stepurko

Інтерв’ю записане ще у мирному 2021 році. У період Різдвяних свят

Творчість видатного сучасного українського композитора Віктора Степурка є надзвичайно актуальною. Його твори не лише заспокоюють, вселяють надію на краще, а й несуть мудрість поколінь і розкривають сенс буття людини. Особисто для мене вони – філософські й глибокі та залишаються єдиною музикою, що слухаю зараз. Хоча раніше мій плейлист був сумішшю різних стилей.

На святковій ялинці у холі музичної школи виблискують різнокольорові вогні гірлянд. Віддалено лунає фортепіано. Раптом звучання переривається. Скрипнули двері в кінці коридора. Мені назустріч вибігла дівчинка років дев’яти. На мить завмерла і похапцем склала до наплічника зошити. «Ой, забула!», – і направилась назад до кабінету. Поруч проходять діти. Чую: «А тобі коли на сольфеджіо?» Знову доноситься музика, але вже з іншого кабінету й схоже на гітару.

Робота кипить. Це не просто процес, а своєрідна магія. В епоху візуального сприйняття світу аудіальне виховання важливе, адже спонукає до духовного розвитку особистості. А чи може музика привести до Бога?

На це та інші запитання дає відповідь Віктор Степурко – всесвітньо відомий композитор, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Маестро поділився цікавими фактами біографії, а саме: як почав писати духовні твори, про роль святого Димитрія Ростовського у його житті, де бере ідеї.

– Становлення людини як особистості та вибір професії приходять із дитинства. Вікторе Івановичу, музика – це ваша дитяча мрія?

– У нашому роду дуже багато народних музикантів: всі бабці – співучі. І наше село дуже музичне. Народився я на Харківщині, але мої діди з Полтавщини, а це ж «серце» України. Коли навчався у консерваторії, то казав, що виріс на полтавському фольклорі, на що мені відповідали: «Не може бути! Харківщина – москальщина, в ній не може бути українського». Тоді я почав розпитувати й виявив, що вся історія нашої сім’ї пов’язана фольклором.

Мій батько, який, уже закінчивши Донецький будівельний технікум, навіть навчався у Московському музичному народному університеті. Навіть, диплом отримав. Але він, народний музикант, мріяв, щоб я став музикантом-професіоналом. Тому перевіз сім’ю із села у передмістя Краматорська. Головним завданням було, щоб я пішов у перший клас в середню школу і музичну. Так склалося, що до дитячої музичної я не потрапив. Тоді, кажуть, були великі набори. Два роки навчався у приватного викладача на курсі баяністів. Потім почав поступати в музичну школу і мені запропонували вчитися гри на трубі. Але я був хворобливим, тож батько сказав, що я не витримаю. Ось і залишився без музичної школи.

– Ви на цьому не зупинились. Чи були думки зайнятись чимось іншим?

– На всіх шкільних заходах постійно акомпанував на баяні, грав у духовому оркестрі. І знову ж таки не на трубі, а на барабані. Був таким активістом. Хотілось дуже займатися музикою. Розумів, що потрібно вступати у музичне училище. Для цього після восьмого класу пішов у вечірню музичну школу. За два роки закінчив чотири класи. Навчався на акордеоні і вже зібрався вступати до Ростовського музичного училища. Але у той час хормейстер із Донецького музичного училища приїхав прослуховувати кадри. А я тоді співав у досить відомій капелі на Донеччині. Ось він мене і загітував на хорову спеціальність.

У Донецьку я провчився рік і пішов в армію. Служив у прикордонних військах у Вірменії. Був там старшиною клубу, керував самодіяльністю, робив аранжування для оркестру, який утворив. Коли повернувся назад в училище, то почав факультативно займатися композицією.

– Музика – це романтика. Як вона вплинула на особисте життя?

– Із дружиною я познайомився після армії. Вона також навчалась у музичному училищі. Ми одружились, і скоро нашій родині має бути 50 років.

– Ви є заслуженим громадянином селища міського типу Макарова. Чи переїзд у містечко на березі річки Здвиж відкрив нову сторінку вашого життя?

– Після навчання у консерваторії ми з дружиною поїхали у Хмельницький, а потім у Копилів. У Копилові бував Чайковський, і мене це надихнуло. Фантазував часто, що відновлю фестивалі, присвячені його творчості. Фантазії – то добре, але ж реальність…

Дружина працювала у школі, викладала музику. Я ж вів факультатив від Макарівської музичної школи. Через один навчальний рік ми переїхали до Макарова. Ось якраз тут я зрозумів містичну складову своєї долі, сутність її.

У Макарові народився Димитрій Ростовський (Данило Туптало), який має статус святого у православній церкві. Як виявилось, він – автор «Житія святих», на котрому виховувалися Тарас Шевченко, Іван Огієнко (перший міністр освіти УНР).

