Любов Кияновська про музикознавство сучасне і майбутнє

686
Share Button

Вона – знаний український музикознавець, автор фундаментальних монографій, навчальних посібників і численних наукових статей, частий гість міжнародних конференцій, симпозіумів та конгресів, де репрезентує здобутки вітчизняного музикознавства; у колі зацікавлень – важливі події сучасного музичного життя України. Цьогоріч здобутки науковця ще раз були визнані на національному рівні – її нагородили Золотою медаллю Академії мистецтв України. Цей факт став для «Музики» формальним приводом до ще однієї розмови з цією непересічною постаттю сучасної музичної україністики. Отож, вкотре знайомимося – Любов Кияновська.

Любове Олександрівно, у Вашому музикознавчому доробку є вагомі праці: історія галицької музики, посібник з української музичної культури, монографії про Мирослава Скорика, Миколу Колессу, Йосипа Кишакевича, Анатолія Авдієвського, Івана Карабиця. Не менш активною є участь у наукових проектах. Які творчі здобутки та наукові ідеї останніх років Ви як музикознавець уважаєте найбільш успішними?

З моїх останніх робіт виділила би монографію про Івана Карабиця «Сад пісень Івана Карабиця», яка писалася з великою любов’ю й інтересом до дуже цікавої постаті митця, громадського діяча, педагога. Я особисто не мала щастя надто добре його знати, натомість приятелюю з його дружиною і під час написання мала доступ до домашніх архівів. Вдалося також поспілкуватися з його оточенням – колегами, друзями, учнями, а найголовніше, вникнути в його оригінальну і талановиту творчість, в якій відобразився і дух епохи, і «ментальний код» нації.

У тому ж 2017 році вийшла друком монографія «Таємні письмена душі» про Анатолія Авдієвського. На жаль, вона була видана малим тиражем, через те не мала такого широкого розголосу, як «Сад пісень…». Хоча й і у ній вдалося здійснити те, заради чого, на мою думку, сучасний музикознавець пише про сучасного музиканта: погляд зблизька на його творчий процес і художні здобутки, який відображається не лише в результаті аналітичних студій спадщини, але й унаслідок тривалого спілкування з видатним Маестро.

Згадаю улюблену книжку – «Мирослав Скорик: людина і митець». Із захопленням працювала над недавно виданою у ювілейній збірці Ніни Олександрівни Герасимової-Персидської статтею «Який сьогодні стиль надворі?». У ній намагаюся знайти стильове визначення сучасного музичного етапу, музичної культури загалом, композиторського стилю і окреслення епохи-стилю. Висновок, який разом із колегами ми погодили, – можна впровадити на окреслення сучасних артефактів поняття «ейдетичного стилю», яке, сподіваюся, буде працювати.

Також мене надзвичайно цікавить антропологія музики як новий напрямок гуманістичної науки, що ставить за мету виявлення зв’язку людини й музики. Адже будь-які мистецькі, в тому числі й музичні, творчі здобутки завжди пов’язані з особистістю (antropos у перекладі з грецької якраз і значить людина). Такою особистістю є композитор. Як творець і людина свого часу й нації він є цілісною системою, не може не відображати весь той мікро- і макрокосмос, який його оточує. Цей історичний і ментальний код він транслює у своїй музиці, сполучаючи індивідуальне – національно-локальне – універсальне начало. Тому й музика певної епохи і національності завжди відображає глибинні духовні процеси, є дзеркалом свого часу й суспільства.

Які, на Вашу думку, аспекти і напрямки музикознавства є найбільш затребуваними на даний час?

– Нині музикознавство розвивається, проте ще далеко не використовує увесь свій потенціал. Наприклад, у наших спеціальних вишах немає систематичного музикознавства. Я маю велику мрію – повернути музичну педагогіку в лоно музичної академії. Педагогічні інститути мають свої завдання у сфері музичної освіти, але інноваційні музично-педагогічні системи, професійне навчання музики повинні провадити фахівці, підготовані в музичних академіях.

