Перший рік життя після втрати близької людини, за стереотипною думкою психологів, – найважчий, бунтівний, суперечливий для свідомості, що опирається, не бажає сприймати, але водночас прагне адаптуватися до «нової реальності» буття, в якому вже ніколи не буде людини, що пішла у засвіти. У кожного цей процес загоєння душевної рани протікає по-різному: в одних швидше, в інших довше, у когось через емоційно полярні метання духу, в декого – шляхом плавного й поступового входження у спокійне прийняття вже незмінного.

Стан емоційної суперечливості у пошуку душевної опори є внутрішнім тригером у бажанні поговорити про людину, якої вже немає. Це стимулює і мене, дружину Валерія Матюхіна, котрого знають як диригента, піаніста, засновника «Київської камерати», до розмови про нього. До того ж, перший посмертний рік – це період активного поминання людини, що пішла з життя. Протягом цього терміну відраховуються деякі етапи віддалення від «точки неповернення».

Не віриться, але вже минуло пів року, як не стало Матюхіна. Дивуєшся швидкоплинності часу. Ну, і, звичайно ж, хочеться, щоб про нього якомога довше пам’ятали, хоча «річка забуття» все одно поглине, як не намагайся втримати «зникаючий образ».

Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Леся Дичко, а з наступного, молодшого покоління – Володимир Зубицький, Ігор Щербаков, Кармела Цепколенко, Володимир Рунчак, Вікторія Польова… Не так багато залишилося «могікан» із величної доби тих, кого свого часу, акцентую, постійно виконувала «Київська камерата» разом із Валерієм Матюхіним. «Епоха Матюхіна» поступово «згортає» свій біг, спливаючи на хвилях часу.

Володимир Зубицький – один із тих композиторів, чия музика не з концерту в концерт, але все ж із регулярною періодичністю включалася Матюхіним до програм «Камерати». Зубицького й Матюхіна пов’язувала багаторічна творча дружба, яка тривала практично весь час, поки Валерій Олександрович очолював колектив, тобто від його появи у 1977 році на музичній мапі України. Життя «Камерати», Матюхіна та Зубицького протікало у «перехресному паралелізмі». Композитор був і спостерігачем, і активним учасником творчих процесів, якими довгі роки жила «Камерата» разом із Матюхіним.

Про це й поговоримо у статті-розмові з Володимиром Зубицьким, який, до речі, цьогоріч відзначає 70-літній ювілей! Але перш ніж розпочати діалог, увійдемо в курс справи, оскільки формат статті пропонується незвичайним.

Бесіду із Зубицьким побудовано як диптих – до уваги читачів буде представлено дві пов’язані між собою, але при цьому самостійні публікації. І вийдуть вони з певним, але невеличким часовим проміжком. Така структура підказана темою, адже, повторюся, говоритимемо зі знаним композитором про «Камерату».

Про цей колектив можна розмірковувати у різних аспектах. Тож який ракурс пропоную я? Володимир Зубицький – «Київська камерата» – Федір Глущенко – Валерій Матюхін…

В обох статтях незмінними залишаться два учасники – Володимир Зубицький (оповідач) і «Камерата» (об’єкт розмови). Різними будуть фокуси наведення оптики. У першому матеріалі «Камерата» висвітлиться, якщо можна так висловитися, крізь призму особистості легендарного диригента Федора Глущенка, а у другому об’єктив зосередиться на диригентові й піаністі Валерії Матюхіні.

Здавалося б, якщо в даній статті, за текстом якої вже зараз просувається читач, обговорюватиметься Федір Глущенко, то навіщо тоді я дала преамбулу про Валерія Матюхіна? Все просто.

«Камерата» й Матюхін – це синоніми, половини єдиного цілого. І така модель ще довго зберігатиметься в пам’яті «зникаючої» та й нинішньої генерації музикантів. Тому будь-який сюжет про дітище Матюхіна – «Камерату» – завжди асоціюватиметься з ним. І при цьому абсолютно не важливий ступінь інтенсивності обговорення його особистості.

А чому тоді раптом у першій статті йтиметься про народного артиста України Федора Івановича Глущенка? Припускаю думку про те, що багато хто може й не знати, яку величезну роль він відіграв у процесі становлення та розвитку «Камерати» практично з перших кроків її існування.

Можливо, для музикантської молоді це ім’я взагалі невідоме, адже Глущенко пішов із життя у 2017 році, а з кінця 1980-х мешкав за межами України. Пройшло понад 30 літ, як його постать перестали пов’язувати з Україною, поступово забуваючи.

До речі, з 2010-го упродовж кількох років поспіль уже нинішнє керівництво Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України двічі-тричі на рік запрошувало Глущенка на концерти до Києва. Тоді я вперше познайомилася з диригентською майстерністю цього метра, і його виступи для мене були справжньою, без жодних натяжок і компромісів, насолодою душі та слуху.

А Федір Глущенко – це справді видатний диригент. Він почав працювати в Україні 1973 року. Я тоді не могла знати митця, оскільки ще не народилася. Пропрацював він чотири роки (з 1973 до 1977) другим диригентом Держоркестру при головному диригенті Стефані Турчаку, потім ще десятиліття (1977–1987) – головним диригентом цього ж колективу, після чого виїхав з України.

Але коли відома, публічна особа виходить із поля зору – вмирає, їде з країни, залишає посаду, тобто «зникає з радарів», – пам’ять про неї досить швидко стирається, бо їй на зміну, згідно з приказкою про те, що святе місце порожнім не буває, приходять інші люди. Ясна річ: за таких обставин наступні покоління вже не будуть знайомі з цією постаттю.

Те, що Глущенко практично десять років творчо був щільно пов’язаний із «Київською камератою», нинішньому поколінню слухачів і музикантів, мабуть, невідомо. Між тим, він працював із цим колективом як постійно запрошуваний диригент із моменту появи «Камерати», тобто з 1977-го і до свого від’їзду, паралельно з роботою головним диригентом Держоркестру. І спонукав його до цього саме Валерій Матюхін, створюючи максимально сприятливі умови.

