«Нехай я заплачу…»

1
Share Button

Про Симфонію-реквієм Богдани Фроляк «Праведная душе» на вірші Тараса Шевченка

Найближчими днями всіх небайдужих очікує розв’язання щорічної культурної інтриги: стануть відомі імена лауреатів чергової Національної премії імені Тараса Шевченка – найпочеснішої з існуючих в Україні державних мистецьких нагород, ознаки творчих звершень найвищої проби. Принаймні, так повинно бути, і новий Комітет із присудження премії над цим послідовно працює. Серед номінантів в об’єднаній категорії «Музичне та концертно-виконавське мистецтво» представлені твори Богдани Фроляк, написані на шевченківські тексти: Симфонія-реквієм «Праведная душе», хоровий цикл «Цвіт» і камерно-вокальний твір «Присниться сон мені». На думку багатьох фахівців (колег-композиторів, критиків, виконавців) і не-фахівців (численної аудиторії прихильників), ці твори, як і музика Богдани в цілому, беззаперечно заслуговують на підтримку й визнання – адже вони «справжні», у них бринить живе слово поета і б’ється його змучене серце…

Богдана Фроляк

Богдана Фроляк – особлива постать в українському музичному світі. Скажу навіть більше – вона одна з його дорогоцінних окрас: тендітна жінка з ахматівським профілем і тихим голосом, скромною вдачею і неактуальною сьогодні стриманою манерою поведінки. Та, попри це, Богдану неможливо не помітити й не запам’ятати, – її саму та чудову музику, під час звучання якої, здається, випромінюється м’яке сяйво, а відлуння залишає по собі ледь не фізичний слід тепла. Не думаю, що це мої вигадки, адже сама композиторка в інтерв’ю виданню «Збруч», записаному Софією Івановою у жовтні 2015 року, відверто говорить наступне: «Мистецтво, на мій погляд, особливо музика, має залишати відчуття світла, катарсису. Я дуже хочу, аби моя творчість була насправді світлою». Можливо, це і є на сьогодні головна творча установка Богдани: поширювати емоційне світло й завдяки цьому підживлювати очевидно втомлений, навіть виснажений художній простір «потрібною» енергією.

Авторка таких слів, як на мене, – найкращий кандидат на отримання премії, котра для нас важить не менше «Нобеля», «Оскара», «Пулітцера» чи «Букера». Вона однозначно талановита, з підкреслено українським корінням, блискуче володіє професією, має тонкий художній смак, і до того ж, іще доволі молода, а відтак її голос уособлює активну частину суспільства, за якою – майбутнє. Видається, що в постаті Богдани Фроляк як номінантки багато символічного, насамперед щодо поезії Шевченка.

У кожного з митців – свій шлях до неї: для одних магістральний, для інших – спонтанний, ті обирають його свідомо й «планово», а інші ніби натрапляють на нього зненацька, і в цьому часом постає своєрідна українська містика. Богдана Фроляк і тут вирізняється органічністю художньої поведінки. Спочатку в її творчій практиці склався великий шевченківський виконавський проект, ініційований співачкою Наталкою Половинкою. Згодом це обернулося на масштабний хоровий цикл «Цвіт», і на якийсь час шевченківська тема здавалася вичерпаною. Однак далі спрацював зовнішній чинник − наближення 200-річного ювілею поета і відповідна пропозиція «приєднатися» до події від Володимира Сивохіпа, директора Львівської обласної філармонії. Так з’явилася «Праведная душе», Симфонія-реквієм для хору, солістів і оркестру, написання якої припало на страшні місяці Майдану і подальших трагічних подій.

Із-поміж представлених на розгляд Шевченківського комітету творів Богдани Фроляк саме «Праведная душе» заслуговує на першочергоу увагу (що зовсім не применшує значення решти композицій). Попри те, що це зовсім новий опус (2014 р.), уже сьогодні зрозуміло, що він продовжує визначний ряд, де попереду стоять художньо-монументальні хори Бориса Лятошинського, безцінні авторською ліричною інтонацією твори Валентина Сильвестрова, нещодавні вибухово-драматичні «Страсті за Тарасом» Євгена Станковича. А ще – десятки інших достойних зразків музичної Шевченкіани. Здавалося би, важко щось додати, віднайти оригінальний шлях інтерпретації, досягти нового художнього бачення. Однак Богдані Фроляк це вдалося, бо вона на те заслужила своєю щирістю і глибиною, професійною і душевною відповідальністю, а надто чистотою творчих мотивацій.

