26 та 27 травня 2025 року в Харкові відбулися покази прем’єри опери Джованні Баттіста Перголезі «Гордий бранець» («Il prigionier superbo»)
Унікальність цієї події визначається кількома характеристиками. По-перше, самим фактом підготовки абсолютно нової оперної вистави в умовах, коли, здається, «музи повинні мовчати»… І, попри драматичний контекст життя, блискучим здійсненням проєкту силами здобувачів Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського. По-друге, зверненням до унікального матеріалу – барокової опери, – окремого явища у музично-сценічному Всесвіті, опанування якого передбачає вирішення музикантами й постановниками творчих завдань найвищого рівня. Враховуючи вік учасників (20+), котрі лише готуються розпочати професійний шлях на оперній сцені, освоєння такого складного музичного матеріалу свідчить не тільки про їхній власний творчий потенціал, а і про міцність професійних традицій навчального закладу, майстерність наставників, причетних до розкриття індивідуальності кожного. По-третє, вибір рідкісного твору Джованні Перголезі, приклади виконання якого у вітчизняній музичній практиці відсутні, поставило перед авторами ідеї багато організаційних питань, вирішення котрих перетворилося на справжню «пошукову експедицію», окремий професійний досвід.
Нагадаємо, що, вперше побачивши світ у 1733 році на сцені неаполітанського театру Сан-Бартоломео, цей твір 23-річного композитора після кількох вистав майже відійшов у засвіти, на відміну від свого «малого супутника» – комічного інтермецо «Служниця-господиня», яке одразу стало хітом, розпочавши самостійне сценічне життя. Спровокувавши в Парижі у 1752 році дискусію навколо комічної опери, більше відому під назвою «війна буфонів», «Служниця-господиня» й досі залишається візитною карткою стилю Джованні Перголезі. Відродження ж «Гордого бранця» відбулося лише наприкінці ХХ століття на батьківщині композитора – в місті Єзі, на сцені театру, який зараз носить ім’я великого маестро (постановка 1997 року, Театр Перголезі, диригент Марчелло Панні).
Важливо підкреслити, що повернення опери із небуття увінчало кропітку дослідницьку роботу музикантів і науковців із різних країн світу, що розпочалася ще з 1970-х років і була спрямована на розв’язання цілої низки проблемних питань стосовно творчості композитора. Символічно, що величезну роль у просуванні музичного «бренду Перголезі» зіграла й культурна чутливість і просвітницька щедрість муніципалітету Єзі, чиї діячі брали активну участь у процесах переоцінки та популяризації надбання славетного співвітчизника, ініціюючи проведення присвячених йому міжнародних симпозіумів, музичного фестивалю, видання серії унікальних наукових матеріалів «Pergolesi Studies».
Тому друга постановка «Гордого бранця» у 2009 році на сцені того ж самого театру Перголезі, але в естетиці історично інформованого виконавства (диригент Коррадо Роваріс, за участю оркестру Acсademia Barocca de I Virtuosi Italiani), стала закономірним результатом колективних зусиль музикантів-дослідників і меценатів щодо повернення оперних творів Джованні Перголезі до скарбниці світової спадщини у версії, максимально наближеній до авторського оригіналу.
Здавалося б, науково-практичне завдання на цьому є вичерпаним: в існуючих на сьогоднішній день клавірах «Il prigionier superbo» текстологічно все вивірено, музику повернено із забуття, історичну справедливість встановлено. Однак, притаманна музичним процесам іманентна логіка розвитку породжує дивні метаморфози та феномени: немов екзотична квітка, що несподівано з’являється там, де їй не призначено бути з точки зору простої логіки, «Гордий бранець» Перголезі розквітнув на театральній сцені Харкова – зараз прифронтового міста, далекого від казково-сонячної Італії, в умовах воєнного часу, коли екзистенційні питання «про життя» давно перейшли з розряду високої філософії у площину повсякденності.
Особливої значущості прем’єрі додав і склад учасників – молодих співаків, аспірантів і магістрів кафедри сольного співу та оперної підготовки ХНУМ імені Івана Котляревського. Для багатьох із солістів «Гордий бранець» став дипломною роботою, а дні прем’єри – блискучим захистом атестаційного іспиту за фахом «Оперний спів».
Отже, над виставою працювали: диригентка-постановниця Анастасія Шнирьова; режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Армен Калоян; студентський симфонічний оркестр ХНУМ імені Івана Котляревського (художній керівник – Юрій Дяченко); завідувачка кафедри сольного співу та оперної підготовки Лариса Деркач; провідні концертмейстерки оперної студії Людмила Кучер, Ірина Запара, Дар’я Зуєва.
