Юлія Пучко-Колесник – відома диригентка, заслужена діячка мистецтв України, одна з найяскравіших постатей у сучасному українському хоровому виконавстві, педагогиня і дослідниця, професорка кафедри хорового диригування Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Сфери її діяльності – диригування, виховання молодих хормейстерів, участь у міжнародних фестивалях, а також дослідження традицій хорового мистецтва. Хорові колективи під її орудою не раз були переможцями у престижних конкурсах, зокрема і Всесвітніх хорових іграх (Гран-прі Націй)
Який шлях потрібно пройти, щоб стати лідером у такій складній, але омріяній справі? Як поєднати ролі диригента, викладача і проводиря? Про ці та інші аспекти творчої діяльності говоримо з Юлією Пучко-Колесник, яка своїм творчим життям доводить, що музика здатна не лише об’єднувати й надихати людей, а й змінювати світ.
– Як і коли ви зацікавилися музикою?
– Мій органічний зв’язок із таким унікальним, на мій погляд, божественним явищем, як музика, був визначений ще до мого народження, адже батьки – музиканти, диригенти-хормейстери. Часом вони жартували, що я «народилася між 35 і 53 класами» Київської державної консерваторії, в яких вони навчалися. Мама – в Елеонори Скрипчинської, дружини Григорія Верьовки, художнього керівника народного хору, який тепер носить його славетне ім’я. А батько – у Льва Венедиктова, головного хормейстера Національної опери України, випускника класу Григорія Верьовки й аспірантки Елеонори Скрипчинської.
Елеонора Павлівна була не просто творчою музою та дружиною, а передусім талановитою диригенткою, хормейстеркою і, до речі, першою деканкою факультету хорового диригування, послідовницею видатного музиканта Болеслава Яворського, учня самого Сергія Танєєва. Ось уже майже 30 років я сама працюю у 35 класі, в якому викладали мої наставники та інші знані діячі української хорової культури. Вони заклали основи київської хорової школи.
Завдяки батькам шестирічною я вступила до Київської спеціалізованої музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка (тепер – Київський державний музичний ліцей). Прослуховував вступників Володимир Іванович Мисько, випускник хорового класу Скрипчинської-Верьовки, як і мої батьки. Так розпочинався мій шлях хорового диригента.
– Ваш батько Віталій Георгійович Пучко був відомим диригентом. Чи можна сказати, що ви продовжуєте диригентську династію?
– Батько був не тільки диригентом, він також збирав українські народні пісні, які потім обробляв для тріо бандуристів, солістів і хору Українського радіо, де працював. Його, людину великого інтелекту й енциклопедичних знань, навіть у студентські роки називали «ходячою енциклопедією». Свого часу йому запропонував зустріч композитор Дмитро Шостакович, вони листувалися. Я дуже сподіваюся, що колись цей епістолярій зацікавить мистецтвознавців.
Окрім того, батько досліджував церковні канонічні музичні тексти і видав першу Українську православну архієрейську службу. До слова, це відбулося, коли він був регентом патріаршого хору Української православної церкви Київського патріархату, а я вже тоді була помічницею регента. Тато пробудив у мені любов до церковного співу, служб, зацікавлення канонічними церковними текстами, загалом, можна сказати, що він увів мене в світ хорового церковного співу.
На жаль, сьогодні, батька вже немає. Дякуючи його творчим настановам і підтримці мами, Євгенії Пучко, я маю можливість продовжувати династію хормейстерів, диригентів, педагогів, музикантів. Дуже сподіваюся, що це підтримають і наші діти, які мають можливість навчатися в Київській консерваторії.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх педагогів. Як вони вплинули на ваше становлення?
– Мені дуже пощастило з викладачами. У музичній школі це був Володимир Мисько – людина високопрофесійна, талановитий музикант, чудовий педагог. Свого часу він навчав мене всім тонкощам диригентського мистецтва: вимагав знань із хорознавства, хорової літератури, інструментознавства, удосконалював техніку диригентського жесту.
Він прищепив мені любов до хору. Співаючи в камерному дівочому хорі КССМШ під його керівництвом (тепер ось уже 17 років маю щастя сама очолювати цей колектив), я захопилася хоровим мистецтвом, точніше, акапельним хоровим вокалом, опанувала багатий репертуар – від музики бароко, класичних опусів до сучасної хорової української музики. Володимир Іванович виховав відчуття хорової звучності, сформував основні поняття співу і роботи з хором.
