15 листопада у Львівському органному залі відбудеться другий концерт із серії «Музика доби Розстріляного відродження». У виконанні Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії під орудою Івана Остаповича прозвучать ранні твори Пилипа Козицького – композитора, якому вдалося пережити часи масових репресій, продовжити творити й побудувати успішну кар’єру в радянській Україні. Що стоїть за цим непростим шляхом – від активної участі в українському культурному відродженні до високих посад у радянській музичній системі?
У міжвоєнні десятиліття українська культура переживала справжній розквіт. 1920-ті роки були часом сміливих експериментів, нових мистецьких форм і пошуку власного голосу – у літературі, театрі, образотворчому мистецтві та музиці. За трагічною назвою «Розстріляне відродження» постає цілий материк українського музичного мистецтва – яскравого, новаторського, сповненого творчої енергії. Та цей розвиток жорстоко обірвали радянські репресії вже в середині 1930-х років: багатьох митців було знищено фізично або морально, їхні твори зникали зі сцен і концертних програм, а частина музичної спадщини на десятиліття залишилася в архівах.
Сьогодні Львівський органний зал відкриває цю сторінку української культури для сучасного слухача. У співпраці з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, де зберігаються авторські партитури, забуті твори повертаються до концертного життя. Серія імпрез знайомить публіку з композиторами та їхніми опусами, які заслуговують знову звучати на українській сцені.
Долі митців тієї епохи складалися по-різному: одні відкрито протистояли радянській системі, інші намагалися знайти в ній можливість для творчості, а хтось, зрештою, і не витримував її тиску. Та чи завжди можна провести між цими шляхами чітку межу?
Біографія Пилипа Козицького – одна з тих, що не містить простих відповідей. Він товаришував із провідними діячами української культури, співпрацював із Лесем Курбасом, мешкав у знаменитому харківському будинку «Слово». Водночас пережив роки масових репресій, вступив до комуністичної партії, обіймав високі посади в радянських культурних установах і навіть очолював Спілку композиторів України. Його життєвий шлях – це історія складних обставин, творчих пошуків і суперечливих рішень, які спробуємо розглянути ближче.
Від духовного служіння до музики
Пилип Козицький народився 1893 року в селі Летичівка на Черкащині в родині священника. Здавалося, його життєвий шлях був визначений наперед: хлопець мав продовжити батьківську справу. З дев’яти років він навчався у Київському духовному училищі, де познайомився з майбутнім композитором Кирилом Стеценком, закінчив Київську духовну семінарію, а згодом вступив до Київської духовної академії.
У 1917-му Козицький завершив навчання в академії. Проте революційні події змінили його життєві плани: замість духовного служіння він обрав музику. Вступив до нещодавно створеної Київської консерваторії, де навчався композиції у Рейнгольда Глієра та Болеслава Яворського – відомих музикантів і педагогів. У 1920 році здобув професійну музичну освіту.
Музика, втім, цікавила його ще з часів духовного навчання: в академії Козицький керував хором, – пізніше саме хорова творчість стала однією з важливих частин його композиторського доробку. Але він не хотів обмежуватися лише написанням творів. Його цікавило все, що стосувалося розвитку українського музичного життя: освіта, виконавство, музична критика, дослідження та збереження спадщини.
У колі української мистецької еліти
У 1920-х роках Пилип Козицький став одним з активних діячів українського музичного відродження. Він був серед організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича, створеного після трагічної загибелі композитора. Об’єднання відігравало важливу роль у розвитку української музичної культури та збереженні національної спадщини.
Чимало зусиль Козицький доклав і до того, щоб творчість самого Леонтовича не була забута: досліджував його музику, популяризував і сприяв її збереженню. У своїх розвідках він звертався також до творчості Кирила Стеценка й Бориса Лятошинського, а окрему увагу приділяв музичним інтерпретаціям поезії Тараса Шевченка.
У 1923–1927 роках Козицький редагував журнал «Музика», викладав у Київській консерваторії, читав лекції з історії української музики. Його діяльність була не лише творчою, а й організаційною: він допомагав формувати музичне середовище, у якому українські композитори могли спілкуватися, обмінюватися ідеями та представляти власні твори.
Водночас Козицький багато працював і як композитор. У його доробку – близько п’ятдесяти обробок українських народних пісень, численні хорові твори, опери, симфонічні полотна, музика до вистав театру «Березіль» і кінофільмів.
Козицький був частиною широкого мистецького кола свого часу. Він товаришував із Лесем Курбасом, співпрацював із «Березілем», листувався з українським оперним співаком Модестом Менцинським, спілкувався й співпрацював з Василем Барвінським, Михайлом Вериківським, Павлом Тичиною, Миколою Грінченком.