Солісти, викладачі та здобувачі ХНУМ: Сострате, король Норвегії – Кирило Тищенко (аспірант ХНУМ, клас заслуженої діячки мистецтв України Наталії Говорухіної); Металче, король готів – Марія Гулідова (магістерка, клас Лариси Деркач), Оксана Гасан (магістерка, клас Лідії Стецюн); Верідате, королівський принц Данії – Вероніка Мостова (магістерка, клас Ігоря Присталова); Розмена, донька Сострата – доцентка Наталія Полікарпова, Анна Аржанова (магістерка, клас Лариси Деркач); Мічізда, князь Богемії та коханець Еріклеї – Анастасія Литвин (магістерка, клас Лариси Деркач), Анна Цьома (магістерка, клас Наталії Полікарпової); Еріклея, донька колишнього короля Норвегії, нареченої Металче – Лілія Авраменко (магістерка, клас Яни Бобрової), Ксенія Орєхова (магістерка, клас Ігоря Присталова). Партія клавесина – Юрій Сухленко (творчий аспірант ХНУМ), Ірина Запара; партія теорби – Ігор Тарновецький (творчий аспірант ХНУМ).
Попри неможливість зрозуміти до кінця всієї значущості цієї події у її перспективі (для об’єктивності сприйняття та оцінок потрібна часова дистанція, коли останній пазл доповнить цілісність картини) закономірно вже сьогодні визнати велику символічність того, що відбулося наприкінці травня 2025 року у безпечному просторі (Loftstage) Харківського національного театру опери та балету.
Філософ Мераб Мамардашвілі розглядав суть поняття «твір» як «певне середовище, де вперше народжується автор цього тексту як особистість». Застосовуючи даний вислів щодо будь-якого музично-сценічного процесу, зазначимо, що він так само сприяє розкриттю особистості кожного представника цієї співтворчості. Постановка «Гордого бранця» Джованні Перголезі силами Оперної студії ХНУМ довела це повною мірою. У найскладніших умовах вона не тільки продемонструвала високий рівень професіоналізму та злагодженості дій «команди», ефективність творчих зусиль усіх причетних до реалізації проєкту – режисера, викладачів із фаху та їхніх вихованців, концертмейстерів, диригента, музикантів студентського симфонічного оркестру, артистів мімансу ХНАТОБ, – а й виявила індивідуальну цінність кожного з учасників при вирішенні творчого завдання.
А таких задач вистачало, починаючи від пошуку партитури твору і закінчуючи всіма етапами реалізації ідеї в умовах відсутності повних гарантій безпеки життя, браку повноцінного оркестрового та співацького складів, труднощів з організацією регулярності репетиційного процесу, фізичної присутності потрібної кількості учасників. Про сучасні виклики і велику життєдайну силу традиції та меседжі, які транслює харківська прем’єра «Гордого бранця» дізнаємось у бесіді з ректоркою ХНУМ, заслуженою діячкою мистецтв України, професоркою Наталією Говорухіною.
– Наталіє Олегівно! Чи ознаменувала прем’єра «Гордого бранця» по-справжньому новий етап в творчій історії увіреного вам навчального закладу?
– На мою думку, її можна вважати своєрідною кульмінацією дуже непростого, але важливого періоду. Всеукраїнська прем’єра барокової опери силами студентів – співаків і оркестрантів – народилася лише внаслідок тієї фундаментальної роботи, яка завжди здійснювалася у нашому творчому виші, однак особливої значущості набула протягом останніх трьох років. У 2022-му Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського без традиційних урочистостей відзначив 105-річчя від дня заснування, перебуваючи в умовах найдраматичнішої ситуації виклику для всієї України, що поставив питання про важливість національної ідентичності, культурної пам’яті, традицій. Тому рішення про збереження науково-творчого потенціалу університету через відновлення роботи всіх творчих підрозділів у режимі, максимально ефективному в умовах війни, сприймалося чи не єдиним виходом із ситуації колапсу, в якому ми всі опинилися спочатку. Підкреслю, що робота нашої оперної студії не припиняється протягом воєнного часу.
– Це видається неймовірним, враховуючи те, наскільки складним навчальним підрозділом за призначенням і структурою є оперна студія!
– Я додам, що в Україні існують лише дві оперні студії (у Києві та Харкові), творчим продуктом яких є повномасштабні оперні вистави – за участю хору, оркестру, балету (в разі потреби), наявності сценічного оформлення, режисерської сценографії. І так було завжди, починаючи з 1939 року, від першої постановки.
