Гмиря, Чавдар. Відлуння

30
Share Button

Борис Гмиря і Єлизавета Чавдар. Двоє великих співаків, два легендарних імені… Йтиметься саме про них… На землі залишилося не так вже й багато людей, яким пощастило почути їх наживо. Минуло близько півстоліття відтоді, як ці голоси відлунали востаннє. Давно вже немає тієї величезної країни, почесними представниками і вічними заручниками якої були ці співаки. Але час розставив усе на свої місця, всьому визначив ціну. І нині, через десятиліття після їх відходу, ми, затамувавши подих, слухаємо записи їхніх незабутніх голосів

Різні життя, різні долі. Велика різниця у віці – понад 20 років… Наскільки відомо, їх ніколи не пов’язувала близька дружба, при безумовному шанобливому ставленні один до одного.

gmyra_borys

Згадує співачка Віра Любимова: «Найбільше Ліза (Єлизавета Чавдар – Ред.) полюбляла співати з Борисом Гмирею. Вона благоговіла перед ним. Вони створювали просто неперевершені ансамблі в таких операх, як “Лакме” Деліба, “Руслан і Людмила” Глинки, “Царева наречена” Римського-Корсакова». Про це згадував і багатолітній партнер Єлизавети Чавдар Володимир Тимохін: «Вона була бездоганно професійною. Таким я знав ще Бориса Гмирю, який на сцені робив усе абсолютно точно. У межах мелодичного рисунка твору він був просто Бог. Те ж саме можна сказати і про Єлизавету Чавдар. Її можливості були просто безмежні».

e.chavdar_antonida

Думка Бориса Гмирі про Єлизавету Чавдар висловлена побічно, у спогадах про великих співачок ХХ століття Антоніну Нежданову та Марію Литвиненко-Вольгемут: «…отієї прозорої чистоти звука, яка була властива великій артистці А. Неждановій і якими володіють наші чудові артистки М. Литвиненко-Вольгемут і Є.Чавдар».

Проте, незважаючи на всі відмінності характерів і обставин, у житті вони часто перетиналися. Упродовж десятиліття (з кінця 1940-х й у 1950-х роках) вони були провідними солістами Київської опери, партнерами у низці спектаклів, часто виступали в одних концертах, разом їздили на гастролі. Обоє володіли рідкісними за красою голосами своєрідного, незабутнього тембру; були високими професіоналами, до кінця днів своїх, до останнього подиху свято, безкорисливо, самовіддано служили головній справі свого життя – мистецтву.

1951 року, під час Декади українського мистецтва й літератури у Москві, заслужений артист УРСР Борис Гмиря, за особистим розпорядженням  Сталіна, обминувши звання народного артиста УРСР, стає народним артистом СРСР. А зовсім юна солістка Київської опери Єлизавета Чавдар, згідно того ж розпорядження, одразу стає народною артисткою УРСР, а через рік – наймолодшою народною артисткою Радянського Союзу. І це при тому, що «перескочити» через звання у ті роки було неможливо!

Згодом дружина Гмирі Віра Августівна зізналася, що тоді, у 1951 році, вона не знала, чи повернеться взагалі її чоловік з Москви, чи буде заарештований за численними доносами «доброзичливих» колег. Річ у тім, що під час війни співак не лише проживав на окупованій території, а й виступав у театрі. А тоді вважали, що людина, котра перебувала на окупованій ворогом території, обов’язково була зрадником. Ніхто не з’ясовував причини, у кожного вони були свої, хоча чинник був спільний: люди, залишені владою напризволяще, часто опинялися у безвихідному становищі. Поза тим, тавро «проживав на окупованій території» залишалося на людині довіку і часто коштувало їй самого життя. У іншому варіанті – ставало приводом для зведення рахунків. А заздрісників у Бориса Гмирі було – хоч відбавляй!

Єлизавета Чавдар іще школяркою також опинилася на окупованій території. Вона жила тоді в Одесі, на Пересипі. Безперервні обстріли, вибухи, голод і холод під час оборони міста, жах окупації, загибель рідної сестри, страх перед вивезенням до Німеччини, розгул злочинності у звільненому місті – все це випало на долю ще зовсім юної Лізи Чавдар. Ці роки, мабуть, виявилися причиною її хвороби і передчасної смерті.

