Прем’єра передкласичної комічної опери італійського композитора початку XVIII століття Джованні Баттісти Перголезі “Служниця-пані” ознаменувала фактичний початок функціонування у Львівському оперному театрі Камерної оперної сцени

Цей “неокласичний” проект був здійснений режисеркою Галиною Воловецькою за участі художника Богдана Лужецького та художниці костюмів Христини Козак. Вони зуміли блискуче відтворити атмосферу передкласичної доби, котра досконало гармоніювала з вишуканим інтер’єром Дзеркальної зали, що й слугував абсолютно природньою декорацією у цій постановці. “Стилізацією у стилізації” можна б охрестити атрибутику вистави, де звуковий та зоровий ряд отримали насолоду взаємовідповідності у стилі ґалант, розкіш і краса якого викликала справжнє замилування й захоплення.

Імпресія шоста: галантна і служниця, і пані

Створена зовсім молодим композитором, який прожив заледве 26 років, невеличка жартівлива інтермедія-сценка, що була антрактом до його ж серйозної опери, і несподівано стала родоначальницею жанру opera-buffa, ось уже кілька століть прикрашає оперні сцени світу. Пікантна, сповнена жартів і плутанини, комедія Перголезі здобула велетенський успіх по цілій Італії, а згодом і в інших країнах Європи. Не віриться, що ця “опера-цукерочка” у Франції викликала справжню війну з усіма атрибутами гучних баталій, яку згодом охрестили в історії музики “війною буффонів”. Точилися гострі суперечки, розгорялися неабиякі пристрасті. Однак сюжет про бідну служницю Серпіну, яка завдяки привабливості та винахідливості здобуває місце під сонцем, одружуючи на собі заможного Уберто, був житейським та втілював мрії багатьох дівчат, не втративши у цьому плані актуальності й до наших днів.

Блискучий стиль буфонної скоромовки-parlando, віртуозність аріозного галантного стилю, прикрашеного (немов фігурними він’єтками рококо) руладами та пасажами, витонченість та вигостреність кожної фрази й інтонації, чистота брильянтової манери співу якнайкраще були продемонстровані Наталією Курильців (Серпіна) та Ігорем Міхневичем (Уберто). Однак, не слід забувати, що на противагу великій opera-seria з феноменально вишуканим та гіперскладним вокальним стилем bel canto, побутова й часто не претензійна opera-buffа ставила до артистів дещо інші вимоги, на першому плані яких виступала характеристичність. І тут акторська гра солістів перевершила сподівання. Жваві, бадьорі, мало не акробатичні рухи, міміка, жестикуляція – все це відповідало дещо манірно-театральній стилізації героїв: хитренької дівчинини та буркотливого холостяка. Розіграні мізансцени щоразу викликали щирий сміх у публіки, а що вже найбільш примітною фігурою, то нею став дослівно німий персонаж Івана Борхеса-Самко служник Веспоне – високий, дещо вайлуватий та незграбний чолов’яга, який подеколи намагався видобути із себе якісь звуки.

Стрімка, динамічна драматургія, з біганиною, плутаниною, переодяганнями – типовими атрибутами buffa, дуже вдало продумані композиційно-сценічні рішення (наприклад, розташування оркестру в глибині сцени чи переміщення акторів на верхню акколаду зали), винахідливі ефекти з антуражем, наприклад, стилізованими ампірного типу меблями (їх виносить під італійську увертюру “швидко/повільно/швидко” служник Веспоне, практично розігруючи німу мізансцену) – ці та багато інших режисерських знахідок засвідчують Галину Воловецьку як тонкого сценографа. Цікаві костюми, в яких актори могли комфортно рухатися, були виготовлені з пристійних тканин та оздоблені якісною галантереєю – камерна сцена, позбавлена проміжної відстані оркестрової ями, дозволяє розглянути усі деталі зблизька (і в цьому – одна з її особливостей). Та один з найцікавіших костюмів належав… диригентці Ірині Стасишин.

Опріч того, що вона чудово провела оркестрову партію, навіть подеколи аж занадто делікатно (очевидно, дався взнаки акустично мало апробований зал, який того дня ще й був переповненим), диригентка дуже елегантно підіграла загальній ідеї стилізації. Віддаючи належне тонкій, філігранній роботі оркестру-капели, зазначу і захоплення докладною точністю штрихів, чіткістю фразування та дуже добре зрівноваженим і витриманим звуковим балансом. Одягнена у стилізований чорний фрак a la сюртук, розшитий чудовим багатим шитвом золотими нитками та сподні, Ірина Стасишин створила ще й візуальний образ галантного капельмейстера. В її руках забракло лише скрипки і смичка, який впродовж декількох століть слугував диригентам таких невеличких капел за батуту.

Загалом, постановка історично зорієнтованої вистави виводить Львівську оперу на нові магістральні шляхи. І це ще один велетенський “плюс” до “Українського прориву” Василя Вовкуна, адже цією виставою театр відкриває двері довгожданним сотням оперних шедеврів барокових, ранньокласичних. як же хочеться почути і побачити хоч би одну з 90! опер Вівальді, 40! Генделя, 100! Скарлатті, 70! Галуппі та його учня Бортнянського, який був не самотнім серед анексованих російською імперією українців – оперних композиторів Івана Соколовського, Степана Давидова, Степана Дехтярівського…

Лілія НАЗАР-ШЕВЧУК

Фото ОЛЕНИ ХРАМОВОЇ