З іншого боку, у наших педагогічних університетах досі панує руйнівна система музичного виховання Дмитра Кабалевського, яка була чітко «заточена» під радянську ідеологію. Дуже обмежує розвиток музичної педагогіки відокремленість її від професійного музикознавства: адже мої аспіранти не можуть захищати дисертації з музичної педагогіки, бо їм не дозволяє шифр спеціальності. Те саме стосується музичної психології, музичної соціології чи музикотерапії. Тому ми позбавлені тих можливостей, за якими в усіх галузях визначається найперспективніше майбутнє: інтердисциплінарних досліджень. Адже найвагоміші результати отримуються на стику різних наук, у точних науках це давно апробовано і застосовується якнайширше, а ми маємо право «варитися» лише у вузьких рамках теорії та історії музики.

Враховуючи потреби сучасного глобалізованого суспільства і культ здорового існування та комфорту – музикознавство повинно прагнути до вирішення ряду прикладних завдань: виховання емоційної рівноваги, розвитку інтелекту, терапевтичних функцій, забезпечення суспільного престижу, якісної розваги, розширення гуманітарного світогляду тощо. Прикладне музикознавство обслуговує музичні потреби суспільства, воно формує не лише свідомість виконавців, критичний погляд чи залишає історичні дослідження і критичні рецензії, ця галузь передусім створює аудиторію розуміючих слухачів.

– З якими науками, на Вашу думку, музикознавство буде йти поруч зараз і в наступні роки?

– Звісно, психологія та соціологія, знання природи суспільних процесів, які обумовлюють специфіку музичного життя, його стратегію і тактику розвитку. Тут фігурують також: музична антропологія, педагогіка, історія і філософія. Музикознавство повинне зайняти почесну позицію в ряду гуманітарних наук, зайнятися координуванням суспільства з музичною культурою в її найвищих проявах. Очевидно, наразі ми можемо лише з великим болем споглядати, як, з одного боку, пустують великі зали, де виконується національна музика найвищого рівня, а з іншого констатувати прихильність молоді до Maruv, що є показником загального рівня культури нашої нації.

Безперечно професія музикознавця є одним із вагомих факторів надання усвідомлення суспільству важливості культурних цінностей. Які перепони Ви вбачаєте на цьому шляху?

– Музикознавство як професія досі перебуває під пресингом абсолютно брехливої і жалюгідної приказки: «Буде хліб – буде пісня». Ми не зважаємо, що ця приказка суперечить початковій Біблійній ідеї: «Спочатку було слово…». Слово в первинному просторі, де не було ще ані націй, ані мов, яким могло бути? Праслово – це звук, музика сфер, як її окреслив ще Піфагор. З цього твердження випливає, що первинним є духовне начало, а в ньому особливе місце займає гармонічність співзвуччя, прамузика. Так, рівень розвитку музичної свідомості та музичної ідентичності нації визначає рівень розвитку нації загалом. У цьому контексті вельми показовими є музичні інтереси української інтелігенції.

Для прикладу можу порівняти рівень музичного розвитку й інтересів Тараса Шевченка, якого часто у нас зображають бідним та знедоленим селянином, котрий умів лише плакати над долею народу, – з будь-ким із численних літераторів сучасності. Так ось, Шевченко ходив на концерти Ференца Ліста, обожнював музику Вольфганга Амадея Моцарта, чудово орієнтувався у творчості Фридеріка Шопена, а головне – дуже тонко і професійно грамотно описував ці артефакти. Наприклад, у повісті «Музикант» спостерігаємо надзвичайно високий рівень музичного інтелекту автора, чутливості Шевченка до краси музики. Поет описував безліч відомих творів своїх сучасників, зокрема оперу «Норма» Вінченцо Белліні, увертюру «Сон у літню ніч» Фелікса Мендельсона, мазурки Фридерика Шопена, транскрипції Кароля Ліпінського, а також народні пісні. Його близьким другом був Семен Гулак-Артемовський, і поет намагався не пропустити жодної його прем’єри. Зауважу, що він чудово співав. Чи часто можна в колі сучасної української інтелігенції зустріти когось із таким рівнем музичної освіченості? Або Іван Франко. У нього є цікава стаття «Думки профана на музичні теми», але насправді свої погляди на природу української музики він викладає дуже послідовно і цілком не «профанно». А як він чудово використав символіку опери Джоакіно Россіні «Вільгельм Тель» в однойменній новелі!