Між будинком «Слово» і радянською кар`єрою
У 1925 році Козицький переїхав до Харкова – тодішньої столиці радянської України. Тут він працював у музично-драматичному інституті, викладав, займався музичною освітою і продовжував творчу діяльність.
Разом із дружиною та сином митець мешкав у будинку «Слово» – знаменитій харківській будівлі, спорудженій спеціально для українських письменників та інших діячів культури. У різний час тут жили Микола Хвильовий, Остап Вишня, Павло Тичина й багато інших представників інтелігенції. Будинок задумували як осередок національного культурного життя, простір для роботи й спілкування творців. Та невдовзі він став одним із символів трагедії української духовної еліти: його мешканці зазнавали арештів і переслідувань, багатьох було розстріляно.
Козицькому вдалося уникнути цієї долі. У 1935 році він розлучився, залишив Харків і переїхав до Києва. Згодом Пилип Омелянович одружився вдруге – з матір’ю відомої на той час дитячої акторки та героїні Другої світової війни Гулі Корольової. Його подальша кар’єра складалася успішно: у 1938–1941 роках він був художнім керівником Української державної філармонії, у 1940-му вступив до ВКП(б), а після війни продовжив працювати на керівних посадах.
Упродовж 1952–1956 років Козицький очолював правління Спілки композиторів України. Він мав можливість продовжувати творчу, педагогічну та організаційну діяльність, виховувати молодих музикантів і впливати на розвиток українського музичного життя. Помер у Києві 1960-го.
Ця частина біографії Козицького особливо промовиста. В одному колі з митцями, яких знищила радянська влада, була людина, якій вдалося не лише вижити, а й побудувати кар’єру в тій системі. З роками його творчість усе більше вписувалася в радянський культурний контекст: поряд із музикою, пов’язаною з українською традицією, з’являлися й твори на ідеологічну тематику – «Пам’яті більшовика», «Пісня про Якіра» та багато інших. Чи був це свідомий вибір, компроміс заради можливості працювати або спосіб зберегти себе в умовах дедалі жорсткіших обмежень? Напевно, однозначної відповіді ми вже не знайдемо. Та біографія Козицького виразно показує, якими складними й суперечливими могли бути стосунки українського митця з тодішньою епохою.
Музика для театру, кіно і танцю
На концерті у Львівському органному залі прозвучить музика Пилипа Козицького, створена для театральної сцени, кіно та хореографічних постановок. Це твори різних жанрів: музика до фільму «Повідь», Сюїта «Хореофрагмент» для струнних, Сюїта з музики до п’єси «Алмазне жорно» й «Танок відьом і вовкулаків». Ця програма відкриває менш знану грань доробку композитора.
Кожен із творів має свою історію. «Хореофрагмент» для струнних, написаний 1927 року, пов’язаний із танцювальною пластикою та рухом. Сюїту з музики до п’єси Івана Кочерги «Алмазне жорно» створено для театральної постановки, сюжет якої звертається до історії гайдамацького руху. А «Танок відьом і вовкулаків» – це балетний номер із п’єси Юрія Яновського «Відьма». На жаль, твір залишився незавершеним. Окреме місце в програмі посідає музика до фільму «Повідь» – кінематографічна сторінка творчості Козицького, яка дає змогу почути, як композитор працював у новому на той час жанрі кіномистецтва.
Більша частина цієї музики пов’язана з театром Леся Курбаса «Березіль» – одним із найсміливіших мистецьких осередків своєї епохи, де руйнували звичні сценічні канони й шукали новаторські форми театральної виразності. Козицький долучався до цих експериментів мовою звуків: у його творах оживають танцювальні ритми, сценічні образи, драматичні й навіть фантастичні настрої. Саме такою обіцяє бути й ця концертна зустріч із його ранніми пробами пера.
Але важливо пам’ятати й про інше: його сміливість і віру в українську культуру, прагнення випробовувати свіжі мистецькі ідеї, підтримувати розвиток національної музики та працювати заради її майбутнього.
Та нам залишилася його музика – яскрава, суперечлива й жива ілюстрація строкатого ХХ століття. Вона допомагає краще зрозуміти складну історію української культури тієї доби. Адже повернення забутих композиторів – це не лише відновлення їхніх імен у концертних програмах. Це можливість почути твори, які народжувалися в часи великих надій, драматичних змін, трагедій і катаклізмів.
Тетяна ЛІТЕПЛО
Фото з відкритих джерел, архіву Станіслава Людкевича та Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
