще й незнаної музики – колосальна цифра. Це стало доказом того, що світ «зголоднів» за новим українським контентом. Люди почули в цій музиці європейський рівень, і це спрацювало краще за будь-яку рекламу.
Якщо говорити про всенародну популярність, то тут лідирують записи хору «Гомін». Деякі відео в соцмережах набрали мільйонні перегляди. Це здивувало нас, адже ми не робили «попсу», а співали якісну хорову музику (наприклад, обробки народних пісень чи твори сучасних композиторів). Виявилося, що аудиторія в TikTok та Instagram готова сприймати складну естетику, якщо вона подана щиро і професійно. Те, що молодь шерить відео з академічним хором, – це для мене маркер: ми зламали стіну між філармонією і вулицею.
– Повертаючись до нової музики. Після прем’єри в Органному твір можуть виконувати інші концертні зали, отримавши дозвіл від композитора і Львівського органного залу. Як виглядає цей механізм? Які твори і де вже були таким чином представлені?
– Наш принцип – максимальна відкритість. Ми не хочемо, щоб композиція, замовлена нами, залишалася ексклюзивом лише для Львова. Механізм дуже простий: ми оцифровуємо партитури і промуємо їх через платформу Ukrainian Scores. Уже є багато прикладів: опуси, прем’єри яких відбулися у нас, згодом звучали у концертних залах Києва, Одеси, Вінниці. А завдяки цифровій бібліотеці їх грали оркестри в США та країнах ЄС. Ми щасливі, коли бачимо на афіші іншого міста назву твору, який народився в стінах Львівського органного залу.
– Чи є для тебе моменти під час премʼєр, коли ти відчуваєш: «Ось зараз витворюється щось велике»?
– Іноді це відчуття приходить ще до концерту, на першій репетиції. Коли оркестр уперше читає незнайому партитуру і раптом із хаосу звуків починає вимальовуватися щось значне. Ти бачиш очі музикантів – спочатку скептичні, а потім захоплені. Коли професійні оркестранти, які зіграли тисячі концертів, раптом кажуть: «Ого, це сильно!» – ти розумієш, – постає дещо геніальне. Прем’єра – це вже свято для публіки, а моє відчуття «великого» народжується в робочому процесі, коли партитура оживає.
– Чи відчуваєш ти, що роль дириґента сьогодні – це вже не тільки робота зі сценою, а й культурний менеджмент, формування контекстів?
– Абсолютно. Часи, коли дириґент міг просто вийти, відмахати паличкою і піти, минули. Сьогодні дириґент – це куратор і комунікатор. Партитура не існує у вакуумі. Моє завдання – пояснити, чому ми граємо цю музику зараз. Чому Барвінський резонує з нашим болем, а Бортнянський – із надією. Роль диригента розширилася до місії архітектора культурного простору: я маю збудувати місток між історичним твором і сучасною людиною, яка прийшла на концерт після новин про обстріли. Це вже не просто музикування, це праця зі смислами.
Щоб оркестр звучав, потрібна не лише репетиція, а й стратегія: де ми це зіграємо, хто це почує, як ми це запишемо. Якщо я не буду думати як менеджер, музика залишиться в стінах репетиційної бази. Тому так, я відчуваю цю зміну: моя сцена тепер – не тільки подіум у залі, а й медійний простір, де ми боремося за увагу до української культури.
– Що для тебе означає номінація на Шевченківську премію разом із Тарасом Демком за роботу, яка поєднує творчість, менеджмент і культурну дипломатію?
– Ця номінація важлива тим, що відзначає результат синергії. Вона показує, що в Україні починають цінувати не лише «чисте мистецтво», а й інституційну спроможність. Для мене це знак того, що наш підхід – поєднувати пошук партитур, виконання, цифровізацію і промоцію – є правильним. Ми не просто зіграли концерт, ми створили систему, яка працює на державу. Номінація підтверджує, що культура сьогодні – то складна, багатовекторна робота.
– Як би ти описав місію Львівського органного залу сьогодні – для України й світу?
– Наша місія для України – бути місцем сили. Люди приходять до нас, щоб видихнути, відчути ґрунт під ногами, через музику пережити те, що неможливо сказати словами. Ми лікуємо душі та гартуємо дух. А для світу наша місія – бути гучним голосом суб’єктності. Ми показуємо, що Україна – це не «територія війни», а давня, потужна європейська цивілізація, яка має велику культуру. Органний зал працює як транслятор: ми беремо українські сенси і робимо їх зрозумілими й видимими для всього світу. Ми доводимо, що живі, ми творимо і нас не знищити.
Довідка
Іван Остапович – дириґент, культурний менеджер і співтворець сучасної української музичної інфраструктури. Випускник Національної музичної академії України (клас професора Віктора Здоренка), лауреат конкурсу диригентів «Музична Таврія» і Премії імені Левка Ревуцького, він поєднує активну сценічну діяльність із розвитком інституцій та промоцією української класики.
Остапович – співзасновник Ukrainian Festival Orchestra і музичної агенції Collegium Management, головний дириґент академічного симфонічного оркестру Луганської філармонії. Як артистичний керівник проєктів Ukrainian Live та Ukrainian Live Classic він формує довгострокову стратегію популяризації української музики, створення цифрових архівів і записів.
Співпрацював із провідними українськими та європейськими оркестрами й солістами, серед яких Мідорі, Йожеф Шпачек, Орест Смовж, Вадим Холоденко та інші. Під його орудою відбулися світові прем’єри творів Стефанії Туркевич, Михайла Вербицького, Порфирія Бажанського, Ігоря Соневицького, Богдани Фроляк, Олександра Щетинського, Віктора Камінського, Золтана Алмаші, Олега Безбородька та багатьох інших композиторів.
Діана КОЛОМОЄЦЬ
Фото (автори Людмила БУРДА та Олександр КИРИЛОВЕЦЬ) надані Іваном ОСТАПОВИЧЕМ
