Людмила Каверіна

1
Share Button

Щороку вже традиційно у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського найкращі студенти-музикознавці отримують премію імені Людмили Каверіної. З цією яскравою людиною пов’язана не лише стипендія, а й цілий період розвитку українського музикознавства та історії Київської консерваторії (нині музичної академії)

z_rihterom

Людмила Каверіна (1931–2003) практично все життя віддала викладанню і науковій роботі у Київській державній консерваторії імені Петра Чайковського. Її шлях як музиканта розпочався ще до війни в музичній десятирічці міста Баку (Азербайджан). А 1943-го, тільки-но Київ звільнили від німецьких окупантів, родина Каверіних переїхала до столиці України, тому що батько Міли Каверіної, інженер-будівельник за фахом, займався відновленням зруйнованих будинків у місті. У Києві дівчина пішла до середньої спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка (навчалася з 1945 до 1949 р.).

До Київської консерваторії Людмила Каверіна вступила одразу на два факультети – фортепіанний та історико-теоретичний, згодом закінчила аспірантуру при кафедрі історії музики. 1953 року вона почала працювати концертмейстером, а з 1962-го стала викладати історію зарубіжної музики, пройшовши шлях від старшого викладача (1965 р.) і доцента (1992 р.) до професора (2001 р.), отримала почесне звання заслуженого діяча мистецтв України (1999 р.).

Наукові інтереси Людмили Костянтинівни охоплювали питання творчості Людвіга ван Бетховена, Ференца Ліста, Ріхарда Ваґнера, Бели Бартока, Ріхарда Штрауса та інших видатних композиторів. Зокрема, у бібліотеці музичної академії донині великий попит мають її методичні розробки – брошури «Нев’януча молодість Бетховена», «Тетралогія “Перстень нібелунгів”», програма курсу історії музики для історико-теоретичного факультету консерваторії, в якому відображені різні етапи розвитку музичного мистецтва (від естетичних поглядів античності й середньовіччя до проявів модернізму в зарубіжній музиці ХХ століття). Цікавій проблемі характеру в оперному жанрі присвячено низку наукових праць, у тому числі монографії «Бетховен. Вагнер. Штраус. Деякі аспекти творчості» та «Основні риси творчості німецьких композиторів ХІХ–ХХ ст.».

Людмила Каверіна була відома і як блискучий лектор. Багато хто з колишніх студентів пам’ятає її доповіді про представників композиторських шкіл Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції ХХ століття, зокрема – цикл публічних виступів, пов’язаних із творчістю Бели Бартока. Вона активно співпрацювала з музичною редакцією Українського радіо, підготувавши цикл передач «Ліричний щоденник композитора», у рамках якого було створено такі чудові програми, як «Гуго Вольф», «Роберт Шуман», «Джузеппе Верді», «Джакомо Пуччіні», «Фелікс Мендельсон», «Музика НДР», «Коментар до симфонії Олів’є Мессіана “Турангаліла”», «Бенджамен Бріттен», «Франческо Маліп’єро» та інші.

Різноманітність тем, багатогранність професійних зацікавлень, щедра обдарованість Людмили Каверіної передалися обом її дітям-близнюкам – Марії та Олександрові Копиленкам, засновникам стипендії, сучасним українським меценатам. Донька Людмили Костянтинівни, заслужений журналіст України Марія Копиленко розповіла про родину і про те, як виникла ідея допомагати молодим перспективним музикознавцям.

– Як вплинула професія матері на ваші з братом творчі долі?

– В нас удома завжди звучала класична музика, і це створювало відповідну атмосферу. Зараз на нашому фортепіано практично ніхто не грає, і нам цього дуже бракує. Я любила, коли мама сідала за інструмент. Пам’ятаю «Liebestraum» Ференца Ліста у її виконанні (це був один з улюблених маминих творів). Але найбільше вона захоплювалася Ріхардом Ваґнером і Ріхардом Штраусом. Хоча вони, ясна річ, досить різні. Вона почала займатися творчістю Ваґнера тоді, коли про неї мало хто писав.

Те, що мама була музикантом, мало велике значення для нас і певним чином вплинуло на наше з братом життя. Тему кандидатської дисертації – «Образ музиканта і музики в англійському романі ХХ століття» – я також обрала під маминим впливом. Без неї я б таку складну тему не осягнула, не розкрила. Багато з того, що стосувалося музики, мені підказувала чи перевіряла мама. Пам’ятаю, як запитувала у неї: чи правильно я розмірковую, чи грамотно викладаю думку з точки зору музичного дослідження…

simya_kopylenkiv

Мій брат за фахом юрист, але музично дуже обдарований (Олександр Любимович Копиленко – доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Академії правових наук України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України. – О. Г.). Мама мріяла, щоб він став диригентом. Те, що наш дім завжди був сповнений музики й мистецтва, було для нас надзвичайно важливо.