На жаль, диригент, як і будь-який виконавець, – це «зникаюча натура». Його майстерність живе та вмирає разом із ним. Напевно у фонді Укррадіо залишилися записи якихось творів під батутою Федора Глущенка. Але коли такі артефакти зберігаються в архівах і ніхто не опікується їхньою систематизацією, фіксуванням на компакт-дисках чи сучасніших носіях, щоб уберегти від тліну часу, то вважай, що їх немає. Мабуть питанням записів творів, здійснених Федором Глущенком на нашому радіо, конкретно ніхто ніколи не займався.

Не менш сумна картина із записами концертів Федора Глущенка й передачами про нього спостерігається в інтернет-мережі. П’ятдесятихвилинна, причому єдина передача про нього з назвою «Маестро» 2015 року – і все! Записів у ютубі концертних виступів із тих, що відбувалися у період його періодичних гастролей в Україну від 2010 року немає! Якийсь кам’яний вік, а не час просунутих гаджетів…

Тому він і насправді для багатьох став «зниклою натурою», про яку можна дізнатися лише з розмов і розповідей.

Мало хто знає, що Федір Глущенко стажувався у Віденський академії музики й драми в австрійських диригентів Карла Естеррайхера й Отмара Зуйтнера (Сюітнера), а також у 1969 році, ще будучи студентом-випускником диригентського факультету Ленінградської консерваторії, познайомився зі славнозвісним Гербертом фон Караяном, коли той гастролював з оркестром Берлінської філармонії у москві та ленінграді. Видатний метр тоді провів дводенний майстер-клас – і серед усіх студентів, які брали участь у ньому, надав аудієнцію лише Федору Глущенку.

Молодому диригентові пощастило! Це знайомство і спілкування згодом, коли Глущенко перебував у Відні, надало йому можливість відвідувати оркестрові репетиції Караяна, що для інших найсуворіше заборонялося.

А хіба хтось знає, скільки прем’єр провів Глущенко, – як симфонічних із Держоркестром, так і камерних із «Камератою» у 1970–1980-ті роки? Безліч!

Глущенко виконав надзвичайну кількість найрізноманітніших творів. Саме під його орудою мала відбутися у 1979 році прем’єра епохальної для розвитку не лише оперного жанру, а й національного мистецтва загалом фолк-опери «Коли цвіте папороть» нашого геніального сучасника Євгена Станковича. Можна й надалі згадувати і перераховувати заслуги цього диригента та його внесок у розвиток української музики.

Тож, розумію, чому Валерій Матюхін у приватних розмовах зі мною відгукувався про Федора Глущенка завжди лише у захоплених тонах, розповідаючи про безліч прем’єр, які з ним провела «Київська камерата» у період приблизно з 1977 до 1987 року. Адже Матюхін став за диригентський пульт у 1992 році, довіряючи до того колектив запрошеним маестро. Глущенка він вважав найкращим диригентом в історії українського мистецтва. Для нього особисто це був диригент номер один в Україні.

Нещодавно, при вивченні домашнього архіву нот, буклетів, концертних афіш композиторки Ганни Гаврилець, якої, до речі, теж уже немає з нами, з метою написання певної роботи про неї, мені випадково потрапили на очі кілька друкованих раритетних афіш 1980-х років, на яких заявлений диригентом Федір Глущенко.

Приміром, афіша концерту 27 грудня 1988 року… На ній заявлений Ансамбль камерної музики Спілки композиторів України, а це саме і є «Київська камерата», адже на той час вона ще мала таку назву. Афіша повідомляє про концерт, що відбувся в рамках X пленуму правління Київської міської організації Спілки композиторів України. У ньому під керуванням Федора Глущенка прозвучали Камерний концерт № 4 для віолончелі, фортепіано та струнного оркестру Володимира Загорцева, «Дуети» для мецо-сопрано, баса та камерного оркестру Марини Денисенко, Концерт для труби та камерного оркестру Жанни Колодуб.

Потрапила також до рук цікава з історичної точки зору афіша концерту 25 лютого 1985 року. Вона позначена назвою «Перше виконання», тому що концерт складався з творів українських композиторів, присвячених Борису Миколайовичу Лятошинському. В ньому вперше прозвучали Соната для альта й фортепіано Олександра Левковича, Октет для флейти, гобоя, кларнета, фагота, саксофона-сопрано, валторни, труби і тромбона Ярослава Верещагіна, «Елегія» для струнних Олега Ківи та знаменита Камерна симфонія № 3 Володимира Зубицького «Пам’яті Бориса Лятошинського». І, звісно, на афіші вказано тандем легендарної «Камерати», знову ж таки, як і в попередній афіші, з назвою Ансамбль камерної музики Спілки композиторів України, й диригента Федора Глущенка.

Траплялися, до слова, й інші афіші з Федором Глущенком, але вже не з «Камератою», а, приміром, із Київським камерним оркестром. І подумалося: скільки ж цей диригент зіграв-переграв музики з різними оркестрами! І як мені пощастило встигнути побачити неповторну манеру диригування Федора Глущенка в деяких концертах 2010-х років у Національній філармонії України, почути добротне звучання Національного симфонічного оркестру України, що чуйно реагував на помах його диригентської палички. Це були справжні рівень і якість, коли хочеться крикнути «Браво, маестро!» й аплодувати стоячи…

Федір Глущенко – диригент по-справжньому європейської зірковості та рівня майстерності. Працюючи у 1970–1980-ті на посаді головного диригента Держоркестру України, він гастролював із ним у Берліні, Празі, Дюссельдорфі, Нюрнберзі, Кракові, Софії, Дубліні, Ольборзі, Оденсе. Сам розповідав у цікавій телепередачі про нього «Маестро», яку рекомендую до перегляду, як брав із Національним симфонічним оркестром України (тоді Держоркестром) участь у різних, направду міжнародних, конкурсах-фестивалях. Йому доводилося показувати український оркестр у жорстких умовах, адже учасниками конкурсів були симфонічні колективи понад 60-ти країн світу! І це за радянських часів!

