Епоха пошуків і звершень: до 100-річчя від дня народження Миколи Різоля

132
Share Button

Культура кожної країни на певному історичному етапі народжує видатну особистість. На початку ХХ століття Україна мала Миколу Різоля. Замало сказати, що біля колиски його стояла Муза. Його опікала сама українська культура в її європейському контексті, здобутках і втратах, радощах і драмах. І тому він – історія баянного мистецтва, образ цілого століття, що обійняло найдивовижніші епохи, підносило і руйнувало імперії, потрясало світовими війнами, голодоморами та геноцидом, ставило людство на грань знищення. Його життя – симфонія із багатьма лейтмотивами і темами, з віковою панорамою часу і простору, які людина-творець долала у постійному сходженні

У творчій біографії Миколи Різоля лейтмотивом проходить слово «перший». Він – перший в Україні та один із перших у Радянському Союзі лауреатів Всесоюзного конкурсу. Перший студент класу баяна у Київській консерваторії, де у 1938 році відкрилась перша в країні кафедра народних інструментів. Перший серед баяністів, якому було присвоєно вчене звання професора, перший баяніст, удостоєний почесного звання «Заслужений діяч мистецтв України», а потім – «Народний артист України». Перший квартет баяністів також був створений Миколою Різолем. І, зрештою, Микола Різоль вперше розробив принципи п’ятипальцевої аплікатури гри на баяні, яка справила, як відзначають знавці, революційний вплив на розвиток баянного мистецтва не тільки в Україні, а й світі.

Перші кроки професіоналізації вітчизняної оригінальної літератури для баяна припадають саме на 1940–1960-ті роки й пов’язані з початком творчої діяльності патріарха українського баянного мистецтва, фундатора фахового виконавства на цьому інструменті в Україні, видатного музиканта, талановитого педагога, професора Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Миколи Івановича Різоля. Його ім’я уособлює поворотний момент у становленні вітчизняної академічної баянної культури загалом.

Аналізуючи творчість Миколи Різоля, слід підкреслити динамічний характер її розвитку. Вона знаменує цілу епоху українського баяна, утвердженню якого в академічній сфері митець завжди активно сприяв. Микола Різоль прагнув довести універсальність улюбленого інструмента, здатного розкрити тонкі настрої, глибокі роздуми, багату палітру людських почуттів.

У процесі еволюції баянна творчість Різоля-композитора виявила здатність генерування образно стильових систем західноєвропейської музики. Як наслідок, його твори акумулювали надзвичайне жанрово-стильове розмаїття класичного інструменталізму, демонструючи при цьому мову, інтонаційно доступну, близьку широкому слухачеві.
Опуси Миколи Різоля звучать у багатьох концертних залах, увійшли до навчальних програм баяністів. Його музика ґрунтується на народнопісенному мелосі, відзначається простотою, щирістю, яскравістю гармоній, поліфонічним розмаїттям, стрункістю, довершеністю форми, національним колоритом.

Основний вектор творчості Майстра становлять українські фольклорні обробки: 7 збірників пісень (270 зразків), 6 збірок танців (250 мелодій), 70 взірців танців народів СРСР. У творчому доробку автора Концерт № 1 для баяна з симфонічним оркестром (1957), Фантазія на українські теми (1954), Концертна п’єса на буковинські теми, Концертні обробки «Другої української рапсодії» Миколи Лисенка (1968) та «Київського вальсу» Платона Майбороди (1954), Фантазія на теми російської народної пісні «Ах вы, косы, косы русые» (1962), Варіації на тему української народної пісні «Дощик» (1962), Румунський весняний хоровод (1962), «Чардаш» (1962) та інші композиції.

Із перспективи часу значення того, що зробив Микола Різоль для національної культури, набуває нового змісту, а водночас висуває ряд проблем, найістотніша з яких полягає в осмисленні його місця у мистецькому світі. Звісно, що кожен, хто доторкнеться до спадщини Різоля, сформує про неї власну думку, але в короткому нарисі хотілося б спрямувати увагу на певні ракурси творчості патріарха.

Коли йдеться про видатного митця, завжди цікаво дізнатися, як починався його шлях, хто вплинув на світогляд, допоміг сформувати творчу індивідуальність. Продовжуючи справу Марка Геліса, Микола Різоль сприяв поширенню музичної освіти в Україні, підвищенню майстерності виконавців-баяністів, розвитку методики викладання, формуванню репертуару з числа найкращих зразків світової музики.

