Нині ми відзначаємо сторічний ювілей Любомири Яросевич. Це талановита педагогиня, відома науковиця, публіцистка, активна громадська діячка, яка виховала плеяду музикантів, прищепила їм любов до національного мистецтва, здійснила ґрунтовний аналіз життя й творчості багатьох українських композиторів і виконавців
Життя Любомири Володимирівни тісно пов’язане з багатьма містами, зокрема Станіславом (тепер Івано-Франківськ) і Львовом. Навчалася у Станіславському музичному училищі, а згодом працювала у ньому як викладачка музично-теоретичних дисциплін.
Організовувала цікаві вечори, присвячені видатним постатям літератури й музики, виступала на численних наукових конференціях, зокрема й міжнародних. Також стала однією із засновниць кафедри музики в Івано-Франуківському педагогічному інституті. А після захисту кандидатської дисертації і переїзду до галицької столиці вповні розкрила потужний потенціал як провідна музикознавиця Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка.
Любомира Яросевич народилася 18 листопада 1924 року в польському містечку Пшасниш у центрально-східній частині Польщі в сім’ї учителів. Її батько Володимир Мелех, випускник педагогічного факультету Варшавської консерваторії, викладав музично-теоретичні дисципліни, навчав гри на скрипці, працював керівником хору у середніх спеціальних закладах. У спогадах про родину Яросевич зазначає, що саме він прищеплював дорогій донечці національну свідомість, любив читати вірші Шевченка, виписував українські дитячі часописи з Галичини.
Батько підтримав Любомиру в прагненні стати музиканткою і завжди був для неї прикладом вірного служіння своєму народові, зразком високої культури й доброзичливості. Мати вчителювала у школі. Мелехи любили співати народні пісні, шанували книги, дотримувались традицій, відзначали національні свята.
У той час українці зазнавали жорсткого тиску з боку польської влади, проте не поступалися національними інтересами. Саме так учинив Мелех, коли після звільнення з посади в учительській семінарії переїхав до міста Ярослава поблизу Перемишля, тобто на етнічні українські землі Надсяння та розпочав роботу в місцевій гімназії.
Навчаючись у гімназії, де працював батько, Любомира брала активну участь у діяльності «Пласту», організовувала шевченківські вечори та концерти, із захопленням грала у відбиванку (тобто волейбол). Вона приятелювала з багатьма гімназистами, які згодом стали «цвітом» української нації. Серед її найближчих друзів згадаю, хоча б, Володимира Малкоша – в майбутньому активного учасника національно-визвольних змагань, стрільця у складі української дивізії «Галичина», ім’я якого носить одна з вулиць Івано-Франківська.
У прагненні здобути вищу освіту Любомира вступила до Віденського університету. Проте скрутне матеріальне становище, туга за рідними, а головне – злочинна політика тоталітарних режимів і депортація українців із Польщі на територію «совітів», змусили її припинити навчання в австрійській столиці.
Після чергового переїзду сім’ї Мелехів, цього разу до Станіславова, Любомира стає студенткою диригентсько-хорового відділу музичного училища. Серед її найближчих друзів – Зеновія Штундер (у майбутньому дружина Станіслава Людкевича), а також Мирослава Литвинович-Радловська.
За спогадами Мирослави Михайлівни у повоєнний час узимку кожен студент приносив на урок кілька дровин, щоб розпалити пічку й зігріти руки. Саме в таких важких умовах здобували знання, вдосконалювали майстерність майбутні музиканти.
А допомагали їм у цьому досвідчені педагоги. Це, зокрема, Стефанія Крижанівська – викладачка фортепіано; Галина Дяченко, яка ілюструвала уроки музичної літератури, адже не було платівок та апаратури. Григорій Дмитренко навчав гри чи не на всіх народних інструментах; Іван Атаман викладав хоровий спів, популяризував українську пісню та організовував музичні колективи. З теплотою згадує Литвинович-Радловська викладачку української мови й літератури Клавдію Демус і, звичайно, батька Любомири – Володимира Мелеха, який вів предмети сольфеджіо, гармонії, теорії музики.
