Минулий 2023-й рік у траєкторії долі українського композитора Ярослава Верещагіна міг бути позначений як ювілейний – митцю виповнилося б 75! Чверть століття відділяє нас від рубікону завершення його земного шляху в 1999-му. Нещодавно, 29 вересня 2024 року, в Українському інтернет-журналі «Музика» вийшов мій великий матеріал про композитора – «Ярослав Верещагін – відома чи невідома постать української музики?» Нова публікація продовжує розпочатий дискурс…
Риторичність рефлексій і перспективи вирішення проблемного питання…
Не ставлю за мету прив’язувати публікації про композитора до топово-ювілейної календарної дати. Вважаю, що про непересічного й оригінального митця статті мають з’являтися у будь-який час, поза контекстом тих чи інших подій. Проте в даному разі хочу навмисно наголосити на цій «позначці» в сучасному музичному літопису – 75-річчі Ярослава Верещагіна у 2023-му. Чому? Бо щиро дивує кричущий за несправедливістю факт. Чверть століття, як пішов у засвіти музикант, а ми практично не просунулися на шляху пізнання цієї талановитої творчої особистості, її чималої самобутньої мистецької спадщини.
Обірвалася нитка життя композитора, а разом із нею, здається, обірвалося й буття його музики. Чому такий злий жарт зіграв небесний куратор із Ярославом Верещагіним? Не зрозуміло! Але іноді подібне трапляється. Схожі прояви примх долі, коли талановиті люди відкидалися на маргінес історії, світове мистецтво знало.
Хоча, як показує історична закономірність, через певний час, іноді, щоправда, досить тривалий, відбувався раптовий відроджувальний «постріл фортуни» у творчість забутого автора. Так відновлювався порушений баланс справедливості щодо діяльності деяких митців.
Чи потрібно зараз ставити запитання на кшталт: чому музика Верещагіна дуже рідко і мало виконується? чому вона практично забута, та й про самого композитора мало що відомо музичній громадськості? Також хочеться зрозуміти: чому митець за життя був удостоєний лише однієї нагороди – звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського у 1980 році? Чому не став заслуженим діячем мистецтва чи народним артистом України?
Невже виною усьому такий нетривалий часовий період його існування на планеті Земля? Нагадаю, Ярослав Верещагін пішов у засвіти в 51 рік. А за рівнем таланту, майстерності, професіоналізму, внеском у національну музичну спадщину він більше ніж вартий уваги.
Відповіді слід шукати, зокрема, й у навколомузичному контексті. По-перше, в умовах надто комерціалізованих, «ринкових» сучасних реалій, парадигма яких почала складатися у 1990-ті, а зараз із кожним десятиліттям усе більше набирає обертів, автор повинен самостійно просувати власну музику, стати для неї своєрідним промоутером, бути на виду. А це означає піаритися у соцмережах, «вишукувати» гранти шляхом зав’язування контактів із різними культурними «центрами» і «платформами», – тобто перейматися купою нетворчих питань, що, насправді, далеко не в кожного виходить через особливості натури й психіки. Також потрібно активно «крутитися» в середовищі колег-виконавців. Тоді є шанс не загубитися у круговерті множинного мистецького продукту великої кількості інших композиторів.
До слова, за життя Верещагіна його музика звучала не так рідко, як зараз. Відповідно до спогадів рідного брата композитора Бориса Верещагіна, твори Ярослава часто виконували різні музиканти у 1970–1980-ті роки.
Ну, а нагороди та звання – фактор неоднозначний, у кожному випадку ексклюзивний, оскільки не завжди безпосередньо пов’язаний із талантом індивіда. Момент везіння – такою формулою, гадаю, можна об’єднати всі позамузичні чинники, які відіграють чималу роль у цьому питанні, – приміром, увага з боку провладних структур у галузі культури, майстерність налаштовувати «потрібні» знайомства і багато інших.
Тому вважаю за доцільніше резюмувати: сталося так, як сталося. І вже не повертатися у минуле, а дивитися в майбутнє у пошуках перспективи виходу з тупикової ситуації маргінальності творчості Ярослава Верещагіна. Я своїми публікаціями якраз і хочу прискорити реанімування його музики, наблизити її до фази активного побутування у виконавському просторі, відродити інтерес до вивчення.
Маркую головний, на мою думку, важіль у промоції доробку автора – його слід презентувати у жанровому міксі. Це, гадаю, найшвидший і найправильніший шлях до сердець слухачів! Адже Ярослав Верещагін –
композитор насамперед камерних опусів, і для пізнання різноаспектної образної та емоційної палітри його творчості необхідно в концертних імпрезах інтегрувати різноманітні за жанром і виконавським складом твори для вокалістів, інструменталістів, ансамблів, камерного оркестру тощо.
Такої у жанровому плані «синтезованої стратегії», до речі, дотримувався засновник камерного оркестру (Національного ансамблю солістів) «Київська камерата», диригент Валерій Матюхін, який був його незмінним директором 46 років із моменту заснування 1977 року. Маестро Матюхін і Ярослав Верещагін мали дружні стосунки. Диригент замовив автору чимало творів, а потім став і першим виконавцем багатьох із них, причому не лише оркестрових, а й ансамблевих, для різних інструментів соло й фортепіано.
Зауважу, що саме Матюхін став першим виконавцем деяких фортепіанних композицій автора. Це – Соната № 2, «Musica rustica», «Маленька класична сюїта» (для клавесина чи фортепіано) тощо. За життя композитора він був постійним інтерпретатором його музики, а після смерті, від кінця 1990-х – початку 2000-х і далі протягом майже чверті століття чи не єдиним адептом його творчості. Він провів, і це слід акцентувати, не один авторський концерт Ярослава Верещагіна – у Національній філармонії України і Концертному залі Національної спілки композиторів України.
Якщо вже розмова зайшла про вектор перспективної промоції музики Ярослава Верещагіна, що пов’язаний із її демонстрацією саме в інтегральному спектрі, то наведу приклад однієї з таких імпрез. Ідеться про авторський концерт пам’яті митця до 55-річчя від дня його народження, проведений «Київською камератою» під орудою Валерія Матюхіна 8 грудня 2003 року в Національній філармонії України.
Вокальний сегмент був представлений творами: дві обробки старовинних українських козацьких пісень для голосу та камерного оркестру («Ой там, при долині», «Ой крикнула лебедонька»), цикли «Три пісні на українські народні тексти» для сопрано та камерного оркестру, «Передчуття весни» на вірші українських поетів 1920–1930-х років для баритона та камерного оркестру, кантата «Краєвиди» на вірші Томаса Стернза Еліота (у перекладі Марії Габлевич) для сопрано і камерного оркестру.
Крім вокального контенту, прозвучали також оркестрові опуси – Дивертисмент, Симфонієта для камерного оркестру, «Буколічна сцена» для струнних, ансамблева композиція – тріо «Три посвяти» для флейти, гобоя і фагота й сольний твір – Соната для скрипки.
Розмова про творчість композитора, його музичну естетику потребує окремої статті. В одній публікації розповісти про Ярослава Верещагіна з точки зору особистісного профілю, окреслити його творчий портрет та ще й повноцінно поринути у звукову стихію його мистецтва неможливо. І це обґрунтовується в моїй попередній об’ємній статті, з якою вже ознайомився читач.
Нею не обмежилася розмова про композитора, навпаки, – вона стала лише її початком. І теперішньою публікацією не завершиться дискурс про особистість непересічного автора, хоча в ній, як і в минулій, усе ж таки буде відведено місце характеристиці творчості Верещагіна вустами колег.
В опублікованому раніше матеріалі про музику нашого героя наведено думки трьох знаних композиторів – Євгена Станковича, Олега Ківи та Золтана Алмаші у форматі бліц-діалогів. У пропонованій публікації про творчість митця повідають його колега по цеху Юрій Іщенко й диригент, головний виконавець та інтерпретатор творчих набутків (разом із «Київською камератою») Валерій Матюхін.
Записи розмов, як і у випадку з колегами-попередниками, за винятком Золтана Алмаші, були зроблені давно. І фрагменти з моїх із ними розмов були опубліковані у періодиці – «Пам’яті несправедливо забутого» («Культура і життя», 28 січня, 2004), «Оригінальний митець сучасності» («Українська музична газета», № 1, 2004). Цього разу читач ознайомиться з цими бліц-діалогами у їхніх повноцінних версіях.