Раніше я написала кілька статей про музику в літературі, а досить об’ємну працю підготував на цю тему Яким Горак. Тож при нагоді звернула увагу на те, що про видатних композиторів, музичні образи чи символи писали: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська – і закінчуючи представниками «Молодої музи». Література другої половини ХХ століття суттєво обмежена в музичній тематиці. У Ліни Костенко є згадки про Йоганна Себастьяна Баха, Людвіга ван Бетховена, Клода Дебюссі, один із віршів Максима Рильського присвячено Фридеріку Шопену, на жаль, це майже все… Для наших сучасників – літераторів, драматургів музика не використовується як інспірація художніх образів. Те, чого було надміром раніше – раптом спинилось.

Причини такого стану музичної освіченості криються вочевидь у проблемах освітнього характеру; з іншого боку – наше музикознавство отримало у спадок від радянського періоду достатньо масштабну літературу. А чи потрібно – за наявності такого дидактичного і наукового масиву – надто суттєво оновлювати традиційні музикознавчі теми з історії та теорії, писати нові підручники?

– Без сумніву потрібно! Важливою є потреба підручника із зарубіжної музики, який я залюбки би написала, якщо б, по-перше, могла виділити на це окремий період життя, наприклад, півроку чи рік, а по-друге, якщо би мала змогу таку працю видати. Взагалі, науково-популярна література, яка б доносила до найширших кіл читачів, написана легко і просто, – це ще одна нагальна потреба не лише музикознавства, але й нашого культурного суспільства загалом. Тому свого часу саме з огляду на «не музикантів» написала книгу «Українська музична культура».

Слід пам’ятати й про те, що світова історія музики у радянських підручниках дуже зманіпульована. Студенти через це мають хибну уяву про музично-історичні процеси, про особистість композиторів та сутність їх творчості. До сьогодні мені розказують, що всі композитори від Баха до Шостаковича були революціонерами, любили знедолений народ і ненавиділи проклятих панів. Історія української музики також позначена великою кількістю таких симулякрів, а ХХ століття взагалі суттєво викривлене внаслідок радянської пропаганди. Це, мабуть, основна і дуже болісна проблема, яку має вирішити українське музикознавство.

– Оновлення потребує не лише науково-дидактична література, яка буде незалежною від ідеологічного спрямування суспільства, але і сама професія потребує молодих учених. Цікаво, яким чином Ви б прорекламували фах музикознавця для майбутнього покоління?

– Нещодавно я розповідала про перспективу музичної освіти на лекції для вчителів музичних шкіл у Львівській національній музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької. Ми маємо розуміти, що музика допомагає особистості знайти психоемоційну рівновагу на етапі її становлення, потужно сприяє розвитку інтелекту. Зауважу, що близько 80 відсотків нобелівських лауреатів потребували спілкування з музикою, грали самі на якихось інструментах, або просто були меломанами – це не вигадка, а статистика!

Музика сприяє позитивній соціалізації особи, кращій комунікації її у середовищі. Так, серед осіб, які з дитинства займаються музикою, спостерігається мінімальний відсоток людей із кримінальними нахилами. Це підтверджується, наприклад, наступним фактом – у Словенії музичними школами опікується Міністерство соціального захисту, бо таким чином вони зменшують контингент, якими займатимуться виправні заклади.

А з іншого боку, наприклад, поєднання музики з танцем сприяє збереженню доброї фізичної форми, навіть до дуже поважного віку. Згадаю тут принагідно про свою бабусю: вона була випускницею курсів у Варшаві, де навчали системи Еміля Жака-Далькроза, завдяки чому, роблячи вправи кожного дня, стрункою і здоровою дожила до 92-х років.