А ще він, уже покинувши Україну, не раз виступав із Королівським Ліверпульським оркестром філармонії, симфонічним і філармонійним оркестрами ВВС, брав участь у фестивалі в Белфасті з Ольстерським оркестром, диригував Шотландським симфонічним оркестром ВВС у лондонському Альберт-холі, керував Брабантським оркестром в амстердамській залі Консертгебау та Ейндговені, Англійським камерним оркестром у Барбікан-центрі, кілька років працював диригентом у Стамбульській державній опері тощо. Це – далеко не все у «послужному списку» Федора Глущенка, але й цього достатньо, щоб зрозуміти і оцінити рівень його таланту і майстерності як диригента.

Можливо й на краще, що обставини життя Федора Глущенка склалися в таку конфігурацію, за якої він залишив Україну. Адже, залишившись тут, він, звичайно, ще довго міг дарувати українським слухачам своє по-справжньому високе мистецтво. Але його особиста професійна доля тоді не була б такою яскравою.

В одному з друкованих інтерв’ю (стаття «Духовні орієнтири крізь призму часу» Наталі Петрівки у «Театрально-концертному Києві» за 2013 рік) він висловив власну думку щодо відсутності ностальгії за минулим. Ностальгію він вважав контрпродуктивною рисою, котра заважає йти вперед, та й зміни у житті сприймав як закономірність.

Мабуть диригенти рівня Федора Глущенка і не повинні засиджуватися надто довго на одному місці, а зобов’язані показувати майстерність, де тільки можливо, що, власне, є закономірністю у світовій практиці. І, як кажуть, хвала богам, що маестро такого класу багато років пропрацював із «Київською камератою».

У розмові з Володимиром Зубицьким, ясна річ, буде відкрито лише дещицю творчого життя Федора Глущенка. Але й такій можливості слід радіти, бо практично не залишилося діячів, які б могли розповісти про метра, та ще й із прив’язкою до «Київської камерати». У діалозі з композитором йтиметься про різне – знайомство, першу, проведену Глущенком, прем’єру твору Зубицького, їхні «перетинання» в «Камераті», творчу ситуацію в колективі часів Глущенка–Матюхіна тощо.

* * *
– Розпочинаючи бесіду, вважаю за потрібне навести деякі загальновідомі факти. «Київська камерата» – колектив із багаторічною історією, створений Валерієм Матюхіним у 1977 році як Ансамбль камерної музики Спілки композиторів України. Він довгий час – приблизно 16 років – існував на умовах антрепризи.

1992-го Валерій Матюхін став за диригентський пульт і очолив колектив як головний диригент. Але до того концерти «Камерати» проводилися під батутою різних запрошених диригентів. У цьому списку особливе місце відведено народному артисту України Федору Глущенку, який близько 10-ти років працював із «Камератою» на постійній основі.

На чолі з Глущенком «Камерата» зіграла неймовірну кількість різножанрової музики, провела численні прем’єри творів українських композиторів та їхні авторські концерти. І цей злагоджений творчий процес у роботі «Камерати» з Федором Івановичем склався завдяки міцному творчо-професійному і дружньому тандему Валерія Матюхіна та Федора Глущенка…

Володимире Даниловичу! Розмову про «Камерату» часів диригентського кураторства Федора Івановича хочу розпочати з питання побутово-психологічного характеру: якими були професійні та людські стосунки Матюхіна й Глущенка? Поділіться вашими спостереженнями…

– Валера з Федором Івановичем мали дуже добрі контакти, адже Матюхін постійно запрошував Глущенка керувати камерними концертами «Камерати». Валерій завжди йому допомагав, домовлявся з ким потрібно, розкладав партитури, – коротше кажучи, робив усе задля того, щоби Глущенку якнайлегше працювалося. У такому професійному «напарництві», коли Федір Іванович стояв за диригентським пультом, а Валерій виконував обов’язки менеджера, вони переграли надзвичайно багато музики, провели дуже багато прем’єр, причому надзвичайно якісних у виконавському плані. У «Камераті» тоді був просто унікальний за професійним рівнем склад музикантів.

– Уже акцентувала увагу читачів, але ще раз наголошу, що «Камерата» до початку 1990-х працювала на засадах антрепризи, тобто виконавців запрошували. Цим і пояснюється факт зібрання в «Камераті» найкращих столичних музикантів із різних оркестрів…

– Так, але, на жаль, у 1990-ті роки практично всі талановиті музиканти, яких залучав Матюхін для участі в концертах «Камерати», зокрема з оперного театру, виїхали за кордон – переважно в Канаду й Америку.

– Тож внесок у долю «Камерати» обох тодішніх фактичних керівників – Матюхіна й Глущенка – складно переоцінити. Адже утримувати колектив на плаву, причому з таким високим рейтингом, яким славилася «Камерата», без висококласних музикантів було б важко. А Глущенко, як зараз модно казати, – це «вишенька на торті». На диригентові тримається весь робочий і творчий процес, бо він, залежно від майстерності, може оркестр як підняти, зцементувати, надати перспективності його розвитку, так і розвалити…

– Авжеж! Валера був завжди надзвичайно вдячний Федору Івановичу. Не було би в історії колективу такої людини, як Глущенко, то і «Камерати», якою вона є, не існувало б, – сто відсотків! Та й Матюхін не став би диригентом. Як менеджер Валера від початку створення колективу добре себе проявляв, гарно справляючись з організаційними питаннями, а от диригент – це вже тільки з подачі Федора Івановича.
Яка була дисципліна в оркестрі, як слухали Глущенка і в «Камераті», і в Держоркестрі!

Завжди шкодуватиму, що митця не захистили, не відстояли композитори й музиканти, коли його знімали з керівництва Держркестром у 1987 році. Вважаю, що це провина і моя, і багатьох інших українських композиторів, чию музику Глущенко постійно виконував, для яких в сенсі просування їхньої творчості він зробив надзвичайно багато. Адже численні прем’єри, які провів Федір Іванович, за якістю виконання були просто феноменальними! Досі не розумію чому не стали за нього стіною?