Попередня стаття присвячувалася опису творчого середовища, що панувало в батьковому домі та оформилося під впливом множинних дружніх контактів батька Ярослава Верещагіна, Романа Івановича з яскравими представниками різних сфер культури й мистецтва – музикантами, літераторами, живописцями. Адже саме ця атмосфера і побут стали життєдайним джерелом, що сформувало ще в дитинстві естетичні переконання і світогляд Ярослава, «скомпонувало» його особистість. Без уявлення того культурно-творчого контексту важко зрозуміти, як виникла багатогранна і різнопрофільна творча постать як Ярослав Верещагін.
У новій публікації він постане крупним планом. Реконструюємо творчий портрет митця…
Різні профілі особистості «ренесансного типу»…
Людина «ренесансного типу» – таке визначення Ярославу Верещагіну колись дав його колега й друг, диригент і піаніст Валерій Матюхін, маючи на увазі різноаспектність творчих проявів митця. Цей слоган дешифрується для читачів у процесі просування по тексту публікації і більш детального знайомства з її головним персонажем шляхом наведення оптики на різні складові його творчої натури.
Є перший шлях презентації особистості – біографічно фактологічний. Спробуймо рухатися ним. Отже, констатую топові віхи життєвої і творчої еволюції Ярослава Верещагіна.
Спочатку було навчання (1956–1965) в Київській музичній школі-десятирічці (Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті) імені Миколи Лисенка, причому, акцентую, з опанування гри на скрипці.
Чому скрипка? Цікава деталь – Ярослав обрав її із прихильності й любові мами до цього виразного інструмента. Але також навчався гри на фортепіано.
Потім були три роки (1965–1968) студіювання у Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра вже, знов звертаю увагу, на історико-теоретичному відділенні. Педагог – Леонід Хейфець-Поляковський мав хист до складання музики. Він і помітив здібності до композиції у Ярослава, цікавився його першими авторськими спробами, давав поради.
А після третього курсу музучилища у 1968 році Ярослав поступив у клас композиції професора Мирослава Скорика Київської державної консерваторії імені Петра Чайковського й завершив виш у 1973-му дипломною роботою – Концертом для альта і симфонічного оркестру.
До речі, тут слід знову зробити стоп-кадр і відмітити, що Ярослав став своєрідним новатором у цьому жанрі! Його твір був першим в українській музиці Альтовим концертом, прем’єру якого провів відомий музикант Анатолій Венжега.
Далі у 1973 році відбувся вступ до Національної спілки композиторів України, відтоді розпочалася робота, що тривала 14 літ (1973–1987), на посаді редактора у широко відомому за радянських часів видавництві «Музична Україна». Щоправда, у 1974–1975-х роках була перерва у зв’язку зі службою у Заслуженому оркестрі УРСР штабу Київського військового округу в Києві.
У «Музичній Україні» – тоді одному з трьох спеціалізованих у колишній союзній державі видавництв – Ярослав деякий час працював також головним редактором. А вже з 1987-го перебував на творчій роботі.
Отже, факти біографії розкривають Ярослава Верщагіна лише як композитора, адже уся траєкторія його життя підпорядковувалася обраній професії. Однак він мав ще й інші мистецькі амплуа. Ярослав – яскравий індивід універсального типу обдаровання, оскільки ще й талановитий поет, чия поетична майстерність не поступалася музичній. Він також мав схильність до образотворчого мистецтва, щоправда, у гумористичному ключі, – малював оригінальні шаржі, в яких виявлялася схильність до легкої сатири.
Тож суто біографічний аспект висвітлення постаті митця – занадто вузькопрофільний. Потрібен інший підхід – стереоскопічний «навігатор», із презентуванням різних складових індивідуальності. Саме з такого ракурсу й поговоримо про Ярослава Верещагіна докладніше.
Ярослав Верещагін – композитор… Обрати цю професію він мав за програмою життя. Адже такі талановиті індивіди, у яких процес продукування музики іде без тиску, напруги, внутрішньої скутості й бар’єрів, протікає природно й органічно з надр ментального єства, апріорі народжені бути творцями, – вибір уже зроблено за них.
Верещагін – по-справжньому самобутній у музичному самовираженні, і в амплуа композитора він – провідник екзистенціально креативної творчої енергії. Тому не слід дивуватися, що із ранніх років різні буттєві обставини координували життєвий орієнтир Ярослава у бік композиторської професії. Вони склалися в клубок перетинів енергетичних імпульсів, кожен із яких впливав на формування його мистецької натури.
По-перше, нагадаємо, батько Ярослава – Роман Іванович Верещагін (1910–1985) – теж був композитором, до речі, вихованцем класу видатного метра Бориса Лятошинського, про що докладно йшлося у попередній статті. Як кажуть, із генами, по крові передався від батька до сина композиторський дар.
Іще двоє дітей Романа Верещагіна – старша сестра Ярослава Алла, а також молодший брат Борис – теж стали своєрідними заручниками музичних генів батька. Обидва пов’язали життя з музикою, і їхній вибір був цілком природним: Алла обрала професію хормейстера, Борис – музикознавця.
Роман Верещагін був різнопрофільним автором. Його творча спадщина окреслюється симфонічною, хоровою, камерною (вокальною та інструментальною) музикою, у тому числі й оперою «Ярослав Мудрий» за однойменною п’єсою Івана Кочерги, що залишилася незавершеною.
Удома постійно звучала музика – батько грав на роялі, складав композиції. Тому ще в дитинстві Ярослав спостерігав за процесом народження творів, а потім, коли сам оволодів професією, мав змогу порадитись із татом щодо розв’язання будь-яких творчих проблем.
По-друге, спрацювала не лише вузько локальна спадковість: батько – син. Потужно проявилися й загальнородові гени.
Дід Павло Аврамович, батько Варвари Павлівни – матері Ярослава, Бориса і Алли, хоча за фахом був лікарем, однак мав задатки мистецького «самородка». Грав на мандоліні, гітарі, очолював створений ним самодіяльний ансамбль народних інструментів. А ще вирізнявся схильністю до написання віршів, зокрема, під час Першої світової війни, перебуваючи на фронті, вів щоденник і деякі його частини викладав у віршованій формі. Любив також малювати сільські пейзажі.
Я спеціально маркувала різні складові мистецької обдарованості Павла Аврамовича, адже згадуватиму про них далі. Принагідно також зазначу: зі слів Бориса Романовича, Ярослав і дід Павло вирізнялися зовнішньою схожістю.
У батьковому родоводі теж є музичні витоки. Наталія Федорівна – бабуся Ярослава (Бориса і Алли), мати Романа Івановича, володіла азами нотної грамоти й співала у церковному хорі, а ще – знала чимало українських народних пісень. Цікавий факт: приблизно у 1930-ті роки відомий український фольклорист Павло Павлій під час фольклорних експедицій на Сумщині під спів Наталії Федорівни записав низку українських народних мелодій, котрі потім зберігалися у фондах Інституту українського фольклору АН УРСР.
Як згадує Борис Верещагін, у родинному колі завжди звучала українська пісня, тому що батько, Роман Іванович, як і його мати Наталія Федорівна, теж знав безліч народних мелодій. Ще в часи студентства збирав автентичний матеріал під час консерваторських фольклорних експедицій, серйозно цікавився народною творчістю. Долучався до етнографічних досліджень і після завершення вишу разом з іншими композиторами й музикознавцями. Запам’ятовував і фіксував чимало пісенних зразків, систематизовував їх і передавав до фонду Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (тепер ІМФЕ імені Максима Рильського).
Тож стає зрозумілим, із якого багатоканального джерела ще в дитинстві фольклор увійшов у свідомість Ярослава Верещагіна, ставши сутнісним елементом у формулі музичної ДНК майбутнього композитора, нагадаю, – вихованця класу Мирослава Скорика, в якого навчався п’ять років (1968–1973) у Київській державній консерваторії імені Петра Чайковського. Ім’я ж Скорика міцно пов’язане з торуванням неофольклорного напрямку національного музичного мистецтва. Ясна річ, що педагог, його творчість теж сприяли розвитку учня, адепта цього художнього вектора.
Але наявність «фольклорного компонента» у музиці Верещагіна не слід пов’язувати лише з консерваторським навчанням у Скорика. Його витоки, як бачимо, глибші, ґрунтовніші й розгалуженіші. Через сімейні традиції не тільки музика як така, а ще й народна творчість, аутентичні мелодії і тексти увійшли у творче життя Ярослава, закарбувавшись у глибинах його підсвідомості.
