«Мила, лагідна, зворушлива Олено Іванівно!..»

66
Share Button

Починаючи чергову розповідь із циклу нарисів про життя та справи жительки Чернігова Олени Іванівни Александрової, замислююсь: про що саме сьогодні розповісти? Адже за 4 роки матеріалу зібрано багато, вистачило б для невеликої книги!

«Милая, добрая, трогательная Елена Ивановна», «Дорогая и многоуважаемая Елена Ивановна!» і навіть «Уважаемая товарищ Александрова» – так по-різному, але завжди з великою шаною і повагою зверталися до неї її непересічні кореспонденти: композитор Рейнгольд Глієр та його донька Ніна, директор музею Олександра Скрябіна у Москві Тетяна Шаборкіна, професор Київської консерваторії, відомий віолончеліст Стефан Вільконський, завідувачка фондами архіву Ленінградського інституту театру, музики й кіно Лариса Кутателадзе, директор Державного центрального музею музичної культури імені Михайла Глинки Катерина Алексєєва, професор теоретичного факультету Московскої консерваторії Дмитро Рогаль-Левицький, композитор-пісняр Михайло Черняк, професор філології Київського університету Семен Лавров, викладач англійської мови Московського педагогічного інституту імені Надії Крупской Тетяна Левицька, заступник редактора журналу «Новий світ» Ігор Сац та багато інших…

Олена Іванівна Александрова. 1960 р.

Усе життя Олени Іванівни Александрової – яскравий приклад надзвичайного ентузіазму, відданості та вірності справі збереження пам’яток музичної культури, і разом із цим – пам’яті про минуле взагалі, те минуле в якому музика була невідокремленою частиною буття. За своє довге життя Олені Іванівні вдалося зібрати і, найважливіше, – пронести крізь буремні роки у наш час унікальний архів нот, книг, документів, епістолярію про музичне життя Чернігова, Києва та Москви початку – середини ХХ століття. Основний масив архіву складають документи та нотна бібліотека професора Євгена Васильовича Богословського. Цій величний постаті музичного світу початку ХХ століття Олена Іванівна приділяє найбільшу увагу: у повоєнні часи вона докладає чимало зусиль для публікацій наукового доробку вченого. На жаль, цю мрію не вдалося втілити у життя – наприкінці 1950-х – початку 1960-х праці Богословського були визнані «морально застарілими». У 1962–63 роках Олена Іванівна намагається опублікувати хоча б спогади сучасників про Богословського. Дослідниця мріє викласти свої особисті враження від спілкування з митцем – адже вони були знайомі упродовж десятиліть, ще з часів навчання Олени Іванівни у Московському Олександрівському інституті. Але часи несприятливі й для друку мемуарів: Богословський мав дворянське походження, його життя та діяльність дореволюційної доби «відповідні» (завдячуючи матеріалам архіву Олени Іванівни відомий факт особистого виступу Євгена Богословського перед представниками правлячої династії).

Саме у цей час рідшає «група підтримки» Олени Іванівни – один за одним відходять у вічність Рейнгольд Глієр, Дмитро Рогаль-Левицький, Стефан Вільконський, Пилип Козицький… Але залишається молодь, улюблені учні Євгена Богословського «чернігівських часів»: Михайло Черняк, Віра Володимирська, Любов Голяко та Віра Гурко. «Великолепная четверка» завжди на зв’язку, до того ж учні Богословського пов’язали своє життя із музикою: обидві Віри викладають у Чернігівській музичний школі, Любов Голяко – у Москві та Києві, Михайло Черняк – у Москві. Вони – «очі, вуха та руки» Олени Іванівни, допомагають зав’язувати нові знайомства із співробітниками архівів, молодими музикознавцями, завідуючими музичними видавництвами; знаходять необхідні адреси. Наприклад, із професором Московської консерваторії, знаним музикознавцем Олексієм Кандинським. Олексію Івановичу доручено важливе завдання – підготувати до 100-річчя консерваторії збірку спогадів про навчальний заклад, із переліком викладачів, відомих вихованців тощо. Без сумніву, імені Євгена Васильвича Богословського у цьому досить величезному списку не передбачалося – і це добре розуміє Олена Іванівна. Тому заздалегідь починає листування з професором Кандинським із цього приводу. Як наслідок – ім’я Євгена Богословського з’являється у збірнику, а Олена Іванівна отримує на згадку виданий у 1966 році двотомник.