Глибоке розуміння музичного мистецтва і місця народно-інструментального жанру в ньому, критичний розум, спостережливість, наполегливість, працьовитість, яскрава уява дозволили йому побачити «обрії» майбутнього баяна і брати участь у їхньому наближенні до сучасності. Любов до народної творчості, знання специфіки, потенціальних можливостей баяна, гаряче бажання вивести його на рівень утверджених у мистецтві форм музикування – усе це визначило життєвий шлях нашого героя.

Микола Іванович Різоль народився 19 грудня 1919 року в Дніпропетровську, точніше – у його лівобережній частині Амур-Нижньодніпровську. В сім’ї було п’ятеро дітей. Мати Єфросинія Пилипівна займалась домашнім господарством і вихованням дітей. Батько Іван Сергійович був найстаршим (понад 45 років стажу!) кадровим працівником заводу імені Карла Лібкнехта, мав авторитет також як умілий гармоніст-любитель. Повернувшись із роботи, він нерідко брав гармоніку і довго виводив задушевні народні пісні й запальні танці.

Вразливий Микола, прислухачись до гри батька, рано виявив потяг до музики і незвичайні музичні здібності. Він із захопленням підспівував або підігравав татові на своєрідному музичному інструменті – гребінці. Іван Сергійович звернув увагу на велику цікавість сина до музики і сам став навчати його гри на гармошці. Але якось Микола вперше почув баян. Його звучання підкорило душу хлопчика. Він умовив батька купити заповітний п’ятирядний інструмент, задля чого багатодітній сім’ї довелося відмовитись від багато чого необхідного.

Хлопчик із захопленням став займатись, самостійно підбираючи на слух мелодії. Однак, звичайно, ці заняття не могли дати великого результату. Миколу віддали до відомого тоді педагога Ф. Сербіна, у якого він навчався із середини 1933 року до переїзду в Київ. Підліток вивчив нотну грамоту, почав грати такі твори, як «Турецький марш» Вольфганга Амадея Моцарта, «Музичний момент» Франца Шуберта, Вальс № 10 Фридерика Шопена тощо. Розширилося коло музичних вражень маленького музиканта, поглибився його інтерес до музики: захоплення перетворилось на мрію про професію баяніста.

Уже тоді почалось насичене концертне життя Миколи: він виступав у школі, де навчався, на заводі, де працював батько. Слід сказати, що грав юнак із захопленням, прагненням дати людям радість, естетичну насолоду. Це принесло йому і перший успіх: беручи участь в огляді художньої самодіяльності на заводі імені Карла Лібкнехта, він одержав перший у житті подарунок як виконавець – іменний годинник.

У 1930-ті роки, поряд із професійним мистецтвом розвивалася й художня самодіяльність, у тому числі армійська. Саме тоді створювались військові ансамблі пісні й танцю, інші колективи художньої самодіяльності, у складі яких було немало талановитих підлітків-вихованців. Серед них опинився і 14-річний Микола Різоль.
Так сталося, що, виступаючи одного разу на молодіжному вечорі, він зустрівся із командиром Червоної армії Павлом Шкуропатом, який зацікавився талановитим хлопчиком і, дізнавшись від батька, що сім’я перебуває у матеріальній скруті, висловив бажання допомогти юному музикантові.

Миколу представили керівництву Дніпропетровського будинку Червоної армії. Саме в цей вечір там відбувався концерт армійської художньої самодіяльності, і підлітка попросили взяти в ньому участь. Незабаром армійські чиновники вирішили взяти хлопця на виховання.

Цей факт можна вважати переломним у житті Миколи Різоля: починається його багаторічний зв’язок з армією. Вихованець 30-ї Червонопрапорної Іркутської дивізії, Микола Різоль із музикою і піснею – завжди в гурті червоноармійців.

У 1934 році проходить олімпіада художньої самодіяльності червоноармійців Київського військового округу. Участь у ній бере вихованець Микола Різоль, де здобуває першу премію як соліст-баяніст. Командувач Київським військовим округом, відомий полководець Йона Якір вручає йому грамоту і цінний подарунок.