Тому закоханість композитора у народну пісню не дивує. На ниві його творчості вона проявила себе в опусах на відповідні музично-поетичні тексти, а також у присутності неофольклорної стилістики чи у «відкритій», більш явно проявленій, або, навпаки, вуальованій манері в різних за жанром композиціях. Як приклади достатньо навести кантату «Сміється джерело» на вірші Володимира Морданя для мецо-сопрано та камерного оркестру, вокальні цикли «Три пісні на українські народні дитячі тексти» для сопрано та камерного оркестру, «Дві козацькі пісні» для баритона та камерного оркестру, «Буколічну сцену» для струнних, а також обробки українських народних пісень – «Не ходи, улане», «Осінь довга», «Прийшов чумак додомоньку», «Там зелен явір розвився» для голосу та фортепіано тощо.
Важлива деталь: Ярослав цікавився не тільки національним фольклором, а й зразками народної творчості інших країн. Це відображено, приміром, у вокальному циклі «Три пісні з Чехо-Словаччини» (обробки народних пісень) для голосу та фортепіано. Мистецько-культурний родинний антураж – третя «енергетична складова», що підживлювала і сприяла формуванню Ярослава Верещагіна як композитора.
До родини Верещагіних іноді приходили батькові учні, студенти задля занять із теоретичних дисциплін чи композиції, адже Роман Іванович викладав у різних закладах теоретичні дисципліни. Через його педагогічний вишкіл пройшло багато музикантів, які згодом стали знаними митцями. Це композитори Яків Лапинський, Олександр Осадчий (обидва Україна–Німеччина), Леонід Вербицький (Україна–США), Володимир Губа, Віталій Пацера, Олександр Костін, Валентин Варицький, Микола Полоз, Віталій Філіпенко, Олександр Винокур, Валерій Ронжин, Ігор Поклад, Петро Петров-Омельчук, Олександр Яворик, Микола Каландьонок, Ірина Кириліна тощо. Диригенти Ігор Блажков (Україна–Німеччина), Віталій Лисенко, Володимир Лапченко, Анатолій Дубина тощо. Музикознавці Віктор Самохвалов, Любов Грисенко, Ніна Матусевич, Тетяна Некрасова, Клавдія Черпухова, Юрій Щириця. У батька Ярослава Верещагіна навчалися й уславлена співачка Діана Петриненко, відомий валторніст Василь Пилипчак, джазовий піаніст і аранжувальник Пилип Бриль та інші.
Окрім учнів, до родини Верещагіних приходили колеги-композитори. Слід зазначити, що Роман Іванович мав розгалужені музичні контакти: брати Майбороди – Георгій і Платон, Герман Жуковський, Всеволод Рождественський, Анатолій Коломієць, Сергій Жданов, Петро Поляков, Аркадій Філіпенко, Олександр Зноско-Боровський, Юрій Щуровський, Микола Дремлюга, Віталій Кирейко, Всеволод Рибальченко, Юдіф Рожавська, Дмитро Клебанов, Серафим Орфеєв, Яків Цегляр, Ілля Віленський, Григорій Гембера, Вадим Гомоляка, Олександр Стеблянко, Василь Уманець тощо. Це не повний перелік імен музикантів, із якими приятелював батько Ярослава.
А ще були виконавці й музикознавці, зокрема, Микола Гордійчук – товариш тата від консерваторських років. До слова, на згадку і пам’ять про нього Микола Максимович написав статтю-присвяту «Слово про друга», коли у 1985 році Роман Іванович пішов із життя. До домівки Верещагіних навідувалися колеги батька не тільки з Києва, а й Одеси, Харкова. Демонстрували власні опуси, слухали нові твори Романа Верещагіна, обмінювалися думками.
Окреслені побутові обставини і генетичні впливи акумулювалися в джерело умов для формування оригінальної творчої особистості, якою був композитор Ярослав Верещагін. Однак цю картину його дитинства слід доповнити ще кількома вагомими деталями. Наприклад, згадати про те, що у вільний час батько займався зі ще маленькими братами Ярославом і Борисом музикою, навчаючи азам музичної грамоти, причому в незвичній манері – вигадуючи різні нестандартні, хитромудрі вправи.
Сестра була значно старшою за них, тому в заняттях участі не брала. Нетривіальність деяких музичних квестів полягала в тому, що протікали вони не в сухій академічній манері. Батько зацікавлював малих різними вигадками у формі розваг, гри, змагань, що стимулювало розвиток уваги, музичного слуху, ритму, пам’яті.
Одним із найцікавіших і складних, як згадує молодший брат Ярослава Борис, був тренінг щодо відтворення у формі малюнка своїх вражень від зіграного батьком музичного твору. Імовірно, такі завдання й допомогли розкритися художницькій жилці у багатогранно обдарованій особистості Ярослава. Спочатку, дитиною, він малював акварелі, а вже згодом, у дорослому віці, створював шаржі.
До слова, Борис Верещагін у дитячі роки відвідував художню студію, де навчався у відомого українського художника та мистецтвознавця Бориса Піаніди. За наданими мені кількома пастелями, Борис Романович розкривається як здібний художник.
Ярослав же був самоучкою. І тут робимо плавну модуляцію на іншу мистецьку іпостась Ярослава Верещагіна – художницьку…
Окрім незвичних занять із батьком, були й інші стимули, що спонукали Ярослава звернути увагу на образотворче мистецтво. І це – родина. Батьків дім відвідували не тільки музиканти, а й художники, приміром, Еммануїл Бронштейн і Микола Комаров. Вони дарували татові свої роботи. У дитячій свідомості Бориса закарбувалася гарна картина «Бузок», що подарував татові живописець Комаров.
Батько приятелював і зі скульптором Олександром Ковальовим, автором знаменитого, «рідного» для киян пам’ятника Миколі Лисенку біля Національної опери України, а також меморіальної дошки Левкові Ревуцькому на Софійській вулиці, 16. Ковальов жив у будинку на Лютеранській, 6, поряд із помешканням родини Верещагіних на Лютеранській, 8. Його майстерня знаходилася у спільному дворі.
Серед знайомих Романа Івановича був і відомий київський графік Сергій Адамович, який написав його портрет. Їхнє знайомство відбулося, на жаль, за несприятливих обставин, коли композитор проходив реабілітацію після інсульту у 1980-му в лікарні для вчених НАН України. Тоді ж лікувався й Адамович – вони перебували в одній палаті, там і зроблені ескізи майбутнього портрета.
А раніше, ще наприкінці 1940-х – початку 1950-х років, портрет Романа Верещагіна намалював знаний академік живопису Іван Їжакевич, до слова, тато композитора Михайла Їжакевича, учня Левка Ревуцького, з яким приятелював Роман Верещагін. Портрет створено нашвидкуруч олівцем на звичайному папері – художник зафіксував мить гри Романа Івановича на роялі.
Зауважу, що сам Роман Іванович не малював, хоча любив живопис. Однак, знов-таки, за спогадами Бориса Романовича, міг олівцем начеркати власний профіль, а також, приміром, Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя тощо. Тож у зародку, імовірно, мав потенційні, але не розвинуті здібності до образотворчості, які більш явно проявилися у синів.
Виходить, що і в питанні зацікавленості Ярослава Верещагіна живописом не обійшлося без культурно-мистецького родинного фону і, знов-таки, генетики. Як тут, окрім батька, не згадати діда Павла Аврамовича, маминого тата, про якого йшлося раніше.
У зрілі роки Ярослав, як і свого часу батько, теж мав широке коло знайомих і друзів серед художників. Відвідував художні студії, комунікував із живописцями. Олександр Мікловда, Василь Березовий, Віктор Котляр, Антон (Анатолій) Соломуха, Тіберій Сільваші, Андрій Чебикін, Валерій Чуйков, Рафаель Масаутов, Андрій Мельниченко, Василь Химочка та інші.
З Олександром Мікловдою і Віктором Котлярем композитор познайомився у видавництві «Музична Україна», де ті (по черзі) працювали головними художниками. Мікловді Ярослав присвятив «Ідилічне капричіо» для кларнета, валторни та струнного оркестру. Зі свого боку, Мікловда теж залишив спогад про себе, намалювавши портрет композитора.
