Наталія Степаняк – молода талановита оперна співачка, переможниця Міжнародного конкурсу оперних співаків імені Яна Кіпури, фіналістка світового конкурсу оперних співаків «Competizione dell`Opera», також переможниця вокального конкурсу «Молоді таланти» фонду Володимира Співакова (Москва, 2008 рік).

Влітку 2016-го Наталія була учасницею літньої академії Віденської філармонії і виконувала партію Деспіни у постановці опери Вольфганга Амадея Моцарта «Так чинять усі». Успішним був дебют української солістки на сценах віденського Концертхаус, Музікферайн Граца, Брукнерхаус Лінца і Одеон-театру в Зальцбурзі (Австрія).

Упродовж 2015–2016 років Наталія Степаняк була солісткою у Джунгль-театрі й Моцартхаусі у Відні, де виконувала партію Віолети в опері «Травіата» Джузеппе Верді (версія для дітей і молоді) та партію Папагени в опері «Чарівна флейта» Моцарта. Поряд з іншими виступами на сценах оперних театрів Австрії, Німеччини, Італії, Болгарії, Наталія Степаняк дає багато сольних концертів, співпрацює з різними оркестрами на відомих концертних майданчиках Європи.

Співачка здійснила власний проєкт «Перевтілення» на сцені Львівської філармонії, у якому виступила не лише як солістка, а й режисер-постановник, ініціатор і арт-директорка. Також брала участь у проєктах «Вечір оперети» у супроводі австрійського молодіжного оркестру «Con Fuoco» та матіне Ротарі клубу в замку Гуніяді (Австрія) з оркестром Літньої академії Віденської філармонії.

Віднедавна мисткиня співпрацює із симфонічним оркестром INSO-Lviv. Цьогоріч виступала з солістом Львівської національної опери імені Соломії Крушельницької Петром Радейком. У супроводі оркестру INSO-Lviv прозвучала музика Бродвею: фрагменти з мюзиклів «Привид опери», «Кішки» Ендрю Ллойда Веббера, «Не плач за мною, Аргентина» Джорджа Гершвіна з фільму «Американець у Парижі», «Вестсайдська історія» Леонарда Бернстайна, «Знедолені» Джона Вільямса з фільму «Далеко-далеко» тощо.

На даний момент, Наталія Степаняк – солістка Одеськоі національної опери, співзасновниця й керівниця першого в Україні проєкту підтримки молодих оперних вокалістів Coloratura Opera Lab.

Сьогодні ми з нею поговоримо.

– Коли виникла ідея вступати до Віденського університету музики і виконавського мистецтва (Universität für Musik und darstellende Kunst Wien)? Які навики потрібні, щоб пройти конкурсний відбір?

– Знаєте, я не планувала їхати до Відня. Усе почалося з сумної новини: коли я була студенткою ІІІ курсу ЛНМА імені Миколи Лисенка, трагічно загинув в автокатастрофі професор Ігор Кушплер. Після його смерті перспективи подальшого навчання у Львові я не бачила. За життя професор радив мені продовжувати освіту за кордоном. Але після його смерті у мене зникло бажання робити музичну кар’єру. Я відчула потребу паузи. Від моменту, коли Ігоря Федоровича не стало (березень) аж до вересня я не співала взагалі, та, дякуючи моїм батькам, їхній підтримці, змогла знайти сили повернутись до музики.

Я часто виступала у Варшаві, тому розмірковувала над тим, аби вчитись у Польщі. Тоді й вирішила поїхати на консультацію до викладача, з яким познайомилася під час одного з конкурсів. Прослухавши мене, той порадив далі розвиватися у вокальній сфері, але також повідомив, що полишає педагогіку і спрямував до Відня.

Ми подали документи буквально в останній день прийому. Через два тижні на вступному іспиті, у якому брало участь 120 абітурієнтів, потрібно було виконувати складну програму. Я не знала німецької, не розуміла різниці між стилями і як їх відтворювати голосом. У мене була єдина мета – навчитися співати.

Для вступного іспиту я чомусь обрала арію Паміни (ніколи не беріть її на прослуховування!). Через 2-3 тижні прийшло запрошення на навчання. Пізніше я дізналася, що взяли лише вісім чоловік. Якими навиками потрібно володіти для вступу, я зрозуміла тільки під час занять. Вокаліст має знати який в нього тип голосу, володіти хоча б однією іноземною мовою, не нехтувати музичною літературою і ретельно займатися з професійними коучами, тренувати вимову.

– Ви згадували про відомого професора Ігоря Кушплера. Як проходили уроки в його класі?

– Насправді я все життя захоплювалася вокалом і на певний період мені було достатньо бандури, – ніколи не подобалась опера. Однак уже тоді добре працював таргетинг реклами, бо мені фейсбук підтягнув запис із Зальцбурзького фестивалю – постановку «Травіати». На мене вистава так сильно вплинула, що я не могла дві години заспокоїтись. Відтоді я закохалась у цей жанр і за порадою однокурсниці пішла до професора Кушплера.

Навчання у його класі відбувалося за європейським зразком. На заняттях були присутні всі студенти. Ігор Федорович пояснював, що ми повинні вчитися один в одного, а не вважати себе конкурентами. Важливою складовою були концерти, в яких брали участь не лише всі учні, а й сам професор. Це були найкращі дні мого життя.

– Чим відрізняється викладання у Львівській музичній академії і Віденському університеті музики?