У найближчі роки буде дуже запотребуваною праця музикотерапевтів, педагогів музики для людей з особливими потребами. Хотілося б, щоби більше наших випускників працювали у сфері комунікацій у засобах масової інформації, бо те, що розповідають і пишуть про музику журналісти, Боже пожалься!

– Ви, як музикознавець, переосмислюєте всі мистецькі і культурні явища крізь призму своєї професії, тому цікаво, проти яких явищ Ви поставите знак «мінус»?

– Надзвичайно негативним явищем сучасності є профанація культури. Усі жанри, явища в мистецтві при певному професійному якісному рівні мають право на існування. Прикладом може бути, власне, поп-культура, яка повинна існувати як частка суспільно-культурного життя. Ця ланка мистецтва є загальнодоступною і популярною. Проте, це має бути саме культура, а не її повна протилежність. Існує вислів: «диявол криється в деталях», який можна зрозуміти на прикладі цьогорічного Євробачення. Як музикознавець, я не була противником «Диких танців» Руслани, адже це певний художній продукт, який мав свій сенс. Мені подобалося, що серед українців на цьому конкурсі виступав Олександр Пономарьов чи Джамала, яка має чудесний голос, а її пісня – глибоку духовну сутність. Цього року, на жаль, я розчарувалася виступом так званої Maruv, яка отримала найбільшу кількість голосів глядачів і замалим не поїхала представляти Україну в такому далекому не лише від мистецтва, але й просто від нормального людського іміджу, вигляді. Приємним у всій цій історії було лише те, що наше суспільство зберегло рештки здорового глузду і масово повстало проти культурної профанації країни перед світом, тож дана пані не представляла Україну. Це якраз той приклад, який під жодним кутом зору, з будь-якої особистої позиції годі сприйняти як мистецьке явище. Швидше навпаки: у таких проявах мистецтво перестає бути мистецтвом.

– Профанація культури відбувається на різних рівнях і є всезагальною тенденцією сучасності. Тут хотілось би зауважити, що Ваш творчий доробок демонструє неймовірно об’ємну ерудицію, тому цікаво: який Ваш рецепт опанування такої величезної кількості інформації?

– Надія Олександрівна Горюхіна, одна з моїх улюблених педагогів, колись сказала: «Якщо ти хочеш бути порядним професіоналом, будь ласка, пиши кожного дня. Якщо ж немає можливості писати статті чи інші праці – пиши хоч своє ім’я. Сядь і напиши». У цьому вона була цілком права. Знаменитий польський піаніст Ігнаци Падеревський говорив з цього приводу: «Якщо я не займаюся на фортепіано один день, це помічаю тільки я. Якщо я не займаюсь два дні, це помічають критики. Якщо я не займаюсь три дні, це помічає публіка». Якщо ж я не буду писати кожного дня, через тиждень буде набагато важче написати статтю чи будь-який текст.

Із Кшиштофом Пендерецьким

Потрібно усвідомлювати межі своєї працездатності і давати достатньо критичну оцінку своїх можливостей, розуміти в чому полягає твоя «сродна праця». Знайти те русло, де ти можеш розвинутись і не претендувати на те, що є для тебе неприроднім чи в чому не маєш доброї підготовки. Трагедія нашого суспільства полягає у некомпетентності так званих експертів, яка присутня в усіх сферах. Ті люди, які пробують бути експертами в певній сфері, на жаль, мало у ній тямлять. Дуже важливо, все-таки, мати відповідальність перед своєю професією.

Ерудиція – це, мабуть, характеристика натури. Мені завжди все цікаво і часто буває нудно триматись якогось одного визначеного стандарту, так би мовити, засиджуватись на місці. Завжди цікаво рухатися відповідно до вимог часу і зміни критеріїв, увесь час пізнавати нове – саме це дає можливість різностороннього бачення і зросту ерудиції.

– Розвиток особистості є однією з найважливіших засад у становленні людини. На нас впливають не лише отримані знання у сфері хобі чи ті, які необхідні для професійного зростання, але і коло живого спілкування. Чи можете Ви назвати тих, хто вплинув на Ваше становлення як музикознавця?