Василя Березового і Рафаеля Масаутова Ярослав так само знав по роботі у «Музичній Україні» – їм замовляли художні оформлення певних видань. До слова, Березовий також зробив портрет Ярослава Верещагіна. Василя Березового і Рафаеля Масаутова Ярослав так само знав по роботі у «Музичній Україні
Шаржі… Саме їх любив малювати Ярослав! Графічні начерки він залишав будь-де – на чернетках, серветках, папірцях, тобто де прийдеться. Ці імпровізації були певною розвагою. І саме вони надають загальному портрету митця тонких додаткових рис і деталей. У них він розкривається як людина з оригінальним почуттям гумору, зі здібностями до певної сатиричної візії. Іноді шаржі він супроводжував ще й власними віршами і такі презенти-сюрпризи дарував друзям чи колегам на дні народження.
Отже, два амплуа митця презентовано – композитор і шаржист. Підемо далі. Ярослав Верещагін – поет… Існує крилате прислів’я: «Талановита людина талановита в усьому». До речі, ця ідіома належить відомому німецькому письменнику XX століття Леону Фейхтвангеру. Звичайно, можна сперечатися з цим неоднозначним спостереженням, але не у випадку з нашим героєм. Щодо нього цей афоризм спрацьовує на сто відсотків. Він створював таку ж талановиту поезію, як і музику. Ці дві складові були рівноправними з точки зору якості його творчого продукту, талановитого результату.
На жаль, вірші композитора не оприлюднені, хоча ще за життя він підготував вибрані поезії різних років, сам відфільтрував крізь авторське критичне сито. Їх набралося близько 70-ти. Митець продумав також назву книжки – «Хлорофілові зерна».
Поезія для Ярослава, як і музика, була теж рідним середовищем. І перший дотик енергії поетичного струменя його «наздогнав» знов-таки у родинному колі, адже батько мав чимало дружніх контактів не тільки з музикантами, художниками, а й із літераторами того часу. Роман Іванович особисто знався з відомими поетами – Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Андрієм Малишком, Дмитром Луценком, Іваном Неходою, Платоном Вороньком, Миколою Нагнибідою, Віктором Некрасовим, Олексою Ющенком, Миколою Сомом, Валентином Бичком, Петром Горецьким, Любов’ю Забаштою, Федором Малицьким, Миколою Даньком, Василем Юхимовичем, Олексою Новицьким тощо. Поезії багатьох із них лягли в основу його романсів, яких у доробку композитора чимало.
Кілька цікавих і красномовних біографічних фактів стосовно взаємин Романа Івановича з поетами-сучасниками.
Із Володимиром Сосюрою Роман Верещагін мав найбільш дружні й теплі стосунки завдяки схожості поглядів на різні буттєві явища – історію країни, мистецтво, літературу, життєві реалії тощо. Через таку спільність і співзвучність світоглядів знаний поет подарував композиторові одну з книг із дарчим надписом: «За те, що в нас однакові душі». Роман Верещагін, зі свого боку, теж віддячив поетові, написавши на його вірші кілька романсів, а також присвятив йому солоспів «Поет» на вірш Олекси Новицького, який виконувався у Київській філармонії (тепер Національна філармонія України) в день народження Сосюри.
Роман Іванович також складав вокальні композиції на вірші Максима Рильського. Приміром, романс «На білу гречку впали роси» поет, знайомлячись із ним, сам награвав за роялем.
Ярослав пішов стежкою тата, маючи в зрілі роки поширені товариські контакти з багатьма поетами його доби. Володимир Мордань, Володимир Семенко, Борис Чіп, Федір Млинченко, Володимир Затуливітер, Василь Грінчак, Ніна Гнатюк, Микола Сом, Микола Удовиченко, Дмитро Павличко, Михайло Бахтинський, Іван Гнатюк, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Василь Довжик, Лариса Каширіна, Юрій Буряк, Віктор Баранов, Віктор Положій – ті, з ким був знайомий, контактував, а також і товаришував композитор.
До поезії деяких із них він звертався у вокальних творах, як, приміром, в кантаті «Сміється джерело» і вокальному циклі «Осінній триптих» для баритона й фортепіано на вірші Володимира Морданя, романсі «Коли всміхається сад» для баса і фортепіано на вірш Бориса Чіпа, хорі a caрpella «Я жду тебе» та романсі «Прощаюсь» для баритона й фортепіано Володимира Семенка, «Маленькому триптиху» з трьох романсів для баритона і фортепіано на поезії Миколи Удовиченка, чотирьох романсах для баритона і фортепіано («Дощем до тебе», «Зринають зорі», «Ми щось згубили», «Горить багаття») на вірші Федора Млинченка тощо.
Звичайно, митця цікавила не тільки сучасна йому українська поезія, а й творчість національних класиків – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Богдана-Ігоря Антонича, Володимира Сосюри, Максима Рильського, раннього Павла Тичини, Василя Симоненка тощо. Також і світова поетична культура, яка знайшла віддзеркалення в його вокальних і хорових творах на вірші Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Міхая Емінеску, Бертольда Брехта, Володимира Маяковського тощо.
Ярослав, до слова, знав творчість майже невідомих тоді українських поетів, приміром, митців «розстріляного відродження» доби 1920–1930-х років. Про них мало хто мав уявлення з його ровесників і не тільки. Він не просто засвоїв практично не вивчену тоді сторінку історії вітчизняної поезії, а ще й творчо її відтворив, зокрема у вокальному циклі «Передчуття весни» на вірші українських поетів 1920–1930-х – Михайла Доленга, Павла Тичини, Дмитра Загули, Михайла Драй-Хмари для баритона і камерного оркестру (1998).
Тому зрозуміло, що така надзвичайна обізнаність і широка ерудованість Ярослава Верещагіна в усіх галузях мистецтва – музиці, історії рідної країни, поезії, живопису – дивувала й викликала захоплення у його товаришів-ровесників ще за часів навчання у Київській державній консерваторії. Високий інтелект композитора як носія рідкісних знань із мистецьких питань відзначали у спогадах всі – колеги, друзі, приятелі, про що вже йшлося у попередній публікації.
До слова, важливий маркер! Батько Ярослава не складав віршів, але міг внести власні корективи у поетичні тексти, які брав до уваги і музично прочитував у вокальній музиці. Він робив це задля більш гармонійного поєднання музики і поетичного слова. Поети-сучасники погоджувалися з його пропозиціями. Йдеться, приміром, про Максима Рильського, Володимира Сосюру, Платона Воронька тощо, навіть збереглися ноти з його такого роду позначками.
Отже, відчуття художньої естетики поетичного мистецтва у Романа Івановича було вродженим. І це – теж вагома деталь для розуміння, чому у двох його синів проявився інтерес і хист до поезії, адже не тільки Ярослав, а й Борис теж пише гарні вірші. Як тут укотре не згадати про гени діда Павла Аврамовича!
Поезія могла би стати другою професією Ярослава, такими високохудожніми є його вірші. Ознайомлю читачів із кількома…
Ніч посіяла зорі-квіти
У небесну ріллю урочу.
Вітер витер вологі віти,
Мов заплакані очі ночі.
Проростуть зірки сонцеквітом,
Вийде ранок – як звична річ.
І тоді ніхто не згадає,
Чому зболено плакала ніч.
Чи такі:
Кину серце своє
в листя зелене.
Живосоки землі
линуть крізь мене.
Проростаю, мов квіт,
(квіт калиновий…)
Прориваюся в світ,
(світ малиновий…)
Кличе сонце мене
вгору високо.
Кину серце своє
в небо глибоко.
А ось іще:
Сипнуло неба блакитним дивом –
Здивовано примруживсь ліс.
(Блакитним сяйвом в блакитне люстро).
Блакитний вітер блакить приніс.
В блакиті тонуть блакитні клени –
Блакиттю хлюпнуло на ліс.
(Блакитні пензлі тополь блакитних
В блакитний колір фарбують день)…
А цей вірш 27-річний Ярослав присвятив пам’яті Максима Рильського:
Він мав чутливі руки піаніста,
Хірурга пальці, тонкість скрипаля.
Він серцем відчував як дихає земля,
Як полум’ям палає суть її вогниста.
Він був поетом, мрійником, співцем,
Фантазував, плекав в снігу троянди,
Сплітав з пісень нев’янучі гірлянди –
Безсиле все в житті перед Митцем.