Вищу освіту Мелех-Яросевич здобула у стінах Львівської консерваторії на історико-теоретичному факультеті. Попри ідеологічний тиск комуністичного режиму, спроби русифікації навчально-виховного процесу, нав’язування страху за будь-яку незгоду з політикою партії, консерваторія залишалася осередком українського духу, давала ґрунтовні знання та готувала відповідні професійні кадри. Достатньо згадати славні імена викладачів закладу, серед яких Станіслав Людкевич, Микола Колесса (ректор), Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Роман Сімович і багато інших.
Для нашої ювілярки це був важливий етап становлення як особистості й фахівця. І, знову ж, вона проявляла дивовижну активність, очолюючи Студентське наукове товариство консерваторії, про що згадує її приятелька, композиторка Богдана Фільц.
Педагогічну працю, яка тривала понад пів століття, Любомира Володимирівна розпочала в Станіславському музичному училищі як викладачка теоретичних дисциплін. А паралельно навчалася в аспірантурі київського Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського. Згодом перейшла на роботу до Івано-Франківського педагогічного інституту, очолювала кафедру історії, теорії музики та гри на музичних інструментах. Її по-праву вважають однією з фундаторок сьогоднішнього Інституту мистецтв Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.
Захоплення наукою, зокрема, проблематика інтерпретації поезії в музиці, визначила напрямок дисертаційного дослідження Яросевич «Леся Українка і музика». Створена під керівництвом професора Валеріана Довженка, наукова праця Любомири Володимирівни засвідчує її глибоке розуміння особливостей поетичного слова, вміння осягнути сутність образного змісту віршів і їхнього музичного прочитання у творчості того чи іншого композитора. Захист дисертації пройшов із великим успіхом, вона вийшла друком окремою книгою, а авторці заслужено було присвоєно звання кандидатки мистецтвознавства.
По закінченні аспірантури та захисту дисертації Любомира Яросевич перейшла на викладацьку роботу до Львівської консерваторії (нині – Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка), де активно працювала на посаді доцента кафедри історії музики. Викладала історію української музики, музичну критику, вела лекторську практику, керувала дипломними роботами студентів. Серед її вихованців – кандидати мистецтвознавства Наталія Татарчук-Толошняк, Ірина Чоловська-Полякова, Оксана Король, Ігор Глібовицький.
Під безпосереднім впливом Яросевич проходили вишкіл майбутні музикознавці – Галина Горбань-Стернюк, Роксолана Мисько-Пасічник, Мар’яна Зубеляк та багато інших. Слід також згадати Дануту Заборовську-Білавич – провідного наукового співробітника львівського Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької.
Із перших днів функціонування музею Яросевич брала активну участь у різних заходах – концертах, наукових конференціях, презентаціях, вечорах спогадів, готувала статті до каталогів тематичних виставок. Її виступи, присвячені видатним постатям української культури, завжди привертали увагу широкої громадськості.
Голос музикознавця звучав в ефірі львівського радіо, під час просвітницьких лекцій в університетах та інших навчальних закладах, на міжнародних форумах і сесіях Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Серед багатьох українських композиторів і виконавців, які перебували в центрі уваги дослідницьких інтересів і просвітницької роботи Любомири Володимирівни, слід відзначити імена Миколи Лисенка й Станіслава Людкевича.
Наукова діяльність Яросевич – важлива сторінка її біографії. Вона досліджувала широкий пласт історії української музичної культури. Назву деякі праці ювілярки: «Співвідношення слова і музики у творчості Т. Г. Шевченка»; «З музикою крізь життя» (вступна стаття до книги Я. Михальчишина про відомих і незаслужено забутих митців Галичини); «Марія Білинська. Творчий портрет» (із книги «Подвижниця української культури»).
Любомира Володимирівна була керівницею авторського проєкту «Українська музична література від найдавніших часів до першої половини ХХ століття». Це навчальний посібник, адресований викладачам і студентам середньої ланки музичної освіти.
Яросевич вражала енциклопедичністю знань, широкою ерудицією не тільки в галузі мистецтва, передусім музики й літератури, а й історії, філософії, завжди була в курсі подій суспільно-політичного та культурного життя. Блискучий аналітичний розум у поєднанні з прекрасною пам’яттю забезпечували феноменальний результат.
