
П’ятого жовтня у залі Львівської національної філармонії відбувся концерт «Шлях до Вудстоку» за участі струнного Квартету імені Левка Ревуцького у складі: Маріани Скрипи (перша скрипка), Едуарда Скрипи (друга скрипка), Андрія Тучапця (альт) і Золтана Алмаші (віолончель)
Завдяки музиці цього концерту я пройшла свій «Шлях до Вудстоку» й пережила кілька життів одночасно. Без обмежень фантазії та сплеску неконтрольованих емоцій.
Програму концерту складав Золтан Алмаші. Він хотів проголосити щось на кшталт маніфесту, в якому порушив кілька питань. Одне з них таке: «Чи може програма фестивального концерту сучасної музики бути стилістично строкатою?» Відповідь композитора: «Так! Звісно може!»
Золтан вважає (і довів слухачам), що таку програму цікавіше формувати, а музикантам, у свою чергу, грати, оскільки потрібно показати вміння працювати у різних виконавських манерах. У ній об’єднано музику зовсім несхожих композиторів. Парадоксально, але це не залишило враження різких контрастів між творами. Навпаки, їхнє звучання відобразило наше сьогодення – життя, з його несподіванками, драмами та веселощами, які трапляються щодня. Утворився ефект плинності часу, від твору до твору, що дозволило відчути природність моменту.
Напругу в залі створила музика Квартету Любави Сидоренко. І це не дивно, адже авторка називає її «музикою майбутнього», тому не всі можуть перейнятися, а тим більше насолодитися нею. Зміст опусу асоціюється із внутрішнім голосом, який ти не хочеш чути. Це викликало у мене й негативні емоції.
Музика для струнного квартету Томаса Єннефельта наче відчинила двері до темної кімнати, в яку я не можна «не увійти». Опинившись посеред неї, ти одразу ж згадуєш про свої найпотаємніші страхи.
Після заглиблення у «кімнату власних думок» ми немов перетворилися на хуліганів і потрапили на рок-концерт «Шлях до Вудстоку» з Сергієм Пілютиковим. Музикантам вдалось експресивною (десь навіть надто) грою передати потрібний настрій.
Переживши сильні враження, зазвичай хочеш порефлексувати (розумієте, так?). Це і вдалося зробити з Марцелем Хижинським під час його «Reflection № 1». Гадаю, що його музика була найбільш близькою і звичною для слухачів.
Раптом Золтан Алмаші своєю «Карпатською піснею» вирішив закинути мене у Карпати. Він мовби промовляв через твір: «Ну, що, хочеш приміряти образ гуцульської дівчини – дикої, вільної і таємничої, як тутешні гори? То приміряй!» Музика місцями звично-романтична з вкрапленнями соло скрипки. Маріана Скрипа додала їм яскравості, завдяки блискучій віртуозності та вмінню «гратись» із тембрами скрипки.
Я не встигла оговтатись від одного емоційного стану, як струнні у «Талосі» Богдана Сегіна створили вже зовсім інший: ефект натягнутого дроту, котрий от-от розірветься. Композитор обрав для написання тематику саме грецької міфології, адже, на його думку, вона розширює поле творчої уяви й пошуку. Виконавці ж, у свою чергу, показали у музиці найрізноманітніші види техніки та вміло маневрували між настроями. Відчувалось усе. В тому числі тривога і страх.
Після темряви настає світло. Так буває в житті. Так відбулось і в залі. З придихом та поки що прихованим задоволенням я пройшла свій шлях до Вудстоку. А вже йдучи додому, думала: «Люблю строкату музику!»
Гадаю, іноді музикантам потрібно забувати про звичну канонічність в організації концертів. Не намагатись підібрати програму, де кожен твір об’єднувала б одна думка чи то ідея.
Варто ризикувати й експериментувати. Я за природність у музиці, яка не завжди є приємною по відчуттях або на слух. Вважаю, такі концерти вчать слухачів чути й шукати щось близьке кожному. А музикантів – розкривати у собі нові грані та бути цікавими, навіть коли здається навпаки.
Христина МАКУХ
Кольорові фото Данила БЕДРІЯ