* * *
Тож, складено різнопрофільний творчий портрет Ярослава Верещагіна, вимальовано базову перфокарту його життя, причому не в розумінні простого переліку біографічних віх за роками, а в «пульсуючому» вирі мистецького буття – з його естетичними уподобаннями й інтересами, світоглядним вектором сприйняття дійсності. Тому вже зараз загальний «довідковий каркас» ключових дат життєпису, наведених вище, сприйматиметься зовсім по-іншому. «Суха» інформація підсвітиться «живим» портретом митця, надаючи в повній мірі розуміння його як людини «ренесансного типу».
Отже… Ярослав Верещагін – тема невичерпна. У попередній статті «Ярослав Верещагін – відома чи невідома постать української музики?» я висвітлила композитора у творчому становленні на тлі контекстного культурно-мистецького середовища родини Верещагіних, в якому він зростав, мужнів і формувався, акцентувала джерело, родову ґенезу його талантів. У даній статті цей дискурс продовжено, але з ракурсу презентації багатопрофільного портрета митця, представленого крупним планом. Однак творчість композитора я, на жаль, практично не характеризувала – лише побіжно. А його музика – не менш цікава тема для обговорення.
В одній статті, як уже наголошувала, сумістити повноцінний наратив про особистість і творчість автора – справа нереальна. Однак ігнорувати, залишити за бортом музичний аспект теж неможливо. Тому зараз, як і в попередній статті, для окреслення музичної складової постаті Ярослава Верещагіна я надам слово його колегам. І цього разу, повторюся, то будуть бліц-інтерв’ю з композитором Юрієм Іщенком, а також диригентом і піаністом Валерієм Матюхіним, уперше оприлюднені в повному обсязі.
Перед тим хочу нагадати, що Ярослав Верещагін – автор здебільшого камерної музики, хоча в його доробку є кілька великоформатних творів для симфонічного оркестру, які теж заслуговують на увагу виконавців. Це – Концерт для альта з оркестром, «Святкова увертюра», Дивертисмент, Симфонієта (існує у двох версіях – для симфонічного і камерного оркестрів), «Диптих» для баса та симфонічного оркестру на вірші Михайла Бахтинського.
Ну, а камерний доробок митця – вельми різноманітний. Він написав інструментальні опуси для камерного і струнного оркестрів, різних ансамблевих складів – дуетів, тріо, квартетів, квінтетів, секстетів, септетів тощо, композиції для ряду інструментів соло, включно з фортепіанними циклами й мініатюрами. Серед вокального доробку – камерні кантати, вокальні цикли, романси, обробки народних пісень і хори.
Сподіваюся, вислови й міркування його колег-сучасників допоможуть читачам розібратись в естетиці творчості композитора, скоординують вектор сприйняття його мистецтва. Тож справа залишається лише за виконавством – поширенням музики митця у соціально-культурному публічному просторі…
Із Юрієм Іщенком…
– Юрію Яковичу! Почну з традиційного запитання. Яким закарбувався у вашій пам’яті Ярослав Верещагін – людина і музикант?
– Ярослав Верещагін, на мою думку, – трагічна постать нашого часу. Українська музика, як і мистецтво загалом, знає багато трагічних особистостей. І нам відомі причини різних історичних трагедій.
– У чому ж трагічність Верещагіна?
– Мені здається, що це композитор, який за якістю і спрямованістю творчого обдаровання «припав» не на той час. Хоча, можливо, й зараз його час ще по-справжньому не настав?
У чому його особливість? Насамперед, Ярослав Верещагін – композитор суто камерний.
– І в цьому ви вбачаєте певну приреченість творчої долі композитора?
– У якомусь сенсі – так.
– Поясніть свою думку, будь ласка…
– Камерна музика в сучасних умовах не вважається престижною, вона нібито – не головна. Ніхто, звичайно, прямо не скаже, але їй відведено роль другого, а то й третього плану. На першому – симфонічний, хоровий жанри, далі – опера, балет. Щодо авторів камерних творів мають заочну думку як про невдах, які не реализувалися в чомусь великому. Нічого, мовляв, іншого не вміють, тому й пишуть відповідні опуси.
Усі якось забули, що у творчості трьох великих віденських класиків Гайдна, Моцарта й Бетховена в кількісному вимірі переважає саме камерна музика. Наприклад, у творчості Гайдна – на сто з лишком симфоній припадають близько 60-ти з гаком фортепіанних тріо, понад 50 сонат, десь із 70 квартетів. У Моцарта, Бетховена й Шуберта – така сама картина.
– Ви вважаєте, що в наших національних реаліях камерна музика недооцінена, вірніше, їй не надано належного статусу? Якось важко погодитися з такими висновками. Адже, навпаки, – у другій половині XX століття та й зараз спостерігається активний сплеск творчої енергії саме у цій сфері. Практично в усіх українських композиторів вашого і молодшого поколінь камерний жанр займає ледь не половину творчого доробку. Далеко ходити не треба, адже ви – яскравий тому доказ, написали багато камерних опусів для різних складів…
– І все одно, на мою думку, значення камерної музики нині применшують. Гадаю, що причина – дуже глибока. Вона вкорінена у нашій східно-православній ментальності, в якій питання особистості завжди ототожнювалося з індивідуальністю. Ось народилася людина – то вона індивідуальність, особистість. А це ж не одне й те саме.
Індивідуальностями є усі. Так чи інакше від появи на світ існують ті або інші особливості, що відрізняють одну людину від другої. А от особистість – це проблема всього життя. Поняття особистості щільно пов’язане з питанням свободи. А це вже елемент західної ментальності.
Ми можемо казати, що східнослов’янська відмінність від Заходу – наша гідність. Однак, на жаль, це не так. Ми дуже відстали від Заходу, де поняття особистості асоціюється зі свободою.
А камерна музика – це якраз про особистість! Адже вона більше, ніж будь-що, відображує приватні схильності людини й апелює до персональних рис. У камерній царині не сховаєшся за масою, суспільством, можливо навіть соборністю. Й, до речі, поняття «соборність» у нас хибно розуміють.
– Як саме ви потрактовуєте соборність, якщо вже змодулювали на цю тему в розмові?
– Масовість – будь-яке єднання людей, котре в певних випадках може виявитися лжесоборністю. Приміром, об’єднання вождя і мас, коли проводир підкорює натовп, приймає та ухвалює рішення за всіх.
Справжня соборність – це обов’язково добровільний контакт вільних! До поняття істинної соборності ми ще не дожили, не доросли.
– Мені здається, що треба розділяти «поняття» й «відчуття» свободи.
Дефініція – це філософська і в певному сенсі умоглядна категорія, що допускає різні трактування. Отже зараз можна накидати безліч інтерпретувань терміна свободи, котрі в свої часи пропонували відомі філософи. А от із відчуттям свободи все постає інакше. Це внутрішній стан кожної конкретної людини і він, на мій розсуд, не залежить від релігійних вірувань, конфесійної чи національної приналежності.
Щодо «особистості» – людина або стає нею, або ні. Це теж не залежить від національності й віросповідання.
Внутрішня свобода – відчуття глибоко інтимне. Можна жити в будь-якій країні й при цьому не бути вільним через багато догм, причому не тільки ідеологічного штибу, а й, приміром, соціальних, кланово-цехових, фахово-корпоративних правил, стереотипів, які нав’язує суспільство тощо. І – навпаки!
Але це вже ми вступаємо у площину дискусії і віддаляємося від теми творчості Ярослава Верещагіна. Тож ви свободу особистості (у загальному розумінні) пов’язуєте з самовираженням у камерній музиці?
– Камерна музика, в якій превалює ліричний настрій, спрямована до індивіда. Приміром, слухаєш квартет, сонату чи вокальний цикл і розумієш – ця музика спрямована до тебе одного, а не всіх, як при трансляції опери чи симфонічного твору.
– Невже великоформатний симфонічний твір не може бути глибоко особистісним, монологічним, індивідуалізованим, тим паче в контексті сучасного музичного мистецтва? І навпаки – камерний твір не буває поверхово-декларативним, без ознак приватних відчуттів?
Усе залежить від авторської позиції, тобто від того, які саме думки композитор закладає у твір. Опера теж може мати вектор спрямування, як ви кажете, до особистості. Таких зразків, особливо у жанрі камерної моноопери знаємо вже чимало…
– Я у висновках спираюсь на загальні тенденції, а не винятки. Ярослав Верещагін був народжений для створювання камерної музики, в цьому його творча суть. І те, що через камерний жанр він був приречений на своєрідну другоплановість, породжувало певний дисонанс у його світовідчутті. Він усвідомлював силу свого таланту, покликання, проте все суперечило природності й логічності внутрішніх уявлень.
