Пендерецький і Скорик – титани століття

348
Share Button

Світова музична культура цьогоріч втратила двох велетнів сучасності: три місяці розділяють кончину геніального поляка Кшиштофа Пендерецького та геніального українця Мирослава Скорика. За життя земного вони були колегами-друзями, залишивши нам й усім прийдешнім поколінням свою вічну Музику.

У 2014-му Лесі Олійник пощастило спілкуватися з обома маестро. In Memoria видатних музикантів публікуємо варіант її інтерв’ю, що вийшло тоді в газеті «День»

У грудні того року у Львові відбувався ІІІ Міжнародний фестиваль пам’яті визначного польського піаніста, диригента, композитора, державного діяча Ігнація Падеревського. Тоді центральною подією фестивалю став творчий вечір Мирослава Скорика і Кшиштофа Пендерецького. На сцені Львівської опери вони диригували своїми творами. Під орудою Мирослава Скорика оркестр «INSO-Львів», солісти Андрій Бєлов і Валентина Пришляк виконали Дев’ятий скрипковий концерт та прем’єру Концерту для альта. Симфонічно-хорова фреска Кшиштофа Пендерецького «Credo» під керуванням автора звучала в інтерпретації того ж оркестру, Національної заслуженої академічної капели України «Думка», дитячого хору «Радуниця» та польських солістів-співаків. Наступного дня відбулась заздалегідь обумовлена зустріч і розмова, що вразила інтелігентністю й аристократичною простотою спілкування.

– Пане Пендерецький, відомо, що ваша родина і ваші дитячі роки пов’язані з Україною, зі Львовом. Після понад півстолітньої перерви ви знову побували в нашій країні – у перші ж роки її незалежності і вже всесвітньо відомим композитором. Це була зустріч із колегами у Львові 1995 року, а згодом, у 1999-му відбулись європейські прем’єри вашого знаменитого «Credo» у Львові та Києві. Чому не приїздили раніше?

– Я завжди радію, коли моя музика звучить у різних країнах світу. Але є місця, які мені дорогі, куди я хочу повернутися, і Львів – одне з таких. Із ним пов’язані мої родові коріння і дитячі спогади. Тут навчався мій дід, жив один із дядьків, хлопчиком я з мамою часто проводив тут канікули. Зараз у Львові мешкають близько 30 людей на прізвище Пендерецький. Члени нашої чисельної рідні й нині проживають на Львівщині, хоча мій родовід багатонаціональний: є в ньому українці, поляки, німці, вірмени. Мій батько, Тадеуш Пендерецький – українець, народився на Станіславщині (с. Тенетники, біля Рогатина. – Р. Ревакович). Я завжди прагнув потрапити в Україну, але за часів СРСР це було неможливо: всі культурні обміни відбувалися лише через Москву. Коли я виявляв бажання поїхати до Києва чи Львова, мені щоразу відмовляли. А тепер маю змогу бувати в Україні й співпрацювати з вашими чудовими музикантами. Зокрема, з хоровою капелою «Думка», котра звучить як високопрофесійний оркестр – з прекрасними голосами, добре підготовлений, упевнений у собі, з яким дуже легко працювати.

– Ваша музика відома в усьому світі. На жаль, ми не можемо сказати таке ж про українських композиторів, хоча творчість багатьох із них заслуговує на світове визнання. Чи відомий вам хтось із українських колег?

– Ви маєте рацію. Про українських композиторів знають хіба що у вузькому музичному колі. Я особисто вважаю дуже хорошим українського композитора Бориса Лятошинського, з яким мав честь спілкуватись особисто. Хоча у колишньому СРСР його гостро критикували за формалізм. На щастя, у Польщі період заборон і пресингу тривав не так довго, як у вас. У нас були, звичайно, композитори, які писали так звану «ждановську» музику – твори на замовлення соцреалістичного характеру…

– Саме завдяки Лятошинському сучасна композиторська творчість України багато в чому завдячує успіхами. Примітно, що першу інформацію про новітню музику ХХ сторіччя українські композитори отримували через польську культуру, зокрема, завдяки відомому фестивалю «Варшавська осінь».

– У 1950–1960-х цей фестиваль відіграв важливу роль. Він став анклавом модерної культури і, водночас, сателітом європейської музики, де можна було виконати і почути творчість східноєвропейських країн, а також новітню музику країн радянського табору. Але «Варшавська осінь» теж себе вичерпує, як будь-який творчий процес. Адже композитор не розвиватиметься, якщо буде дивитися лише перед собою. Він повинен й назад оглядатись – на те, що було до нього. Це і є частина творчого розвитку митця. Музика змінюється, вона наче лабіринт: підемо в одну, іншу сторону, аж поки не знайдемо вихід. Я теж уважно прислухаюсь до давніх традицій. Перестав писати авангардові опуси ще на початку 1970-х. Відхід від авангарду здійснило багато композиторів. Кожен із нас якоюсь мірою є романтиком, адже без мелодики немає музики, хоч якою вона не була б.