– Поки людина в силі – з нею спілкуються, товаришують, надзвонюють, хвалять, розповідають про її незамінність, ноти несуть, вона всім конче потрібна… А коли що трапляється – хвороба, «зняли з посади» через певні обставини (найчастіше внаслідок підступної діяльності певних осіб), – то й усе: одразу відвертаються, забувають. А якщо хтось помирає, тоді скажуть щось «промовисте» і через короткий проміжок часу забудуть про таку раніше «дуже необхідну» постать…

– Я зараз журюся, а тоді ще молодим був, не розумів у таких справах нічого. Тепер розумію: це наша спільна, колективна провина перед Глущенком, що ми лавою, гуртом – усі композитори, чию музику він переграв дуже якісно і у великих обсягах, не пішли на його захист, не надали йому людської, моральної і дружньої підтримки. Адже диригент – це лідер, та й ще такого високого штибу, як Глущенко. Диригент завжди головний у колективі, а тодішній колектив Держоркестру пішов проти нього. Як таке взагалі сталося – у голові не вкладається! Думаю, що це страшенно образило Федора Івановича. Потім він багато гастролював, виступав із різними оркестрами світового рівня, але цей інцидент з українським Держоркестром був для нього надзвичайно болючим.

– Але, можливо, все й на краще? Адже він у таких залах виступав, із зірковими оркестрами грав! Його кар’єра не склалася б так успішно, якби він продовжував працювати в Україні. А Глущенко, слід наголосити, став диригентом світового рівня, коли було не так просто виявитися затребуваним у Європі музикантом. Європейського визнання досягали тільки архіталановиті, видатні диригенти.

А чому тодішній колектив Держоркестру пішов проти Федора Івановича? Чим він їм не догодив?

– Федір Іванович був дуже прискіпливою людиною, змушував оркестрантів виконувати партії, як написано в нотах. Їм не подобалося, що Глущенко примушував працювати, не відпускав із репетицій, поки не досягав належної якості звучання творів, вимагав учити партії вдома, щоби на репетиціях займатися не розучуванням нот, а грати музику.

Наведу приклад. У 1979 році, коли виконувалася моя Друга симфонія («Sinfonia concertante») для симфонічного оркестру під батутою Федора Івановича, ударник Володимир Колокольников, а в симфонії дуже важка і розвинута партія ударних, прийшов на репетицію із вивченою партією. Мені, ураженому, бракувало слів.

Глущенко не терпів халтури, фальші, був людиною безкомпромісною, наполягав на точному дотриманні нотного тексту. На репетиціях панувала жорстка, залізна дисципліна.

– Федір Іванович був справжнім подвижником у професії – не тільки майстром, класним диригентом, а головне – фанатом… Саме так про нього казав Валерій Матюхін…

– Так. Він фантастично міг організувати виконавський процес, буквально заряджав своєю волею. При мінімалістичних жестах диригента віддача з боку оркестру була колосальною. Глущенко – один із небагатьох дотримувався правила, що мистецтво потребує жертв, причому в прямому сенсі. І музиканти, як і він сам, мусили жертвувати часом, поступатися амбіціями. Але не всі хотіли йти на це. І тоді проти Глущенка розпочалася кампанія, яку організували деякі музиканти Держоркестру: зібрали підписи, написали кляузу задля того, щоб зняти його з посади. А коли Федора Івановича таки прибрали, то дуже скоро Держоркестр опустився на посередненький рівень…

– А як він поводився на репетиціях?

– Ніколи не кричав, як міг собі дозволити, приміром, Стефан Турчак, але міг добре «припечатати» людину словом. Тому деякі музиканти розуміли справедливість його зауважень, а дехто – дуже сильно ображався, не прощав йому такі вирази. Іноді доводилося чути на його адресу неприємні відгуки, на кшталт того, що він садист. Я не можу такого слухати, це зовсім не в’яжеться з його постаттю. Якщо він чогось і хотів, то це – зробити якнайкраще для мистецтва, звучання музики, якості виконання. Ось що для нього було першочерговим. Тому всі оркестри, з якими він працював, вирізнялися високою майстерністю.

– Валерій Матюхін теж розповідав, що Федір Глущенко був дуже уїдливим щодо професійності в роботі, тож міг так «примочити» слівцем людину, що та не знала – грати далі чи піти з репетиції…

– І справді! Часом він круто висловлювався. Але яких досягав результатів, якою високою була планка мистецтва при ньому! На жаль – не цінують таких людей за життя…

– А що ще можете розповісти про Федора Глущенка? Адже інформації про нього «неофіційного» характеру практично немає…

– Він був настільки чутливою людиною, що звернувся за допомогою до мого тата. А мій батько, Данило Никифорович, був лікарем-фітотерапевтом. Батько провів по його руці від кисті вгору пальцем, і слід від полоси одразу ж почервонів. Глущенко мав уразливу психіку і нервову систему. Можливо, іноді й хвороби давалися взнаки, але на репетиціях він ніколи не скаржився, принаймні я не чув.

– Талановиті люди часто вирізняються тонкою нервовою організацією. У порівнянні зі звичайними людьми в них зовсім по-іншому влаштована психіка…

– Так і є. Федір Іванович лікувався у мого батька. У зв’язку з ним я пригадав один приклад із власного життя. Зі мною у Московському музичному училищі імені Гнесіних учився альбінос, у якого були червоні очі й надзвичайно біле тіло. І коли по його тілу проводили пальцем, то виникала моментальна реакція на подразнення. Загалом він був надзвичайно чутливим і вразливим. Грав на гітарі, як Бог. Мав унікальні слух, візуальну та загальну пам’ять. Усі його вважали генієм, а він був хворим, адже альбіноси всі хворобливі – природна особливість організму. Таким само був і Федір Іванович – з дуже чутливою нервовою системою. Ще раз хочу на цьому наголосити, бо це дуже важливо зрозуміти в розмові про Глущенка! Він усе відчував у десять разів сильніше, ніж середньостатистичний музикант.

