Духовний спадок Михайла Степаненка

239
Share Button

«Україно, це ти, твоя доля і сила і слава, і минуле твоє і майбутнє, і вічність твоя…»
Михайло Степаненко

Ось так поетично звертається до читача Михайло Борисович Степаненко зі сторінок останньої праці «Статті. Дослідження. Спогади», яку слід вважати духовним спадком видатного українського митця, який рівно рік тому, 28 жовтня 2019 року, відійшов у вічність

Ця праця Михайла Степаненка – своєрідне виявлення його палкої любові до Батьківщини, її історії та культури. Митця представляти не треба: видатний український композитор і піаніст, народний артист України, професор, багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, у минулому – голова Національної спілки композиторів України.

Внесок Михайла Борисовича в історичну спадщину української музичної культури є беззаперечним. Він десятиріччями невтомно збирав у свою «історичну скарбничку» унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики від доби стародавньої Русі до сьогодення. Адже музична культура України минулого ще й досі лишається terra incognita для пересічного українця. Його «розкопки» збагатили сучасну українську музичну культуру безцінними творами. Скрупульозну працю митця із розшифровування й редагування раритетів української музики ХVІ–ХІХ сторіч можна порівняти з тонкою роботою реставраторів художніх полотен. Майстерність письменника, дбайливе ставлення до слова принесли йому заслужене визнання у світі української музики. Збірка нарисів є підсумком багаторічних досліджень митця, його пошуків у царині історії рідної музичної культури.

Історичні розвідки та реконструкції

Універсальність обдаровань Михайла Степаненка була закладена ще в дитинстві, його любов до музики, мистецтва театру поєднувалася зі спрагою читання й пізнання історії. Батьки – Борис Васильович Степаненко, балетмейстер Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка і мати Марія Савеліївна Янголь, актриса Київського українського драматичного театру імені Івана Франка – створили в родині творчу атмосферу.

Музичну освіту здобував він у Київській музичній школі-десятирічці імені Миколи Лисенка (клас Людмили Калішевської, учениці Костянтина Ігумнова), а потім – у Київській консерваторії, де закінчив фортепіанний (клас легендарних Володимира Нільсена і Всеволода Топиліна) та композиторський (класи Андрія Штогаренка і Бориса Лятошинського) факультети. Роки навчання у великих Майстрів Михайло Борисович завжди згадував із теплом. Саме вони виховували в ньому вірність служіння мистецтву.

Остання збірка історичних нарисів митця – лише свідчення неосяжної широти його наукових інтересів, адже історія – це його хобі, захоплення людини, яку не засмучували ані архівний пил, ані пожовклі сторінки старовинних фоліантів. Професор Степаненко не був профільним істориком, тим несподіванішим є його зацікавлення таємницями життя й творчості непересічних представників української культури.

Спираючись на цінну фактологію, Михайло Борисович сміливо використовував переконливі історичні реконструкції, висував нові творчі ідеї, чим пробуджував дослідницьку думку читача. Та головне, Степаненко мав чудово розвинену «архівну інтуїцію», «нюх» на сенсацію, неочікувані відкриття, причому там, де ніхто й гадки не мав, що це можливо.

…Разом із Михайлом Борисовичем ми занурюємось у глиб віків і знайомимося з таємницями української минувшини ІХ–ХІІ століть, які багато в чому пов’язані з історією династії Рюриковичів, зокрема із суперечливою, але дуже важливою для тлумачення витоків нашої державності постаті Рюрика, норманського (данського) короля язичників-слов’ян, родоначальника могутньої князівської династії Київської Руси-України. Існують різні версії щодо його народження, родини й оточення, життя та діяльності на історичному тлі тієї доби. Михайло Борисович вибудовує власне бачення цього суворого воїна-завойовника й водночас державника.

А потім знайомимося з мистецтвом Київської Русі, звідки бере початок вітчизняна культура: озираємо фрески Софійського собору в Києві, на яких зображено органіста, котрий грає у супроводі духових і струнних інструментів. Це й не дивно, адже Михайла Степаненка, піаніста за фахом, найбільше цікавила доля клавішних музичних інструментів – органа і клавесина, клавікорда й чембало в історії музики України. Свідчення про те знаходимо у документах та архівних матеріалах, листуванні видатних діячів української минувшини, гетьманів Богдана Хмельницького й Івана Самойловича, історика Миколи Маркевича і філософа Григорія Сковороди, у щоденнику генерального підскарбія Якова Марковича.

Далі машина часу переносить нас до Північної Пальміри, де у царських палатах Санкт-Петербурга українські музиканти – лірники й лютністи, бандуристи і співаки усолоджують слух примхливої імператриці Єлизавети Петрівни. Там розпочинав вокальну і придворну кар’єру Олексій Розумовський, хлопець-красень з українського села Лемешів, котрий став коханцем, а згодом – чоловіком самої верховної державниці.

Інша оповідь – про Тимофія Білоградського, видатного бандуриста й лютніста, який плідно працював у Дрездені при дворі курфюрста саксонського і короля польського Августа ІІІ та був у дружніх стосунках зі славетним Йоганном Себастьяном Бахом.
Творчість геніального скрипаля Івана Хандошкіна – також відкриття дослідника…

Золотими літерами вписано ім’я Максима Березовського в історію вітчизняної музичної культури. Лише 32 роки судилося йому прожити, але він став першим українським композитором – автором опери «Демофонт». Нещодавно з’ясувалося, що Березовському належить і перший в історії вітчизняної музики інструментальний твір великої форми – Соната для скрипки й чембало до мажор. Відшукати її рукописну копію вдалося лише у Парижі, у Музичному департаменті Національної бібліотеки. За версією професора Степаненка, композитор створив її під час перебування в Італії, де навчався у padre Мартіні. Як підсумок цих досліджень був підготовлений комплект компакт-дисків «Українська інструментальна музика», до якого входять твори й Дмитра Бортнянського – концертна симфонія, соната до мажор для фортепіано та інші.