Підкреслю, що на сьогодні освітньо-професійна програма підготовки здобувачів за фахом «оперний спів» є найдорожчою, оскільки, щоб виховати одного оперного співака задіяна велика команда професіоналів різних спеціалізацій – диригент, режисер, концертмейстер, балетмейстер, хор, оркестр! І відмовитися від цієї форми навчання неможливо, бо заняття в оперній студії – це основа виховання майбутнього оперного співака.
Якщо в класі з фаху більшу увагу приділено формуванню голосу як професійного інструмента, світогляду виконавця тощо, то опанування основ сценічного руху, акторської майстерності, хореографії, уміння працювати з диригентом, взаємодіяти з оркестром, партнерами, хором, відчувати наскрізний розвиток власної партії-ролі у цілісній драматургії вистави – все це прерогатива навчання в оперному класі. А завершальним етапом цієї підготовки стають виступи студента-співака у спектаклях оперної студії, де він здобуває перший сценічний досвід.
Оперний співак – це рідкісний дар, що реалізується крізь цілий комплекс даних: оригінальний тембр і силу голосу, його польотність, зовнішні дані артиста, пластичність, відчуття сцени, акторські здібності. Тому переоцінити роль оперної студії як навчальної лабораторії, де формується особистість майбутнього майстра, неможливо.
– Як Харківському національному університету мистецтв удається зберігати неперервність роботи оперної студії, забезпечуючи високий рівень підготовки оперних співаків навіть під час війни?
– Ми дуже вдячні професійній підтримці наших колег. Велика подяка заслуженому діячу мистецтв України Ігорю Ковалю – директору Академічного театру музичної комедії, на сцені якого до війни впродовж 11-ти років базувалася наша оперна студія. Зараз цю естафету безкоштовної підтримки перейняв Харківський національний академічний театр опери та балету при безпосередній участі генерального директора, художнього керівника – заслуженого діяча мистецтв України Ігоря Тулузова.
Саме тут у повному обсязі відбувається як репетиційний процес, так і показ вистав. І зараз це дуже важливо в ситуації браку фінансування оперної студії, а головне – в умовах пошуку безпечного простору для провадження її навчально-творчої роботи. Театр надає не тільки територію, а й інші служби, забезпечує декораціями, костюмами, оркестром, хором – усім, що необхідно для наших постановок.
Завдяки такій міцній підтримці, починаючи з 2022 року, всі випускники, які отримали кваліфікацію «оперний співак», пройшли реальну підготовку на сцені оперного театру. За цей час було підготовлено 7(!) вистав: «Наталка-Полтавка» Миколи Лисенка (травень 2023), «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського (вересень 2024), «Весілля Фігаро» Вольфганга Амадея Моцарта (травень 2024), «Листи кохання» та «Ніжність» до 90-річчя Віталія Губаренка (червень 2024), «Гензель і Гретель» Енгельберта Гумпердінка (грудень 2024), «Гордий бранець» Джованні Перголезі (травень 2025).
Зверніть увагу: якщо до війни наша оперна студія випускала одну виставу на рік, то під час її цей показник збільшився вдвічі! І мова не лише про мужність і волю людей, які, перебуваючи у прифронтовому місті, залишаються вірними професії. Це і про справжню жагу до життя, гармонії, світла, – всього того, що може подарувати мистецтво й конкретно опера як музичний жанр і спільна «справа».
Із прагматичної точки зору активна неперервна робота оперної студії дозволяє зберігати в абітурієнтів інтерес до нашого вишу, оскільки вони розуміють, що отримують можливість опановувати оперний матеріал в реальному сценічному форматі. Навіть на третій рік війни ми змогли утримати набір за фахом «оперний спів» на довоєнному рівні. Для нас це дуже важливо.
Колаборація є дуже корисною і для ХНАТОБу. Зараз дефіцит кадрів у мистецькій сфері відчувається дуже гостро, і наші вихованці (співаки, оркестранти) долучаються до вистав театру, а постановки оперної студії входять до репертуару стаціонарного театру на постійній основі. З іншого боку, це надає можливість спостерігати професійне зростання наших студентів, найкращі з яких потім поповнюють трупу ХНАТОБу.
– Сьогодні оперна студія ХНУМ імені Івана Котляревського вже перетнула 85-річний рубіж. Як відбувається ця «передача вогню» традиції новим поколінням?
– На жаль, неможливо в межах однієї розмови перелічити імена всіх славетних музикантів, чиє творче й професійне життя було пов’язане із нашим навчальним закладом, кафедрою сольного співу та оперної підготовки, оперною студією за весь час їхнього існування. Детально всю історію цієї інституції викладено в монографії «Українські оперні студії: історія і сучасність» Людмили Кучер, професорки, однієї з провідних концертмейстерок нашого університету.