– А кого вважаєте найвидатнішим із своїх попередників?

– Баха! Змінювалися композитори – відомі, видатні, але Бах завжди залишався головним для мене. Він був геніальним поліфоністом. Можливо те, що я кажу, є старосвітські розмови, але це – моє переконання, і я вже не змінюсь.

– У вашій творчості багато духовної музики, і вона екуменічна.

– Так, у моєму житті сакральна музика посідає важливе місце. Мій батько був греко-католиком і брав мене дитиною до церкви, звідти у мене інтерес до православної музики. За віросповіданням я католик, але пишу музику для різних релігійних конфесій. Адже Бог один і не важливо якою мовою вимовляють Його ім’я: німецькою, латиною, на івриті. Поряд із творами «Пасії за Лукою», «Te Deum», «Кадиш», «Сім брам Єрусалима», «Польський реквієм» у мене є також православні «Утрені», «Слава святому Даниїлу», «Иже херувимы» на давні церковнослов’янські тексти. Але найважливішим для мене залишається «Credo» («Вірую»). Це – дуже особистісне визнання моєї віри. Композиція не має жодної ідеологічної чи політичної конотації.
Проте, якщо говорити про опуси, пов’язані з конкретними подіями, то це мій «Польський реквієм». Він створений на прохання керівника «Солідарності» Леха Валенси. Кожна його частина присвячена певним фактам історії і постатям. Є, зокрема, тема Катині, яка для мене дуже особиста, бо мого дядька там замордовано: він був у Львові керівником військового штабу і, коли до міста увійшли радянські вояки, його одразу заарештували. Одну з частин («Lacrimosa») написано на спомин про гданських докерів, розстріляних 1970 року під час повстання проти тоталітарного режиму. «Agnus Dei» – вшанування подвигу кардинала Стефана Вишинського, який ціною власного життя врятував в’язня в Освенцимі, а «Dies irae» я закінчив у 1984-му до 40-ї річниці Варшавського повстання проти нацистської окупації. Пам’яті Папи Івана Павла II присвятив свою Чакону.

– Отже ваша музика є відгуком на події, котрі вас особливо хвилюють?

– Людина, яка багато переживає, так чи інакше реагує і відтворює це. Композитор часто буває німим свідком реалій і через творчість намагається проявити ставлення до того, що бачить, подати таким чином свій голос, але це – справа глибоко індивідуальна. Мої твори – насамперед емоції. Вони мають форму і сутність. Музика не є ілюстрацією конкретних фактів, а віддзеркалює внутрішній стан людини. Це мистецтво нічого конкретно не представляє. У мене є твір, присвячений Хіросімі («Плач за жертвами Хіросіми». – Л. О.), і я почуваюся свідком подій, які наче пережив особисто. Люди, які його слухають, розповідають, що чують вибух бомби чи збитого літака, хоча я не вкладав це у музику.

– Упродовж 14-ти років ви були ректором Краківської консерваторії. А минулоріч у польському місті Люславіце відкрився Європейський центр музики Кшиштофа Пендерецького. Що б ви порадили студентам, насамперед, молодим композиторам?

– Навчити композиції неможливо. Але я би порадив щонайперше глибоко й досконало вивчати контрапункт і поліфонію. Це завжди був мій «коник» і ним залишається. Мене змушували писати фуги. Моє щастя, що в студентські роки у Краківській консерваторії я ще застав блискуче викладання цих предметів, оскільки до Кракова переїхали найкращі фахівці зі Львова, Варшави, Познані. І я глибоко вдячний професорам, які навчали мене цим основам композиції, саме їм завдячую професійною творчістю. Ці дисципліни дуже складні, але надзвичайно важливі для музики, не гармонія, що є даром від природи. Молодий музикант має вчитися чути і слухати музику одночасно в кількох лініях, рівнях, планах. Вельми вагомим є також інструментування.

Як колишній ректор, я дуже вболіваю за те, що скорочується навчання за цими предметами: колись викладання їх тривало три роки, сьогодні – лише півтора, а то й рік. Але ж саме вони є основними і для розуміння старовинної музики, і для створення сучасної, і це моя особиста порада не тільки студентам, а й викладачам. На відкриття згаданого вами Центру я чекав 14 років, та збудували його за 16 місяців! Він займає цілий гектар на полі, де паслися раніше корови. Тут є все – розкішний концертний зал на 600 місць, студія звукозапису, численні аудиторії, готель для талановитих студентів з усього світу. Будівництво проходило переважно на гранти ЄС, решту 15% виділило Міністерство культури Польщі. А відкривав Центр дитячий оркестр – стипендіати міністерства від 7 до 12 років, зібрані за конкурсом з усієї Польщі. Вони грали прекрасно, і це було моєю метою – показати для чого ми створили Центр.

