Одеса відзначила 140-річчя від дня народження свого знаменитого земляка – музиканта й педагога Петра Столярського. Це дякуючи йому своєрідним символом міста стала скрипка. Його зусиллями у 1933 році в Одесі було відкрито першу в СРСР спеціалізовану музичну школу-інтернат для обдарованих дітей. «Столяриками» вважають себе не лише вихованці школи, що носить ім’я її засновника, а всі одеські музиканти. Традиції виховання талантів, закладені Петром Соломоновичем, тут передаються учнями його учнів від покоління до покоління, що, зокрема, засвідчили «Дні музики пам’яті Петра Столярського», що відбулися наприкінці 2011 року у великій залі Одеської філармонії
Про нього чимало цікавого може розказати кожен одесит. Здається, наче оце тільки-но зустрічалися з ним на уроках чи просто на вулиці, чули його неповторну, приправлену гумором говірку, сміялися з його, схожих на анекдоти, оповідок… Столярський став легендою Одеси, а тому в розповідях про нього важко розрізнити, де щира правда, а де вигадка.
Ось і в ювілейні дні більшість місцевих видань і телеканалів, ніби змовившись, повторювали, що Петро Столярський народився в Одесі. Навіть під час покладання квітів до меморіальної дошки на будинку № 8 по вулиці Пушкінській, де свого часу жив видатний музикант і педагог, дехто із солідних ораторів виголошував те саме. Пояснити це можна хіба тим, що образ митця дуже схожий на традиційні портрети корінних одеситів, якими їх змалював у своїх творах Ісаак Бабель.
Насправді ж майбутній скрипаль народився у містечку ремісників Липовці Київської губернії, успадкувавши прізвище, як свідчить одна з сімейних легенд, від пращура – столяра, котрий виготовляв дерев’яні іграшки. Якось до нього потрапила поламана скрипка. Відремонтувавши її, майстер зробив іще один інструмент, а потім навчився грати на ньому. Так народилася родинна капела Столярських…
Обдарованим музикантом був батько. Він керував капелою, або мандрівним ансамблем Столярських, який обслуговував весілля, похорони, свята й інші події в житті мешканців не тільки Липовця, а й усієї округи. Петра, наймолодшого у родині, змалечку долучили до сімейної справи. Тож першими його вчителями музики були батько і старший брат.
Здобувати професійну освіту Петро Столярський розпочав 1885 року у Варшаві, в класі відомого польського скрипаля, педагога і диригента Станіслава Барцевича. Паралельно довелося заробляти на життя, граючи в оркестрі місцевого пересувного українського театру.
Невдовзі доля привела театральну трупу до Одеси, і юний скрипаль залишився жити в цьому місці. Тут він закінчив музичне училище і з 1998 року працював в оркестрі Одеської опери.
Одночасно з роботою в театрі Петро Соломонович активно займався педагогічною діяльністю й у 1911 році (за іншими даними – у 1908-му) відкрив власну школу («Приватні музичні курси») для обдарованих дітей (з 1933 р. – Школа імені Петра Столярського).
Столярський якимось незбагненним чином умів миттєво розпізнавати в дітлахах майбутніх музикантів. Якось, запримітивши в оперному театрі маля, котре часто стояло біля диригентського пульта, дослухаючись до звучання інструментів, маестро запросив його до своєї школи. Так він відкрив світові Давида Ойстраха, для якого став першим і єдиним учителем на все життя.
Заняття відбувалися на квартирі педагога й обов’язково у присутності батьків. Наставник ніколи не показував, як треба грати. Сам же, бувало, годинами стояв навколішки перед вихованцями, бо так йому було зручно спостерігати за їхньою грою і виправляти помилки. З найобдарованішими займався інколи по два-три рази на день.
Як згадував пізніше інший видатний його учень Семен Коган, Столярський вважав, що вчитися грі на скрипці треба з трьох-п’яти років, «поки кісточки м’які». Величезну увагу він приділяв роботі над якістю звука, бо, за його словами, «скрипка – не від слова “скрип”». Він привчав дітей грати в ансамблі, любити публічні виступи.
Чимало висловлювань Петра Соломоновича згодом стали в Одесі крилатими. Своїм підопічним він часто повторював: «Не поспішай, не веди смичок так швидко. Уяви собі, що це твоя зарплатня. Ти повинен не одразу її витратити, а розподілити на тривалий час»; «Кого ти хочеш перегнати? Грати на скрипці – не конем стрибати. Покажи мені красиву музику!»; «Що таке горобець? Це соловейко, який не вивчив свої трелі»; «Спершу навчися чисто грати гами, а потім будеш їсти цукерки». Батьки вундеркіндів незрідка чули від Столярського: «Ваш хлопчик – звичайна геніальна дитина»; «Мені потрібні не талановиті діти, а талановиті батьки». А справжнім заповітом для всіх поколінь випускників школи стали слова: «Скрипку слід тримати гордо».
У 1937 році, у час найжорстокіших політичних репресій компартійної влади, на міжнародному конкурсі Ежена Ізаї у Брюсселі ім’я Петра Столярського стає відомим усьому світові. Його учні – Давид Ойстрах, Михайло Фіхтенгольц, Єлизавета Гілельс, Борис Гольдштейн, Марина Козолупова – зайняли найвищі призові місця. Такого успіху ні до, ні після цього не досягав жоден педагог!
