Фестиваль «Харківські асамблеї» другий рік поспіль знайомить публіку з творчістю композитора Олександра Щетинського – харків’янина за походженням, а нині – столичного митця
Якщо минулорічні асамблеї відкривала опера «Наталка Полтавка» українського композитора, то цього разу його твори були обрані для концерту «Вечір сучасної фортепіанної музики» 10 жовтня.
Своєрідним вступом – м’якою підготовкою до авангарду другої половини концерту – прозвучали 12 прелюдій фізика-науковця і композитора, теж харків’янина Костянтина Бліоха, в музичних колах більш відомого як автора гітарної і вокальної музики. Ці фортепіанні мініатюри – цікавий «мікст» сучасних звучань із вплетеними інтонаціями класичної, популярної музики та окремими гітарними фактурними прийомами.
Програма з фортепіанних творів Олександра Щетинського, яка продовжила концерт асамблей, була складена самим автором ще для «Київ Музик Фесту-2020», де вона вперше й прозвучала 1 жовтня під назвою «Фортепіанний речиталь-2» у виконанні київського піаніста Олега Безбородька. Шість різножанрових творів представляють усі періоди творчості композитора, починаючи від студентських років до сьогодення. І хоча в концертній програмі вони були розташовані не в хронологічному порядку, а за принципом контрасту, – все одно можна скласти уявлення про певні етапи формування творчого письма Олександра Щетинського.
Так, у «Варіаціях» (1979) – ранньому творі – відчутна активна робота з тематизмом із використанням сучасних технік (додекафонії, алеаторики) і водночас – вплив музики Сергія Прокоф’єва, Ігоря Стравінського. На загальному фоні інших фортепіанних опусів «Варіації» вирізняються більшою масштабністю звучання, насиченістю фактури.
«Музика Харкова» (1981/89) – чотиричастинний цикл, що складається із п’єс, подібних за характером й об’єднаних єдиним тематизмом («Рух», «Відгомін», «Елегія», «Пісня»). Як зауважив автор в інтерв’ю радіо «Культура», цей твір є його поглядом на Харків – дуже непросте, неоднозначне місто, але з яким пов’язано багато спогадів і де відбулося становлення композитора. Світлий сум, меланхолійність, спокій – ці відчуття рідного Харкова подані крізь призму нехарактерної для стилю Щетинського діатоніки. З іншого боку, «Музика Харкова» співзвучна першим опусам духовної тематики (хоровим, інструментальним), які з’являються з кінця 1980-х років у творчості композитора.
Смисловим центром програми безумовно став твір «Моління про чашу» (1990) – найбільш відомий і найчастіше виконуваний. Глибина втілення молитви Христа в Гефсиманському саду вражає досконалістю обраних тематичних елементів і їхнім розвитком. Акордова вертикаль, що символізує дзвоновість, і атональна мелодична лінія співіснують паралельно, трансформуючись кожна по-своєму й невпинно рухаючись до кульмінації, зростаючи динамічно, фактурно, регістрово. Якщо співзвуччя збільшуються кількісно від одного до чотирьох, то одноголосна атональна мелодія поступово обростає контрапунктичними лініями, які доходять до імітаційного проведення і кульмінаційної стрети з «гронами» секунд, що створює ефект значного драматичного напруження. Скорочена реприза повертає до початкової зосередженості. «Моління про чашу» разом з іншими творами Олександра Щетинського («Глосолалії», «Хваліте ім’я Господнє», «Марта і Марія») становить унікальний в українському мистецтві різновид духовної інструментальної музики.
Прелюдія пам’яті Дмитра Шостаковича «Подвійний відблиск» (2006) є одним із прикладів п’єси-посвячення. Жанр in memoria представлений також іншими творами Щетинського та пов’язаний із важливими для нашого сучасника музичними постатями (Валентина Бібіка, Йозефа Гайдна, Антона Веберна та іншими). Як не раз зауважував сам автор, у цій прелюдії він прагнув відобразити атмосферу страшного часу, в якому довелось жити найталановитішому композитору ХХ століття, що втілюється у гострих дисонантно напружених звучаннях. Наприкінці прелюдії особливої трагічності набуває крихка тональна тема 9-річного Шостаковича, використана ним самим в останній пісні (№ 11) Сюїти на вірші Мікеланджело Буонаротті, ор. 145. «Подвійне» цитування цієї теми пояснює назву твору Олександра Щетинського.
«Наодинці» (1994) – атональний твір-рефлексія, побудований на окремих інтервальних зворотах, співзвуччях із характерною для композитора увагою до кожного звукового утворення. Цінність звука-звучання як такого ставить на одну площину тональне й атональне, розширює межі інерційного слухового сприйняття.
Шостий твір композитора «Світ ловив його. Епітафія Григорію Сковороді» (2018–2020) пов’язаний із найважливішою для автора постаттю філософа, мислителя, поета, музиканта. До його словесних текстів і музичних тем (авторство яких приписують Сковороді) Олександр Щетинський звертався не раз (хорова симфонія «Пізнай себе», «Дві пісні мандрівного філософа», «Що є істина?» – п’ята частина з «Симфонічних портретів» та інші). Так само кілька разів композитор використовував відому тему канту Григорія Сковороди «Всякому городу…» В «Епітафії» його перша фраза слугує центральним тематичним елементом, від якого розходяться інші тематичні утворення: пасажі з мікроінтонаціями у високому регістрі, акордові сполучення. Атональність у цьому творі набуває особливої м’якості, співіснуючи з тональними елементами (інтервалами, акордами, мелодико-інтонаційними побудовами).
Стримано-піднесений характер фортепіанного концерту другого дня «Харківських асамблей» був створений завдяки виконавцям – талановитим українським піаністам – харків’янину Максиму Шадьку й киянину Олегу Безбородьку. Попри відсутність публіки у залі Харківського університету мистецтв, кожен звук був донесений до слухацької аудиторії крізь простір всесвітньої Мережі. Великим досягненням сучасних технологій стала унікальна можливість повернення до минулих подій, зокрема до цього концерту, переслухати який завжди може будь-хто.
Поліна РУДЬ
Фото Людмили КАЗАКОВОЇ, а також із відкритих джерел