Його похвалювали, мовляв, – складає музику і молодець. Але, повторюся, він добре розумів, що ніколи не стане на щабель першорядних композиторів, хоча власною творчістю законно претендував на цей ранг. Парадокс у тому, що в такій ситуації і звинувачувати немає кого! Від такої причини трагічності творчої долі митця зрікатися, на мою думку, не варто.
– А вам не здається, що, можливо, сам Ярослав Верещагін не відчував цю другорядність і, відповідно, не розглядав свою долю в трагічному ракурсі? Він просто із задоволенням створював музику, не замислюючись над позамузичними питаннями?
– Я висловлюю припущення на основі певної складності побутового контексту його життя. На мою думку, є й інші чинники нинішнього забуття його музики.
– Які ж вони?
– Одна з причин полягає в тому, що його музика – помірковано спокійна, без претензій на великі емоційні одкровення. Це – не вада, а особливість музичного мислення композитора.
У творах Ярослава Верещагіна є певна цнотливість, – та якість, котра через загальну маргіналізацію академічного мистецтва на догоду культивування естетики масової культури виштовхується на периферію.
– Але масова культура – не породження сьогодення…
– Так, вона існувала завжди. Приміром, якщо розглядати історичний контекст формування творчої особистості Ярослава, то за його, як і за моїх часів, радянська політизована пісня займала нішу масової культури. Із нею пов’язані солодко-сентиментальні, начебто чутливі ноти. І ця жалісливість, емоційний тиск уїлися в нашу плоть і кров, у специфіку національного мислення. Тому серед нас «розквітло» багато композиторів, які культивують цю експресію, надто високий градус темпераменту. Звичайно, то не є недоліком музики й авторського світовідчуття…
– А як би ви охарактеризували музику Верещагіна загалом?
– Вона – в емоційному струмі чехівської тенденції, коли автор залишається ніби осторонь, тільки висловлюється без моралізаторства, власних суджень. Читач сам спостерігає і робить висновки без чужої підказки.
Коли ми читаємо Антона Павловича Чехова, що відбувається з нашим сприйняттям? Поясню. У Чехова творчість розвивалася у руслі християнської етики, тож її естетичний зміст налаштовував на певні хвилі. Цей письменник ніколи не нав’язував своїх думок із приводу що погано, а що добре. У цьому сенсі він вищий за Льва Толстого й Федора Достоєвського.
У музиці Ярослава Верещагіна присутні чехівська цнотливість і умовна зовнішня холодність. На мою думку, – це питання внутрішньої моралі, ненав’язування себе. Такими були Йозеф Гайдн, Йоганн Себастьян Бах, а у сучасній музиці – Сергій Прокоф’єв, Пауль Хіндеміт, Ігор Стравінський. Я назвав такі «композиторські величини» – вищої планки немає.
– Ваші міркування вельми цікаві. А що скажете з приводу прихильності Ярослава Верещагіна до духових інструментів у творчості? Адже він написав чимало оригінальних опусів для неординарних складів духових.
– Гадаю, що при естетиці стриманості й згаданої, так би мовити, «зовнішньої холодності», наявної у музиці Верещагіна, композитор не міг залишити поза увагою духові інструменти, які символізують делікатність. Але хочу доповнити свою відповідь на ваше попереднє запитання.
Характеризуючи творчість цього композитора, помічаєш, що у ній чимало внутрішнього тепла, світла, вона класична своєю ясністю і визначеністю. Музика Верещагіна не тяжіє до великих потрясінь, звичних для слухачів, котрі очікували й від його творів такого ж емоційного градусу. Тут катарсис іншого роду – через чистоту і цнотливість. Але, вважаю, що музика подібних чуттєвих параметрів виявилася передчасною, не потрібною у час творчої активності композитора, тож і не оціненою сучасниками належним чином.
Я окреслив деякі фактори, достатні для усвідомлення того, чому весь час Ярослав Верещагін перебував у тіні. Можна, звичайно, залишатися в тіні, якщо ти сам себе там бачиш. Напевно, Ярослава від початку шокував факт несприйняття належним чином його музики, адже він мав певний успіх, писав гарні твори, вони звучали. А результат був не таким, якого хотілося б, адже його музику «обходили», про неї забували.
– У доробку композитора є хорові твори, а також для великого симфонічного оркестру. Хоча, звичайно, Верещагіна розглядають як суто камерного автора.
– Так, бо саме камерна музика домінувала в його творчості, – на симфонічні опуси практично ніхто не звертав уваги. Думаю, що багато хто і не знає, що такі існують у його доробку. А на камерну музику, повторюся, дивилися зверхньо, мовляв, не належної величі композитор.
Звичайно, це призвело до психологічного дисбалансу. Слід було мати колосальну волю і віру в себе, адже кожній творчій людині потрібна віддача від аудиторії слухачів, оцінка, визнання, успіх. Такого у Ярослава не було, хоча він цього заслуговував. І ми поки не усвідомлюємо, що втрачаємо через таке ставлення.
Ми не розуміємо, що музика й композитори різні, а Бог нам дарує якісь нові мистецькі напрями чи їхні різновиди, котрих раніше не існувало. Однак головна проблема полягає в несприйнятті музичною спільнотою того факту, що українська музика – це не вузько локальне поняття, а вміщує і поєднує абсолютно все, наявне у світі, але адаптоване до наших національних буттєвих реалій.
Музика Ярослава Верещагіна всотала різноманітні стильові тенденції, які побутують у світовому музичному контексті. Однак за внутрішньою сутністю, ментальністю – вона суто українська.
– У творах Ярослава Верещагіна вдумливий слухач відкриє для себе все те, про що ви розказуєте, адже в ній чимало одкровень і своєрідних потрясінь, незвичних із точки зору стереотипних «емоційних канонів». Тож проблема не в музиці цього автора, а, якщо так можна висловитися, в «правильному слухачеві» – вдумливому, неквапливому, налаштованому на сприйняття різноманітного звучання, придатного до аналітичного усвідомлення авторської логіки…
– Можливо. А що таке потрясіння в мистецтві? Це катарсис, а він не обов’язково досягається силовими прийомами. На мою думку, Верещагін – поетичніший і романтичніший, приміром, за Хіндеміта, з музичною естетикою якого можна порівняти художню сутність творчості українського композитора.
У його музиці були надзвичайна крихкість і прагнення до невеликих форм, мініатюризму. Перед нами просто оригінальний композитор, якого можна з кимось порівнювати чи асоціювати, – маю на увазі авторські почерки інших авторів минулого або сучасності, але не хочеться. Це – ультракамерний творець ненав’язливої краси, але водночас дуже глибокої та ніжної. Він – інтровертний лірик.
– Як я зрозуміла із розмови, вам дуже імпонувала творча естетика Ярослава Верещагіна?
– Це так. Можу сказати: якщо я бачив у концертній афіші новий твір Ярослава Верещагіна, то намагався всіма силами підлаштуватися, аби на цю прем’єру потрапити. Після двох-трьох зустрічей із музикою Ярослава, знайомства з ним самим, я зрозумів, що мені потрібно слухати його твори. Як композитор мені він завжди був цікавий, оскільки щоразу пропонував новий оригінальний естетичний заряд. Він займав певну, ніким не зайняту нішу в реаліях сучасного музичного академічного мистецтва.
Повторюся, його творчість пропонує нам усім ідею ненав’язливої чистоти, цнотливості, внутрішнього, інтравертного світла, тихого голосу, що йде зсередини. Його музика – це спілкування з самим собою, а в глибинах підсвідомості – Бог. У цьому, на мою думку, – прояв вищого мистецтва.
Тож творчість Верещагіна у мене викликає асоціації з біблійним виразом та однойменною назвою твору релігійного філософа, богослова, священника Сергія Булгакова – «Світло невечірнє»…
Із Валерієм Матюхіним…
– Валерію! Ти мав давні, багаторічні дружні стосунки з Ярославом Верещагіним, був ініціатором появи багатьох його камерних творів, написаних для тобою ж створеного оркестру «Київська камерата». Тож що можеш розповісти про цього композитора?
– Наша дружба з Ярославом Верещагіним і творча співпраця тривали майже 25 років – до самої Славиної смерті. Розпочалися ще у 1970-ті. Слава – один із композиторів, який був цілком відданим камерній музиці. Завдяки йому ми змогли виконати не лише камерні твори самого Ярослава, а й опуси інших композиторів, приміром, – Фридерика Шопена, Кароля Шимановського, Даріюса Мійо, українських авторів – Миколи Коляди, Левка Ревуцького, Віктора Косенка й багатьох інших, – у його транскрипціях для камерного оркестру.