Численні вихованці харківського вишу і, відповідно, оперної студії працюють сьогодні по всьому світу, негласно виконуючи роль посланців миру нашої країни. Наведу лише кілька зіркових імен: першого випускника нашої оперної студії – всесвітньо відомого співака Бориса Гмирю. Обов’язково слід назвати досвідчених диригентів, які очолювали кафедру оперної підготовки – заслуженого артиста України Ізраїля Штеймана, народного артиста України Анатолія Калабухіна, який за 40 років творчого керівництва кафедрою (з 1979-го) виховав майже весь співацький склад ХНАТОБу, і навіть у 92-річному віці щодня проводив репетиції з оркестром.
Варто згадати провідних режисерів постановок оперної студії – народного артиста України, професора Володимира Лукашева, заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Куколєва, доцента Ірину Ривіну, Ігоря Чернічка. Слова подяки звучать і на адресу головних концертмейстерів різних років – Марії Жиліної і вже згаданої авторки дослідження про оперну студію Людмили Кучер.
Прикрасою всіх вистав студії завжди був хор. Так, наприклад, із 1981 року хормейстерка Наталія Бєлік-Золотарьова – заслужена діячка мистецтв України, професорка, нині завідувачка кафедри хорового та оперного диригування – здійснила постановку хорових сцен у понад 30-ти операх!
Наставники в оперній студії завжди становили команду, яка робила високоякісні проєкти. Це були і мої викладачі також: я співала в «Корневільських дзвонах» Робера Планкета – виставі оперної студії у рік її 60-річчя. Прекрасні музиканти, вони навчали не тільки професії, а й Людяності, збагачували наш світогляд, виховували смак. Їхня творча енергія працює на наш успіх сьогодні, дозволяючи рухатися вперед.
Зараз справу попередників достойно продовжують: режисери – заслужений діяч мистецтв України Армен Калоян і Олексій Дугінов; диригенти – доцент Юрій Дяченко та Анастасія Шнирьова; концертмейстери Дар’я Зуєва, Ірина Запара. Велику роботу проводить уся кафедра оперної підготовки під керівництвом кандидата мистецтвознавства, доцентки Лариси Деркач. Наступність поколінь ми не мислимо без збереження найкращих традицій нашої вокальної школи.
– А як формується репертуар оперної студії? Вибір «Гордого бранця» Джованні Перголезі – це випадок чи закономірність?
– Питання репертуару завжди було дуже відповідальним і підпорядкованим насамперед навчально-методичним завданням, оскільки оперна студія – частина освітнього процесу. Для студентів ця творча форма повинна бути корисною (у плані розвитку вокальних даних, опанування різними стилями, мовами) і водночас безпечною з точки зору збереження голосу, бо то їхні початкові кроки. В умовах сьогодення нам також слід враховувати свої виконавські сили, орієнтуючись на той вокально-інструментальний склад, який маємо тут і зараз. Цим частково пояснюється і вибір нами опери-серіа Джованні Перголезі.
Мета поставити барокову оперу супроводжувалася довгими пошуками музичного матеріалу, аналізом кількох десятків творів, перш ніж остаточно було обрано «Гордого бранця». Визначальними критеріями стали: наявність цікавого сюжету, який міг би захопити глядача, майже камерний склад оркестру (струнні з доданням деяких духових інструментів) і перевага жіночих вокальних партій (сопрано, альт). Проте виявилося, що немає ані клавіру для роботи з вокалістами, ані партитури та оркестрових партій.
Оскільки в Україні ця опера ставилася вперше, було вирішено звернутися за допомогою до іноземних колег. Клавір було знайдено завдяки зусиллям Світлани Мельник – випускниці класу Лариси Деркач. По закінченні ХНУМ вона стажувалась в Італії, спеціалізуючись на музиці бароко. До репетиційного процесу над вокальними номерами одразу долучилися не тільки викладачі-вокалісти (Наталія Говорухіна, Лариса Деркач, Наталія Полікарпова, Лідія Стецюн, Яна Боброва, Ігор Присталов), а й концертмейстери (Дар’я Зуєва, Ірина Запара, Юрій Сухленко).
Але для репетицій з оркестром потрібна була партитура. Тому ще одна наша випускниця Анастасія Шнирьова – диригентка-постановниця вистави – звернулася до педагогів із диригування, у яких навчалася в магістратурі Консерваторії Франческо Антоніо Бонпорті (м. Тренто, Італія). У бібліотеці їхнього навчального закладу партитуру знайти не вдалось і взагалі закордонні колеги попередили нас, що пошук буде важким, оскільки навіть в Італії ця опера ставиться вкрай рідко.