Є дані, що цей святий народився в один день зі мною. Але я – через 300 років після нього. Коли мені показали його ікону, то виявилась дивовижна схожість. І це мене привело до віри.

– Перший ваш духовний твір був написаний у Макарові?

– Так, перший духовний твір я написав у Макарові для ансамблю «Свят-коло» – «Хвалитиму Господа всім серцем своїм» для баритона соло та хору. Сам ансамбль був створений 7 січня 1992 року. Ми цей твір заспівали на фестивалі в Києві. Його почув керівник хору « Київ» Микола Гобдич, дуже зацікавився і попросив ноти. Саме Гобдич спонукав мене у подальшому писати духовну музику.

– Натхнення – невід’ємна складова створення шедеврів. Де ви його берете?

– Це Богу відомо. Я раптово почав захоплюватись самбо, боксом. Після баяна – акордеоном. Творчі задуми виникають невідомо звідкіля, вони тебе захоплюють і потрібно одразу це виконати, тому що може настати час, коли задум чи бажання зникне. Як кажуть видатні композитори: «Треба постійно працювати у цьому напрямку»; «писати музику слід кожен день». Зі мною так не відбувається.

Зараз я керівник ансамблю «Свят-коло», викладаю в музичній академії, пишу докторську дисертацію, співпрацюю з багатьма колективами. Постійно перебуваю у русі. Також впливає і соціум: трапляється, пишеш для колективу, а там немає потрібних голосів або інструмента. Є кілька творів, які я написав за пориванням зверху. І досить часто вони залишаються до якогось моменту не виконаними.

Нещодавно, 16 грудня, Микола Гобдич на ювілейному концерті виконав мій опус уперше, хоча він був написаний двадцять п’ять років тому.

– Найвищу нагороду держави – Шевченківську премію ви отримали за псалмодію «Монологи віків». Розкажіть про цей твір. Що вас спонукало до його створення?

– Багато чого за сприяння Миколи Гобдича. Цей твір бере початок від композиції для саксофона на текст псалма «Дякуйте Господу». Це було прохання. Твір написано в американському стилі з елементами джазу. Він вийшов дуже красивим і став популярним. Раптом у хорі «Київ» виявився хорист, який грає на дудуку. Дудук – вірменський інструмент, що прийшов зі Сходу. Він культивується у багатьох країнах світу. А коли я почав думати про це, то зрозумів, що даний інструмент утілює подих вічності, глибину віків. Звідси і аналогія у назві твору.

Далі виникла ідея написати цілий цикл і запросити найвидатніших інструменталістів. Було створено сім творів на сім псалмів і задіяно сім інструменталістів. У такому вигляді псалмодію подали на Шевченківську премію. На сьогодні є сім диптихів – у кожного з виконавців по два твори, і вони різнохарактерні.

– Вікторе Івановичу, на вашу думку, як музика впливає на духовний стан людини? І як залучити молоде покоління до філософської, класичної музики?

– Найперше: музика впливає на емоцію людини, виховує почуття. Діти зараз виростають у прямому сенсі перед екраном. Якби з дитячого садка музичне виховання було спрямоване на класичну, більш лагідну й романтичну музику, то це б і залишалось у дітей.

– Найцікавіше запитання і найскладніше водночас. Пізнання Бога через музику можливе? Так чи ні? І чому?

– Так. Ще у Євангілії сказано, що ангели співають «Слава Богу!» Нам важко зрозуміти що це таке. Але факт, що музика може бути навіяна навіть уві сні. Я відчуваю музику за ароматами. Музика від Бога. До речі, моя докторська дисертація присвячена сучасному українському авангарду, підсвідомому впливу музики.

Моцарт – ангел у музиці, а для Баха музика – від Бога.

Із Миколою Гобдичем

– У цей святковий період що б ви хотіли побажати читачам, а також яку б музику порекомендували?

– Щоб люди розуміли, що святкування Різдва не для гулянок, а дуже важлива подія. Після найтемніших часів народжується Спаситель – Ісус Христос. Світло для світу. Це і є основа основ, тому поки люди цього не зрозуміють, то всі соціальні ідеї будуть провальними.

Я за живу музику й живе спілкування. Спілкуймося, бо людина для цього народжена!
Яку музику порекомендувати? Звичайно, «Різдвяну кантату» Йоганна Себастьяна Баха, різдвяну музику Франца Шуберта, «Тиху ніч» Франца Ксав’єра Грубера.

Післямова. Пам’ятник Данилу Тупталу, який знаходиться у самому серці Макарова під час нинішніх воєнних дій не постраждав. Хоча саме селище зазнало руйнувань і пережило нашестя колон техніки ворога. Це Диво дає надію на світле і мирне майбутнє…

Неллі ЕРНАНДЕС