Того ж року на гастролі до Дніпропетровська приїжджає популярний тоді Квартет імені Михайла Іполитова-Іванова, що складався із членів сім’ї Онегіних. Талановите виконання колективом «Патетичної» сонати Людвіга ван Бетховена надовго залишилось у пам’яті юного музиканта.

У 1935-му в числі найкращих учасників художньої самодіяльності Київського військового округу Миколу направили до Москви для участі в концерті-рапорті делегатам VІІ з’їзду Рад. Концерт проходив у Великому театрі, на якому були присутні керівники партії і уряду. Микола Іванович так згадує про це: «Пам’ятаю, як мене, хлопчика маленького на зріст, у якого, за словами очевидців, із-за баяна не було видно голови, вивели на авансцену Великого академічного театру в Москві, посадили перед завісою на дерев’яний футляр з-під мого інструмента (стілець виявився зависоким)». За успішний виступ у цьому заході наказом Наркома оборони Миколу Різоля нагородили цінним подарунком.

Назавжди поріднився здібний юнак із людьми у воєнних шинелях. Армія проявила материнську турботу про його долю. Головне політичне управління РКЧА направило підопічного навчатися до Київського музичного училища. Перед від’їздом із Москви начальник політуправління Ян Гамарник наставляв: «Граєш ти, Миколо, добре, але повинен іще ліпше, бо в тебе є для цього талант. Повчишся, станеш найкращим баяністом Червоної армії. У нас баян дуже люблять, без нього боєць не мислить свого відпочинку».

Учителем Миколи в училищі став відомий київський баяніст Олександр Магдик. Він прищепив вихованцю справжні професійні навички, поглибив його музичну культуру, розвив художній смак. Уже за рік після згаданої олімпіади вийшла грамплатівка із записом Вальсу № 6 Фридерика Шопена у виконанні Миколи Різоля. Звернення до класичної музичної літератури, котра тоді вважалася складною для виконання на баяні, ще раз приводило молодого музиканта до думки про недосконалість інструмента, необхідність розширювати його виразові можливості.

Іван Журомський

Демонструючи постійне зростання майстерності соліста-баяніста, Микола Різоль у 1936–1937 роках виступав і як ансамбліст: грав в ансамблі народних інструментів Київської філармонії, яким керував Олександр Мартинсен. З учасників цього колективу утворилося тріо баяністів, до складу якого, крім Миколи Різоля, входили Мирон Горенко і П. Дацько. З найскладніших творів тріо зіграло першу частину Симфонії соль мінор Вольфганга Амадея Моцарта.

У музучилищі Микола Різоль потоваришував з Іваном Журомським. Міцна дружба і творча співпраця привели до появи дуету. У 1937 році, коли Різолю запропонували вступити добровольцем на дійсну військову службу, він порадив Івану Журомському наслідувати його приклад. Відтоді вони разом брали участь в оглядах художньої самодіяльності, виконуючи твори Людвіга ван Бетховена, Петра Чайковського та інших класиків. Талановитий дует провадив, як на той час, велику виховну, культурно-освітню роботу серед армійців: засобами народних інструментів ніс у маси найкращі зразки світової музичної культури.

1939 рік був знаменним і насиченим в житті Миколи Різоля. Він закінчив музичне училище, демобілізувався з армії і вступив до Київської консерваторії в клас професора, засновника київської баянної школи Марка Геліса. Одночасно розпочалася й педагогічна діяльність Миколи Івановича в Київському музичному училищі. Але зв’язків із армією він не поривав: працював баяністом театру Київського військового округу.

У 1939 році в Москві відбувся Перший всесоюзний огляд виконавців на народних інструментах. Микола Різоль взяв участь у ньому як баяніст-соліст і став лауреатом. Але мрія про створення баянного ансамблю займала все більше місця у житті митця. У цьому ж огляді брав участь дует баяністок сестер Білецьких – Марії і Раїси. Журі присудило Марії третю премію і звання лауреата, Раїсу ж відзначили дипломом. Повернувшись до Києва, музиканти обох дуетів вирішили виступати квартетом.

Іван Журомський з Марією і Раїсою Білецькими

Нелегкий шлях очікував молодих. Спільна робота відкрила перспективу творчого зростання і захопила їх. Але вже на перших кроках у діяльності квартету стали відчуватися певні труднощі.