Життя Єлизавети Чавдар у театрі не можна назвати легким і безхмарним. Її незвичайний голос, яскрава зовнішність, сліпуча посмішка, запаморочлива кар’єра (за кілька років лише завдяки праці й таланту вона здобула те, чого більшість не могла досягти десятиліттями) викликали у багатьох колег заздрість, провокувало плітки, наклепи. І тоді, в ранній молодості, вона обрала єдино можливу і безпомилкову лінію поведінки: скромність і доброзичливість у стосунках з колегами, залізну дисципліну, неймовірну працьовитість, постійне самовдосконалення.

e.chavdar_rosina

Вона щодня і щогодини виправдовувала свої нагороди і звання, доводила свою популярність. Ось що згадує диригент Вадим Гнєдаш: «Вона була феноменально відповідальною людиною, надзвичайно ретельною у своїй роботі з педагогом, з концертмейстером, тим більше, з оркестром. Я записував багатьох вокалістів, зробив сотні записів, але такого жорсткого ставлення до себе, як у неї, ні в кого не зустрічав. Крім того, вона була дуже розумною, гранично порядною, прекрасно зналася на природі цієї вовчої зграї, яку називають храмом. Коли людина, що жила за вовчими законами з хижою зграєю, залишалася чесною перед собою, дотримуючись усіх Божих заповідей, це було приголомшливо! Якщо вона вважала щось недобрим, непорядним – до кінця відстоювала свою позицію».

Gmyrya-B

Стосунки Бориса Гмирі з Київським оперним театром нагадують шекспірівську трагедію. Звісно, він був незручним, як і всі генії: самотній, легко вразливий, самозаглиблений, творчо абсолютно вільний і незалежний. Він дуже страждав від нерозуміння, дрібних капостей, від величезної несправедливості, неможливості якнайповніше розкрити свій талант. Це була трагедія великого співака, й водночас – трагедія театру, де не зуміли зрозуміти його і гідно оцінити, створили нестерпні для творчості й існування умови.

Гмиря був блискучим оперним співаком, що створив галерею незабутніх образів. Але, передусім, він – один з найвидатніших камерних виконавців ХХ століття. Саме завдяки камерному співу він здобув світову славу: у 1992 році його ім’я було внесене до переліку ста найславетніших українців тисячоліття.

Єлизавета Чавдар також мала багатий і різноманітний камерний репертуар, її сольні концерти були найвищого рівня, але найяскравіше вона виявила себе в опері. Окрім вокальної майстерності вона володіла великим талантом драматичної актриси. Незважаючи на те, що минуло понад 65 років після її дебюту на київській оперній сцені, досі із захватом та вдячністю згадуються її Джільда, Віолетта, Розіна, Марфа, Людмила.

e.chavdar_tsarivna lebid

І Борис Гмиря, і Єлизавета Чавдар, з незалежних від них причин нетворчого характеру, змушені були передчасно (Гмиря – у 1957 році, Чавдар – у 1970-му) піти з театру. Обоє дуже рано (Гмиря – у 66 років, Чавдар – у 64) пішли з життя. Таке відлучення стало трагедією для обох. Митці були глибоко ображені, але поводилися гідно і благородно. Дружина Гмирі згадувала, що кожного разу, коли співак проходив повз театр, на його очах з’являлися сльози. Чавдар, залишивши сцену, ніколи не відвідувала театр. Винятком став лише спектакль, у якому дебютував її колишній учень, котрий її туди запросив.

І Єлизавета Чавдар, і Борис Гмиря були людьми ерудованими й освіченими, дуже любили поезію, надавали величезного значення подачі слова у музичному творі. Тут кожен мав свій погляд. Гмиря вважав за краще виконувати зарубіжні твори не російською, а українською мовою. Якщо переклад був відсутній, або його рівень не влаштовував співака, він сам перекладав твір українською мовою. Так, він виконував «Елегію» Жуля Массне у власному перекладі. При цьому, коли він співав російською мовою, вона була у нього точна і бездоганна.

Єлизавета Чавдар завжди мріяла про те, аби опери виконувалися мовою оригіналу. Жоден, навіть блискучий переклад, не спроможний, на її думку, відтворити якнайтонших відтінків почуттів і переживань, висловлених мовою оригіналу, натомість мимоволі спотворюючи задум автора або навіть змінюючи зміст музичного твору. У наш час її мрія здійснилася. Вона сама знала кілька іноземних мов, часто брала з собою у відпустку підручник іноземної мови.

gmyra_b

Завдяки вдові Бориса Романовича Гмирі Вірі Августівні зберігся величезний архів співака: статті, нотатки, листування, щоденники. Вона дбайливо збирала його безцінні музичні записи, що широко й різноманітно представляють багатий репертуар митця: оперні арії, українські та російські народні пісні і романси, західноєвропейська класика, вокальні цикли, оперні спектаклі, у яких він брав участь. Це дає можливість сучасному слухачеві уявити, наскільки досконалою була його вокальна майстерність, високою – музична культура, а голос – унікальним.