Цікавий контакт відбувається у Олени Іванівни із вдовою відомого діяча музичного мистецтва, доктора мистецтвознавства Олександра В’ячеславовича Оссовського Олександрою Георгіївною, яка мешкає у Ленінграді. Вочевидь через музей музичної культури імені Михайла Глинки вона отримує адресу Олександри Георгіївни і пише листа. Питання єдине: чи зустрічається ім’я Євгена Васильовича Богословського у листах, спогадах, чи хоча б у приватних нарисах вченого? Богословський та Оссовський належали до одного покоління, окрім того, їхні творчі шляхи не раз перетиналися у дореволюційні часи – Олександр В’ячеславович був одним із організаторів журналу «Музыкальный современник», а також його головним редактором. Збереглася відповідь від Олександри Георгіївни, датована 3 січня 1960 року: «Многоуважаемая Елена Ивановна! Архив мужа у меня, я работаю над ним. Письма я сдала в архив института театра, музыки и кино на Моховой, 5. В письмах ничего о Е.В. Богословском не попадается. У меня нет времени и возможности дать Вам ознакомиться с архивом мужа. Извините меня – это все не так просто». Тому згодом Олена Іванівна самотужки вирушить до Ленінграда, відвідає архів і проведе власне дослідження. У 1975 році на згаданому листі Олександри Оссовської з’явиться її допис олівцем: «Письмо Оссовскогого к Е. В. Богословскому в институте имеется». Для подальших пошуків у цій установі Олені Іванівні стане в нагоді завідувачка фондами Лариса Михайлівна Кутателадзе. Дружні стосунки обидві дами пронесуть через усе життя…

Нотатка до енциклопедії

17 грудня 1962 року у Москві помирає музикознавець Дмитро Рогаль-Левицький. Олена Іванівна у відчаї: вони навіть не встигли особисто познайомитися, хоча листувалися упродовж майже п’яти років, підтримували одне одного. Олена Іванівна надіслала лист-співчуття дружині Ользі Дурасовій і отримала відповідь. Поступово зав’язується листування, до якого долучається й рідна сестра Дмитра Романовича – Тетяна Левицька, викладач англійської мови Московського педагогічного інституту. Ось який зворушливий лист від неї, датований 17 грудня1964 року, зберігся в архіві Олени Іванівни: «Дорогая Елена Ивановна! Сегодня для нас очень тяжелый и печальный день. Я с утра поехала на Введенские горы. Ольга Николаевна была там вчера со своей сестрой и все убрали, поставили маленькую елочку и уложили все зеленью и цветами. А я сегодня привезла букет крупных белых цикламенов, и когда уходила, стали слетаться птички. Ольга Николаевна посыпала им корм – и стало проглядывать голубое небо, которое мы теперь не видим неделями. После я поехала к Ольге Николаевне, и мы тихо побыли вместе, а когда я вернулась домой, меня застало Ваше письмо. Как отрадно было получить его в этот день! Вы так искренне и горячо относитесь к памяти Дмитрия Романовича! Спасибо Вам за него и за Вашу добрую мысль – собрать подписи и написать на радио, чтобы они исполнили транскрипции брата! Георгий Конюс после «Скрябиниады» сказал, что она как бриллиант среди булыжников… Это действительно верно, и Маркевич – прекрасный дирижер. Поздравляю Вас с наступающим Новым годом и желаю от всей души бодрости и здоровья. Искренне преданная Вам Татьяна».

На цікаву згадку про радіо хотілося б звернути увагу читача. Наше старше покоління добре пам’ятає радіоточки, які були у кожній оселі, на кожному підприємстві; без радіомовлення взагалі неможливо собі уявити життя тогочасного суспільства. «По многочисленным заявкам трудящихся» передавали типові твори комсомольсько-юнацького напряму та народні пісні. І я уявляю собі інтелігентну, «старого виховання» бабусю, яка прямувала від будинку до будинку й збирала ті підписи серед знайомих і незнайомих – адже їх треба було мати чимало! Чи усі підписувачі уявляли собі що таке «транскрипція фортепіанних творів у перекладі для великого симфонічного оркестру»? Певне, що ні. А тому, не маю сумніву, що Олена Іванівна терпляче й зрозуміло пояснювала. Сподіваюся, що трансляція транскрипцій Дмитра Рогаль-Левицького таки відбулася!

Але Олена Іванівна планує далі – вона хоче організувати вечір у філармонії, де б великий симфонічний оркестр виконав уже згадані транскрипції Рогаль-Левицького. З цього приводу збереглося її листування з професором Московської консерваторії Євгеном Макаровим, який очолює кафедру оркестрування замість померлого Дмитра Романовича. Олена Іванівна дізнається де дістати партитури транскрипцій й отримує відповідні рекомендації. Те, що такий концерт, на диво, відбувся, дізнаємося з пізнішого листа Ольги Миколаївни Дурасової, яка відчайдушно дякує Олені Іванівні за цей надзвичайний вчинок і за надісланий текст доповіді про життя і творчість Дмитра Рогаль-Левицького – її Олена Іванівна зачитала зі сцени.