По-перше, треба було визначитися зі складом ансамблю. Звісно, певної моделі тут не було, і кожен колектив вирішував це питання по-своєму. Баяністи взяли за основу склад струнно-смичкового квартету. По-друге, довелося розв’язувати проблему якості репертуару та його інтерпретації.

З-поміж трьохсот творів, що становили основу концертного репертуару, сорок – оригінальних, із яких понад двадцять належать Миколі Різолю. Решта – це перекладення для квартету опусів Йоганна Себастьяна Баха, Вольфганга Амадея Моцарта, Георга Фрідріха Генделя, Людвіга ван Бетховена, Ференца Ліста, Жоржа Бізе, Михайла Глинки, Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського та багатьох інших. Вагомою була й частка творів радянських композиторів: Дмитра Шостаковича, Рейнгольда Глієра, Бориса Лятошинського, Арама Хачатуряна, Тихона Хрєнникова, Германа Жуковського, Андрія Штогаренка, Юлія Мейтуса, Ісаака Дунаєвського, Аркадія Філіпенка, Ігоря Шамо та інших.

Поява в 1950 році першого оригінального твору для цього ансамблю, зокрема чотиричастинного квартету Євгена Юцевича, дала паростки утвердження академічної ансамблевої форми виконавства на баяні й акордеоні в камерно-інструментальному мистецтві.

Слід відзначити композиторське обдаровання Миколи Різоля, його яскраві імпровізації на баяні. Враховуючи художньо-виражальні й технічні можливості квартету, керівник ансамблю зробив багато перекладень симфонічних творів, струнних квартетів, фортепіанних п’єс і навіть хорових партитур з інструментальним супроводом.

У фіналі творчої діяльності (1989) в репертуарі ансамблю було вже 50 оригінальних творів, майже 200 перекладень, 6 симфоній (повністю або окре­мими частинами), 5 рапсодій, 7 увертюр, 4 сонати, 8 варіаційних форм, 14 сюїт, багато мініатюр, а також – до 100 партитур вокальних творів з акомпа­нементом квартету.

Коли репертуарну кризу певною мірою було подолано, на порядок денний стала проблема завоювання довіри керівників концертних установ. Адже традицій самостійних вечорів із виконанням концертних програм у 1940-х роках ще не існувало, у декого виникав сумнів у доцільності таких концертів.

Безпідставність цих вагань квартет довів уже на початку своєї діяльності, одержавши визнання слухачів. Де б не виступав Квартет баяніс­тів, це було завжди свято справжнього мистецтва, взірцеве ансамблеве музикування. Про це свідчать відгуки преси: «Концерт квартету став велиакою подією в музичному житті нашого міста. Зал Будинку політосвіти, що вміщує біля 900 осіб, був переповнений»; «На концерт квартету приїхали любителі баяна з різних районів Вінницької області». Схвальні рецензії засвідчили утвердження ансамблю баяністів як форми популяризації музики, улюбленого баяна на рівні з іншими класичними моделями камерного мистецтва.

Війна тимчасово перервала роботу квартету. Микола Різоль та Іван Жу­ромський пішли на фронт. У їхньому озброєнні, разом з автоматами, були й баяни. З перших днів війни Микола Різоль – соліст Ансамблю пісні і танцю Південно-Західного фронту, колективу славної долі (художні керівники – заслужені артисти УРСР Е. Шейнін і Павло Вірський). Нелегкими фронтовими дорогами пройшов ансамбль шлях від Сталінграда до Берліна. Він виступав безпосередньо на передових позиціях у найскладніших фронтових умовах, допомагаючи бійцям перемагати.

Коли затихали бої, артисти з’являлись серед бійців, організовували їхнє дозвілля. Микола Різоль свято пам’ятав і всіма силами намагався виконувати заповіт Яна Гамарника. Задушевна пісня, завзятий танець у його виконанні підіймали бойовий дух бійців, надихали їх на нові подвиги. Найкраще про це сказав Маршал Георгій Жуков, звертаючись до учасників ансамблю на вечорі, присвяченому Дню Перемоги: «Ви дуже допомагали. Туди, де було важко, я завжди посилав важку артилерію і ваш ансамбль. Артилерія громила ворога, а ви підіймали настрій бійців, вселяли в них надію, закликали до подвигів, підіймали дух армії. Дуже вам дякую за це!»