– До нашої розмови з паном Пендерецьким приєднався Мирослав Скорик. Пане Мирославе, чому саме у Львові відбулася ваша з Пендерецьким творча зустріч, і як ви ставитесь до творчості польського колеги?

Фото Євгена Савчука

– Зробили це у Львові, тому що саме тут об’єднувались Україна і Польща. Польсько-український музичний діалог у Львові має історичні традиції. Ще 1796 року польський композитор і диригент Юзеф Ельснер заснував у Львові Музичну академію. У 1858 році польський піаніст, диригент і учень Шопена Кароль Мікулі очолив у Львові «Галицьке музичне товариство», а в 1919-му його директором став відомий польський композитор, диригент і педагог Мечислав Солтис, сама ж інституція змінила назву на «Польське музичне товариство». Впродовж багатьох десятиліть у Львові працювали поруч польські й українські музичні діячі. До речі, той же поляк Ігнацій Падеревський також походив з України, де народився і виховувався. Так само Пендерецький: в Івано-Франківській області є ціле село, де всі Пендерецькі й такі ж руді, як Кшиштоф! (Сміється.)

Я давно знаю музику Пендерецького, мені надзвичайно імпонує його творчість, у нього є власний, притаманний тільки йому, стиль. Можливо, не всі періоди творчості мені близькі, але особливе враження справила музика 1960-х, насамперед, «Плач за жертвами Хіросіми». Дуже подобається його Скрипковий концерт, який справив на мене певний вплив, коли писав свій Перший концерт для скрипки з оркестром. Особисто я не захоплювався авангардом. Траплялись випадки використання якихось окремих його досягнень, але самодостатній авангард мене ніколи не приваблював. Завжди був переконаний, що не можна відмовлятися від попереднього, традицій, які треба розвивати, перевтілювати, шукати власні можливості висловлення. Вважаю, що музика не мусить підпорядковуватися якимось течіям, напрямам. Просто композитор має віднайти, відпрацювати власний стиль. Не знаю чи мені це вдалося, але я завжди прагнув до цього.

– На думку Кшиштофа Пендерецького, композитор є німим свідком подій, враження від яких можуть відобразитись у творчості. А як ваша музика віддзеркалює дійсність?

– Усі люди реагують на реальність, від того неможливо відійти! Це стосується і композиторів. У кожного з нас є сьогодення, але й існують спогади, вони переплітаються, мають відгук у душах слухачів. Дійсно, в моїй музиці відображається те, що відбувається, хоча спеціально я цього не прагну. Програми хоч і немає, але сподіваюсь: слухач може почути в моїй музиці відгук емоцій і вражень, пов’язаних із тим, що діється довкола. У кожен із творів я вкладаю свої переживання, які мене хвилюють і, гадаю, є важливими для більшості людей, справді загальнолюдськими, скажімо, любов, добро, біль втрати… Тому пишу музику, маючи надію, що слухачі почують її і знайдуть відлуння власним переживанням. І завжди радію, якщо бачу, що публіка відчуває і реагує на мою музику, адже для композиторів – це найбільша радість.

– Пан Кшиштоф Пендерецький високо оцінив українських музикантів, які виконували його твори. Мабуть, кожний композитор бажає, аби його опус прозвучав у найближчій для автора уяві. Як ви ставитесь у цьому сенсі до інтерпретаторів вашої музики?

– Ви праві, але буває й таке, що виконавці можуть «доповнити» і навіть дещо змінити в твоїй уяві, звичайно, якщо це прозвучить переконливо. Адже виконавство – це теж творчість, а то й співтворчість із композитором. І дуже важливо, щоб музиканти відчували авторський задум. Більшість своїх інструментальних концертів я присвячував конкретному музиканту, знаючи його можливості, особливості виконавського стилю й таке інше. Мушу сказати, що мені щастить у житті з інтерпретаторами моїх творів: усі вони надзвичайно талановиті, яскраві й мають яскраву індивідуальність. Ось і вчорашній концерт це засвідчив: чудовий оркестр «INSO-Львів», надзвичайно талановиті українські солісти Андрій Бєлов і Валентина Пришляк переконливо, високохудожньо розкрили образи, котрі знайшли, як мені здалося, відгук у слухача. Приємно, що це зовсім молоді музиканти: і оркестр, і Валентина Пришляк, яка навчається у Швейцарії, і Андрій Бєлов, котрий працює у Німеччині й гастролює у багатьох країнах.

Отже, незнання українських композиторів у світі деякою мірою компенсується визнанням наших талановитих виконавців, які грають в усіх куточках планети. Повторюю, для мене важливо, щоб той, хто слухає мою музику, знаходив у ній віддзеркалення власних почуттів. Творчість – суто індивідуальна сфера, надто особистісна й делікатна. Словом, слухайте музику!

Леся ОЛІЙНИК

Головне фото – Олександра ШАМОВА

Share Button