Скориставшись цією нагодою, підопічні Сталіна влаштували показове вшанування Петра Столярського. На честь нього відбувся прийом за участю самого вождя, аби весь світ бачив, як «найкращий друг дітей» дбає про молоде покоління і шанує культуру. Така собі, як сказали би зараз, піар-акція. Та далекий від політики митець вніс у задуманий сценарій вечора суттєву поправку. Сталін, власноручно вручивши маестро ключі від новенького авто, орден Трудового Червоного Прапора, срібний сервіз, запитав: «Задоволені? Ви подарували країні музикантів, а ми Вам – це». Петро Соломонович несподівано відповів: «Заберіть свої подарунки, а натомість збудуйте в Одесі ще одну школу для обдарованих дітей». І вождь… дав «добро», – обіцяна школа таки була зведена!
А ось іще один випадок, аж надто схожий на анекдот, який постійно переповідають усі одеські екскурсоводи. Якось Петра Столярського запросили до Кремля на урочистий прийом, який вів Лазар Каганович. Представляючи музиканта, він радісно оголосив: «Першій музичній школі-десятирічці в СРСР, яку організовано в Одесі, уряд присвоює ім’я Столярського». Петро Соломонович підвівся і під оплески присутніх вигукнув: «За те, що зробили школу імені мінє.., нехай живе Лазар Мойсейович Каганович… і всі оці інші шишки!» А серед «інших шишок» був сам Сталін, що сидів збоку. Настала повна тиша, всі з острахом дивилися у бік вождя. А той неквапливо встав, обвів поглядом завмерлих присутніх і в крижаній тиші кілька разів плеснув у долоні. Зал підтримав його шквалом овацій.
А тим часом у країні тривали репресії. Кадебісти, запідозривши у підривній діяльності одного з вихованців Петра Столярського, якось уночі вдерлися до його квартири і почали допитувати, чи не мав випускник школи зв’язків із німцями. «Ви така людина, – перейшов на шепіт Столярський, – що усіх бачите наскрізь. Таки так, він пов’язаний із німцями. Чи я можу назвати прізвища?! Пишіть, список буде великим. Спочатку він мав зв’язки з Брамсом, потім були Шуберт і Шуман, але це так, дріб’язок. А от Бах – він був головний!» Слідчий усе записав і помчав доповідати керівництву. Коли за ним зачинилися двері, дочка Столярського Неллі перелякано дорікнула: «Тату, навіщо ти так жартуєш? Вони ж знову прийдуть, коли розберуться». «Повір, вони розберуться не швидко. Треба було чому-небудь учитися, а в них на “учитися” часу не вистачало», – відповів батько.
Школа та діти були для Петра Соломоновича над усе. Коли у роки війни він був змушений евакуюватися до Свердловська (тепер Єкатеринбург), то відкрив і там школу при консерваторії. Надсилав посилки на фронт, хоч сам голодував. Дізнавшись про це, Давид Ойстрах написав йому: «Терміново виїжджайте до Москви! Я про все домовився. Вам виділять опалюваний номер у готелі, на професора чекають у Московській консерваторії». Але Петро Соломонович заперечив: «А як же мої діти?» – і залишився у Свердловську.
У квітні 1944 року фашисти, залишаючи Одесу, спалили музичну школу «імені мінє». Ця звістка приголомшила Столярського. Довелося його доправити в лікарню, де він і помер 29 квітня від крововиливу в мозок.
Зараз на могилі Петра Столярського стоїть пам’ятник, споруджений з ініціативи Давида Ойстраха.
Можна навести силу-силенну захоплених відгуків про Столярського його сучасників і шанувальників. Найчастіше всі цитують французького скрипаля-віртуоза Жака Тібо, який сказав: «Великий учитель, педагогікою якого може пишатися світове мистецтво». А одесити знають більш влучне висловлювання іще одного відомого учня школи Столярського – Леоніда Утьосова, котрий із притаманним йому гумором заявив: «Який йолоп сказав, що конвеєр винайшов в Америці Форд? Конвеєр запустив в Одесі Столярський. Але це була не фабрика машин, а фабрика діамантів… Він, як ніхто, розумів дитячу душу, умів її настроїти на музичний лад і вести до вершин скрипкової досконалості. Він ніс у собі велике серце художника».
Хоч вихованців школи імені професора Петра Столярського, його численних учнів і послідовників чимало в усьому світі, найвідданішими спадкоємцями традицій педагога, який володів даром «читати талант у душі дитини», є одеські музиканти. Вони гідно вшанували пам’ять свого кумира. Влаштували виставку, присвячену його життю і творчості, видали книжку спогадів. Головними ж подіями стали три концерти у приміщенні обласної філармонії. У програмі «Парад дебютантів» виступили найкращі випускники школи імені Петра Столярського. Імпрезу «Довірено скрипці» представили студенти Одеської державної музичної академії імені Антоніни Нежданової, камерний оркестр філармонії та почесний гість із Німеччини Михайло Вайман. Заключним акордом був вечір «Спадкоємці славетних традицій» за участю вокалістів і студентського хору музичної академії. Під враженням від майстерності митців і творчої юні можна ствердно сказати, що Одеса і нині тримає скрипку гордо.
А невдовзі у місті має відбутися перепоховання скрипаля-педагога Петра Столярського, згідно із його заповітом. Усі потрібні документи на ексгумацію й перевезення праху з Єкатеринбурга вже оформлені. Він упокоїться на одному із цвинтарів, а на його могилі буде встановлено пам’ятник від вдячних «столяриків» і жителів Одеси.
Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ
На фото:
Школа імені петра Столярського. Сучасний вигляд
Петро Столярський
Із учнем з Іспанії Хосе Лісундіа
З учнями у своїй квартирі
Під час уроку
Школа. 1944 р.
Мойсей Ратнер, Петро Столярський, Давид Ойстрах і Веніамін Пронін
Друковану версію читайте: Станіслав Змієвський. Одеса тримає скрипку гордо // Музика. – 2012. – № 1. – С. 48–51.