Семен Лавров

Наприкінці 1965 року з новою силою спалахує надія опублікувати спогади про Євгена Богословського: вона знайомиться і починає листування із професором Київського державного університету Семеном Лавровим. Цікавий факт, Євген Богословський і Семен Лавров були добрими знайомими і навіть одного разу брали участь… у відкритті Ленінського куточка! У Російському державному архіві літератури і мистецтв у Москві збереглося з два десятки листів від С.Г. Лаврова до Олени Іванівни, датованих 1965–1978 роками, й жодного у відповідь.

Як філолог, дослідник життя і творчого доробку письменника Михайла Коцюбинського, Семен Григорович, до слова, також уродженець Чернігівщини, має добрі зв’язки у видавництвах, зокрема, у «Мистецтві». Справа рухається швидко – вже є попередня домовленість, що «Спогади» в літературній редакції Лаврова мають шанси побачити світ уже наступного 1966 року. Зі свого боку Семен Григорович цікавиться матеріалами щодо творчого та дружнього спілкування родин Богословських і Коцюбинських, мовляв, це надало б майбутньому матеріалу більшої актуальності. Додам, що таки вдалося знайти листи від Олени Іванівни до свого київського адресата разом із копіями листів від Лаврова до неї. Добірка цих листів є найбільшою в особистому фонді Семена Лаврова у київському ЦДАМЛМ України.

У додатку до одного з листів до професора знаходимо цікавий документ – «Программа торжественного вечера 15 июня 1925 года». Тобто про куток! Але для чого на цьому заході знадобився відомий музикант і музикознавець? Отже: «Часть 1. Основные проблемы марксизма-ленинизма: приветствие по случаю открытия Ленуголка. Читает Лавров С.Г. Часть 2. «Трагедия – драма – этюд. 1 ч. Исполняет Курский» (якийсь новий жанр, що його надихнула революція). Часть 3. Концерт. Трио – Богословский Е.В, Айзенштадт А., Айзенштадт Г.» Далі, у концертній частині – «куплетисты», «комические рассказы Флоринского», східний танок, «куплеты на современные темы Эдуарда Рассказова. У рояля – Гордецкий, Давыдов, конферансьє – Базманов (?) и Цветков. Ответственный организатор вечера Ленуголка – Гребен. Копия с копии», підпис – «Недашковский В.Г., верно».

Наприкінці 1965 року з’ясовується, що у текст спогадів треба вносити правки і погоджувати їх з автором. Семен Лавров надсилає Олені Іванівні листа, в якому наголошує, що її приїзд прискорив би видання спогадів. І Олена Іванівна, хтозна якими шляхами – в хуртовину й несамовитий мороз таки приїздить до Києва. За кілька днів по тому: «Получил я Вашу телеграмму и обрадовался – значит Вы благополучно добрались домой! А я ужасно беспокоился! Мне сказали, что дорогу на Чернигов так занесло снегом, что по пути застревали машины. Вообще говоря – Вы молодчина! В такие годы, с Вашим здоровьем и в такую погоду тронуться в путь – есть настоящий подвиг! Не могу не преклоняться Вашим жертвенным отношением к памяти Е.В. Богословского, и я уверен, что мы сделаем все, чтобы имя этого одаренного музыканта и замечательного человека не было предано забвению».

Фото Євгена Богословського з архіву Семен Лаврова

«Спогади» не були надруковані… В останню мить Олена Іванівна з невідомих причин їх вилучила… Але це не завадило продовженню дружніх стосунків. Олена Іванівна пише Лаврову навіть у Таджикистан, куди його на кілька років направляють викладати у педінституті міста Куляб. Потім листування на деякий час завмирає, але у 1977 році відновлюється. Цікавлячись справами Олени Іванівни, якій того року виповнилося 90, Семен Григорович отримує відповідь, що майже закінчено спогади про концертне життя дореволюційного Чернігова. Серед іншого Олена Іванівна дуже добре орієнтується у сучасних видавницьких реаліях і запитує чи можливо, наприклад, залучити письменника Миколу Бажана до спогадів про Євгена Богословського у новітній редакції.

У 1970-ті таки вдається багато зробити на шляху відродження пам’яті видатного музиканта і музикознавця: з нагоди 100-річчя від дня його народження проведено величезну наукову конференцію у музеї-архіві імені Михайла Глинки, два пам’ятних вечора проведено у Чернігові, у газеті «Деснянська правда» розміщено низку публікацій, велика стаття Недашківського надрукована у журналі «Музика». Кілька рядків про життя і творчість Євгена Богословського дало видання «Музичний словник» під редакцією Левка Ревуцького.

Вже майже 40 років немає поруч із нами Олени Іванівни, але у прямому сенсі «справа її живе», хвилює й цікавить наступні покоління любителів музики. І я впевнена – нові відкриття ще попереду: Олена Іванівна залишила нам достатньо закладинок у книзі свого життя…

Олена МАЛИШКО

Фото надані автором статті

Share Button