Фортепіанне відлуння «Київ Музик Фесту»

208
Share Button

Із найяскравіших вражень 31-го «Київ Музик Фесту» назву фортепіанний речиталь Олександра Козаренка, присвячений 125-річчю від дня народження Бориса Лятошинського

Нагадаю, що цей фестивальний концерт відбувся 1 жовтня ‒ у Міжнародний день музики, тож Лятошинський традиційно презентувався як композитор усесвітнього музичного простору.

Досить несподіваний ракурс його творчості був обраний Козаренком цілком умотивовано. І річ не в тім, що весь 31-й фест виявився камерним за форматом, адаптованим до коронавірусних реалій. «Переформатування» симфонічного оркестрового Лятошинського у симфонічного фортепіанного для Олександра Козаренка є давнім концептуальним проєктом, який він не раз успішно «захищав» перед різною аудиторією.

Відомий в Україні композитор і добре знаний за її межами, Олександр Козаренко є водночас блискучим піаністом, вихованим у класі легендарного професора Київської консерваторії Всеволода Воробйова. Щоразу, коли слухаєш Олександра як композитора, переконуєшся у його призначенні саме в цій іпостасі. Те ж саме відбувається, коли він виступає як піаніст-інтерпретатор, особливо як виконавець української фортепіанної музики (залишимо без коментарів його пасіонарну просвітницьку діяльність у цьому напрямі).

На концертний подіум Олександр Козаренко виніс фортепіанні прелюдії Лятошинського, які далеко не часто звучать із концертної сцени. Це, зокрема, три цикли прелюдій воєнних років ‒ ор. 38, 38-bis, 44. Козаренко не випадково звернувся саме до них, адже прелюдії ор. 38 (ще відомі як «Шевченківська сюїта») стали переломними для творчості композитора. Вперше у фортепіанній музиці Лятошинського зазвучали українські фольклорні джерела, зокрема народні пісні «Яром, хлопці, яром», «Ой піду я лугом», «Ой у полі криниця бездонна». Перейняті невимовним сумом і драматизмом, образи прелюдій озвучували тугу Бориса Миколайовича за батьківщиною («Жахливо, жахливо тоскно і важко жити у вигнанні, …на чужині», ‒ писав він у 1942-му Глієру з Саратова).

Враження від Лятошинського–Козаренка було приголомшливим і надзвичайно яскравим, наче ви потрапили у центр музичної діорами, складеної з масштабних симфонічних образів ‒ від журливо-споглядальних до загрозливих і трагедійних (не випадково деякі з них увійшли до симфонічних опусів композитора). Піаніст-Козаренко будував цю діораму як симфонічні оркестрові фрески, в яких поєдналися витончені «арфові» й «челестові» барви та патетично-насичені звучання мідних, а фортепіанна фактура перетворювалася на «оркестрові» голоси, що ведуть полілініарні теми-образи.

Піаністи добре знають, які труднощі чекають на них в опануванні стилю і «вагнерівської» фактури музики Лятошинського. Стосовно зручності гри на інструменті Борис Миколайович був не надто поступливим, розраховуючи, насамперед, на можливості власного потужного піаністичного «апарату». Козаренко-піаніст цей подвиг здійснив і виніс на фестивальний вернісаж досконале виконання інтерпретаторського задуму. До слова, феноменальна акустика залу Будинку звукозапису Українського радіо виявляє всі барви, інтерпретаційні тонкощі і, звісно, технічні огріхи виконавців.

Годі й говорити, що технічні труднощі наче не існували для піаніста. На «підтвердження» цьому Козаренко включив у речиталь також надвіртуозний Концертний етюд-рондо (1962). Нагадаю, що Лятошинський написав його як обов’язковий етюд для конкурсу піаністів імені Миколи Лисенка. Тому жанрова назва твору лише умовна. Відтак варто було би назвати його Поемою, Легендою, Фантазією, утім, аж ніяк не етюдом. Саме як симфонічна поема-токата (або Легенда чи Фантазія) і прозвучав у виконанні Козаренка цей твір. Особисто в мене виникала алюзія з «Трансцендентними етюдами» Ліста, кожен із яких має сюжетну програму.

Ось такий Piano Day видався вельми вдалою новаторською знахідкою «Київ Музик Фесту». Адже наступним після речиталю Олександра Козаренка був не менш вагомий концерт ще одного, знакового композитора-піаніста Олега Безбородька, про який варто говорити окремо. Приклади таких «універсалів» у сучасній українській музиці можна називати ще і ще.

Ясна річ, що поєднання «професійний композитор – професійний виконавець» ‒ тема для обговорення спеціальна. Але незаперечний факт: кожний із таких музикантів обирає для виконання «своїх» композиторів: у Безбородька ‒ це переважно Валентин Сильвестров, Олександр Щетинський, у Козаренка – Борис Лятошинський, Анатолій Кос-Анатольський. Не випадково у таких речиталях композитори-піаністи (піаністи-композитори) виступають також із власними творами. Зокрема, у згаданому концерті Олександр Козаренко «додатково» виконав ще й свої, надзвичайно барвисті «Писанки», які прозвучали поряд із музикою Лятошинського цілісно й органічно.

Отже, враження від Piano Day, зокрема від речиталю Козаренка залишилось, як від зразка високого виконавського мистецтва, так і від просвітницького концепту, гідного пам’яті видатного Митця. Не випадково частину його творів Олександр Козаренко виконав також у фестивальній «постлюдії» ‒ музичній присвяті незабутнім композиторам-ювілярам, що мала назву «Зустрічі у Плютах».

Леся ОЛІЙНИК

Фото Аліни ГАРМАШ

Share Button