– Звісно, професійне спілкування не лише впливає на всіх, хто проходить період становлення, але й нерідко визначає їх подальшу фахову долю. Я хочу почати з Ірини Пилипівни Земляної, якій вдячна за безліч речей, а особливо за спонукання до власних відкриттів. Навчання і співпраця зі Стефанією Стефаніївною Павлишин стала для мене переломним моментом у ставленні до музикознавства. Вона забороняла своїм студентам читати радянські підручники, спонукаючи їх читати іноземні монографії і вчити мови. Як видатний педагог, вона мала європейський погляд на сучасну музику. Висловлюю подяку своєму викладачеві Віктору Козлову, який повірив і підтримав мене. Уважаю, що стосунки «педагог-студент» у нас склались ідеально. До кінця життя я буду вдячна своєму науковому керівнику Всеволоду Всеволодовичу Задерацькому, який фактично створив мене як науковця, разом із тим позбавивши певного комплексу неповноцінності, від якого я страждала у шкільні і студентські роки. Він для мене став прикладом і світочем як наукова постать і керівник. Плідне спілкування було із Ніною Олександрівною Герасимовою-Персидською, яка мене консультувала щодо докторської дисертації. Великі стимули до праці я отримала від контакту з Надією Олександрівною Горюхіною. Звичайно, такі колеги як Володимир Флис чи Ярема Якубяк були для мене дуже важливими.

Водночас дуже багато чим завдячую і зарубіжним колегам. Провідний європейський музикознавець, який змусив мене іншими очима подивитись на завдання прикладного музикознавства, – мій багаторічний друг і колега професор Гельмут Льоос, колишній директор Інституту музикознавства Лейпцизького університету. В цьому ж ряду згадується і Гартмут Кронес – один з провідних австрійських музикознавців, що більш як 20 років був директором Інституту музикології Віденського університету, потужний інтелектуал із критичним, навіть іронічним баченням певних проблем, які підштовхують до нестандартного мислення. Дуже близьким і душевним було спілкування з Мєчиславом Томашевським. Багато що пов’язує мене з видатним польським музикознавцем Іреною Понятовською. Це, мабуть, ті провідні особистості, які на мене найбільше вплинули. Однак, маю надзвичайно широке коло спілкування, за що я безмірно вдячна, адже через контакт з незалежно мислячими людьми починаєш інакше пізнавати свою професію і перспективу нашої науки.

– Ви дуже багато працюєте, складається враження що це безперервно. Де і в чому Ви вбачаєте свій релакс?

– Студентам я завжди кажу: ми надто багато часу втрачаємо даремно! Про що ми думаємо, наприклад, коли їдемо у транспорті? Про різні дурниці! Потрібно навчитися думати і вирішувати якісь проблеми під час фізичної праці, коли голова, властиво, вільна. У мене найкращі наукові ідеї чи обдумування різноманітних проблем прекрасно проходить тоді, коли я готую їсти, прасую чи займаюсь іншою хатньою роботою. У першу чергу, я позиціоную себе дружиною, матір’ю і бабусею – це моя головна життєва функція, яка звісно ж не заважає мені обмірковувати наукові теми.

Софія Губайдуліна і Любов Кияновська

Релакс свій знаходжу у різних аспектах. Чесно зізнаюсь, що мені подобається спілкуватись у соціальних мережах, наприклад у facebook, також із задоволенням дивлюся англійські фільми та читаю книжки. Для задоволення можу перечитати свою улюблену письменницю Ольгу Кобилянську, також читаю Оксану Забужко чи книги сучасних авторів. Релакс, на мою думку, не повинен бути бездумним, він може включати в себе різні захоплюючі заняття.

– Цікаво, як саме Ви боретеся із невдачами та критикою на свою адресу?

– Деякі свої тексти, я вважаю не надто вдалими через недопрацювання, там проскочили прикрі неточності, які не роблять мені честі. Для мене це стало уроком, адже не можна собі дозволяти таких помилок.