– У консерваторії ви навчалися в Олега Семеновича Тимошенка. Які особливості мала його методика підготовки диригентів?
– Олег Семенович Тимошенко – не просто педагог. Він виховав мене у традиціях його власної унікальної диригентської школи. Серед її представників – відомі майстри Євген Савчук, Віктор Петриченко, Інна Шилова, Людмила Шумська, Алла Шейко, Віталій Сиволап, Надія Купчинська, Олена Соловей (Толмачова), Неля Величко, Михайло Вандаловський, Андрій Козачок та інші.
Творчі настанови Олега Тимошенка пов’язані не просто з вимогою досконало знати виконуваний твір чи ідеально відтворювати диригентський жест, а з готовністю на невербальному рівні розуміти, відчувати хор, а також розкривати психологічне і філософське наповнення музики.
– Ви вже підготували багато молодих хормейстерів. Чи завжди вдається втілювати у роботі принципи Олега Семеновича?
– За роки педагогічної діяльності у мене справді було чимало учнів, які продовжили традиції Олега Тимошенка, Елеонори Скрипчинської-Верьовки і Льва Венедиктова, виробили власні методики, здобуваючи досвід не тільки в Україні, а й за її межами. Та найголовніше, що вони не втратили квінтесенції школи Олега Семеновича – сформувати особистість диригента-хормейстера, здатність відчувати унікальність хорового колективу і готовність до оригінальної художньої інтерпретації твору загалом. Серед них – Вікторія Вакулішина, Андрій Карпінець, Оксана Урсатій, Тетяна Даньшина, Жанна Бугай, Христина Бедзір, Катерина Скнар, Віра Шемчук та інші.
До речі, цьогоріч в Одесі відбувся конкурс молодих хорових диригентів імені Дмитра Загрецького, присвячений 100-річчю майстра. Крім моїх студентів і учнів, які здобули золоті й срібні нагороди, у категорії В перемогла студентка Запорізького музичного коледжу А. Барабанщикова, учениця моєї випускниці Каті Скнар.
– Використовуючи термін Ольги Коменди, Вас можна вважати універсальною творчою особистістю, яку зацікавлюють різні творчі сфери діяльності. А яка з них головна, чи не диригентська?
– Фах диригента-хормейстера творчо багатогранний, практично всеохопний. Він передбачає не лише високий професіоналізм музиканта, а й ґрунтовну теоретичну підготовку, наявність лідерських рис. Хормейстер здійснює організаторську, творчу роботу, а часом і пошукову, дослідницьку. І все це спрямоване на вдосконалення виконавських можливостей хорового колективу, високий художній рівень його звучання.
Складно визначитись, яка зі сфер моєї роботи головна для мене. Думаю, що в їхньому органічному поєднанні криється причина творчого успіху і запорука успішного виховання диригента-хормейстера. Проте і сьогодні я не можу сказати, що вдалося все осягнути.
– Ви брали участь у багатьох проєктах. Як усе починалося і над чим працюєте тепер?
– Мені дуже боляче від того, що відбувається в нашій країні та світі. Коронавірус на певний час завадив повноцінно працювати з хором, учнями. Ми змушені були створювати онлайн-проєкти з такими організаціями, як «Interculture», з Китайською консерваторією (Пекін) і НМАУ імені Петра Чайковського, іншими міжнародними структурами.
Окремо хочу сказати про мистецький проєкт «Ковчег Україна», який реалізувався до цих трагічних подій і мав значний розголос в Україні та за її межами. Однак навіть під час війни ми намагаємося, щоб хор звучав у мистецьких акціях всеукраїнського і міжнародного рівня – фестивалях «Музичні зустрічі», «Музичні прем’єри», «Kyiv Music Fest», виконуємо твори українських авторів.
– Які твори переважають у репертуарі вашого колективу? Хто з сучасних композиторів пише хорову музику? Чим вона цікава для слухачів?
– Справді, ми прагнемо виконувати твори сучасних авторів, адже з ними можна спілкуватися безпосередньо, відтворювати їхні творчі задуми в хоровій інтерпретації. Водночас із дитячим хором слід співати й музику бароко, класику, романтику тощо. Проте найцікавіше для мене – втілити намір композитора.
Так, Леся Дичко володіє колористичним баченням музики, має особливий творчий почерк. І це не лише зацікавлює, а й зобов’язує відповідально ставитись до її опусів, які вирізняються унікальним хоровим письмом. Виконуючи їх, ми не просто озвучуємо ноти, а розкриваємо авторський художній світ, багатовимірний і багатоколірний.
