Про Євгенію Мірошниченко – співачку, педагога, Людину

395
Share Button

У Києві відкрито меморіальну дошку на вшанування пам’яті Євгенії Мірошниченко. Упродовж другої половини ХХ століття виконавська і педагогічна творчість славетної оперної діви та її подвижницька діяльність формували обличчя українського вокального мистецтва

Цьогоріч квітень позначений сумною датою для поціновувачів високого мистецтва сольного співу – десятими роковинами від дня смерті зірки української оперної сцени, неперевершеної Євгенії Мірошниченко. За ці роки відкритий пам’ятний знак у виконанні відомого скульптора Івана Мельничука на будинку, де мешкала Євгенія Семенівна, – чи не єдиний скульптурний проект, який у металі закарбував творче ім’я мисткині.

Виступає Ігор Школьний, поруч – Ігор Савчук

Пам’ятна дошка з’явилася завдяки невичерпній енергії Ігоря Школьного, сина співачки. У приватній розмові Ігор Григорович, кадровий військовий, зізнався, що гроші для меморіального проекту було зароблено ним особисто завдяки участі в АТО. Мушу додати, що, крім перейменування однієї з київських вулиць, посадовці мало чим долучилися до увічнення імені великої артистки. Тривожним сигналом є й те, що відкриття меморіальної дошки не зацікавило представників департаменту культури Київської міської державної адміністрації. Багато років також не вирішеним залишається питання упорядкування могили співачки на Байковому цвинтарі, де держава як хранитель культурного надбання нації мала б виступити фінансовим гарантом.

Євгенія Мірошниченко належить до покоління, обпаленого війною. За словами співачки, її появі на вокальній мапі України передувала низка щасливих випадків. Виграшним лотерейним квитком стала участь у художній самодіяльності Харківського ремісничого училища, до якого вона потрапила у 1943-му, одразу по визволенню міста. Мабуть окремого вивчення потребують 1940-ві роки біографії мисткині. У приватних розмовах вона лише півсловом згадувала про цей відтинок життя як про час виживання, скрути, страшної підліткової злочинності на фоні зализування ран від кривавої війни.

Знаковим у життєтворчості Мірошниченко став 1951-й. Вона вступає до Київської державної консерваторії імені Петра Чайковського у клас сольного співу Марії Донець-Тессейр. Уже з першого знайомства між непересічними особистостями зав’язалася неймовірно глибока приязнь, тонке спілкування, що тривало аж до смерті Марії Едуардівни у 1974 році.

Згодом, навчаючи консерваторську молодь співу, Євгенія Семенівна продовжила методику виховання вокалістів Донець-Тессейр, поєднавши її із власним виконавським досвідом. Мірошниченко згадувала, що «своїм успіхом передовсім зобов’язана Марії Едуардівні, котра допомогла повірити в себе». «…завдяки її вокальній школі, професійним настановам я змогла реалізуватись як співачка, особистість, а в подальшому і як педагог», – казала Євгенія Семенівна.

Геннадій Кабка

Справжнім артистичним вибухом позначений перший вихід Євгенії Мірошниченко на сцену Київської опери, коли, за словами тогочасних критиків, народилася нова оперна зірка. Мабуть цьому успіху сприяли її надзвичайні вокальні здібності – дивовижна легкість співу, фантастична колоратурна техніка, насичене форте, прозоре піанісимо, які з першого подиху підкорили столичну публіку. Вразив неабиякий акторський талант Євгенії Мірошниченко, – журналісти писали, що цю співачку, потрібно не лише слухати, а й дивитися.

Її концертний репертуар був надзвичайно багатим і різноманітним. Арії, романси, народні та авторські пісні. Останні були справжньою окрасою кожного концертного виступу, до того ж її проникливе виконання «Київського вальсу» Ігоря Шамо перетворило пісню на гімн столиці України. Завдяки творчій співпраці Євгенії Мірошниченко з відомим українським режисером Олегом Біймою народилася низка музичних фільмів. «Лючія ді Ламмермур», «Образи» (1978) і «Життя як день» (1992) та інші стали для прийдешніх поколінь безцінним свідченням унікального обдаровання співачки.

Олег Бійма

Від початку 1980-х років Євгенія Семенівна працювала у Київській державній консерваторії (тепер – Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Серед її вихованців – нині добре знані в Україні та за її межами співаки, які нині гідно продовжують закладені педагогом високі традиції українського бельканто.

Починаючи від 2000-х років, Євгенія Семенівна поринула у суспільно-громадську діяльність. Одним із її проектів стало заснування у 2002 році Міжнародного благодійного фонду, який опікувався молодими талановитими співаками, створюючи для них умови потужного старту. Останні роки її життя пов’язані зі спробами відкрити у столиці експериментальний театр «Мала опера», покликаний надати співакам-початківцям сценічний простір для творчих пошуків у театральній царині.

Ольга Нагорна

Не випадково приміщенням для театру було обрано Лук’янівський народний дім, який у широких верствах киян ідентифікується з Клубом трамвайників. Із творчої біографії Мірошниченко дізнаємося, що її перші виступи відбулися саме на цій сцені. На жаль, мисткиня пішла з життя, не довівши задум до кінця. Проте, як видається, проект був успішним і нині цей театральний майданчик є однією зі столичних експериментальних платформ.

Відкриття меморіальної дошки об’єднало відданих поціновувачів таланту Євгенії Мірошниченко. Серед них – її учні, політики, діячі культури і мистецтва, меломани різних поколінь, а також молоді, чиї смаки формуються вже по смерті уславленої артистки. Звучав «Київський вальс», линули теплі спомини, слова вдячності за щастя спілкування з великою артисткою, її тембрально просвітленим голосом, справедливим і непростим характером.

Національна музична академія теж долучилася до процесу увічнення імені видатної артистки й педагога. Ректор Максим Тимошенко, зокрема, сказав: «Золотими літерами вкарбоване ім’я Євгенії Мірошниченко в історію музичної академії. Її служіння Alma Mater спонукало нас встановити пам’ятний меморіальний знак на стіні біля класу № 20, у якому багато років вона працювала, розкриваючи студентству секрети вокальної майстерності».

Євдокія Колесник

Продовжуючи риторику, хотілося б вірити, що ці пам’ятні куточки є лише першими київськими меморіалами уславленої співачки. Питання лишається відкритим стосовно створення пам’ятника, а також архітектурного надгробку на її могилі. Вочевидь порушені аспекти не повинні лягти виключно на плечі родини Євгенії Мірошниченко – надто вони фінансово обтяжливі й стосуються кожного з нас. Тож вирішення цих проблем на державному рівні стане яскравим свідченням цивілізаційного розвитку країни, свідченням далекоглядності влади у культурно-політичній площині.

Ігор САВЧУК

Фото Романа РАТУШНОГО

Share Button