Наступним етапом стало звернення до архіву Міланської консерваторії імені Джузеппе Верді, де зберігався друкований варіант нотного тексту. Завдяки дружнім зв’язкам вдалося домовитись, аби в Україну надіслали сканований примірник партитури (оркестрових голосів окремо не було). Однак, електронна версія придатна лише для роботи диригента, а от практичні заняття зі здобувачами потребують друкованих оркестрових партій. Тож, постало питання набору й відповідного опрацювання партитури.
Цей процес мав забрати дуже багато часу, зважаючи на великий обсяг нотного матеріалу (майже 300 сторінок), тому було вирішено залучити викладача кафедри композиції та інструментування, кандидата мистецтвознавства Дмитра Малого разом із доктором філософії Русланом Каширцевим із кафедри теорії музики, які люб’язно відгукнулися на пропозицію допомогти.
Проте, окрім технічних, слід було зробити редакторські правки в інструментуванні твору. Через гострий дефіцит виконавців на духових інструментах у нашому студентському симфонічному оркестрі довелося адаптувати оригінальну партію мисливської труби (tromba da caccia) для звичайної труби, партію двох гобоїв – для флейт, що обумовило перегляд теситури, штрихів у інструменталістів, заради скоординованості з вокальною складовою і максимального наближення до авторського задуму, збереження барокової темброфоніки.
Прикрасою оркестрової фактури стала партія теорби – басової лютні у віртуозному виконанні творчого аспіранта ХНУМ Ігоря Тарновецького. Цей інструмент, відсутній в авторському варіанті партитури, був доданий диригенткою у процесі роботи над постановкою. Знахідка виявилася оригінальною, бо, як основа ансамблю старовинної музики, бархатний тембр теорби підкреслив стиль і дух епохи.
Узагалі слід відзначити високопрофесійну роботу диригента і студентського оркестру. Попри зовнішні обставини і пов’язані з цим вимушені обмеження, в оркестровій партії було збережено ту темброву барвистість, яку передбачав авторський варіант.
Будь-яка опера, особливо барокова, – це випробування на професіоналізм. Опанування її стилю в часи навчання – необхідний і дуже важливий етап формування універсалізму виконавської особистості оперного співака, його конкурентоспроможності в сучасному музичному театрі, враховуючи стійкі позиції старовинної музики як популярного тренду вже протягом століття.
Звернення до барокової опери в практиці оперної студії має на меті досягти такого рівня взаємодії зі слухачем, при якому вокально-технічна досконалість – вишуканість італійської мови, колоратурна віртуозність, розвинутість діапазону, майстерність дихання – сприймалася б не просто як професійне досягнення. Тут важливий емоційний вплив на людину, що викликає в неї справжні сльози або усмішку, адже барокове мистецтво – територія контрастів, парадоксів. Воно передбачало єдність інтелектуального, емоційного, технічного і внутрішньо-духовного.
І мені здається, що під час прем’єр «Гордого бранця» ця синергія інтелектуально-емоційної взаємодії між музикантами й слухачами відбулася, бо реакція аудиторії на музичні імпульси була дуже відчутною. Не останню роль зіграла в цьому режисура Армена Калояна, якому вдалося наблизити бароковий текст до сучасності, підкресливши безперервність діалогу нашого часу з минулим, циклічність історії, вічних тем, життєвих ситуацій.
Він запропонував оригінальні підходи до вирішення мізансцен, використовуючи декорації як важливий за змістом активний елемент сценічної дії. Грим і костюми, в яких зламаність ліній поєднувалася з контрастом чорного, білого, червоного кольорів, доповнювали загальний художньо-пластичний образ вистави, що іноді наближався до живописної гами Рембрандта.
Такий творчий пошук позначився й на інших учасниках. Ми всі бачили, з яким ентузіазмом і чуттєвою відданістю працювали над матеріалом наші студенти, – ті, яких із дитинства оточують цифрові технології. Це – найкраще підтвердження того, що, попри технічний прогрес, «наступ» штучного інтелекту тощо, музичний театр і людський спів залишаються унікальними інструментами впливу.
Поєднання тембру голосу зі словом, душевними імпульсами співака породжують дивовижний феномен обміну енергій, відтворити який не здатний жоден цифровий пристрій. Тому я впевнена в наших вихованцях, у достойному продовженні ними славетних університетських традицій в світі, де опера зоставатиметься живим мистецтвом спілкування.
Світлана АНФІЛОВА, Харків
Фото Олесі ТЕРНОПОЛ