Не випадково з марудною прискіпливістю вона ставилася до точних назв, дат, подій та емоційно реагувала, коли зустрічала помилки в друкованих виданнях. Вільно володіла кількома іноземними мовами, зокрема польською та німецькою, трохи знала французьку й латину. Маючи неабиякі філологічні здібності, завжди правильно висловлювала думки, вимагала від студентів грамотної вимови та обурювалась, коли чула щось на кшталт «вибачаюсь» замість «вибачте», «на протязі» замість «протягом».
Попри складні життєві випробування, що випали на долю її покоління (Друга світова війна, депортація українців у рамках акції «Вісла», комуністичний терор щодо творчої інтелігенції у важкі повоєнні роки), Яросевич завжди випромінювала оптимізм, зберігала віру в краще майбутнє і для багатьох була прикладом безкорисливого служіння народові й розвитку української музичної культури.
Дивовижно, але ця тендітна, худорлява жіночка з плином часу залишалася такою ж енергійною, цілеспрямованою, працьовитою як і в молоді роки. Зранку обов’язково займалась руханкою (фізичними вправами), вмивалася холодною водою, а тому рідко хворіла, дотримувалася дієти, особливо любила «ябчанку», тобто яблучну зупку.
Загалом залишалася невибагливою у побуті, про що свідчила її скромна львівська квартира по вулиці Дністровській на другому поверсі типової «хрущовки». Стіни прикрашали картини відомих митців, а на столику у вітальні, поряд із портретами Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, Миколи Леонтовича, завжди купами лежали списані листки, друковані матеріали, адже музикологиня у роботi не знала спочинку. А ще велика кількість книг – художня література, музикознавчі праці, що займали чималу частину помешкання гостинної і добродушної господині. За словами Яросевич, у пошуках потрібної книги вона часом проводила справжні «археологічні розкопки» своїх скарбів.
З одного боку – шляхетна й витончена, привітна, з невичерпним почуттям гумору, завжди готова допомогти, поділитися знаннями та життєвим досвідом. З іншого – вимоглива й принципова, відверта та послідовна у дотриманні життєвих цінностей.
А як емоційно й пристрасно вона переживала події Помаранчевої революції!.. А ще Любомира Володимирівна завжди почувалася українською жінкою, про що свідчив її скромний та елегантний зовнішній вигляд: акуратна зачіска, одяг і прикраси у національному стилі.
Дружні стосунки пов’язували Любомиру Володимирівну з багатьма видатними людьми. Серед них – композитори, виконавці, науковці, історики, філологи, громадські діячі. Згадаю, наприклад, родини Лисенків, Стеценків, також Богдану Фільц, Марію Загайкевич, Марію Білинську, Стефанію Павлишин.
Слід відзначити справжню пристрасть ювілярки до подорожей і мандрівок, що давали масу незабутніх вражень. Тут і багаторазові поїздки до Києва, під час яких вона залюбки відвідувала вистави й концерти, і екскурсії шевченківськими місцями на Черкащині, і знайомство з колискою українського козацтва на славетній запорізькій Хортиці.
Часто їздила на різні мистецькі імпрези, наукові конференції та просвітницькі акції до Польщі – Перемишля, Ярослава, Яворова, зокрема для вшанування пам’яті Михайла Вербицького, Станіслава Людкевича. Не забуваймо про активну участь Яросевич у роботі львівського товариства «Надсяння», яке об’єднало переселенців і їхніх нащадків з етнічних українських територій.
Врешті-решт, наприкінці літа 2007 року під час чергової подорожі до Варшави Любомира Володимирівна впала на вулиці та зламала ногу. Родичі організували перевезення й зробили все можливе, щоби лікування було ефективним. Перебуваючи у шпиталі імені митрополита Андрея Шептицького, вона часто приймала відвідувачів, зокрема Оксану Король, готуючи її до захисту дисертації у листопаді. І раптом 3 жовтня – інфаркт…
Велелюдний похорон… Прощальні промови… І пісня «Чуєш, брате мій», яку вона так любила… Любомира Яросевич похована на Личаківському кладовищі поряд із мамою…
Ігор ГЛІБОВИЦЬКИЙ
Фото надані автором статті