Під час війни ансамбль взяв участь у понад 3000 концертів. Не раз виступав ансамбль і перед населенням звільнених міст і сіл. На одному з таких концертів у польському Любліні Миколу Різоля слухав професор Познанської консерваторії, лауреат I Міжнародного конкурсу піаністів імені Фридерика Шопена С. Шпинальський. Різоль виконував шопенівський Вальс № 7. На нотах баяніста С. Шпинальський залишив запис: «Захоплений хоробрістю починання і майстерністю виконання… Не інструмент прикрашає людину, а людина інструмент – стара істина ще раз блискуче доведена паном М. Різолем. Ніяк не чекав, що цей шедевр Шопена міг так благородно і правильно в художньому розумінні прозвучати у виконанні баяніста».

У ці роки Микола Різоль продовжує вдосконалюватись як баяніст-ан­самбліст. Він створив дует і квартет баяністів з артистів ансамблю, у репертуарі яких поряд із фронтовими піснями була й класична музика.

Серед учасників ансамблю був композитор Микола Чайкін, уже тоді відомий як диригент, майстер інструментування. Творча дружба двох молодих музикантів принесла чудові плоди. Чайкін високо цінував Різоля як вико­навця, його глибоке розуміння музично-виразових якостей баяна, а Різоль, зі свого боку, схилявся перед Чайкіним-композитором. Це, звичайно, привело до спільного задуму про створення великого твору для баяна. Одного разу Микола Іванович на аркуші нотного паперу побачив чай­кінський запис: «Соната сі-мінор для баяна». Різоль одразу ж узяв баян і почав награвати написане. Того вечора довго ще працювали обидва музиканти.

Головна партія І частини Сонати була написана за один вечір. Усю ж частинубуло закінчено до дня звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників (6 листопада 1943 року); ІІ частину – «Тема з варіаціями» – під час двотижневого перебування ансамблю у звільненому Києві. Тоді ж народилась тема ІІІ частини – «Скерцо». А десь на кордоні з Польщею, під час запеклих боїв Першого Білоруського фронту, визрів фінал твору.

У Спілці композиторів України, де Соната була виконана ще в роки війни, вітали обох: М. Чайкіна як автора музики і М. Різоля – першого її виконавця. Через кілька років на авторському концерті Миколи Чайкіна в Києві, де виконувалась і Соната, професор Марк Геліс відзначив: «Сьогодні всі баяністи поділяються на тих, хто вже зіграв Сонату, і на тих, хто мріє її зіграти».

Відзначивши безпосередню участь Миколи Різоля у створенні Сонати, Микола Чайкін присвятив цей твір йому.

Після закінчення війни Микола Різоль та Іван Журомський повернулися з фронту. І на все своє подальше життя поєднали свої серця і долі. Микола Іванович із Раїсою Григорівною, а Іван Іванович – з Марією Григорівною Білецькими. В 1946 році Квартет став офіційною концертною одиницею Київської державної філармонії.

Діяльність Миколи Івановича і в ці роки залишалася багатогранною: він екстерном закінчив консерваторію, працював педагогом музичного учи­лища, а в 1948-му був запрошений на педагогічну роботу до консерваторії. За бажанням учасників Квартету баяністів Київської філармонії, він стає його керівником.

Миколі Івановичу від самого початку було ясно, що тільки за наявності яскравих індивідуальностей квартет може бути цікавою творчою одиницею. У цьому – запорука постійного творчого зростання ансамблю. Музиканти колективу вигідно доповнювали одне одного, утворюючи художню єдність.

Творча й виконавська діяльність колективу сприяла формуванню у другій половині ХХ століття нової оригінальної літератури у сфері ансамблевого виконавства баяністів, акордеоністів, а саме: концертного, методичного і педагогічного репертуару.

Неабияке значення для розвитку теоретичних засад ансамблевого виконавства баяністів, акордеоністів отримала праця Миколи Різоля «Нариси про роботу в ансамблі баяністів» (М., 1986). Автор узагальнив у ній свій піввіковий творчий досвід як керівника прославленого Квартету баяністів Національної філармонії України, розкрив творчу лабораторію колективної праці, специфіку роботи музикантів в ансамблі, представив детальну наукову методику праці керівника колективу, на конкретних прикладах визначив роль і завдання кожного учасника, підкреслив важливість здорових ділових взаємовідносин у колективі, укріплених спільністю художніх устремлінь, непорушною дисципліною праці й повною творчою відданістю з боку артистів.