Визначне місце у музичній спадщині співака належить українській музиці – народним пісням, романсам (понад 300 пісень і романсів), аріям з опер. Він виступав із симфонічним оркестром, з Академічною капелою «Думка», з Капелою бандуристів, зі своїм постійним концертмейстером Львом Остріним. Сам він із цього приводу писав: «Українська пісня, як сонце, як вода, як любов матері сповивала мене, коли я ще говорити не умів, а співати вже співав». (Цит.за: Гмиря Б.Р. Дневники. Щоденники. 1936–1969 [Текст];/ Б.Р.Гмиря [укл. і авт. супровідних текстів Г.В.Принц; худож.-оформ. О.М.Артеменко]. – Х.: Фоліо, 2010.– Ред.).

Є серед них справжні шедеври, такі, наприклад, як «Безмежнеє поле» Миколи Лисенка на вірші Івана Франка. Солоспів Лисенка – твір трагічний, написаний на межі людських можливостей. Він – як обірваний зойк на краю прірви:

Безмежнеє поле в снiжному завою.

Ох, дай менi обширу й волi!

Я сам серед тебе, лиш кiнь пiдо мною

I в серцi нестерпнiï болi.

Неси ж мене, коню, по чистому полю.

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень утечу я вiд лютого болю,

Що серце моє розриває.

Зазвичай співаки прагнули одразу передати потужність, динаміку, шалену скачку і нестямну пристрасть. Для Гмирі це, передусім, ще один привід вслухатися в себе, відтворити нестерпний біль знедоленості, самотності. Лише наприкінці у трактуванні митця стримувані страждання прориваються назовні й серце рветься від болю:

Романс Михайла Глинки на слова Віктора Забіли «Не щебечи, соловейку» – це сповідь самотньої зболілої душі. Виконаний у благородній і стриманій манері, mezzo voce, тобто впівголоса, у дещо сповільненому темпі, він зворушує довірливою інтонацією і якоюсь пронизливою ніжністю. І цей тихий голос, ця любов, печаль, неосяжна ніжність рвуть душу не менше, аніж останній відчайдушний рядок «Безмежного поля».

Недаремно говорять, що пісня – душа народу. Яка ж вона, ця душа? Бунтівна та нескорена, трагічна й самотня, весела і жартівлива, а найчастіше – сумна, любляча та ніжна. І усе це – вишукана шляхетність, трагічна самотність, бунтівна нескореність, незмірна любов і ніжність – закладене у голосі Бориса Гмирі, голосі, народженому Україною.

А ось з якими словами звернувся до дирекції Київського оперного театру меломан, знавець вокалу, професор В. В. Цинзерлінг, котрий уперше почув спів юної Єлизавети Чавдар на сцені Большого театру: «Це голос, яким скупа природа настільки ж рідко обдаровує людство, як і великими людьми в інших галузях науки і культури. В особі Є. Чавдар в СРСР вперше з’явилося колоратурне сопрано світового класу. Голос Є. Чавдар лунає прекрасніше за будь-який інструмент, а властива йому індивідуальність, яку неможливо передати словами, створює особливу красу виконання».

Та, не зважаючи на професійне визнання і величезну популярність співачки, посмертна доля її музичної спадщини досить сумна. Фактично не залишилося документів, листів, величезною рідкістю є її музичні записи, голос Єлизавети Чавдар перестав лунати на радіо. Здавалося, райська пташка залетіла у цей світ, заспівала своїх небесних пісень і відлетіла, залишивши сумні та світлі спогади в серцях тих, кому свого часу пощастило її чути.

e.chavdar_1960th

На щастя, останніми роками все змінилося. Буквально по крихтах збирала архівні документи, спогади, а головне – записи, зроблені в різні роки на Українському радіо, музикознавець і педагог Лідія Павлюк. Лише завдяки її самовідданості, завзятості й безкорисливості відроджено, впорядковано і відредаговано напівзабуті музичні записи. Результатом цієї роботи стали три диски: «Оперні фрагменти. Співає Єлизавета Чавдар», «Вокальні мініатюри. Співає Єлизавета Чавдар» (2 диски).

І нині, після десятиліть майже повного забуття, знову лунає її божественний голос. У архіві співачки збереглися листи та вірші, їй присвячені. У цих простих, часом наївних посланнях переважає один мотив: всі кореспонденти пишуть про її сонячний дар, про те, що вона несла у кожну оселю сонце й тепло:

«Привітна і дотепна, вона кожен ранок розплющувала очі з посмішкою, зверненою до сонця» (співак Віктор Борищенко, народний артист УРСР);

«З тих пір твій голос став ще світлішим» (Лев Ошанін, поет);

«І щастя входить в кожен дім, коли співаєте Ви для нас». «Вона співає, і зал теплом пронизаний». «Голос – сонячно-свiтлий струмiнь» (з листів).