Часто співаємо твори моєї подруги композиторки Ірини Алексійчук, яка має яскраво виражений індивідуальний стиль хорового письма. І хоч нині вона перебуває за межами України, її нові хорові композиції звучать у різних куточках світу. Наш хор постійно виконує їх.
Серед сучасних творців хорової музики хочу відзначити не лише українських митців, а й тих, хто підтримує Україну під час війни, зокрема видатного польського композитора Ромуальда Твардовського. Досліджуючи київський і києво-печерський розспів, він одним із перших зарубіжних композиторів написав «Київську літургію». Латиський композитор Ріхард Дубра створив хор «Отче наш», який уже виконували українські колективи. Поляк Пьотр Янчак у хоровій творчості теж звертається до української тематики.
– Хто ваші слухачі?
– Наша аудиторія досить розмаїта, та й рівень концертів різний. Дітям, які співають і навчаються в школі, потрібно набувати досвіду виступів на будь-яких концертних майданчиках. Ми виступаємо в бібліотеках, концертних залах Києва та філармоніях, у Національній музичній академії України, проводимо майстеркласи, влаштовуємо волонтерські концерти у шпиталях. Наш хор виступав на сценах оперних театрів і філармоній Мюнхена, Берліна, Граца, Рима, Парижа тощо. Тому говорити про якусь конкретну специфічну публіку складно. Але незмінним залишається те, що дух і сила українського мелосу, народної пісні завжди викликають позитивні емоції в усіх аудиторіях.
– Ви часто виступаєте за кордоном, перемагаєте в хорових конкурсах. Ваше ім’я відоме серед європейських діячів хорового мистецтва. Як усе змінилося з початком війни в Україні?
– На жаль, багато творчих проєктів зупинено. І це не дивно, адже в хорі співають діти з різних куточків України, а нині це переважно учні з родин переселенців чи багатодітних сімей. Значну проблему становить фінансування: багато спонсорів, які раніше підтримували хор, тепер надають волонтерську допомогу ЗСУ.
Маємо багато запрошень на цікаві міжнародні заходи, і український хор, особливо дитячий, мав би гідно представляти нашу державу. Утім, зважаючи на нинішню ситуацію й через брак коштів, поїздки становить проблему не лише для нашого колективу, а й для інших навчальних і професійних хорів України.
– Які перспективи розвитку в сучасного українського хорового виконавства?
– Маючи значний творчий потенціал, українські хорові колективи, як і всі музичні виконавці, змушені долати величезні перешкоди у педагогічній і концертній діяльності. Під час карантину ми працювали дистанційно, а в нашій роботі без живого контакту вкрай непросто формувати творчі й практичні навички, зокрема працювати над диригентським жестом. Війна психологічно ускладнила мистецькі можливості. Багато студентів і учнів виїхали з України.
Щодо концертної сфери, то тут також багато труднощів: зменшився кількісний склад колективу, виступам заважають постійні повітряні тривоги, перед кожним концертом хвилюємося, чи він відбудеться взагалі. Це негативно впливає на емоційний стан, творчий процес, зрештою, на художній рівень імпрез.
Однак, попри всі перешкоди, протягом навчального року наш хор брав активну участь у хорових фестивалях, звітних концертах тощо. Зокрема: травень 2024 – виступ у Черкаській філармонії; жовтень 2024 – участь у фестивалі «Київ Музик Фест»; листопад 2024 – Хоровий конкурс імені Костянтина Пігрова в Одесі, майстерклас у Великій залі Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової; 15 листопада 2024 – відкриття концерту, присвяченого 85-річчю видатної української композиторки Лесі Дичко; 27 лютого – виступ на ХІІІ Міжнародному хоровому фестивалі у Гданську, де ми здобули дві золоті нагороди в різних категоріях.
Працюємо, розвиваємо хоровий спів і хорову культуру, сподіваємось на перемогу і мирне майбутнє.
– Що побажаєте молодим виконавцям, які залишились в Україні?
– Невичерпної творчої наснаги і Божої ласки, щоб навіть у такі складні часи мистецтво було джерелом світла й натхнення для вас і всіх, хто слухає вашу музику. Творчість – це сила, здатна долати перепони, єднати людей і дарувати віру в майбутнє. Бережіть свій талант, розвивайте його, популяризуйте українську культуру в світі, адже саме завдяки вам вона живе й квітне. Благослови вас Бог на цьому шляху!
Євген ПУЧКО-КОЛЕСНИК
Фото з архіву хормейстерки