– А якою він був людиною? З ним легко було працювати?
– Мені – так. Завжди імпонувала його творча контактність. Слава був безвідмовним, відгукувався на всі мої пропозиції щодо співпраці. Він, повторюся, здійснив для «Камерати» чимало транскрипцій творів різних митців, а також написав Симфонієту, присвячену мені, й на моє прохання переробив власний симфонічний «Дивертисмент» під склад камерного оркестру. Дивовижна мобільність і знання специфіки камерного музикування…
Він – композитор, який зробив вагомий внесок у жанр камерної музики. Особливий акцент припав на створення опусів для духових інструментів, причому це і сольні твори, і ансамблеві. Приміром, два духових квінтети й для великого складу – «Військова музика» для духових і ударних інструментів.
– Він справді написав чимало творів для духових. Вражають майстерність і винахідливість, із якими він підбирав інструментальний склад. Так безпомилково! Адже ансамблеве співзвуччя завжди дивує гармонійним балансом.
А ще практично кожен інструмент у його творчому доробку представлено як сольний, багато композицій створено для солюючих інструментів. І це – неповторна риса авторського мислення і почерку Ярослава Верещагіна.
– Це дійсно так. Практично жоден інструмент оркестру він не обійшов увагою. Приміром, – два духових квінтети, «Епітафія пам’яті Лятошинського» для секстету духових, «Серпнева касація» для саксофона-сопрано, кларнета і фагота, квартет «Conglomerato piccolo» для мідних духових інструментів, в якому присутні тромбон і туба.
Багато опусів Слава написав для інструментів соло, наприклад, – Концерт для альта з симфонічним оркестром, «Sonata-improvisata» для віолончелі та фортепіано, «Sonatina collage» для кларнета й фортепіано, у якій використано цитату з першої частини «Місячної сонати» Бетховена, «Фреска» для контрабаса і фортепіано й багато фортепіанної музики.
– Він залишив не тільки інструментальні твори, яких у нього чимало в різних жанрах, а ще – багатий камерно-вокальний доробок: кантати, вокальні цикли, романси тощо…
– Так. Слава чудово почувався як у вокальній стихії, так і в інструментальній. У вокальній музиці він приділяв увагу віршам українських поетів – сучасників і класиків. Багато з того, що він написав для голосу та фортепіано, я хотів подати на ширшу аудиторію, тому звертався до нього з проханням робити переклади для голосу й камерного оркестру.
– Тобто, приміром, вокальні цикли «Передчуття весни» на вірші українських поетів 1920–1930-х років для баритона та камерного оркестру, «Три романси на вірші стародавніх корейських поетів» для баса і камерного оркестру спершу призначалися для голосу й фортепіано?
– Саме так. Практично всі вокальні цикли він написав для голосу і фортепіано, а згодом, за моїм замовленням, переробив під оркестровий склад. Це і згадані «Три романси на вірші стародавніх корейських поетів», і «Передчуття весни», і «Сміється джерело» на вірші Володимира Морданя, і «Три пісні на українські народні тексти» тощо.
До речі, не тільки Ярославу Верещагіну я пропонував перекласти для оркестру власні вокальні твори (кантати і цикли). Наприклад, на моє прохання Володимир Загорцев у 1980-ті роки (1984-му. – А. Л.) спеціально зробив класну оркестрову версію (для мецо-сопрано та камерного оркестру) свого чудового вокального мініциклу «Приказки» на українські народні тексти для мецо-сопрано та фортепіано. Як відомо, це дуже ранній його твір, написаний ще в і роки студентства у Київській державній консерваторії.
– Це – цікавий і важливий факт вашої плідної співпраці, про який, між іншим, ніхто не знає. Вважають, що Верещагін за власним бажанням створив вокальні цикли для голосу та оркестру, а все відбувалося інакше. Тож добре, що в нашій розмові маркуються ці обставини спільної роботи.
Ймовірно, прихильність до вокальних творів пов’язана з грунтовним знанням української літератури і поезії…
– Так. Ярослав чудово знався на творчості багатьох українських поетів, товаришував із деякими сучасниками. До слова, мало кому відомо, що він на моє прохання переклав українською вірші бельгійця Альбера Жиро, що лежать в основі «хітового» вокального циклу «Місячний П’єро» Арнольда Шенберга. Він і сам писав вірші, мав досить велику добірку власних поезій.
А ще Слава був дивовижним музичним редактором, який доволі довго працював у видавництві «Музична Україна». Взагалі він був людиною, так би мовити, «епохи відродження», особистістю ренесансного типу.
– Ти маєш на увазі його багатопрофільну талановитість? Адже він, окрім того, що був першокласним композитором, гарним поетом, ще й мав здібності до малювання…
– Саме так! Він, опріч музичного і літературного професійних напрямків, на мою думку, міг би обрати шлях художника-графіка.
– Але ти заторкнув тему редакційної діяльності композитора у видавництві «Музична Україна», де він пропрацював 14 років. Я знаю з твоїх розповідей, що ви разом провели трудомістку працю з реставрування опери «Алкід» (на 3 дії, лібрето П’єтро Метастазіо) Дмитра Бортнянського. Розкажи про це докладніше! Гадаю, широка аудиторія і не знає про такий музично-історичний факт…
– Слава був прекрасним нотним редактором. Одна з найважливіших його праць у цій галузі – видання камерної добірки «Бібліотека диригента». Наша спільна робота, з якої, до речі, й розпочалася плідна творча співпраця, – реставрування опери «Алкід» Дмитра Бортнянського.
Диригент Ігор Блажков, щойно я прийшов у 1975 році працювати до Київського камерного оркестру як соліст-піаніст (І. Блажков був керівником Київського камерного оркестру в період 1969–1976 рр. – А. Л.), запропонував мені зробити партитуру зі збережених рукописних уривків і фрагментів оперного твору. Я погодився. Ярослав, який тоді працював у видавництві «Музична Україна», паралельно зі мною оформлював клавір опери. Тож було виконано велику справу з реконструювання опери славетного класика.
– Я тримала в руках це раритетне й унікальне видання, що було випущено видавництвом «Музична Україна» у 1985 році, – кропіткий і фундаментальний результат роботи команди людей. Опера вийшла під загальною редакцією Михайла Берденникова, перекладачем лібрето на українську з італійської був поет Михайло Литвинець. На зворотній сторінці титулу вказано: підготував партитуру до друку – Валерій Матюхін, перекладення клавіру – Ярослав Верещагін.
А що можеш сказати з приводу музики Ярослава Врещагіна, як ти її відчуваєш?
– Його творіння – витонченого, рафінованого стилю. На мій погляд, естетика автора близька до традицій творчості німецького композитора Пауля Хіндеміта, чеха Богуслава Мартіну, французів Артюра Онеггера і Даріуса Мійо.
Музика Слави – не романтичного плану, скоріше, він був неокласиком. Але це неокласицизм – не в традиціях Ігоря Стравінського, а в дусі хіндемітівської. Славина музика має певну строгість, вона вивірена в усіх проявах.
– Однак не позбавлена чуттєвості. Тільки чуттєвість її своєрідна, незвична…
– Так. Ці прояви, так би мовити, – скоріше, внутрішнього характеру, а не зовнішнього, відвертого, як у творчості Аліка (Олега) Ківи чи Жені (Євгена) Станковича. Стрункість думки, вивіреність матеріалу та виразових засобів, чіткість тематизму, логічність розвитку форми. Його музика зі своєю, тільки йому одному притаманною таємницею, композиторською загадкою, – цими рисами і приваблює слухачів. Славу ніяк не назвеш композитором романтичного спрямування.
– Чому?
– Бо в романтизмі є щось від самолюбування, а у Слави цього немає.
– Однак його музика вирізняється неповторним обличчям. Яке воно?
– У самобутності музичної естетики Верещагіна й сумніватися не доводиться, – його ніколи не сплутаєш з іншими авторами. Тож частково я вже визначив головні риси оригінальності й неповторності митця.