Київські зошити Анни Ахматової

Однією з найважливіших тем у сучасній літературі є «ахматовська», зокрема творчі обставини її перебування у Києві, де сформувався ліричний дар нашої вітчизняної Сапфо, як називали її численні шанувальники. Стосується це й родоводу Анни, на початку життя Горенко, чиї предки походили з українського козацтва. (Псевдонім Ахматова з’явився пізніше, із родинних легенд, які тішили самолюбство амбіційної Анни.)

За оповіддю Степаненка, біля витоків роду Горенків – кріпак Андрій Горенко, який виборював свою свободу ціною 25-річної солдатчини, під час котрої отримав царські винагороди – срібні георгіївські медалі за участь у Бородинській битві та взяття Парижа. Офіцерський чин надав Андрію Горенку особисте дворянство і жадану волю. Згодом його син Антон здобув чин полковника і потомственне дворянство за оборону Севастополя. Надалі життя нащадків Андрія Горенка проходило біля моря. Там, в Одесі, й народилася наша героїня Анна – у родині морського офіцера…

Найчастіше у поезіях Анна Ахматова згадує Санкт-Петербург і Царське Село. Проте не оминула «царськосільська муза» й древнє місто над Дніпром. Аура стародавнього Києва мала надзвичайний вплив на становлення творчої особистості поетеси Срібного віку. Саме у Києві був закладений ґрунт її майбутнього мистецького спадку – «Київський зошит», до складу якого увійшло більше 200 творів. Серед них – «Читая Гамлета», «Сжала руки под темной вуалью…», які увійшли до найпершої поетичної збірки Анни Ахматової «Вечер».

Що надихнуло гімназистку Києво-Фундуклеївської гімназії стати поетесою? Мабуть, затишна аура стародавнього міста із його древніми храмами – Святою Софією та Михайлівським Золотоверхим собором, чи мистецький салон Олександри Екстер, культурний осередок інтелігенції, де формувалися інтелектуальні інтереси юної діви?

Отже, усе розпочиналося у Києві. Саме тут обвінчалися «…студент Санкт-Петербургского университета Николай Степанович Гумилев… с потомственной дворянкой Анной Андреевной Горенко…» 25 квітня 1910 року (за старим стилем) у Миколаївській церкві Микільської слобідки (київського передмістя). Цій події передувала романтична історія кохання видатних поетів, що розпочалася у Царському Селі, де гімназист Микола Гумільов зустрів Анну.

Поетична творчість Анни Ахматової надихала композитора Михайла Степаненка на створення циклу ретро-романсів під назвою «Пісні Срібного віку», у яких утілені найкращі риси романсової класики. Серед них такі шедеври, як «Звенела музыка в саду», «Я не любви твоей прошу», «Двадцать первое. Ночь. Понедельник…», «Я к розам хочу [Летний сад]» тощо.

Ці вокальні мініатюри блискуче виконувала на концертах Людмила Войнаровська (сопрано), заслужена артистка України. Її чарівно-ніжний голос надзвичайно зворушує душу меломана, занурює його у поетичний світ романсу. Митець підготував комплект компакт-дисків «Памяти Серебряного века», до складу якого увійшли 12 творів на вірші Анни Ахматової, Йосипа Мандельштама й Бориса Пастернака.

Заповіт митця

Наприкінці книги Михайло Степаненко торкається найболючішої теми складних відносин держави і культури. Ця тема непокоїла його протягом останніх десятиріч творчого життя, особливо, коли він очолив Спілку композиторів України. Діяльність митця тоді була спрямована на захист української музичної культури та створення умов для її розвитку навіть у складних умовах становлення незалежності. Про це й свідчить розроблений ним і його колегами Закон про творчі спілки, ухвалений Верховною Радою та необхідний для подальшої еволюції нашої культури, соціального і правового захисту діячів мистецтва.

Він завжди усвідомлював вирішальну роль музики у житті суспільства, вихованні почуття патріотизму та любові до рідної Батьківщини. Цьому й присвячені останні рядки його книги, які слід вважати його духовним спадком. Степаненка завжди непокоїла тенденція відсторонення держави від культури та її нагальних потреб, коли діячі повинні ходити до чиновників із простягнутою рукою, тоді як творча молодь тікає на Захід у пошуках кращої долі. І державу це аж ніяк не хвилює.

Впливає на це й сучасна економічна криза в Україні та світі, зумовлена ще й пандемією коронавірусу. Проте криза вітчизняної культури – застаріла хвороба, яка накопичувалася протягом десятиріч. Але часи не вибирають.

Ось таке відсмоктування інтелекту може призвести до справжньої культурної деградації та навіть економічної катастрофи. Якщо творча молодь утече, то з чим залишиться Україна?

Як людина і патріот, який щиро вболіває за долю держави, він звертається до суспільства із застереженням: «Знищити культуру – це означає знищити Україну!»
От якби про це пам’ятала влада…

Володимир СКРИНЧЕНКО

Share Button