– Ви є онуками відомого українського письменника Олександра Копиленка…

– Так, наш дідусь, Олександр Копиленко (1900–1958) – видатний український письменник, один із фундаторів української літератури ХХ століття. Наш батько, Любим Олександрович Копиленко (1932–1999) – теж письменник і перекладач, який чимало зробив для розвитку української культури й мови. Він переклав на українську романи багатьох болгарських письменників – Слава Хрісто Караславова, Александра Карасімеонова, Богоміла Райнова та інших. Коли я почала працювати на радіо ВВС у Лондоні, свої передачі відправляла татові, й він їх редагував, а потім писав мені зауваження стосовно української мови, виправляв навіть вимову й інтонацію (в мене збереглися ці нотатки). Можна сказати, що наша родина вже у третьому поколінні працює на ниві українського слова.

– А які з ваших робіт можна прочитати в друкованому або електронному варіантах?

– Є кілька давніх розвідок, присвячених англійській літературі ХХ століття. А з останніх – книжка «Щоденник журналіста. Українсько-німецькі зв’язки», яка стосується періоду моєї роботи на радіостанції «Німецька хвиля». Мій брат написав багато книжок, у тому числі й про Михайла Грушевського. Він є також автором одного з перших досліджень про Центральну Раду. Книжка «Сто днів Центральної Ради» вийшла друком на початку 1990-х, коли про той період української історії мало хто знав і практично ніхто не говорив. Окрім того, він написав і оприлюднив ряд праць з історії держави і права України першої третини ХХ століття. А зараз займається проблемою кримських татар.

– Як виникла ідея заснувати стипендію імені Людмили Костянтинівни Каверіної?

– Це пов’язано з несподіваною смертю нашої мами. Ми були страшенно пригнічені. І в такому горі мій чоловік, до речі, – лікар за фахом і жодним чином не пов’язаний з музикою, запропонував цю ідею. Мама померла у квітні 2003-го, а першу стипендію було вручено вже у вересні того ж року.

Спочатку ми передавали гроші через бухгалтерію навчального закладу (тобто перераховували кошти до консерваторії, яка потім виплачувала їх студентові-лауреату раз на місяць). Так тривало два чи три роки, а потім ми вирішили, що краще видавати стипендію «акордно», тобто одразу всю. Ректор академії, професор Володимир Рожок подав пропозицію назвати стипендію премією. Може, у цьому і є сенс.

Ми не беремо участі у відборі кандидатів, це прерогатива Ради історико-теоретичного факультету. Лише один раз ми втрутилися, коли на кафедрі історії зарубіжної музики, де працювала Людмила Костянтинівна, вирішили поділити стипендію між двома студентами (тому що не змогли визначитися, хто саме стане лауреатом).

Другим нашим обов’язковим організаторським принципом є вимога, щоб стипендія не перетворилася на допомогу малозабезпеченим, – вона має присуджуватися саме за академічні досягнення, талант, бути заохоченням для найкращих студентів історико-теоретичного факультету академії.

Якщо пригадати всіх лауреатів стипендії імені Людмили Каверіної за майже десять років її існування (зокрема, Тетяну Панько, Олександру Виставкіну, Віру Даньшину, Жанну Зубко, Людмилу Путятицьку та ін.), то кожен відзначився у навчанні, перемагав на всеукраїнських конкурсах наукових робіт, брав участь у студентських конференціях. Місія лауреата – гідно нести ім’я всебічно ерудованого і талановитого музиканта – Людмили Костянтинівни Каверіної…

…Її власні діти не стали музикантами, але, можливо, справа за онуками – синами Олександра Любимовича, школярами Любимом і Григорієм, які навчаються музиці. Як данина пам’яті бабусі – кожен рік хтось із них обов’язково присутній на церемонії вручення стипендії.

Ольга ГУРКОВА

На фото:

Людмила Каверіна

Святослав Ріхтер і учні 10 класу Київської музичної десятирічки. Друга праворуч – Людмила Каверіна

У родинному колі. Людмила Каверіна, її чоловік – Любим Копиленко та діти – Олександр і Марія Копиленки

Друковану версію статті читайте: Ольга Гуркова. Животворна присутність // Музика. – 2012. – № 5. – С. 30–31.

Share Button