– До речі, саме Федір Глущенко повинен був провести прем’єру легендарної фолк-опери Євгена Станковича «Коли цвіте папороть», яку композиторові замовила французька концертна фірма «Алітепа». Та першопоказ цього твору, на жаль, було зірвано…

– Пригадую, мені довелося побувати на його генеральній репетиції у Національному палаці «Україна» 1978 року. Це було феноменально – оркестр і хор звучали неймовірно! Потім, як відомо, оперу заборонили.

– Станкович створював її для показу на Всесвітній виставці у Парижі…

– Якщо б їй тоді дали хід, як передбачалося, – то була б справжня бомба!

– А як складалися стосунки Глущенка з українськими композиторами? Адже постійно доводиться чути про феномен Стефана Турчака, а Глущенко якось іде другим планом. Можливо, це пояснюється тим, що Стефан Тручак весь час жив і працював в Україні, а Федір Глущенко наприкінці 1980-х виїхав з України…

– Турчак і Глущенко – абсолютно різні. Це наші два генії, яких не можна зіставляти і порівнювати між собою. У них і світогляди, і ставлення до колег, поведінка, а також манери диригування були різними. Але обидва були грандіозними фахівцями! Диригентів такого рівня в нас після них уже не було і, ймовірно, не буде. Думаю, дещо більшу популярність Стефанові Турчаку забезпечила робота в оперному театрі. Хоча був час, коли він працював і з Держоркестром.

– Так, Турчак, що неймовірно, став головним диригентом Державного симфонічного оркестру України у 25 років. Він двічі очолював Держоркестр (у 1963–1966 та 1973–1977). Після нього головним диригентом був Федір Глущенко…

– Турчак, повторюся, теж був генієм, як і Глущенко. Я, на жаль, мало з ним спілкувався. Все ж таки зарано, як мені здається, він пішов від нас.

– Це дуже м’яко сказано! Турчак прожив навіть за людськими мірками коротке життя – усього-навсього 50 років. Це замало і для звичайної людини, вже не кажучи про диригента, адже для даної професії – це тільки розквіт, злет творчої діяльності…

– Я з Турчаком зустрічався незадовго до його смерті, ми обговорювали творчі плани. Тоді я зрозумів, наскільки це видатна особистість, й сподівався на творчу співдружність. Тоді я показав йому свою першу оперу-балет «Чумацький шлях» на тексти українського епосу. Він зацікавився нею, але не судилося, як кажуть, – через місяць його не стало…

Тож, Стефан Турчак і Федір Глущенко були двома геніями, нашою гордістю і, без усілякого перебільшення, справжнім національним надбанням…

– Так, але, повертаючись до розмови про Глущенка, наголошу: Матюхін дуже його шанував і вважав найкращим…

– Глущенко мав дуже великий вплив на Матюхіна. Вважаю, що Валера ніколи б і не став диригентом, якби не Федір Іівнович, котрий був для нього «духовним батьком». Він Валерія не вчив диригуванню, але той дивився і хапав усі його жести, манеру. А потім Валера сам продовжив професійну лінію, започатковану в «Камераті» Глущенком.

Гадаю, нам – музикантам – повезло, що ми мали такого друга й колегу, як Федір Іванович. Це була просто феноменальна людина! Я зараз часто прокручую в голові й аналізую наші з ним зустрічі.

– А коли ви вперше перетнулися?

– То було на виконанні мого «Concerto rustico» для великого симфонічного оркестру. Воно відбулося в незвичних умовах – у концертному залі Державного авіазаводу «Антонов». Це був якийсь, так би мовити, «шаровий», шефський концерт.

– Їх зараз називають «халтурою»…

– Так. Грав Держоркестр.

– А який це був рік?

– Здається, 1978-й. Із Федором Івановичем ми зустрілися на репетиції, й тоді він мене запитав, на що би я хотів звернути його увагу як автор, чи немає в мене певних побажань до диригента. Я вперше зустрівся з таким метром, тому й вирішив сказати все, що думаю. І почав перелічувати в подробицях усі деталі на кожній сторінці! Тобто показав себе нудним і педантичним. Але Федір Іванович тихенько мене вислухав, нічого не записував, не відмічав за мною олівцем в партитурі. І коли я прийшов на концерт наступного дня, то був шокований, – він виконав мої вказівки, врахував усі побажання! Із таким ставленням до автора мені більше ніколи не довелося стикнутися.

– Валерій Матюхін теж розповідав про його феноменальні здібності в диригуванні…

– Яку він мав унікальну пам’ять! Не забув жодне з моїх п’ятдесяти зауважень, навіть найдрібніше. Я вказував йому на щонайменші «блохи», адже до того «Concerto rustico» вже виконувався у 1978 році оркестром Радіокомітету під орудою диригента Вадима Гнєдаша і був записаний у фонд Укррадіо. До слова, це був перший фондовий запис мого твору. Отже, я вже знав, що слід робити, аби концерт звучав так, як мені хотілося. Тож Глущенко був неперевершеним майстром.

Пройшло багато часу, і зараз, згадуючи його та все, що з ним пов’язано, я розумію, що більше такого унікального музиканта не зустрічав. Як він поважав автора! Не думаю, що йому було просто вислуховувати мої вказівки, можливо, й не все подобалося з того, що я рекомендував. Але головне – результат! Я йому за це надзвичайно вдячний, молюся за нього завжди.

– Які ще ваші твори виконував Федір Глущенко?

– У 1979-му він диригував моєю Другою симфонією «Sinfonia concertante» для симфонічного оркестру. З нею трапилася цікава історія. Федір Іванович на репетиціях повністю підготував прем’єру, детально все пропрацював, але в останній момент зізнався, що погано почувається. Він попросив мене стати за диригентський пульт. Я перелякався, хоча був присутній на всіх репетиціях. Мені потрібно було вийти і не збити оркестр з пантелику своїми діями. Вже потім, після прем’єри мені спало на думку, що Глущенко так вчинив навмисно. З його боку то був реверанс, тобто він дав мені можливість самому провести прем’єру власного твору.