Але варто пам’ятати, що критику потрібно приймати з певними застереженнями, бо можна, надто уважно до неї прислухаючись, втратити себе і свій шлях. Для мене у критиці є три основні принципи. По-перше, насамперед, врахую критичні зауваження від тієї людини, яка є по-справжньому компетентною у цій сфері. Тому, наприклад, критику з боку Стефанії Павлишин прийму завжди! Не завжди з нею погоджусь і буду, можливо, відстоювати свою думку, проте завжди поважатиму її висловлювання щодо тієї чи іншої моєї праці. Друге. Завжди з великою повагою прийму критику, яка має намір встановити істину і зумовлена суто професійними міркуваннями. Третє. Наукова етика в критичних висловлюваннях є неодмінною умовою. Найгіршим видом критики вважаю зведення особистих рахунків через прискіпування до наукових праць самого супротивника, або що гірше – його дітей або учнів. Такі з’ясування стосунків на псевдонауковій основі зводять нанівець саму шляхетну ідею пізнання істини через зіставлення різних думок, корекцію неточностей чи пошук адекватної форми висловлювання ідеї.

А загалом хочу зауважити, що визнаю право кожного, мати свій погляд на музичні артефакти та їх буття. Людина, якій я висловлю свої критичні міркування, може їх прийняти, або ні, доводити свою правоту, і це ніколи не вплине на наші людські стосунки. Ніхто не має права насаджувати свою думку як істину в останній інстанції.

Любов Кияновська та Віктор Камінський

– У Вас є монографії про українських композиторів. Хто знаходиться у Вашому полі зору на даний час (саме з українських авторів)?

– Звичайно, я би хотіла написати монографію про Віктора Камінського, але питаю себе: «Чи я, як його дружина, зможу дати гострий неупереджений погляд на постать митця, як щодо інших композиторів?». Зловила себе на думці, що мені найважче, мабуть, говорити чи писати будь-який текст про нього. Звісно, я написала ряд статей про творчість Віктора Камінського, але питання про монографію залишається відкритим.

– Ви берете участь у міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах. Які тенденції можна би було нам запозичити від європейських чи й позаєвропейських шкіл? Чим ми відрізняємося від них і що було би позитивним чи негативним у пристосуванні іноземних систем до наших культурних реалій?

– З погляду опанування музичного ремесла радянська та пострадянська системи були вдалими і це беззаперечна правда. Те, що поляки окреслюють точним словом: «warsztat», тобто фундамент даної професії, а радянська і пострадянська система називала «технікою гри», включаючи в це поняття рівень розвитку виконавських навиків, віртуозність, точність відтворення авторського тексту тощо, знаходилося в спеціальних музичних закладах СРСР на дуже високому рівні, оскільки фахівці найвищого класу приносили державі не лише гонор переможців міжнародних конкурсів, але й солідні прибутки від зарубіжних гастролей.

Натомість ніхто особливо не турбувався підготовкою слухачів академічних концертів та оперних вистав. На відміну від цього, у більшості європейських країн набагато вищий рівень загальної музичної культури завдяки музичній і загальній освіті, засобам масової інформації. Там вироблена добре працююча система із забезпечення слухачів – споживачів якісної музичної продукції. Звісно, у них теж існує невдоволення зниженням рівня зацікавленості академічною музикою, надто агресивним поширенням масової культури, але звичка нарікати на погіршення ситуації та ностальгія за прекрасним минулим, мабуть, притаманна людині протягом всього існування цивілізації.