Сонячна суть її таланту з особливою силою виявилася у камерному репертуарі. Досить почути вальс Фридерика Шопена «Бажання», виконаний з вишуканою грацією та витонченістю. Скільки в ньому непідробних веселощів, світла й тепла! Як щедро вона ділиться щастям зі своїми слухачами!

Але палітра співачки не обмежувалася легкими й повітряними фарбами та прикрасами, властивими колоратурному сопрано. І її особа, і голос швидше руйнували ці рамки. Легке та рухливе сопрано Чавдар прекрасно звучало і у верхньому, і в середньому регістрах. Свого часу фінський музичний критик В. Хеласвус писав: «Чиста, як дзвіночок колоратура поєднується у Є. Чавдар з повнотою звучання драматичного сопрано». І якщо в опері вона була обмежена партіями лірико-колоратурного сопрано, то в камерному репертуарі почувалася вільніше.

Романс Миколи Черепніна на слова Аполлона Майкова «Я б тебе поцілувала» набуває в її виконанні імпресіоністичного звучання. Пристрасна, темпераментна і дещо лукава розповідь героїні у першій частині романсу змінюється ліричною оповіддю про заборонену і таємну любов. Голос співачки звучить зачаровано, неначе заворожений місяцем, і здається, ніби музика і слово під впливом цього голосу випромінюють місячне сяйво:

Как тебя я ночью лунной

В благовонный сад пускала,

Как ласкала, целовала,

Как серебряная яблонь

Нас цветами осыпала…

Тембр голосу співачки змінюється залежно від освітлення: від ясного, «вранішнього» до темного, «нічного». Це можна простежити на прикладі романсу Анатолія Кос-Анатольського на слова Яніса Райніса «Про тебе мрiю», де Єлизавета Чавдар через тембр голосу передає цілу гамму почуттів. Слова «про тебе мрiю» лунають рефреном упродовж усього романсу. Спочатку вони лунають примарно, як це буває лише вночі, під зірками і місячним світлом. Удосвіта, коли з’являються перші сонячні промені, в голосі чути радість і надію. І нарешті, коли настають сутінки і віконниці закриваються, коли немає ні сонячного, ні місячного світла, коли згасає остання надія, голос стає темним і трагічним. У ньому немає ані нічних ілюзій, ані вранішніх сподівань. Залишається любов. Так завдяки голосу і виконавській майстерності співачки романс перетворюється на сумну повість про людську самотність:

Коли проходять зорi в небесах,

I мiй куток пiд сяйвом їх дрiмає,

Я лиш про тебе мрiю,

Я лиш про тебе мрiю.

Коли на небi місяць золотий

Встає і десь за хмарами зникає,

Я лиш про тебе мрiю,

Я лиш про тебе мрiю.

Коли за вiкнами встає зоря

Й на грудь мою кидає перший промiнь,

Я лиш про тебе мрiю,

Лиш про тебе мрiю я.

 А як замкну вiконницi свої,

Й нема нi зiр, нi мiсяця, нi сонця,

Все ж я про тебе мрiю,

Все ж я про тебе мрiю.

Часто в концертах останнім номером «на біс» Єлизавета Чавдар виконувала іспанську народну пісню «Недотепа» в обробці відомого іспанського композитора ХХ століття Фернандо Обрадорса. Цю легку, веселу пісеньку співачка подавала з відточеною майстерністю, з якоюсь особливою витонченістю. У ній сповна виявилися жартівлива вдача і яскраве почуття гумору, властиві виконавській манері співачки. Але, як завжди у Чавдар бачимо і другий план: за пустощами, за кепкуванням над мірошником-невдахою ховаються здивування і насмішка над собою, а теплота тембру і прихована ніжність не дозволяють засумніватися у справжніх почуттях героїні. Так нехитра і чарівна пісенька, виконана з лукавством і витонченістю, перетворюється на веселу і трохи сумну новелу про любов:

Ці нотатки – лише слабкий відгомін почутого в юності, лише данина пам’яті та вдячність. Вслухайтеся в ці голоси. Вони живі.

Ірина КАЛИНКОВИЦЬКА

На фото: Борис Гмиря; Єлизавета Чавдар у ролях Антоніди (“Іван Сусанін” М.Глинки), Розіни (“Севільський цирульник” Дж.Россіні), Царівни Лебідь (“Казка про царя Салтана” М.Римського-Корсакова)

Share Button