– Це було у філармонії з Держоркестром?

– Так. Успіх був надзвичайним! Дякуючи Федору Івановичу, я усвідомив, що таке ейфорія. Він був добрим чоловіком і, гадаю, бачив, що оркестр технічно гарно підготовлений, тож упорається й без нього. Тому захотів мені як автору зробити приємне, дати відчути себе диригентом.

– То був перший ваш диригентський досвід?

– Авжеж! Я тоді вперше диригував оркестром й одразу ж власним твором. Щоправда, перед тим пробував диригувати студентським симфонічним колективом Київської консерваторії, але ніколи не керував таким професійним оркестром у серйозному концерті. Був шокований, що все пройшло вдало. Але, наголошу, я нічого не зробив як диригент, – усю диригентську роботу провів за мене Федір Іванович. Наскільки ж він був педантичним у деталях, щоб так налаштувати оркестр!

– А скільки вам тоді було років?

– Двадцять шість. Тож я йому надзвичайно вдячний! Федір Іванович мало зі мною спілкувався, однак я радію, що був присутній на всіх репетиціях моїх творів і спостерігав за процесом, манерою і технікою диригування.

– Він вам із диригентської точки зору нічого після прем’єри «Sinfonia concertante» не порадив? Адже ви Київську консерваторію закінчували за трьома спеціальностями – по класу баяна вчилися у професора Володимира Бесфамільнова, композицію вивчали в професора Мирослава Скорика і диригентський фах освоювали в класі професора Вадима Гнєдаша…

– Так, ми мали розмову. Глущенко мені сказав: «Ти можеш диригувати, але доведеться серйозно займатися цією справою. Диригування – така річ, якій потрібно віддати життя». І я зрозумів: якщо присвятити себе цій сфері діяльності, то їй належатиме весь мій час, як було в нього.

Федір Глущенко знав усі партитури напам’ять і ніколи зайве не дивився в них під час концерту, тільки аби підстрахуватися. Однак бути таким диригентом, як він, – не кожному дається. Є музиканти, які «беруть» музику репетиціями, а він – своїм вродженим інтелектом і надзвичайним талантом. Глущенко впливав на всіх нас – композиторів, виконавців, ясна річ, і на Валерія Матюхіна.

– А Федір Іванович вам, як автору творів, котрі виконував, щось радив? Адже він – дуже тонкий музикант – міг би консультувати молодь щодо партитур, їхнього оформлення. Я до певного моменту не знала, тому була здивована, і, мабуть, багато кому теж невідомо, що Федір Іванович два роки (1962–1964) вчився на композиторському факультеті Московської консерваторії (клас Сергія Баласаняна), тобто спочатку хотів стати композитором. Тож, виходить, він мав до цього хист. Тому, ясна річ, бачив сильні сторони й огріхи, помилки, недоліки в партитурах авторів, чию музику виконував…

– Якось під час репетиції я спитав його стосовно фугато у «Sinfonia concertante»: «А чого труби трішки тихіше не грають, коли тема вступає у тромбонів, чому вони не поступаються головній темі?» А Глущенко відповів: «А ти їм що написав? Мусиш передбачити для них піано, тоді вони й зіграють так відповідний фрагмент». І ще промовив: «Композитор повинен давати завдання виконавцям, як для дурнів». Він мав на увазі, що для музикантів слід вказувати зміни динаміки, кожен штрих, тобто все, що мусить відповідно звучати. А якщо це не буде виписано до дрібниць, то музиканти й не замислюватимуться над авторським текстом і засобами його відтворення.

Цю рекомендацію Федора Глущенка я запам’ятав на все життя. Тобто потрібно, як Густав Малер свого часу, кожне крещендо і димінуендо зазначати в нотах. І лише потім можна просити виконавців вигравати все, що накреслено у партитурах.

– Я так розумію, що після поради метра ви почали все детально розмічати в нотах. Це допомогло уникнути неохайності у виконанні творів?

– Зіграють музиканти чи ні – то вже інша справа. Але композитор мусить усе нотно зафіксувати. Зауваги Глущенка були для мене, тоді ще молодого автора, дуже цінними. Адже мислив так: я швидко написав партитуру, зафіксував, оркестрував і далі – відповідальність оркестру. Але не все так просто.

Тільки опісля зрозумів, чому виконання творів виходило не таким, як бажалося. Поки сам усе не «вилижеш», не зазначиш до останньої нотки й штриха, чекати гарного звучання не варто.

– А ваші особисті зустрічі з Федором Глущенком були частими?

– На жаль, ні. Тільки під час пленумів у Спілці композиторів, або ж коли він виконував мої твори. Дуже шкодую, що замало з ним спілкувався. Лише одного разу я випадково з Євгеном Станковичем потрапив до його домівки, але дуже соромився. До речі, Федір Іванович був класним піаністом.

– Дійсно? Не знала про це…

– Так! Розкажу про наш із Євгеном Станковичем візит. Я до Глущенка тоді прийшов, як дурнуватий, – ні пляшки, ні торта не взяв. Я був ще дуже молодим, як кажуть, не орієнтувався у цих питаннях. Станкович був із Федором Івановичем у панібратських відносинах, а я почувався не в своїй тарілці, переживав і нервував. У той самий момент, коли ми зі Станковичем прийшли, Глущенко грав на роялі. Нас до його кімнати провела дружина. Федір Іванович звернувся до Станковича із запитанням: «Що я граю?» Той відповів, що не знає. Тоді Глущенко спитав мене, а я теж не знав. І ми почули: «Дурні! Це ж Другий концерт Брамса». Й продовжив музикувати, дійшовши до половини брамсівського твору. Ми були вражені. Але Станкович не розгубився і сказав: «Нам Брамс не потрібен, ми пишемо іншу музику».