Поряд із цим у книзі розглянуто широке коло питань – від історії виникнення інструмента і жанру до функцій баянного ансамблю у музичному житті, а також можливі склади баянних ансамблів, психологічний аспект колективної творчої праці. Цікавим видається і включення до монографії матеріалів про творчу біографію квартету баяністів, принципи складання концертних програм тощо.

На нашу думку, книга заслуговує пильної уваги з боку всіх, кому дорога доля народно-інструментального мистецтва. Безсумнівно, вона буде особливо корисною для молоді, яка навчається, для молодих спеціалістів, що працюють з ансамблем або в ансамблі будь-якого рангу і складу, а також для практичної діяльності солістів-інструменталістів.

Із 1992 року керівником Квартету баяністів імені Миколи Різоля Національної філармонії України стає талановитий учень професора – митець виняткової працьовитості, високого розуміння стильових особливостей творів, народний артист України, професор Сергій Грінченко – баяніст віртуозно-імпровізаційного плану мислення, лауреат перших премій всеукраїнських і міжнародних конкурсів, у тому числі найпрестижніших: першої премії і Золотої медалі Міжнародного конкурсу «Гран-прі» (Ансі, Франція), першої премії Міжнародного конкурсу «Сita di Castelfidardo» та інших.

Цікавими і важливими були відчуття Миколи Різоля, коли він в одному з примірників «Нарисів» написав (мовою оригіналу): «Дорогому Сереже Гринченко с пожеланием осуществления идеи создания нового Квартета баянистов – продолжателя дел ансамбля, которому посвящена эта книга. Да здравствует новый Квартет баянистов Киевской филармонии, Квартет Сергея Гринченко. С пожеланием успехов – Н. Ризоль и его коллеги. Сентябрь 1992 года».

Лауреат міжнародного конкурсу в Італії Квартет баяністів імені Миколи Різоля, в якому нині грають педагогічні «онуки» Миколи Івановича – заслужені артисти України Роман Молоченко, Ігор Саєнко та Олег Шиян, – є одним із провідних колективів Національної філармонії України і гідно продовжує славні традиції Великого Музиканта.

Поступове накопичення досвіду і прагнення його узагальнення привели Миколу Івановича до створення методичних праць. На сторінках своїх робіт він щиро ділиться педагогічними засадами, які склались у злагоджену систему. Одну з праць присвячено принципам застосування п’ятипальцевої аплікатури на баяні. Микола Різоль запропонував різноманітні аплікатурні варіанти в комплексі з системою постановки і рухів рук баяніста. Всі положення й послідовності пальців детально проілюстровані нотними прикладами та фотографіями. У центрі уваги – основні види техніки правої руки музиканта.

Микола Іванович вважав, що одноголосні гами зручніше грати без участі великого пальця. На його думку, техніка стрибків на правій клавіатурі баяна також має міцний фундамент при грі чотирма пальцями. Таким чином, за глибоким переконанням Різоля, розвиваючи одну аплікатурну систему, слід удосконалювати й іншу. Отже, він бачить в аплікатурі проблему не так технічну, як мистецьку.

Миколу Різоля-ученого характеризують широта поглядів, великий діапазон інтересів, глибоке знання музичного мистецтва, а також методологічна чіткість і ясність праць. Наукові розвідки професора утворили теоретичну базу київської баянної школи.
Майстерність Миколи Різоля, виконавця і педагога, стала предметом вивчення ще за його життя. Яскрава індивідуальність, величезна ерудиція, творча фантазія, тонкий художній смак, великий педагогічний талант – усе це виділяло Миколу Івановича з-поміж музикантів.

«Так трапилось, – згадує Сергій Грінченко, – що першим грамзаписом, який я почув у 7-річному віці в домі свого дідуся, була платівка уславленого Квартету баяністів Київської філармонії під керівництвом Різоля. А навчаючись у музичній школі міста Кременчука, я вперше почув “живе” виконання дуже популярного тоді концертанта – баяніста Володимира Бесфамільнова. Саме ці дві події стали визначальними: навчатися тільки в Київській консерваторії і саме у Різоля, який не лише створив унікальний баянний квартет, а й виховав Бесфамільнова. Роки творчого та людського спілкування з Миколою Івановичем були і залишилися для мене надзвичайно повчальними й корисними».