Підкреслю, – музика Ярослава ніколи не була емоційно гарячою, як, наприклад, у Жені Станковича, де відчуваються відповідні звукові пласти. Він – відсторонений художник. Але це – не олімпійське відчуження, а творчість особистості, яка все життя хотіла розібратися у дуже тонких переплетеннях мембран своєї душі. Саме цим його твори мене й приваблювали – індивідуальністю, а також незахищеністю, навіть проявами дитячості.
– Судячи з таких міркувань, я розумію, що його музика, як кажуть, «заходила» у твою свідомість інтерпретатора творів без усіляких «але»…
– Саме так. Вона легко лягала на душу, я ніколи не виконував її як обов’язок, навпаки, – без усілякої внутрішньої скутості. У кожному його опусі «проглядали» певні завдання, які автор ставив перед собою й у творчому процесі вирішував. Причому мені завжди було цікаво розпізнати, «поринути» у його черговий композиторський ребус, розібратися у новій таємниці.
– Кожен по-справжньому оригінальний композитор у творчості завжди вирішує потаємні, дуже особистісні ідеї і питання, – інакше, напевно, і бути не може. До слова, «відчуженість», відстороненість художньої естетики Ярослава Верещагіна, на яких ти наголосив, відмічають усі колеги-композитори, які добре ознайомлені з його творчістю…
– Музику Слави можна охарактеризувати метафорою – «проживання споглядача». У ній немає і натяку на будь-яку нарочитість, вона надзвичайно якісна і високопрофесійна. Що відразу ж кидається у вічі при знайомстві й прослуховуванні Славиних творів? Глибокі знання і культура внутрішнього порядку. Його опуси – показник майстерної композиторської техніки, добре «зробленого» мистецького продукту.
– А ще, на мій погляд, є в ній і певний елемент гри – у раціоналістичних хитросплетіннях технічних засобів, у закладених нестандартних ідеях, у мовній стилістиці, адже раціоналістичність – це одна з явних рис музики Верещагіна, яку ти теж акцентував у розмові.
– Творчість Слави парадоксальна. І це полягає у тому, що в його творчості навряд чи можна знайти елемент чіткого, так би мовити, «математичного» розрахунку. Швидше, як не дивно, сам творчий процес і вигадування були для нього моментами стихійними, він просто складав музику. Однак при цьому, безумовно, в музиці Верещагіна є цікавий елемент ігрового плану, а значить, – продуманості.
Проте «ігровий ген» проявляється не у дусі всім знайомої ігрової естетики Ігоря Стравінського. У Слави відбувається гра з логікою, мовою. Ігрове у нього – властивість музичного порядку, без елементу театралізації. Його твори мають суто музичні достоїнства, тож не обтяжені жодними іншими сенсами. Увага до тембру, форми, мелодійного розвитку, – ось головні ознаки почерку Ярослава.
Є композитори з архітектонічним мисленням, у Верещагіна ж воно більш лінеарне. У кожному творі спостерігаємо неповторну візерунковість голосових ліній і їхню напружену взаємодію, що виникає в результаті стикання, накладання, сполучання.
– У творах композитора відчувається прихильність до фольклору, але, як все у творчості митця, його інтерпретація, препарування – не плакатно-зовнішнього характеру, а делікатного, рафінованого, опосередкованого, якщо не йдеться про обробки народних пісень…
– Ярослав у музиці ближчий до західництва – європейської культури, як мені здається. Тому навіть його фольклорність – не тієї «нової хвилі», що зародилася і набула розквіту у другій половині XX століття, яка живить музику Жені Станковича, Мирослава Скорика, Володі Зубицького. Це дещо інша спрямованість у прояві національного колориту, так би мовити, – окультурений фольклор.
– Хоча, крім обробок українських народних пісень, у доробку композитора зустрічаються твори з яскравими і явними фольклорними рисами, приміром, «Буколічна сцена» для струнного оркестру, «Muzyka rustika» для фортепіано, «Три пісні на українські народні дитячі тексти» для сопрано та камерного оркестру тощо…
– Згоден. Ці твори, так скажемо, з навмисною фольклорною стилізацією. У «Буколічній сцені» яскраво виражено мотиви закарпатського фольклору. Однак, на мій погляд, фольклорність – не домінанта творчості Ярослава. Хоча, безумовно, за мелодикою і структурою тематизму він – український композитор, адже добре відчував характер української пісні. За менталітетом Слава – український митець.
– Ярослав Верещагін – дуже гармонійний автор, усі його опуси різних часових періодів творчості – однаково якісні, цілісні й зрілі. Як думаєш, що саме посприяло такій органічності мислення композитора?
– Ярослав дійсно міркував лапідарно, ємно та чіпко. Гадаю, це має певне пояснення, що криється не у зовнішніх, а суто внутрішніх факторах. Адже процес творення музики для Ярослава був необхідним чинником його особистісного існування.
– Маєш на увазі, що без музики, її створення, він просто не уявляв земного буття? Музика була для нього життєдайним джерелом?
– Саме так, дуже влучно висловилася! Він просто писав музику, не думаючи про такі фактори, як «модні тенденції» в мистецтві. Тому, до речі, Ярослав не був авангардистом і ніколи не піддавався впливу тієї чи іншої течії або тенденції. Схильності до експериментаторства у нього теж не було.
Він як особистість відрізнявся високим ступенем освіченості щодо загальної, різночасової музичної культури, – чудово знався на музиці класиків, а також композиторів XX століття. Володів грунтовним композиторським багажем, тому й оперував у творчості всім цим арсеналом, чим і пояснюється цілісність його творчої натури.
– А чому при такому масштабному світобаченні він зосередився здебільшого на камерній музиці?
– Як на мене, процес творчості й жанрова номенклатура багато в чому диктувалися зовнішніми чинниками, а саме фактором виконавства його опусів.
Ярослав багато писав на замовлення. Йому пощастило – він був затребуваним композитором, музика виконувалася. До нього зверталися виконавці з проханнями щодо нових творів.
Творчий доробок Слави засвідчує загальну тенденцію 1970–1980-х років. Тоді стали активно розвиватися камерні жанри й узагалі камерна музика. Тож Ярослав написав чимало творів для різних камерних ансамблів – дуетів, тріо, квартетів, квінтетів, секстетів, октетів тощо. Він – дивовижно гарний у цьому жанрі!
– Його творчість – цілісна, кожен твір – продуманий, гармонійно врівноважений, логічний за характером авторського мислення. У Верещагіна – чудове відчуття і володіння формою. Тож принад у його музиці чимало. Однак чому зараз він практично забутий?
– Дійсно прикро, що зараз музика Ярослава практично не звучить. Тому я і намагаюся її пропагувати, відродити для широкої спільноти. Шлях його музики до слухача насправді складний. У чому причини? Однозначно непросто відповісти.
Музика Слави неординарна у мовному плані, її ніяк не назвеш доступною і зрозумілою. Це, на мій погляд, перший чинник. Хоча при цьому в ній завжди зберігається внутрішня архітектоніка і гармонійна краса.
Другий чинник полягає в тому, що її постійно вирізняв певний холодок, раціоналістичний момент. І за цим відстороненням музикантам і слухачам треба знайти приховану теплоту, бо музика Верещагіна – глибоко внутрішня, без натяку на відверту відкритість. У ній багато аполлонічного! І цим вона співзвучна з естетикою Ігоря Стравінського.
У багатьох творах Стравінського, наприклад, у балеті «Аполлон Мусагет», октеті «Думбартон-Окс», «Концертних танцях» не треба вишукувати котрісь ідеї глобального штибу. Однак у них криється маса потрясаючих суто музичних ідей, хоча й не таких концепційно-філософських, як, приміром, у творчості Бетховена, а в нашій національній сучасній музиці – Станковича.
Музичну творчість Ярослава слід сприймати як значну складову його життя, вагомий сегмент мозаїчного розмаїття земного існування, тому що музика композитора – певною мірою сповідь.
– Ти провів не один авторський концерт Ярослава Верещагіна. Якими критеріями керуєшся, коли складаєш програми з його творів?
– Критерій завжди один – вибудувати імпрезу за принципом показу різноманіття Славиної творчості, аби підкреслити яскравість індивідуальних особливостей його мистецького почерку. Й також, звичайно, враховую фактор презентації опусів різних років і часових періодів – від ранніх до пізніх. А ще комбіную звучання вокальної музики з інструментальною. Головна мета – представити слухачам масштаб творчості митця у різних проявах його таланту…
Анна ЛУНІНА
Фото надані братом Ярослава Верещагіна Борисом із домашнього архіву, а також надіслані авторкою статті.