– Весела ситуація. До речі, Євген Федорович – завжди гострий на язик, знайде, що сказати або віджартуватися…

– Це так. А Глущенко був дуже освіченою людиною. І думаю, що він тоді й навів мене на Брамса. Адже я потім узяв фрагмент із його Четвертої симфонії, написаний у формі пасакалії, і поставив у свою Другу симфонію «Sinfonia concertante».

– Четверта – дуже класна симфонія, моя улюблена у Йоганнеса Брамса. Хоча й Третя крута…

– Направду дивовижна. Пізніше я послухав повністю Другий фортепіанний концерт Брамса – прекрасний твір із надзвичайним соло віолончелі.

– А який то був рік?

– Дуже давно, думаю, приблизно 1979-й.

– Давайте поговоримо про ваші чотири камерні симфонії: № 1 «Lugubre» (1983), № 2 «О, цей світ!» (1984) за поемою Артюра Рембо, № 3 «Пам’яті Лятошинського» (1985), № 4 «Sinfonia robusta» (1987). Їхні прем’єри мала провести «Камерата» разом із Глущенком? Розкажіть про це.

– Федір Іванович здійснив прем’єри перших трьох камерних симфоній, четвертої – ні. Між іншим, Третю камерну симфонію «Пам’яті Бориса Лятошинського» я написав для «Камерати» на замовлення Валерія Матюхіна, тобто саме він ініціював її появу на світ…

– А як це сталося?

– У 1985 році відзначалося 90-річчя від дня народження Бориса Миколайовича Лятошинського. Заздалегідь до святкування цієї дати до мене звернувся Валера і нагадав про цей ювілей. Я дуже довго думав, що ж таке написати. І раптом в мене вийшла Третя камерна симфонія.

Пригадую, що залишалося вже зовсім мало часу до концерту, присвяченого Лятошинському, а моя симфонія ще була незавершеною. Ідея в голові сформувалася, а партитуру виписати ніяк не виходило. І тоді я вирішив буквально на шість днів поїхати у Ворзель, Будинок творчості композиторів. Там дуже швидко все доробив.

Твір геніально виконав Федір Іванович Глущенко з «Камератою» і практично відразу ж записав у фонд Укррадіо. То був справжній феєрверк, щось таке для мене незвичайне – маю на увазі успіх. Прем’єра відбулася в Концертному залі Спілки композиторів України.

– Як уже згадувала, зовсім випадково я натрапила на афішу концерту, про який ви розповідаєте. Прем’єра відбулася 25 лютого 1885 року. Іноді в житті трапляються такі збіги: про щось думаєш, згадуєш або чимось займаєшся – і якось самі собою раптом на очі чи в руки кидаються якісь допоміжні речі. Саме так сталося з афішoю прем’єри вашої Третьої камерної симфонії. А її запис, зроблений Глущенком, зберігся?

– Так. До слова, із записом цієї симфонії була вельми делікатна ситуація.

– Розкажіть про це…

– То було відразу після прем’єри. Я дуже нервував, сидячи у студії звукозапису. І чую – то одна скрипка «вилазить», то інша. Грають музиканти начебто добре, а запис не виходить. Дружина ж Федора Івановича була звукорежисеркою. Виставляючи мікрофони музикантам, вона дала один мікрофон на двох скрипалів, а треба було на кожного окремо, що й спричинило певні похибки у загальному звучанні. Оркестр грає добре, диригент викладається на всі сто, а на виході – динамічний дисбаланс. І я не витримав, підійшов до Глущенка й сказав про це.

– І чим завершилася історія?

– Мабуть, сімейний скандал був страшенний, але Федір Іванович змусив дружину переставити мікрофони, як потрібно, і вже тоді запис пішов гладко, хоча для всіх ця ситуація була неприємною. Його дружина відчула страшенний тиск чоловіка в робочих умовах, і їй довелося переписувати фрагменти симфонії. Тож Глущенко був безкомпромісним навіть із близькою людиною заради мистецтва і виконавської якості.

– А як щодо Першої і Другої камерних симфоній?

– Обидва твори вперше зіграла «Камерата» під орудою Федора Івановича, але, на жаль, – тільки один раз. До слова, ці дві композиції якось швидко забулися.

– Де саме відбулися ці прем’єри?

– У залі Спілки композиторів України, де зазвичай проходить більшість концертів «Камерати». То був мій перший авторський вечір. Якщо не помиляюся, – 1984 року. Програму першого відділу становили дві мої згадані камерні симфонії, а в другому відділі прозвучали: Партита № 1 для баяна соло на п’ять частин у виконанні Олександра Івченка і «Concerto festive» для народних інструментів уже під моїм диригуванням. Не обійшлося й без кумедної історії.

– Якої? Розкажіть, будь-ласка.

– Я не тільки диригував цим твором, а ще й у певний момент грав на трембіті. Там є каденція ударних: у цей час я поклав диригентську паличку і взяв до рук трембіту. Так сталося, що композитор Андрій Штогаренко сидів у першому ряду. Тож, коли я заграв на трембіті, вийшло так, що я немов робив це прямо над його головою. Він злякався, став «ховати голову»… Потім усі страшенно реготали з цього приводу.

– Так, і справді весело. Я дивлюсь, вас по життю часто супроводжували якісь неординарні ситуації. А чому так вийшло, що Перша камерна симфонія «Lugubre» і Друга «О, цей світ!» на вірші Артюра Рембо були виконані «Камератою» лише раз – на прем’єрі?

– Не знаю. Мабуть, «Камерата» була надто перевантажена музикою інших авторів. Першу камерну симфонію мені замовив, до речі, Федір Глущенко.

– Цікаво – Третю камерну замовив Валерій Матюхін, а Першу – Глущенко. А з чим було пов’язано замовлення Федора Івановича – він мав до вас, як до автора, певні побажання?