А ось різницю між нами у ставленні до академічної музичної культури я маю нагоду спостерігати на власні очі, і то в багатьох європейських країнах. Наприклад, у провінційному Інсбруку, де приблизно 100 тисяч мешканців (як у нашому Дрогобичі), в «поліфункційному» театрі (тобто в такому, де відбуваються постановки і драматичних вистав, і мюзиклів, і опер), мала нагоду побувати на виставі «Сімона Боканегри» Джузеппе Верді – і зважте, в будній день, навіть не у вихідний. Ця опера ніколи не ставилась на українських сценах, тому для мене як для музикознавця, це була неабияка подія. Зауважу, що квитки в партері театру коштують як пара якісних чобіт (близько 100–120 євро), проте навіть в такий звичайний будній день у театрі був аншлаг! І така вистава – не виняток. У тому ж провінційному місті щороку відбувається найстаріший в Європі Фестиваль Давньої Музики (Innsbrucker Festwochen der Alten Musik), завдяки чому переслухала там і «Повернення Улісса» Клаудіо Монтеверді, і «Germanico in Germania» Нікколо Порпори, і «Didone abbandonata» Саверіо Меркаданте – і кожного разу театр був переповнений. Цей приклад може бути найкращим свідченням, як їх система освіти і культурна традиція виховала для себе публіку. І не просто публіку – людина, яка цінує високе мистецтво, не розмінюється на дешеві вульгарні видовища, здатна буде формувати і відстоювати власну думку, її не просто буде «зазомбувати» примітивними гаслами. Мабуть тому будь-яка тоталітарна система передусім протистоїть високому мистецтву.

Отже, радянська система є доброю для підготовки професійних музикантів, але непридатною для музичного розвитку нації і суспільства. Тут мушу ще раз повторитись, але ця думка, як на мене, надзвичайно важлива, навіть провідна для майбутнього нашої професії. Різниця у функціонуванні західного і українського музикознавства на сучасному етапі полягає перш за все у вимогах в усіх без винятку українських наукових часописах дотримуватися жорсткої бюрократичної моделі у формулюванні тематики і принципах викладу матеріалу.

Західноєвропейські та й позаєвропейські (азійські та американські) наукові дослідження вільні від такого тиску. Жодна стаття в зарубіжних виданнях не має залізобетонної структури, якої мають дотримуватись всі без винятку: актуальність, мета, огляд літератури, об’єкт, предмет, виклад основного матеріалу, висновки. Така структура відгонить казенним радянським штампом, але ми ніяк не можемо від неї відмовитись. Тому, повірте, мені буває легше написати статтю в якийсь іноземний збірник, бо там є можливість викласти свої думки так, як їх інспірує сам матеріал, а не за казенними стандартами.

Друге. Європейці мають науковий ступінь «доктор філософії», який створює широкі можливості для написання дисертацій на будь-які теми, в тому числі спрямованих на міждисциплінарний дискурс: психологія-музикознавство, педагогіка-музикознавство, соціологія-музикознавство тощо. У нас, на жаль, обмежені можливості для написання міждисциплінарних наукових праць, про що теж вже згадувала вище. А власне такий ширший погляд на місце музики в духовному просторі різних епох і суспільств є чи не найкращим антидотом проти схоластичності підходів до музичної культури.

Із Гією Канчелі

І третє. Зараз на музикознавство, як і на інші гуманістичні дисципліни, механічно переноситься вимога публікуватись в окреслених наукових збірках і часописах, що є в переліку реферативних баз Scopus чи Web of science. Вона нав’язується і в деяких сусідніх країнах, наприклад у Польщі, але є зовсім необов’язковою в таких провідних національних музикознавчих школах, як німецька, австрійська чи чеська. І для гуманістів, які передусім дбають про донесення своїх наукових ідей до загалу, які пишуть свої праці заради розвитку гуманітарної сфери, виникає часто парадоксальна ситуація, коли їх вартісні праці не цінують, бо їх немає в часописах даних баз. Мені, наприклад, говорять, що мої публікації в збірках Лейпцігського університету чи Віденської Академії Наук в очах наших надто суворих прихильників-«скопусоманів» нічого не варті, бо вони, бачте, не потрапили у «коло вибраних» часописів з бази Scopus. А ось мій колега – багаторічний директор Інституту музикознавства Лейпцігського університету – прямо назвав таку практику прихованою корупцією, бо ж ці публікації в названих збірках дуже дорого коштують.

Тож передусім головним завданням сучасних музикознавців має стати відділення зерна від полови і турбота про те, щоби їх тексти були інспіровані суто професійними намірами і спрямовані на користь читачів, а не на виконання бюрократичних забаганок.

Розмову вела Любов Назар

Share Button