Восени у Залі імені Станіслава Людкевича Львівської національної філармонії відбувся концерт під назвою «Вечір Тріо»
Імпреза була другою із п’яти, що проходили у рамках Міжнародного музичного фестивалю «Великі творці», присвяченого Роману Палестеру (1907–1989), уродженцю Снятина, що на Івано-Франківщині, якого в середині 1940-х років вважали одним із провідних польських композиторів. Кожен із п’яти концертів складався з творів польських та українських авторів: Бориса Лятошинського, Сергія Борткевича, Мирослава Скорика, Фридерика Шопена, Кароля Шимановського і обов’язково – прем’єрного виконання твору Романа Палестера.
«Вечір Тріо» вирізнявся надзвичайною атмосферою та щирістю виконавців і публіки. Грали польські музиканти: Томаш Штраль – віолончель, Марія Перадзинська – флейта й Анджей Верцінський – фортепіано.
Розпочав концерт «король інструментів» – рояль. У майстерному виконанні Анджея Верцінського прозвучали чотири мазурки ор. 24 видатного польського композитора Фридерика Шопена. Анджею з легкістю вдавалося відтворити складний і непередбачуваний ритм мазурки та досягти цілісності виконання кожного танцю й опусу в цілому.
Це не дивно, адже в музиканта – величезний досвід концертування та участі у міжнародних конкурсах. Зокрема у 2015 році він здобув першу премію на 46-му Національному конкурсі піаністів імені Фридерика Шопена у Варшаві, у 2018 році – першу премію на Міжнародному конкурсі «Masters Neapolitan Piano Competition» в Італії, а цього літа – Гран-прі на музичному конкурсі Red Maple в Торонто (Канада).
Повертаємось до концерту. Після мазурок Анджей Верцінський продовжив занурення слухачів у музичну подорож виконанням добре відомих творів Фридерика Шопена – Скерцо сі мінор, ор. 20 та Балади фа мінор, ор. 52. Скерцо й Балада – досить схожі жанри, адже їх у музичному світі називають «середньою формою». Однак у трактуванні польського піаніста ці твори вийшли за межі середньої форми – вони переросли у два зовсім різні окремі світи.
Скерцо в Анджея мало надзвичайно бурхливий початок і спокійну, неначе штиль на морі, середню частину, яку він згодом «розбудив» своєю грою до абсолютного неспокою. Балада ж передбачала більш плавний, розмірений розвиток подій, кожен етап якого піаніст доносив до слухача з особливою емоційністю і виразністю.
Окремо хотілося б відмітити граничну єдність піаніста з інструментом. В одному з інтерв’ю його спитали чи бувало в нього таке, що він і рояль були одним цілим. Він відповів: «Так є щоразу, коли я сідаю грати».
Після Скерцо й Балади до Анджея приєднався віолончеліст Томаш Штраль. Їхній ансамбль презентував публіці Largo з Сонати соль мінор для віолончелі та фортепіано, ор. 65 Фридерика Шопена. Це була справжня насолода: обидва інструменти немовби втратили свою питому природу й сплелися в дуеті. Вражена і розчулена публіка навіть після зняття останнього акорду ще довго не могла оговтатись від почутого і залишалась непорушною, наче бажаючи продовження музичного калейдоскопу.
І довго чекати не довелося, – адже далі музиканти у тому ж складі виконали Інтродукцію та Полонез до мажор для віолончелі й фортепіано, ор. 3 Фридерика Шопена. Це виконання по-справжньому запалило слухачів, бо з кожного куточку залу долинало легке тупцювання в такт полонезу.
Наступною музичною «станцією» цього вечора стала прем’єра Прелюдії для фортепіано Романа Палестера у трактуванні Анджея Верцінського. Більшість слухачів, ймовірно, очікувала чогось романтичного, в дусі Шопена, але задум композитора здивував усіх. То був абсолютно сучасний твір, сповнений дисонансів і неочікуваних образних поворотів.
Піаністу вдалося майстерно передати не тільки кожну музичну фразу, різкі зміни темпів і динаміки, а й розділові знаки, які приховувались між акордами та фігураціями пасажів, що зробило твір по-справжньому цікавим і непересічним.
Наступним номером за програмою мав бути «Танець Дзвінки» з балету «Хустка Довбуша» Анатолія Кос-Анатоського. Однак із невідомих причин ця композиція так і не прозвучала. Але слухачі не збирались так просто відпускати артистів зі сцени, тож на біс Томаш Штраль, Марія Перадзинська та Анджей Верцінський виконали чуттєве Танго Астора П’яццолли, яке точно не залишило байдужим жодного з присутніх у залі.
Тема танго поступово переходила від одного інструмента до іншого, щоразу по-новому її розкриваючи, і врешті її мотиви переплелися у неймовірному Тріо. Це нагадувало гру мандрівних музикантів, які збирались в сутінках вечора у місті, щоб потішити грою мешканців, і передавали один одному можливість солювати, поки врешті не зливались у прекрасному ансамблі.
Завершальна композиція польських виконавців прозвучала так щиро, з усмішками на обличчі, що слухачі не змогли стримати власних посмішок, а дехто – й сліз. Цей «Вечір Тріо» підкорив серце кожного й немов переніс у інший, спокійний і мирний світ, а головне – подарував надію. Адже поки звучить прекрасна музика – є надія та віра на краще майбутнє.
Марта БОЙКО