Творчий шлях цього обдарованого музиканта – насичене концертне життя і незмінний успіх унікального Квартету баяністів Київської філармонії. Це яскраві виконавці-випускники класу професора Миколи Різоля, народні артисти України, лауреати міжнародних конкурсів, професори НМАУ імені Петра Чайковського Володимир Бесфамільнов і Сергій Грінченко, професор Донецької консерваторії, заслужений працівник культури України Микола Михальченко, заслужений діяч мистецтв України Григорій Глотко, заслужені артисти України Володимир Булавко, О. Янкелевич, заслужені працівники культури України Анатолій Тихончук, Євген Каплюк, Анатолій Крюков, Юрій Чуприна, А. Лупашко, М. Єльцев, О. Сиренко та інші.

Серед тих, хто закінчив клас ансамблю – народні артисти Росії Іван Шепельський, Анатолій Хижняк, Микола Худяков, заслужені артисти України Володимир Дорохін і Микола Шумський, лауреати міжнародних конкурсів – Едуардас Габніс і Геннадій Савков, заслужені працівники культури України Віктор Дяченко, В. Анін, лауреати всеукраїнських конкурсів Володимир Рунчак, Г. Козлов, В’ячеслав і Володимир Самофалови, М. Соснюк, А. Гребенюк, І. Марченко, В. Виноградчий. Діяльність випускників Миколи Івановича ще раз доводить, що «школа Різоля» далека від застиглого академізму: це живий, пульсуючий, творчий феномен, що постійно оновлюється і розвивається.

Як бачимо, багато вихованців Майстра мають почесні звання. Але най-престижнішим званням залишається «учень Миколи Івановича Різоля».

Його уроки різноманітні за формою, змістовні й цікаві. У них і оригінальність мислення, і багатство фантазії, і образні порівняння, аналогії. Микола Іванович виявляв однакову зацікавленість до всіх своїх студентів, незалежно від міри їх обдарованості. Причому, чим скромнішими були здібності учня, тим сильнішими ставали намагання педагога ввести його в світ музики. Микола Різоль щоразу шукав і знаходив спеціальні неповторні методи впливу на різних людей. Будучи проникливим психологом, він намагався розібратись в особливостях характеру студентів, пізнати особистість кожного.

Володимир Бесфамільнов згадує: «Перший урок з М. Різолем залишив у мене незабутнє враження. Мені здавалось, що потрібно буде багато грати, отримаю завдання – і за роботу… Але все було інакше; Микола Іванович вів зі мною невимушену бесіду, докладно розпитував про сім’ю, друзів, захоплення… Інтуїтивно я відчув у ньому не тільки досвідченого педагога, але й чутливу людину і товариша, палко захопленого своєю роботою. Після знайомства з моєю професійною підготовкою М. Різоль відзначив ряд переваг, а потім дуже тактовно і докладно розібрав недоліки. Уроки з ним були настільки цікавими, що вже виступаючи як професійний виконавець, я не пропустив жодного».

Безкінечно довго можна згадувати Миколу Івановича Різоля – творчу, непересічного таланту людину! Прекрасним подарунком, виявом вдячності став Фестиваль-конкурс юних баяністів та акордеоністів імені Миколи Різоля, тепер уже традиційний, який проводиться на батьківщині Миколи Івановича в місті Дніпрі. Відкривав його в 2006 році сам корифей, і це стало приємною та зворушливою подією для всіх учасників свята!

Микола Різоль, будучи великим мрійником і великим оптимістом, усім своїм життям довів, що складові щастя це: мати чим займатися, що любити і на що сподіватися.
Вивчення творчого доробку видатного баяніста, композитора, педагога Миколи Різоля є не тільки необхідним етапом підвищення професійної майстерності баяніста-виконавця, а й пов’язано з більш масштабним і ґрунтовним процесом збагачення національної баянної виконавської школи, що неможливо без опанування, насамперед, української музичної спадщини.

Ім’я Миколи Івановича Різоля золотими літерами вписано в історію української академічної школи баянного мистецтва.

Станіслав ДИМЧЕНКО

Share Button