Солістка – Наталія Половинка

Спеціальні стилістичні характеристики на адресу Богдани Фроляк – виняткова якість тематизму, щільність інтонаційної інтеграції типового й особистісного, мелодична наповненість образів, точність гармонічного ряду, належна фактурна підтримка тематичних ліній, бездоганний баланс виконавських сил, − свідчать передусім про високу композиторську культуру, але, як завжди, не дають бажаного «ефекту присутності» реальної музики. Щоб його досягти, потрібно просто послухати Симфонію, дозволити собі розчинитися у звуках, і тоді, можливо, з вами трапиться рідкісне: ви зможете заплакати слідом за Шевченком, відчути, як являється у рядках нотного тексту його дійсно праведная душа, а за нею проглядають наші часи і ми – сьогоднішні…

Уже з перших тактів Симфонія-реквієм ламає звичні слухацькі упередження, особливо ті, що зумовлені академічним досвідом й приправлені часткою фахового снобізму. Звучання вступних фраз, у яких угадуються алюзії до моцартівського Реквієму, формує те радісне відчуття, котре зберігається до кінця, – відчуття єдино вірної інтонації, щемної й зосередженої, одночасно експресивної і сповідальної. Здається, Богдана писала в тому стані, у якому перебувають під час роботи іконописці, – очищенння від усього суєтного. В результаті слідом за Шевченком ви самі відкриваєтеся стражданням і молитвам, вас розриває між пеклом і раєм, вам хочеться плакати від горя й посміхатись від щастя – одним словом, вас «накриває» катарсис, власноруч створений Богданою Фроляк за допомогою виконавців – і не тільки… У загаданому інтерв’ю композиторка не раз зізнається: «Твір створювався так, ніби не мною. Маю відчуття, що це був саме той випадок, коли твоєю рукою Хтось водить». Зазвичай ми розуміємо, хто саме цей Хтось, але в даному разі хочеться думати, що поруч був власне поет, точніше, його душа.

Легким, «не натужним» виявляється дихання форми Симфонії-реквієму – виконання триває цілу годину. У продовження улюбленого шевченківського прийому композиторка вільно переходить від одного художнього розміру до іншого, часто міняє ритмічні формули, образні плани, лексичні малюнки, тим самим досягаючи потрібного драматургічного об’єму. У підйомах і спусках мелодичних хвиль, чистоті багатошарових гармоній, делікатності поводження із народними компонентами музичної тканини (такими, як кант «Єсть на світі доля») дається взнаки справжнє, непідробне натхнення. Кілька разів упродовж звучання твору притаманне стилю Богдани світіння стає «буквальним», наприклад, коли епізоди «Зоря моя вечірняя» і «Садок вишневий» розгортаються у розкішні «золотаві» хорові пейзажі.

Багато чого хочеться сказати про Симфонію-реквієм «Праведная душе», тягне навіть усупереч професійному канону описати її потактово аж до ностальгічного фінального «Заповіту», в якому знімається звичний «пафос промовляння». Однак, на щастя тих, хто читає цей текст, я утримаюсь… Не змовчу тільки про тиху кульмінацію твору (так її визначає авторка, та й неможливо це відчути інакше) – фрагмент «Нехай я заплачу, нехай свою Україну ще раз побачу», доручений сольному чоловічому голосу в супроводі оркестру. Тихі, вимовлені ніби «з комком у горлі», вокальні фрази-прощання супроводжуються закарбованими в серці опаданнями флейт, які «плачуть і ридають», стікають по зачорнілих сажею щитах і змішуються зі струйками крові, що тече й тече прекрасними обличчями…», − у вічність, синє море, до Шевченка і Бога.

Олена КОРЧОВА

Фото надані Богданою Фроляк

Share Button