– Не можу стверджувати, що у Відні й Львові специфіка геть різна. Відмінність, яку я б озвучила: у Відні з вихованцем працює не лише основний викладач (це – техніка), а й коуч-піаніст (стиль), вокальний коуч (вимова) і режисер (сценічне втілення). Тобто тебе одну створюють чотири людини. Окрім того, в Європі є дуже багато майстер-класів.

– Ви були учасницею багатьох конкурсів і фестивалів, що вимагає великих затрат часу та щоденної роботи над собою. Як розвивати вокальну витривалість?

– Вона виробляється, коли вокаліст співає технічно правильно. Інакше пошкоджуються м’язи й ти можеш протриматися максимум день. У мене була така проблема, і коли я її усвідомила, то почала працювати з викладачем, аби навчитися керувати голосом.

– У Європі ви не лише вдосконалювали майстерність, а й оволодівали навиками менеджменту…

– Я взагалі не розумію чому основ менеджменту не навчають в Україні. Коли я вступала до консерваторії, то не знала як правильно вдягнутись на прослуховування, скласти резюме, вести сторінку в соцмережах, писати офіційні листи, правильно себе подати. З розвитком інтернету, ця інформація стала доступнішою.

– Ви виступали на сценах Австрії, Німеччини, Італії, Болгарії та України. Які риси допомогли вам стати солісткою відомих оперних театрів?

– На противагу думці, що мені все давалося легко й одразу, скажу, що не вважаю себе геніальною. Я розуміла, що повинна стати кращою версією самої себе. Ніколи не була схожа на інших і, можливо, комусь через це не подобалась. Не йшла за канонами, хотіла завжди більшого. Мій професор дуже влучно висловився, на мою думку: «Якщо ти прийдеш і скажеш, що ти класна, – іди на пенсію». Зараз я продовжую проходити свій квест, йду до мети. Хочу залишити якусь власну «крапельку» в оперному мистецтві.

– Ви були солісткою Джунгль-театру у Відні. Розкажіть про цей досвід.

– Я брала участь лише в одній програмі за кордоном – оперної студії при Віденському театрі. Оперні студії там трохи відрізняються від наших – вони діляться на два типи: оперна студія при консерваторії (щось на кшталт нашої) і студія при оперному театрі, яка є проміжним етапом між консерваторією і власне театром. Я вважаю, що в Україні слід відкривати студії при театрах, бо «кожна школа має виховувати собі подібних».

– Рік тому ви створили перший в Україні проєкт Coloratura Opera Lab. Як усе починалося?

– Оскільки у нас в країні не існує перехідної ланки – оперної студії – нашу освіту не можна називати завершеною. Ми не є готовими співаками, тому більшість перспективних вокалістів продовжує вчитися за кордоном і залишається там працювати. З цієї причини ми втрачаємо багато хороших кадрів. Я за те, щоби на території держави ми мали всі умови для творчої реалізації. Саме на цій основі й виникла ідея створення Coloratura Opera Lab. За перший рік проєкту нам вдалося зробити більше, ніж ми сподівалися. Під час карантину ми продовжили навчання онлайн. У подальшому хочемо створювати робочі місця та забезпечувати ними молодь. Починаємо відновлювати постановку опери Вольфганга Амадея Моцарта «Так чинять усі».

– Опера – це театр, а не лише голос, а голос – продовження думки і емоції. Що для вас найважливіше в опері?

– Ми мусимо розуміти те, що опери писали переважно у XVIII–XX століттях для публіки того часу. Зараз, у сучасному світі, тематика та музика опери є актуальною, але сценографія – не завжди, її потрібно модернізовувати. Маю на увазі застосування у постановках технічних ефектів у відповідності з сучасними можливостями. Інша проблема – акторська гра вокалістів. Я не прихильниця статичності. На мою думку, співак повинен проживати кожну історію до кінчиків пальців. До прикладу, Марія Каллас з екранів дивилась так, що тебе всередині стискало, і їй не потрібно було більше нічого робити, щоб зацікавити глядача. Звісно, головне завдання вокаліста на сцені – якість звука, на який не повинен впливати жоден режисерський задум, але не менш важливою є енергетика. Якщо говорити про виконавську техніку, то я рівняюсь на Маріанну Девільйо, Ренату Скотто, Марію Каллас.

– Рік тому в Одеській опері відбулася прем’єра вистави «Травіата» Джузеппе Верді (режисер Євген Лавренчук), номінованої цьогоріч на Шевченківську премію. Ви виконували партію Віолетти. Чи були вокальні й сценічні складнощі?

– Звичайно. Я розкажу про один випадок. Це сталося у фіналі третьої дії. Я перебувала на висоті приблизно двох метрів над сценою й переді мною була чорна тканина, яка надувалася та рухалася. Через технічну проблему тканина піднялась зависоко. Я не бачила диригента і не могла нічого вдіяти. Намагалась привернути до себе увагу, б’ючи рукою об тканину, але цього ніхто не помічав. Я запанікувала, бо акт іде близько тридцяти хвилин. Хоча було надзвичайно страшно, цей випадок мене навчив абстрагуватись від зовнішнього і повністю сконцентруватися на внутрішньому відчутті.

Щодо вистави, то вона надзвичайно крута й на жодну не схожа. Вся вистава – це сон, тобто те, що відбувається в голові головної героїні. Віолетта вже померла. Мені дуже подобається сам задум. Я розумію, що наші оперні театри ще не цілком готові до таких постановок. Щоб змонтувати конструкції між діями, антракт тривав близько години. Але слід розуміти: щоразу постановки стають тільки кращими. Основне – вона гідна того, щоб змінити свідомість людей.

Розмову вела Марія ТАРАС