– Дійсно! Він хотів, щоби музика була написана у стилі Ігоря Стравінського першого періоду творчості – щось грайливе й для складу його ж «Історії солдата». Глущенко планував в одному відділенні концерту виконати «Історію солдата» Стравінського, а в другому – мій твір. А в мене вийшла зовсім інша композиція за настроєм, характером та ідеєю. Якось так само собою пішло: з мене «вилилася» Перша камерна симфонія «Трагічна» («Lugubre»), я присвятив її потім «Пам’яті жертв фашизму». Глущенко її зіграв із «Камератою», але не разом з «Історією солдата». Він вважав, що це зовсім різні естетики, тому такі два твори не можна сполучати в одній програмі.

– У Другій камерній симфонії «О, цей світ!» за поемою Артюра Рембо є партія фортепіано. Хто її виконував – Валерій Матюхін?

– Так. Партія дуже розвинута, і на прем’єрі за фортепіано був, звичайно, ніхто інший, як Валера Матюхін…

– Але про цей ваш твір пропоную поговорити в другій частині розмови – наступній статті, де фокус більшою мірою буде наведено на Валерія Матюхіна.

Продовжимо про ваші камерні симфонії. Чому, за певною доброю традицією, прем’єру Четвертої («Sinfonia robusta») не провела «Камерата» разом із Глущенком?

– Із Четвертою камерною симфонією склалася інша ситуація. В мене був запланований авторський концерт у Київській філармонії, і його віддали диригувати Віктору Здоренку. Чому не Глущенку – не знаю. Утім я не противився такому розкладу, бо авторський концерт був уже заявлений і поставлений у загальний концертний графік закладу.

– Можливо, це було пов’язано з тим, що «Sinfonia robusta» ви написали 1987-го, а це був рік, складний для Федора Івановича. Адже саме тоді його «зняли» з посади головного диригента Держоркестру. А що виконувалося у вашому авторському концерті?

– Концерт для симфонічного оркестру № 2 «Запорожець і Султан», Четверта камерна симфонія («Sinfonia robusta») і Хоровий концерт «Ярмарок» на тексти східноукраїнських народних пісень і балад.

– Усі три твори, судячи з їхнього датування – 1987 рік, були прем’єрами? А хто співав «Ярмарок»?

– Так, це були прем’єри. Віктор Здоренко разом із Держоркестром виконав Концерт «Запорожець і Султан» та Четверту камерну симфонію, а от Концерт «Ярмарок» співав хор Київського педагогічного інституту (тепер – Український державний університет імені Михайла Драгоманова) під орудою диригента-хормейстера Павла Ковалика.

– Дуже непростий для виконання цей ваш хоровий опус і класний за естетикою…

– Хоровий колектив педінституту непогано вивчив «Ярмарок», хоча й вийшов трохи шароварний варіант. Але як для студентів, то добре. Співаки виступали в яскравих національних костюмах.

Віктор Здоренко нормально провів мій авторський концерт, усе було пристойно. На жаль, після цього Четверту камерну «Sinfonia robusta» вже більше ніколи не виконували.

– На завершення давайте підведемо певну риску під першою частиною розмови, в якій здебільшого йшлося про «Київську камерату» і Федора Івановича Глущенка. З 2010 до року кончини диригента (2017), нагадаю ще раз, теперішнє керівництво Національного симфонічного оркестру України – Володимир Горностай (генеральний директор) і Володимир Сіренко (головний диригент) – запрошувало його на гастрольні виступи в Київ. Вони проходили в Колонному залі Національної філармонії, і це були класні концерти!

У 2012 році в рамках фестивалю «Київ Музик Фест» Глущенко провів концерт-відкриття (29 вересня) з українською програмою. Виконувалися «Andante amoroso» Лесі Дичко, Симфонія № 6 Євгена Станковича, Концерт для оркестру № 3 «Голосіння» Івана Карабиця і Друга симфонія Бориса Лятошинського. Програма прозвучала бездоганно. Я почула в якісній інтерпретації красивий концерт «Голосіння» Карабиця, який не розпадався на окремі блоки й фрагмети, а мав струнку логіку і був заряджений енергією цілісності. Була насолода слухати симфонії Станковича і Лятошинського. А ще пригадується ювілейний авторський концерт Мирослава Скорика в рамках «Київ Музик Фесту-2013» (28 вересня) до 75-річчя від дня народження митця…

До речі, в інтерв’ю 2015 року (передача «Маестро») Федір Глущенко розповідав, що коли два роки (1962–1964) навчався у Московській консерваторії, то паралельно з ним в аспірантурі у класі Дмитра Кабалевського перебував Мирослав Скорик (закінчив курс двома творами – симфонічною поемою «Сильніше смерті» та кантатою  «Людина» на вірші литовського поета Едуарда Межелайтіса). Тож вони були знайомі відтоді. Цікавий збіг біографічних обставин…

– Справді, через роки Федора Івановича знову почали запрошувати до Києва попрацювати з Національним симфонічним оркестром України, саме з тим колективом, із якого 1987 року він змушений був піти. В один із таких приїздів я потрапив на його концерт. Зараз точно не скажу коли саме. То була наша остання зустріч. Через деякий час я дізнався, що він помер.

Якщо ми вже завершуємо нашу розмову про «Камерату» і Глущенка, хочеться ще раз наголосити на безперечному факті: Федір Іванович відіграв дуже важливу роль не тільки в творчості колективу, а й у його становленні та розквіті. Адже «Камерата», якою ми її знаємо багато років уже під очільництвом Валерія Матюхіна, стала такою великою мірою завдяки Глущенку. До того ж, повторюся, навряд чи з’явився би Матюхін-диригент, якби в його житті не існувало міцної колегіальної дружби з Федором Івановичем…

– Як і передбачалося, цю сторінку біографії «Камерати» було присвячено Федору Глущенку. Після його від’їзду з України «Камерата» разом із Валерієм Матюхіним довгі роки успішно розвивалася, продовжуючи виконувати численні твори українських авторів. Але про цей біографічний етап колективу йтиметься у нашій другій розмові…

Анна ЛУНІНА